Найбільші музеї світу, музичні та кінофестивалі, провідні театри, книжкові ярмарки та авторитетні аукціони без вагань підтримали Україну у боротьбі з російськими окупантами.

Про це повідомив мінстр культури Олександр Ткаченко.

“Розриваються контракти з російськими художниками, режисерами, митцями та музикантами, блокується величезна кількість шедеврів мистецтва, що належать рф, або для показу в рф”, – написав він.

Ткаченко додав, що Міністерство культури та інформаційної політики України та український народ вдячні міжнародній культурній спільноті за безпрецедентну підтримку.

“Ми закликаємо інші організації приєднатися до міжнародного культурного спротиву. Тільки всі разом єдиним фронтом зможемо припинити культурну присутність країни-агресора на міжнародній арені”, – сказав Олександр Ткаченко.

Міністр також опублікував список тих, хто вже підтримав Україну не словами, а дійсно рішучими діями. І він постійно доповнюється.

Декан факультету філології та журналістики СНУ імені Лесі Українки Юрій Громик пояснив, українська традиція до радянського часу не маркувала слово “жид” негативно. Але, з його слів, в останні десятиріччя таки прийнято вживати слово “єврей”, а не слово “жид”, адже воно тепер має негативне забарвлення.

“У 19-му столітті слово “жид” було нейтральним. У Галичині навіть в перші десятиліття 20-го століття воно було нейтральним. Але мовна практика така, що зараз воно має негативне забарвлення”, – каже Юрій Громик.

Експерт Інституту масової інформації Роман Кабачій розповів, що негативна конотація до слова “жид” прийшла разом із залученням українців у російський культурний код.

“Оскільки ця конотація закріпилася, вживання безпосередньо цього слова є неприйнятним, натомість у історичному контексті при відповідних роз’ясненнях – цілком”, – пояснив він.

Доцент кафедри англійської філології СНУ ім. Лесі Українки Олена Галапчук-Тарнавська каже, що слова жид/єврей перебувають у тій самій площині, що й українець/хохол.

“Якщо запитувати, чи доречно називати євреїв жидами, то виникає питання, чи доречно українців називати хохлами? Тобто слово “жид” має негативне забарвлення, і його треба уникати, щоби не давати оцінок, не вішати ярликів й не розпалювати мову ворожнечі. Якщо репортаж нейтральний, має на меті інформування певного населення про певну подію, тоді варто уникати. Якщо ж це якийсь критичний, негативно забарвлений текст, то, можливо, хтось й вдається до таких слів. Хоча журналістська практика рекомендує уникати таких слів і такої конотації”, – зауважила вона.

Вважає, така реакція зумовлена тим, що українців століттями дискримінували за мовною ознакою у власній країні і що ця тенденція продовжується до сьогодні.

“У французького соціолога П’єра Бурдьє є поняття “законсервованого насильства”. Коли людина безперестанно стає об`єктом приниження, коли вона постійно поставлена в ситуацію, де позбавлена гідності, – в неї накопичується ефект від насильства. І в певний момент, згідно із Бурдьє, він мусить вирватися. Часто в екстремальних формах”, – пояснює Шевчук.

На його думку, постмайданний уряд продовжує мовну політику попередників усіх часів, вдаючи, що мовного питання не існує або воно штучне. А, мовляв, такий підхід в час війни є руйнівним.

“З іншого боку, є така тема, що українська та російська мови мають відповідати баченню нового політичного проекту, який відображається у цьому гаслі “Єдина країна/Единая страна”. Він сфабрикований таким чином, щоб у чотирьох словах задекларувати відсутність конфлікту між колонізатором і колонізованим”, – переконаний мовознавець.

Гасло “Єдина країна/Единая страна”, на думку Шевчука, лише підкреслює глибину конфлікту між Україною та Росією

Він пояснює чому, на його думку, влада не взялась активно просувати українську мову. Тому що насправді революції не відбулося ні в 2004-му, ні в 2013-2014 роках, бо “олігархат, як був при владі, так і залишився”. Таким чином, мовне питання лише вершина айсбергу, яка це демонструє.

