Про це Лікарчук написав у Facebook. Він зазначив, що навіть попри зміни назв з “професійно-технічного училища” на” професійний ліцей” не додасть вмотивованості до навчання. Тож ті школярі, які не зможуть досягти успіхів та стати учнями академічних ліцеїв, просто змушені будуть йти у ПТУ.

“Якщо мотивації навчатися у закладах професійної освіти у тих, хто не зможе стати учнем академічного ліцею, не буде, то фраза “Не хочеш гарно вчитися – підеш у ПТУ”, може знову актуалізуватися. Як і другосортність закладів професійної освіти. І тоді академічні ліцеї стануть місцевими елітними (в гіршому розумінні цього слова) закладами освіти”, – зазначає Лікарчук.

За словами освітянина, аби підлітки мали бажання так вчитися, то вже б зараз такі заклади були переповнені девʼятикласниками. На його думку, воно не зʼявиться і до 2027 року, коли розпочнеться реформа старшої школи.

Крім того, колишній посадовець звертає увагу, що згідно з реформою, отримати документ про присвоєння робітничої кваліфікації можна буде без навчання у закладі професійної освіти та без загальної середньої. Це також може стати однієї із причин непопулярності цього навчання серед школярів.

Колишній очільник УЦОЯО зазначає, що 95% закладів професійної освіти, які стануть ліцеями, не мають сучасних умов, обладнання, механізмів, транспорту тощо. За його словами, в молодих людей не зʼявиться мотивація, якщо їм доведеться вчитися на застарілій техніці.

Він також звертає увагу на проблеми гуртожитків та харчування у них. Адже значній кількості школярів доведеться їздити до іншого населеного пункту, бо створити професійний ліцей з “нуля” неможливо. Лікарчук каже, що не всі батьки будуть готові відпустити своїх дітей в ті умови, які існують там нині для девʼятикласників.

Він зазначає, що це також впливає на мотивацію та показує рівність умов для здобуття освіти. Зокрема, освітянин звертає увагу на перелік професій, адже більшість з закладів професійної освіти пропонують в основному фах кухаря. Натомість не всі хочуть його отримувати.

Екскерівник Українського центру оцінювання якості освіти Ігор Лікарчук, відомий своїми гострими заявами щодо стану сучасної освіти, висловився щодо поведінки учнів у навчальних закладах.

У матеріалі на сайті Знайшов, Лікарчук висловлює впевненість, що діти ведуть себе так, як їх навчили (виховали) батьки. І розмірковує, чи вплинули б на процес нагрудні камери у вчителів.

Освітянин не впевнений:

Тому нічого нового у відеозаписах із нагрудної камери вчителя  вони (батьки) не побачать. Навіть, якщо захочуть побачити.

У чому я серйозно сумніваюся.

Не стільки відеокамери потрібні, а відповідальність батьків через систему солідних штрафів за негідну поведінку дитини в школі.

Також потрібно перестати тримати в закладі освіти тих учнів чи студентів, яким ця освіта не потрібна, які її не хочуть здобувати тяжкою працею, – зазначає відомий освітянин.

Під примусом освіта не здобувається, а заклад освіти  – не богадільня, в якій годують, розважають, пилюку з учнів струшують і соплі витирають…

Бо незабаром в школах учням учителі будуть витирати не лише соплі.

До того йде… – завершив Лікарчук і подав на приклад штрафи, які діють у Казахстані за порушення законів щодо педагогів.

Згідно з наведеними даними, у випадку повторного порушення наслідком може стати й обмеження волі.

У коментарях до блогу висловлюються такі думки:

Петро

Які батьки, – такі й діти їхні… лише в прогресії.

Оксана

Я.проти,.щоб.в 10 класи брали учнів з поганими.оцінками

Наталія

Хватит только родителей винить. Что вы в в школах устроили? И как вы к детям относитесь. Вы их за людей не считаете, подход к ним не ищете, а только лекции читаете и кричите. А ещё одно забыла  – дополнительно зарабатываете репетиторством. Подойти к учителю спросить по уроку невозможно. Ответ один -слушай на уроке. По-этому какие вы, такие и дети выходят из школы, не получив знаний и уважения к себе

Світлана

Наразі школа не має жодних важелів впливу на ненормативну поведінку учнів і батьків. Я вважаю, що батьки мають нести фінансову відповідальність за виховання власних дітей.

Вікторія

Покоління НУШ, з яким програлися, не оцінювали, не готували до викликів часу буде найбільш непристосованим до реалій виживання і боротьби. В час жорстокий. Тому підвалини майбутнього закладені сумні.

Лариса

А іноді просто настільки не адекватно оцінюють вчителі дитину, що відбивають у неї бажання навчатися, а в батьків бажання мотивувати своїх дітей.

