Знову розлука кому на рік, кому на менший термін. Все залежить від боргів, від бажання рідних жити на повні гpyди. Кому і як. У бусі кожен розказує про своє: хто народився, хто пoмeр, хто одружився чи розлучився.

Середнього зросту, білявенька, дзвінкоголоса жіночка весело розповідає, перекрикуючи майже всіх, хотіла, мабуть, щоб її почули, що вона цього разу приїздила додому з лише однією метою – розлучитися з чоловіком.

– Я, дівчата, кажу вам серйозно, хочу вийти заміж в Італії. Все одно за кого. Мені 47 років. На кохання не сподіваюся, хочу подбати про свою старість.

Хтось спитав: «чоловік твій такий поганий?»

– Ні, що ви! Одружилися молодими, кохали одне одного. Але «сіли» на шию батьків, бо ні спеціальності, ні роботи, ні житла свого не мали. У нас всі думають як найшвидше одружитися, а там якось буде. Те «якось» тягнулося тридцять довгих років. Те, що залишилося від батьків, те і маємо. Свого не придбали особливо нічого. Хіба дітей. Не хочу такого жебрацького життя.

Розлучили нас за день. Діти дорослі, ділити нам нічого. Згідно наших законів, після розлучення, жінка – в одну сторону, чоловік – в другу. І не цікавить державу, як має вижити розлучена жінка без засобів існування. Це вам не Італія.

Там, якщо я вийду заміж, знатиму, що моя старість забезпечена. Адже після cмeрті чоловіка, жінка одержує частину його пенсії. Якщо захочемо розлучитися, чоловік повинен платити мені аліменти.

– То ти хочеш заміж, чи пocмepтної пенсії? – жартували ми.

– Я хочу щось змінити у своєму скучному, одноманітному житті. Хочу, може, покохати.

– Шукай, шукай, – обізвалася жіночка з заднього сидіння. -Хай тобі щастить. Не всім щастить.

Ця історія сталася з моєю односельчанкою. Молода, сильна, здорова вона поїхала з дому, як і кожна з нас, заробити і витягнути сім’ю з ями бідності в яку котилися, не маючи роботи. Поїхала до знайомих на північ Італії.

Зараз ви вже всі знаєте, що роботу там знайти дуже важко. Люди часом шукають по півроку і не знаходять, їдуть далі, в глиб країни, дехто,навіть, повертається додому. Ця ж – приїхала одразу ж на готове місце, на великі гроші, не маючи документів, не знаючи ні слова по-італійськи.

Сім’я, де працювала Світлана (назвемо її так), складалася із батька і матері по 80 років і сина- 55 років. Не знаю, як там було, але дуже скоро Світлана почала cпaти з сином патронів. В Україні про неї не можна було і слова поганого сказати, а тут.

Адже була доброю дружиною, серйозною людиною. Передають люди додому: скажіть щось своїй мамі, жінці, хай не соромить нас. Зупиніть її, адже італійці думатимуть, що всі ми тут однакові.

Не вірять ні чоловік ні дорослі діти словам людей. Дзвонять до неї, питають: чи знайшла роботу, чи заробляєш якісь гроші? Бо люди тут говорять різне. Вона на це відповіла, що немає кому їй допомогти знайти роботу. Ледве знайшла квартиру, щоб мати де переночувати і поїсти, за це допомагає ґаздам безоплатно.

Пройшов час. Жінка отримала документи, поїхала додому, щоб розлучитися з чоловіком. Розлучилася. Покинула дітей, домівку, поїхала до Італії заміж виходити. Поки готували документи, готувалися до весілля, – пoмeр батько нареченого.

На пoхoрoнах, де зібралася найближча родина, українка влаштувала цілий концерт: падала на дoмoвину, заламувала руки, ридала на гpyдях жениха. Люди тільки спостерігали. Виховано мовчали. В дyші кожний сміявся: коли ця іноземка встигла так полюбити старенького? Смішно.

Після пoхoрoнy, коли вся родина зібралася за столом, почали розмову, хто повинен жити і доглядати стареньку маму.

– Я залишаюсь з внуком, так хотів мій пoкiйний чоловік, – сказала старенька.

– Внуком? – запитала Світлана.

Вона і не здогадувалася, що в її майбутнього чоловіка є діти.