Глибока інституціоналізована дискримінація величезної кількості українських громадян за мовною ознакою: відсутність українського кінематографа, відсутність українського голосу на телебаченні, у пресі, – тобто невідповідність пропорційної частини українського населення у їх представленості у всіх галузях публічного життя, – це тільки відображення загального економічного безправ’я українців. А мова це виділяє як найпомітніше,
– вважає експерт.

Натомість, замість того, щоб захистити мову деякі держслужбовці своїм прикладом нівелюють закон. Наприклад, міністр внутрішніх справ Арсен Аваков порушує закон “Про державну службу”, який зобов’язує чиновників у публічних виступах говорити українською. Не допомагає і рішення, яким суд зобов’язав Міністерство внутрішніх справ перекладати виступи очільника відомства.

“Це викликає питання або до його інтелектуальних здібностей, або до його політичної настанови до України. Я не сумніваюсь в тому, що він здатний опанувати мову. Але він має якесь презирство до цього… Наявність цієї людини на вершечку ієрархії даної урядової установи – це автоматична русифікація цієї установи”, – вважає співрозмовник сайту “24”.

Шевчук є прихильником ухвалення закону “Про державну мову”. Відповідний законопроект у лютому зареєстрували у Верховній Раді, однак до голосування так і не дійшло. Тоді точилась запекла дискусія щодо нього. Юрій не розуміє, чому українське суспільство не дотисло парламент, аби той ухвалив документ, який мав бути закладений на зародках державності.

Закон захистив би українську мову, як єдину можливу мову, що може служити основою для суспільної солідарності. Російська мова не здатна за визначенням бути об’єднуючим началом для українського суспільства. По-перше, тому, що вона не є мовою більшості. По-друге, тому, що вона має криваву історію свого поширення. У занадто великої частини українського суспільства вона асоціюється з кривавою політикою російського імперіалізму,
– пояснює експерт.

Прихильники двомовної країни часто згадують Бельгію, якій зараз нічого не загрожує, та Швейцарію, на яку ніхто не нападав вже кілька століть. Україна ж межує з державою, яка за своєю природою є загарбником і завжди намагалась нас завоювати. В тому числі і за допомогою знищення мови спеціальними законами такими як “Емський указ” або “Валуєвський циркуляр”.

Більшіcть людей, які пропонують узаконити двомовність України, Шевчук вважає “п’ятою колоною”. Однак він помітив позитивні тенденції в суспільному ставленні до мовного питання. Що все більше громадян розуміють значення мови для виживання держави.

Це боротьба за гідність, за те, щоб відчувати себе господарем у своїй країні. І мова це лише найпомітніший вияв цієї боротьби,
– каже Юрій Шевчук.

Україна гастрольна стрімко повертається у минуле. Після трьохрічної перерви провідні концертні майданчики знову відкрили свої двері для російського шоу-бізнесу. Мешканці великих міст помітили: в останні місяці афіш артистів з країни-агресора стає дедалі більше. Промоутери активно розпродають недешеві квитки на їхні виступи не лише у столиці.

Треба визнати, що таких «гостей» з Росії не завжди радо вітають і українці, і наша Служба безпеки. Так, наприклад, на головній сцені країни, у Палаці «Україна», в грудні минулого року зі своїм концертом кортіло виступити співачці Наталі Корольовій. Та СБУ в жовтні внесла артистку, яка народилась у Києві, до «чорного списку». Корольовій заборонили в’їзд у країну на п’ять років через гастролі в окупованому Криму. Вибачаючись перед українською публікою за скасований концерт, артистка примудрилася ще більше погіршити власне становище, опублікувавши своє фото на фоні мапи України з «відрізаним» півостровом.

Та такий «теплий» прийом не відлякав колег Корольової. Російські артисти, навіть ті, що встигли «засвітитися» на загарбаній території, вперто їдуть в Україну.