Олександр

НУШ – це гуманітарна діверсія проти України!

Юлія

Контроль – це круто, але не тільки дітей контролювати треба, вчителів теж. На жаль вчителів за велінням душі одиниці.

Діти ведуть себе так, як їх навчили (виховали) батьки. Тому нічого нового у відеозаписах із нагрудної камери вчителя вони не побачать. Навіть, якщо захочуть побачити. У чому я серйозно сумніваюся. Не стільки відеокамери потрібні, а відповідальність батьків через систему солідних штрафів за негідну поведінку дитини в школі. Також потрібно перестати тримати в закладі освіти тих учнів чи студентів, яким ця освіта не потрібна, які її не хочуть здобувати тяжкою працею. Під примусом освіта не здобувається, а заклад освіти – не богадільня, в якій годують, розважають, пилюку з учнів струшують і соплі витирають… Бо незабаром в школах учням учителі будуть витирати не лише соплі. До того йде…

Готуємося до 90-річчя..?

Нещодавно з одного інтернет-видання звернулися із запитанням: «Чим, на Вашу думку, керувався Уряд, приймаючи рішення про початок нового навчального року 1 вересня?». Зрозуміло, що я не можу знати мотиви, якими керувалися урядовці, приймаючи таке рішення, однак, як мені здається, було б більш правильно, доручити вирішувати це питання на місцях, зважаючи на безпекову ситуацію, перспективи проходження опалювального сезону, кадрове забезпечення та іще ряд чинників. А іще, на мою думку, в основу такого рішення були покладені певні традиційні наративи, які тягнуться із совка. Тягнуться вже 90 років…

Коротко розтлумачу про що йдеться.

До ХХ століття в шкільній освіті, включаючи заклади, що функціонували на землях сучасної Наддніпрянської України, єдиного дня початку нового навчального року не було. Тодішні нормативні документи встановлювали, що для кожного типу закладів освіти був свій день початку навчального року, який, насамперед, залежав від соціально-економічної ситуації, в якій ці заклади функціонували.

Так, церковнопарафіяльні (початкові) школи для найбідніщих і найчисленніших верств населення навчальний рік розпочинали після завершення сільськогосподарського року, а заклади вищого рівня (повітові училища та гімназії) – у перший день Успенського посту на початку серпня. Адже учнями училищ ігімназій, в основаному були діти містечкових жителів, для яких заняття сільськогосподарським промислом не було основним видом їхньої трудової діяльності.

Такі традиції щодо початку нового навчального року зберігалися й у перші десятиліття ХХ століття, аж допоки більшовицька влада не вирішила підпорядкувати цю подію революційному святу. Ним стало відзначення 1 вересня Міжнародного юнацького дня, організацією якого переймався тогочасний Комуністичний інтернаціонал молоді, котрий дещо пізніше став комсомолом. А у 1932 р. тогочасний Уряд УРСР прийняв рішення поєднати це «свято» з днем початку нового навчального року. Так 1 вересня 1933 р. всі діти в школах радянської України сіли за парти. Справедливості ради зазначимо, що всі інші республіки колишнього срср перейняли українську ініціативу лише у 1935 році…

Між іншим, історичні документи свідчать, що початок навчального року відзначався дуже помпезно, включаючи навіть вуличні демонстрації учнів і педагогів з обов’язковим прославлянням вождів. Зрозуміло, що радянсько-німецька війна внесла свої корективи, як у початок наавчального року, так і в манеру його відзначення, але після її завершення все це було відновлено.

Помпезні демонстрації з нагоди початку нового навчального року зникли під час т. з. «хрущовської відлиги». Замість них з’явилися шкільні лінійки, організовані в мілітарному стилі. Обов’язковими атрибутами таких лінійок ставали винесення прапорів, «почесні варти», калатання дзвониками, розчулені віршовані рядки про «щасливе дитинство і подяку партії», виступи ветеранів і «почесних гостей». Пізніше з’явилися «ленінські уроки» та «уроки миру», з яких обов’язково розпочинався новий навчальний рік… У 1984 р. 1 вересня стало «всенародним святом» – Днем знань.

Після проголошення української Незалежності 1 вересня як день початку нового навчально року збереглося. Зникли комуністичні символи та відповідне ідеологічне наповнення, але урочисті лінійки, «почесні» гості з їхніми промовами, віршики, калатання дзвониками, награна вдячність запрошеним і багато чого іншого залишилося. Щоправда, поруч із колишніми комуністами-атеїстами на лінійках почали масово з’являтися священники; вчительки, втративши педагогічну цноту, стали на лінійках показово, хоч і не завжди гарно, вальсувати… І, очевидно, щоб продовжити совкові традиції, у 1993 р. Указом Президента України 1 вересня знову було проголошено Днем знань. Як у росії, білорусі та ще в кількох колишніх наших «братьєв» по срср.