– Так, внуком. А ви, одружившись, ідіть на сторону, на квартиру. Мій чоловік все заповів внукові. І гроші теж. До останньої копійки.

– Розповідати далi? Цікаво? Чи не продовжувати? Адже, кожний з вас може здогадатися, який кінець цієї історії.

– Продовжуй, – зашуміли ми. – Здогадуємося, але ти розкажи.

Пішли наші молодята на квартиру. За квартиру в невеличкому місті такому, як Кампобассо, потрібно платити 500 євро. Ще треба заплатити всі комунальні послуги, телефон, ще є бажання трохи щось попоїсти і набіжить до 1000 євро.

А де знайти роботу? Не так легко. Нестача грошей, маленькі проблеми, які день за днем переростали в великі проблеми, розвіяли кохання нашої пари сивим димом.

Повернулася жінка додому. Не сама. З пpиплoдoм. Оце радість чоловікові і дітям! Ось так. Доробилася. Побачила світ, що так їй розвиднівся. Добре, що рідні прийняли до хати. Дуже вже любив її чоловік!

– Дівчата, щось ви все про сумне і сумне. Розкажіть щось веселіше, – обізвалася ще одна.

– Давайте, я вам розповім дуже веселу історію. Я родом з Яремча. На нас кажуть «гуцули». Ви скуповуєте квартири, машини, вчите дітей в Університетах, переводите гроші в золото. Ми ж скуповуємо наші гори. Потім перепродуємо під дачі багатіям. За п’ять років в Європі я купила гектари землі, побудувала великий особняк, стайні, гаражі, трактор, машину. І втратила свого чоловіка.

Все, що я заробляла, я висилала йому, а він ділився з коханкою-сусідкою. Нашу хату тільки перекривали, як у неї була вже накрита. За мої гроші вони жили на широку ногу: їздили по ресторанах, на море.

Я жаліла собі купити морозиво, а вони не жаліли собі нічого. Ну, що, весело? Починайтеся сміятися! Сміятися з таких, як я! Сліпих, які вірять, що над їхніми грошима трусяться так, як вони самі.

Ми мовчимо. Чомусь не смішно. Хочеться плакати. Кожен думає про своє. А думати є про що.

Мої думки перервав наш водій.

– Дівчата, буде невеличка зупинка під Калушем. Ми не встигли у вівторок віддати посилку з Італії, тому мусимо зробити це зараз.

До бусика підійшла молода особа, обвішана золотом, як новорічна ялинка гірляндами.

– Це все моє?- почули ми дзвінкий голос. – А гроші?

– Твоє, твоє, – відповів водій. – Переживає мама за тебе. Працює, як раб, не розгинаючись на полі. Світу не бачить. Гроші, видно, дасть іншим разом. Можливо, і не мала.

– Оце стара с…! С…! Не думає, як я маю донести це все. На таксі могла б хоча дати.

– А ти хоч знаєш, скільки твоїй мамі треба гарувати, щоб ти свою задницю провезла на таксі? Бери передачу і вали звідси, щоб очі мої тебе не бачили. Доця. Ти б у мене побачила передачу! Вали твою…! – не втримався водій.

– Ну що почули, як гарно говорить чадо за маму? – спитав водій. – Мені не повертається язик назвати її донькою. Ця мала змія не знає, як тяжко заробляє гроші її мама. Знаю і чому не передає вже грошей. Передавала 5 років. Запхала «доцю» на платний в Університет.

Та провчилася рік і залишила. Коли її мама приїхала в Україну, відкрилося все. Єдине, що вона хотіла почути від любимої донечки, де вона діла всі її зароблені гроші? Відповіді так і не почула. Почула інше:

«Могла мене не рoдити. Було зробити aбoрт. Люди мають батька, а я нікого. Можеш мене вбuти зараз, коли тобі так шкода за твоїми грошима. Не знаю, де гроші. Я жила і не рахувала». Тепер почули ви. Краще б вона зaдyшила це ґaдиня своїми руками.

Ми притихли зовсім. Всі мовчали і думали про своє. Чому така доля? Чому нам треба їхати на заробітки? Чому повинні ламатися людські долі і долі їх дітей? Хто подумає про простий народ?

Автор – Олександра Остапова