Малінін та Орбакайте
На 1 березня у Національному палаці мистецтв «Україна» заплановано концерт Олександра Малініна. Він везе до Києва програму «Весняний бал». Російського естрадного співака в афішах презентують, перш за все, як «народного артиста України». Це звання співаку присвоїв ще президент Кучма, дружина якого – шанувальниця Малініна. Влітку 2013 року співак навіть виступав на 75-річчі екс-президента в Італії. Промоутери також акцентують увагу української публіки на тому, що два зі своїх 30 альбомів Малінін випустив українською мовою. Розрахунок виявився правильним: вільних квитків, вартість яких сягає 2500 гривень, лишилося мало.

І у Малініна, на відміну від Корольової, є всі шанси успішно виступити в Києві. Він не пішов шляхом деяких своїх колег, не підписував жодних антиукраїнських звернень і не їздив із гастролями у Крим чи на Донбас.

Цікаво, що на офіційному сайті співака malinin.ru у графіку гастролей виступи в Україні не зазначені.

А ще у травні 2015 року український поет і драматург Юрій Рибчинський розповідав, що не зміг запросити на свій ювілей до України російських зірок, у тому числі й Олександра Малініна, бо вони бояться цькування з боку Кремля.

Наступною після Малініна до Києва має намір завітати Христина Орбакайте. У Палаці «Україна» 6 березня вона дасть ювілейний концерт. Вартість квитків – до 2750 гривень, і також усі вони майже викуплені.

Крім столиці Орбакайте має намір дати концерти у Харкові (5 березня), Дніпрі (7 березня) та Одесі (8 березня). Але виступи може бути скасовано. Чутки, що Орбакайте не пустить до країни СБУ, ходили ще восени. Та організатори гастролей не сприйняли цю інформацію всерйоз і продовжували рекламувати концерти. Вимоги ж їх скасування продовжують лунати. Причина – Орбакайте засвітилася в анексованому Криму у червні 2014 року.

«13 червня 2014 р. – анексований Севастополь, 9 грудня 2016 р. – Кремль, 6 березня 2017 р. – Палац «Україна». Без коментарів», – коментував гастролі співачки блогер Сергій Іванов.

Інший блогер Мирослав Олешко, вимагаючи заборони в’їзду Орбакайте, нагадав, що її колишній чоловік Руслан Байсаров є «смотрящим» президента РФ Володимира Путіна в Криму. За даними російських ЗМІ, бізнесмена було призначено відповідальним за курорти та санаторіїанексованого півострова.

Громадське об’єднання «Рада громадської безпеки» на чолі із Марком Гордієнком уже звернулося до міністра культури та голови СБУ із проханням скасувати концерт Орбакайте задля уникнення масових акцій протестів. «З огляду на те, що концерти вищевказаної особи в Україні не скасовано, громадські активісти Одеси та безпосередньо представники ГО «Рада громадської безпеки» вважають за свій обов’язок нагадати вам, що концертна діяльність російських артистів, котрі підтримали окупацію та фактично війну РФ проти України, є неприпустимою», – йдеться в заяві.

Коли ще тільки заговорили про можливу заборону в’їзду Орбакайте на територію України, народний артист Віктор Павлік дав колезі з Росії пораду. «Я не розумію, якщо ти підтримуєш Росію, нащо тоді їхати в Україну? Добре ще, якби вона кардинально змінила програму, приїхала і сказала б: «Слава Україні! Сьогодні я для вас підготувала дві години українських пісень». Ось тоді ще можна було б про щось говорити», – зазначав він.

Російський театр квітне у Києві

Інші російські артисти, які не потрапили до офіційних «чорних списків», почуваються в Україні доволі комфортно. Так, наприклад, у Національній музичній академії України цієї весни можна буде відвідати концерт російського фолк-гурту «Мельница», а у StereoPlaza публіку розважатиме російський поп-рок-гурт «Звери».

Проте співочі заробітки росіян – це лише квіточки. Справжнє засилля російських гастролерів спостерігається в театральній антрепризі. Десятки проектів анонсують свої виступи у столиці і найбільших містах України.

