Актор Башкирського театру драми імені Гафурі Мажит помер після тривалої хвороби.

Валітов навчався на акторському відділенні в Уфимскому училищі мистецтв. Після цього він поступив на театральне відділення Уфимського державного інституту мистецтв.

Артист з 1964 року працював в Сібайском театрі драми. Через шість років він став актором Башкирського академічного театру драми імені Гафурі Мажит.

Звання народного артиста РСР Валітов отримав в 1984 році. У 1989 році став народним артистом РРФСР, а в 2000-му отримав звання народного артиста РФ.

Грав у виставах «Топольок мій у червоній косинці» за повістю Чингіза Айтматова, «В ніч місячного затемнення» (за однойменною п’єсою башкирського письменника і поета Мустая Каріма), «Мій бідний Марат» та інших постановках.

Колектив театру висловив співчуття родині Загіра Валітова. Відзначається, що інформація про дату і місце прощання з артистом буде названа пізніше.

«Відчуття таке, що не сказав чогось найголовнішого про людину. Напевно, тому, що повага, вдячність і любов до Загіра Валітова нескінченні », – сказав друг актора Ільдар Гумер.

Живе він у одному з сіл Хустського району. Із етичних міркувань не буду називати ні його справжнього імені, ні імені панотця, ні навіть – населеного пункту. Іван МЕЛАЙ. Пише zakarpatpost.net

А зустрілися ми з ним цими днями біля прокуратури. Чоловік був дуже засмученим, а коли я спитав, що ж трапилось, розповів свою гірку історію.

Так от. Є в мого товариша дружина, яка просто була одержимою різними забобонами та ворожками. Їй все здавалося, що хтось їм щось поробив. Усі невдачі списувала на закарпатських відьом.

До всього того Марія була ще й дуже сварливою та скандальною жінкою, чоловіка постійно пиляла, мовляв, у сусіда хата більша, у кума машина краща, а у брата – зарплата вища. І так його допиляла, що почав він усе частіше заглядати в чарчину. Додому Павло не надто поспішав, бо вдома щоразу починалася чергова серія «морально-етичних» бесід. От і засиджувався з друзями в кафе після роботи.

А як тільки переступав поріг, жінка кидалася на нього з докорами та кулаками. Терпів чоловік, терпів, а далі почав уже й сам голос на неї підвищувати. А якось не стримався і вдaрив її по обличчю.

От і забігала Марія по всіх знайомих, усьому світу скаржитись, який її благовірний непутній, який n’яниця та грубіян, який агресивний та зовсім її не любить, не поважає.

Звісно ж, розповіла й матері. Порадила та до священика сходити, висповідатися, а ще краще – до монаха, мовляв, є один такий, що негативну дію роботи ворожок знімає.

Так вона і зробила. Наступного ж ранку поїхала в сусіднє село. Розповіла духівнику свою версію історії. Той щось почитав над її головою і наказав повертатись додому зі словами: «Хто завтра вранці першим у хату зайде, той і поробив вам. Нічого від себе не віддавайте».

Марія гарно подякувала (і словами, і грошима) та повернулася щаслива до Павла.

Такою натхненною він її давно не бачив. І вечерю йому смачну приготувала, і поприбирала всюди до блиску, незважаючи на те, що він був напідпитку.

Павла дуже здивувало, чому його Марія такою стала. Тепер він уже й сам повірив у дію чарів і приготував звечора біля дверей ящик дров – не лише грубку топити, але й кривдниці добре ними надавати за те, що чорними справами займається.

Вранці родина встала вдосвіта, приготувалася до візиту тієї чи того, хто зла їм бажає. У вікно вони по черзі виглядали, чекаючи гостей.

А тим часом сестра Марії здоїла корову і вирішила занести трохи молока її з Петром дітям. Нічого не підозрюючи, жінка переступила поріг хати, а там.

Петро на неї накинувся, як на ворога народу. І дровами бuв, і руками, і ногами. Та так, що «швидку» довелося викликати.