В інтерв’ю «Главкому» українська актриса Ірма Вітовська ще минулого року зазначала, що її лякає засилля афіш російських артистів на Жовтневому палаці. «Там (на Інститутській. – «Главком») було розстріляно Небесну сотню. А знаємо ми тих артистів? За що вони насправді виступають, кого підтримують? Ці афіші мене принижують. Ще раз: там було розстріляно наших хлопців. Я думаю, що українського глядача, який заплатить гроші за квитки на цих артистів, який піде на цей продукт, можна виселяти за межі України. Бо такі люди не є українцями, вони ходять по крові», – пояснювала вона.

«Не знаю, хто і з якою метою це кришує! Питання до депутатів, СБУ та Мінкультури», – обурилася заслужена артистка у себе в Фейсбуці.

І справді, рекорди продовжує бити згаданий Жовтневий палац. Цієї весни тут заплановані вистави: «Убий мене, голубчику!» (за участю Валерія Гаркаліна, Олени Шаніної і Ольги Прокоф’євої; вартість квитків до 1590 гривень), «У джазі тільки жінки» (у ролях: Станіслав Садальський, Тетяна Васильєва; до 3500 гривень), «Любов по-італійськи» (у ролях: Олена Воробей, Олександр Солоненко, Семен Стругачов; до 1280 гривень), «Незрівнянна» (у ролях: Світлана Пермякова, Георгій Мартиросян; до 1900 гривень), «Джекпот з доставкою додому» (у ролях: Олена Воробей, Михайло Поліцеймако, Оскар Кучера; до 850 гривень), «Дорослі ігри» (у ролях: Дмитро Співаковський, Ольга Прокоф’єва та інші; до 950 гривень), «Палата бізнес-класу» (у ролях: Семен Стругачов, Тетяна Васильєва, Георгій Мартиросян, Світлана Пермякова; до 1790 гривень).

У Будинку офіцерів намічається «Скандал» (у ролях: Дмитро Назаров, В’ячеслав Невинний, Наталія Громушкіна, Ольга Васильєва; до 1200 гривень), «За все тобі дякую» (у ролях: Еммануїл та Ірина Віторгани, до 600 гривень). До речі, подружжя Віторганів далі вирушить у тур по Україні. Також тут запланований показ вистави «П’ять зірок» із Жанною Еппле та Анфісою Чеховою у головних ролях (вартість квитків до 850 гривень). Наприкінці квітня сюди завітає сама «Катя Пушкарьова», себто Неллі Уварова, та Петро Красилов із виставою «Наречений з того світу. Труффальдіно».

У Будинку художника покажуть «Собаче серце» із Володимиром Стєкловим (народний артист Росії) у головній ролі (вартість квитка – до 600 гривень).

Цікаво, що в кількох виставах задіяний російський актор Станіслав Садальський, у якого в лютому вже були проблеми з в’їздом на територію України.

👁не пускают в Украину ну и …Не оборачивайся назад, ты уже не идешь этой дорогой.! Жаль, но это их выбор, улетаю на заработки в цивилизованную страну… #германия #франция #польша #чехия #европа #венгрия #словакия #бельгия #нидерланды #украина #садальский

Допис, поширений Станислав Садальский (@stassadal) Лют 3, 2017 о 3:04 PST

Зокрема, у зверненні до Управління СБУ в Одеській області, в якому Рада громадської безпеки просила «вжити оперативних заходів із недопущення Садальського в Україну на виступ в Одесі», згадувалося, що актор неодноразово проявляв антиукраїнські настрої та мав гастролі в анексованому Криму влітку 2016 року разом із Тетяною Васильєвою (яка також планує виступити у Києві цієї весни).

Цікаво, що маркетинговий прийом Малініна, якого промоутери продають українцям як українського артиста, тепер вельми поширений. Більшість з афіш російських антрепризних вистав представлені українською мовою. Тож якщо у виставі грають актори не надто відомі, визначити, чи це російська, чи українська антреприза доволі непросто.

Ще одним прийомом, що має збити з пантелику українського глядача, є «залучення» у виставу з російською трупою одного чи кількох вітчизняних артистів.