Забрали Світлану до лікарні зі стpусом мoзку і численними синцями та пeреломами рeбер.

Петрові ж довелося йти в прокуратуру писати пояснення. Тільки ніхто йому чомусь не повірив.

«Я теж тепер не вірю ні ворожкам, ні священикам, ні своїй дружині!» – сумно відповів мені чоловік і зайшов до кабінету слідчого.

Якщо пройтись вуличками Львова, обов’язково відчуваєш присутність чогось таємничого та історично-загадкового. Дійсно, Львів просто насичений усілякими легендами, які розповідають про ті чудові часи, коли лицарі змагались за серця красунь, хитрі шахраї грабували багатіїв, а чудаки веселили населення своїми жартами.

Героїчний вчинок, який заробив каву

Місто, де кавою пахне буквально кожний камінь, не могло обійтись без кавових легенд. Найпопулярніша легенда, якою пишаються не тільки львів’яни, але усі українські прихильники кави, розповідає про те, як простий козак відкрив культуру кави для найкращого міста Європи – Відня. Історія почалась з подорожі юнака Юрія Кульчицького на Січ, де він попав в полон до турків. Перебуваючи у полоні, парубок не тільки добре вивчив турецьку мову, але привчився до споживання кави. Ця культура була невідома для європейців. Згодом, парубок був викуплений сербськими торговцями, а через деякий час молодий чоловік з’явився у Відні. Якраз у той час розпочалась облога Відня військами Великого візира. Ситуація складалась для Відня дуже несприятливо. В місті почався голод і епідемія, а вийти з міста, щоб попросити допомогу було неможливо. Кілька десятків посланців виходило з міста, але ні один не вертався. Саме тут стало у пригоді знання турецької мови Кульчицьким. Йому дали завдання прорватися крізь облогу і дати звістку польському королю про облогу Відня. Крім того, юнак мав повернутися з відповіддю, що робило виконання завдання практично фантастичним. Не зважаючи на смертельну небезпеку, Кульчицький, завдяки природним хитрощам, прорвався крізь облогу і навіть повернувся назад до Відня. Війська турків були розбиті, а Кульчицькому пропонували що завгодно, за той героїчний вчинок, який він зробив. Козак попросив віддати йому мішки з кавою. Ніхто не знав, що це зерна. Віденці вважали, що цими зернами турки годували верблюдів. Прохання Кульчицкого було виконано і мішки з кавою придбали нового власника.

Перша кав’ярня у Відні

Дуже скоро у Відні була відкрита перша кав’ярня, власником якої став Юрій Кульчицкий. Кав’ярня мала назву «Під синьою пляшкою» і пропонувала клієнтам каву по-турецьки. Але справи шли не дуже добре. Гіркий та терпкий напій не подобався віденцям, до того ж, вони ще пам’ятали недавню облогу. Треба відзначити, що Кульчицький зустрічав гостів виключно в українському одязі, зі словами «Як справи, друже?» До речі, цю фразу і сьогодні можна почути у віденських кав’ярнях. Як часто буває, питання вирішила випадковість. Абсолютно випадково кусок цукру попав в каву. Кульчицкий спробував і зрозумів, що вона вже не так гірчить. Після того, як було добавлено в каву молоко, напій став надзвичайно популярним серед віденців і торгові справи Кульчицького пішли на поправку.

Ця легенда розповідає і про той факт, що Юрій Кульчицький завіз каву у Львів та став засновником першої кав’ярні. На превеликий жаль, це не відповідає істині. Справа в тому, що львів’яни так пишаються своїм земляком, що дуже хочуть, щоб так було. А як відомо, якщо громада хоче, то так і буде. Юрій Кульчицький – справжня гордість львів’ян, зовсім не даремно у центрі Відня стоїть пам’ятник українському козаку, який тримає в руках склянку з кавою по-віденськи, яку українець подарував світу.