«Не розумію, що російська антреприза, російські артисти тут зараз роблять? – дивувався під час розмови з «Главкомом» український актор та співак Анатолій Гнатюк. – Це ж на тверезу голову не натягнеш! Росія веде війну проти України. Як у таких умовах російські актори можуть привозити сюди якусь комедію, посміхатися, геготати?».

Високою якістю російська антреприза теж похвалитися може не завжди. Проте і досі квитки на вистави росіян розкуповуються доволі активно. При тому, що максимальна ціна на українську антрепризу в середньому сягає 500 гривень. На вистави ж із російськими акторами ціни на квитки подекуди перевищують і 3 тисячі гривень…

Український театральний режисер та продюсер Слава Жила вважає, що у потоці російських антреприз «мало мистецтва і багато комерції». «В основному, всі російські антрепризи за якістю нижче плінтусу», – зазначає Жила. При цьому продюсер визнає, що такий потік «гастролерів» створює проблеми для розвитку українського театру.

«На жаль, так склалося, що наш глядач не зовсім довіряє нашому виробнику і готовий витрачатися, щоб ходити на російських артистів. Був період часу, коли російські артисти до нас взагалі перестали їздити. Ми встигли випустити цілу купу вистав і далі продовжуємо це робити. Але потік з Росії знову пішов, і не просто так. Всі пропозиції користуються попитом. Чи заважає це? Так, заважає. Що робити? Ну, точно не сварити організаторів, які везуть сюди російську антрепризу. Вони просто займаються бізнесом. Це, скоріше, питання до нашої влади, яка не забороняє везти сюди російську антрепризу. Проте в умовах ринкової економіки треба просто робити якісний продукт, щоб обираючи між нашими і російськими виставами, глядач обирав наші, які сьогодні вже збирають повні зали», – резюмує Жила.

У скандали потрапляють і українські артисти із не надто патріотичною позицією. Світлана Лобода, наприклад, теж виступає у Росії, де вона за минулий рік заробила 1,2 мільйона доларів. Учасники АТО у зв’язку з цим зареєстрували на сайті президента петицію про позбавлення Лободи громадянства та звання заслуженої артистки. У петиції зазначається, що тільки під час новорічних свят артистка сім разів виступила у РФ, а в саму новорічну ніч дала кілька концертів для російських олігархів у Маямі.

Про це повідомляє “ГОРДОН”.

За словами родичів Паперника, він страждав на онкологічне захворювання.

Максим Паперник народився 20 квітня 1969 року. Жив у Києві. Закінчив з відзнакою кінофакультет Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Потім закінчив факультет театральної режисури цього ж вишу. Опісля працював у Національній телекомпанії України. З 1997 року став один з найуспішніших кліпмейкерів України.

З 2003 року розпочав знімати як телевізійні, так і ігрові фільми. Серед відомих робіт Паперника новорічні фільми-мюзикли “Снігова королева”, “За двома зайцями”, “Дванадцять стільців”, музично-розважальне шоу “Народна зірка” і телесеріал “Недоторканні”.

Про це повідомив посол України в Канаді Андрій Шевченко у Twitter.

“Ми розшукали двох канадських правнуків Олександра Олеся. Родина згодна на його перепоховання в Україні”, – написав він.

“Нехай йому пухом буде наша земля”, – додав посол.

У коментарі “Укрінформу” Шевченко додав, що письмову згоду родичів терміново шлють до України та Чехії: “У нас є письмова згода від обох правнуків на перепоховання і ми пересилаємо ці документи до Кабінету міністрів у Києві та до нашого посольства в Празі”.

“На цей момент виглядає, що є всього два спадкоємці Олександра Олеся – двоє правнуків, які живуть в Канаді. Ця гілка роду опинилася за океаном після Другої світової війни”, – зазначив посол.

І обидва прямих спадкоємці Олександра Олеся дали свою згоду на перепоховання праху письменника в Україні.

Президент уже доручив Міністерству закордонних справ і Міністерству культури забезпечити перепоховання письменника в Україні, повідомив речник Петра Порошенка Святослав Цеголко.

Як відомо, 3 січня у Празі відповідно до чеських законів ексгумували останки Олександра Олеся на Ольшанському кладовищі. За місце поховання потрібно платити 20 тисяч крон на 10 років. Володимир Михайлишин, який сплачував ренту за могилу Олександра Олеся, нещодавно помер – і його поховали там, де була могила українського письменника.

Поки що останки письменника й його дружини, за втручання посольства України у Чехії, перемістили до депозитарію кладовища.

Уряд виділить кошти на перепоховання Олександра Олеся (Кандиби).

Про це він сказав на зустрічі зі студентами Київського університету культури.

“Я хотів показати, звідки ми є, яку цивілізацію світу принесли, скільки унікальних шедеврів, починаючи від трипілля, ми дарували світу”, – заявив Ющенко.

“Важливо мати свій національний Лувр і сказати, що Рєпін – “ріпа” – це український художник, що Чайковський – “чайка” – це український композитор, що Достоєвський – це український письменник. Цей ряд можна продовжити на тисячі імен”, – сказав Ющенко.

Як відомо, існує інформація про те, що предки Достоєвського по лінії батька походили з українських земель.

“Я вважаю, що японська ментальність є дуже близькою до української, адже ваш народ є дуже поетичними, цінує традиції. Наступний рік має стати роком Японії в Україні. Ми активно готуємо план заходів та будемо раді співпраці”, — зазначив Є.Нищук.

Зазначається, що посол Японії в Україні Ш.Сумі окреслив широкий спектр ідей щодо заходів, які японська сторона планує реалізувати по всій Україні в рамках проведення року Японії.

У Мінкультури повідомили, що серед запланованих заходів є виставки японського мистецтва, організація спільних концертів та символічне висадження сакур.

Крім того, сторонами було досягнуто домовленості про наступну зустріч для узгодження остаточного плану заходів року Японії в Україні у 2017 році.

Також Є.Нищук зазначив, що протягом останніх років спостерігається тенденція до зростання інтересу до японської культури, і Україна прагне до подальшого розвитку співпраці між країнами.

Не буду торкатися персоналій просто нагадаю вам про глибші причини цієї проблеми, бо більшість намагається боротися з наслідками чи метастазами цього явища, ігноруючи основну пухлину. Але давайте все по порядку.
25 років тому, як тільки Україна отримала Незалежність, ми мали потужну на той час інформаційну сферу: три державні телеканали, міцну сітку обласних ТРК і три програми УР (українського радіо), яке завдяки ретрансляторам і дротовій системі охоплювало всю Україну.
З розвитком системи вільного підприємництва почалося розповсюдження комерційних теле-і радіокомпаній по всій Україні. Цілком очевидно, що Нацрада з питань радіо і телебачення законодавчо не була підготовлена до такої ситуації, оскільки не було Закону, який трактував би інформаційний простір, як НАЙВАЖЛИВІШИЙ стратегічний продукт України, оскільки, завдяки ЗМІ можна кардинально поміняти свідомість цілої нації практично за 20 років.

Що й трапилось.
Ви можете мені не вірити, але послухайте: на моїх очах, розгорталася ця «культурна революція». Першими були вилучені з ефірів найкращі митці – ті, що несли в собі зв’язок з українською традицією в мелодиці і слові. Ті, що мали добре поставлені голоси, вокальну культуру і справжню харизму.

Це супроводжувалося інформаційною тріскотнею про боротьбу з нафталіном, шароварництвом, совковою естрадою і ще бозна якими звинуваченнями. Натомість відкрили широкий шлюз для квазіукраїнської культури – начебто формально українською, але з повною орієнтацією на копіювання західних стандартів: зовнішнього вигляду, сценічної поведінки, інтонаційної манери співу, змістового наповнення і навіть фонетичної інтерпетації української мови (вимова українських текстів з англомовним акцентом).

Саме цю музику, абсолютно асоціальну і розважальну, взяли на озброєння більшість комерційних ФМ-станцій, які, «адаптувавши» українську пісню і зробивши її всього лише вигідним товаром, почали час від часу дозовано ротувати її поруч із традиційною російською попсою.
Паралельно відбувалося нищення державного мовлення – традиційно українські телечастоти віддавалися комерційним каналам, різко скоротилося проводове мовлення.
Держава і її продажні чиновники навіть не подумали захистити вітчизняний інформаційний простір системою запобіжних заходів – фаховими наглядовими радами, контролем провідних національних творчих організацій, статутними нормативними вимогами до трансльованого контенту, тощо. Просто сліпо і тупо продали майбутнє своєї країни…
Сьогодні ми пожинаємо плоди їхньої злочинної діяльності. В Україні – справжня гуманітарна катастрофа. Як іще назвати ситуацію, коли мільйони 20-літніх людей практично не знають своїх кіноакторів та акторів театру, своїх музикантів різних жанрів, своїх композиторів, поетів, співаків, якими захоплювалися – і не безпричинно – їхні батьки?! Нове покоління хворе на культурну амнезію – воно не має щонайменшої ретроспективи, у нього практично відсутнє уявлення про культуру своєї країни.

А звідкіля йому взятися, коли практично всі канали забиті сьогочасним попсовим попкорном, який активно продукують нескінченні телешоу?! Коли вся сутність наших теле- і радіоканалів має не культурно-освітню, а інформаційно розважальну парадигму? До того ж, більшість культурних юзерів сприймає чомусь інформаційний фон, котрий їх оточує, як певну незмінну данність – щось на зразок погоди чи зміни пір року.

Вони навіть не задумуються, що десь сидять живі розумні дяді і тьоті, яким дуже потрібно, аби вони сформувалися саме такими – байдужими або ворожо налаштованими до всього рідного, і орієнтованими виключно на глобальні стандарти, що обезличують і обездуховлюють людину, відриваючи її від глибинних пластів національних культур…
Я називаю саме це гуманітарною катастрофою, бо в Україні за 25 років Незалежності практично виросло нове покоління культурних споживачів, які навіть не зрозуміють, про що я зараз пишу. У крайньому разі вони звинуватять мене в консерватизмі і ретроградстві (якщо їм знайома така термінологія). Вони почнуть говорити про новий час, про моду і різні смаки.
Я відповім вам на це лише одним аргументом.
Задумайтесь! Чому в США чи Англії, які є законодавцями сучасної поп-музики – чи навіть у тій же Росії – є величезний спектр музичних форматів, які включають у себе такі напрямки як ретро, фолк, джаз, балади, де звучить музика 40-50-60-70-80-90-х років минулого століття?

І чому в Україні немає ЖОДНОЇ теле- чи радіостанції, яка б знайомила українців із кращими зразками української пісні різних поколінь і років, починаючи від народної!?

Цього немає, скажете ви, бо це нікому сьогодні не цікаво. Але так не може бути – щоб ВСЯ культура багатомільйонного народу водночас стала нецікавою навіть своєму народу! Згодьтесь, так не буває!
Цього у нас немає, тому що й досі триває цілеспрямована кампанія по перетворенню однієї з найбільших і найдревніших націй Європи на безликий конгломерат, геномодифіковане населення, дешеву робочу силу для Європи, яка не повинна мати ні власної історії, ні власної культури, ні навіть власної держави у найближчій перспективі (не приведи, Боже). А навіщо своя держава обезличеним і обезкультуреним рабам, для яких уготовлена доля дешевої обслуги для інших націй і культур?!
Я глибоко переконаний, що будь-яка боротьба за Україну повинна починатися не з війни за територію чи надра. Територію можна відвоювати! Війна повинна починатися з відвойовування власного інформаційного простору, який поверне українцям нашу історичну пам’ять, наших героїв і національних світочів, наші справжні українські реалії і пріорітети.
Хоча, боюся, ще рік-два – і буде пізно.
Мені дуже шкода, що так мало людей це розуміють.