Тож у 2023 році за рішенням українського Уряду ми будемо 90 раз розпочинати навчальний рік саме 1 вересня. Добре, що хоч не разом із колишніми «братьями». Але було б набагато краще, якби і в цьому питанні ми позбавилися затхлих історичних традицій і, нарешті, пішли своїм шляхом.

А він абсолютно очевидний – рішення про те, коли починати і завершувати навчальний рік мають приймати громади… Або колективи закладів освіти.

Допис Ігоря Лікарчука зібрав понад тисячу вподобайок і сотні поширень.

Водночас чимало коментаторів висловили свої думки з цього приводу:

Очевидно, що можна. Але це буде кричуще порушення прав ЛЮДИНИ. Чи можна примусити вчителя силоміць «підвищувати» свою кваліфікацію? Очевидно, що можна. Але це чомусь не вважається порушення прав учителя, як ЛЮДИНИ. Чи вчитель – не ЛЮДИНА?

Немає ніяких сумнівів у тому, що вчитель повинен постійно вдосконалюватися як фахівець. Не можна все життя залишатися із тими знаннями, які були здобуті під час навчання у вищому закладі освіти, чи із професійними навичками, сформованими в перші роки праці…

Але є, щонайменше, два шляхи професійного вдосконалення. Це – самовдосконалення професійної майстерності та «підвищення кваліфікації» з примусу.

Для того, щоб вчитель ХОТІВ постійно вдосконалювати свою майстерність повинна працювати система стимулювання такого хотіння: належна зарплата, справедливе оцінювання його праці, система матеріального заохочення, турбота про імідж учительської праці та ін. Чи все це є в нашій системі освіти? НЕМАЄ! Більше того, ніколи й не було. Бо сформувати таку систему стимулів для держави – дуже дорого.

І держава пішла іншим шляхом. Вона пішла шляхом примусу, створивши «систему підвищення кваліфікації вчителів», обов’язковими складовими якої стали два «стовпи».

Перший – обов’язкове періодичне проходження всіма вчителями т.з. «Навчання» у спеціально створених для того закладах освіти.

І другий – атестація. Лише після атестації можна було говорити про якесь підвищення зарплати, а атестацію не можна було пройти, не відбувши «курси підвищення кваліфікації».

Якщо заглиблюватися в нашу освітню історію, то курси «підвищення» почали розквітати іще з тридцятих років минулого століття й дожили до наших днів. Що і зрозуміло: із того й до недавнього часу відсутність у вчителів доступу до інформації пояснювала доцільність існування такої форми начебто «вдосконалення» фахової майстерності. Атестація також уперше з’явилася у 1932 році, як форма примусу до навчання величезної кількості безграмотних і малоосвічених «педагогів», які заполонили школи країни в період ліквідації безграмотності.

Маю у своєму архіві копії документів, які свідчать, що під час такої атестації директор однієї киівськоі школи, у минулому – чекіст, у диктанті зробив 80 помилок. Була у тодішній атестації іще одна мета – вичистити із педагогічних колективів т.з. «контрреволюціонерів» і «ворогів народу». У багатьох випадках такими визначалися 70-80% педагогів тієї чи іншої школи…

Як тільки період повністю безграмотних вчителів та пошук серед них «ворогів» закінчився, про атестацію дещо призабули. Але вирішили її відродити у 1974 р. Бо саме в той час виникла гостра необхідність ідеологічного шліфування вчителів. І, якщо хтось пам’ятає, то тоді для проходження атестації, насамперед, потрібно було показати атестаційній комісії план самоосвіти, який обов’язково передбачав конспектування праць Маркса-Енгельса-Леніна, рішень компартії… Сам такі дурниці писав…

Але з 1974 року, попри проголошення Незалежності, прийняття двох українських законів про освіту, ця атестація продовжує існувати. У її основі лежить три «кити».

Перший – потрібно відвідати в учителя енну кількість уроків, щоб зробити висновок про його роботу. Дарма, що ці уроки насправді можуть бути і, як правило, є справжньою показухою, але без їхнього аналізу та висновків – атестації не буде.

Другий «кит» – це папери. Розробки, сценарії, плани, статті… У файликах чи у папочках із завязками. Але без них також атестації не буде.

Третій «кит» – курси підвищення кваліфікації. «Підвищилася» вона чи залишилися не «підвищеною» після тих курсів – дарма. Головне – документ про таке «підвищення». Тоді буде й атестація і, можливо, підвищення зарплати.

Написав про це і сморід формалізму аж дух забиває… А як інакше можна оцінити цей акт, якщо за всі роки атестації, за її результатами в УРСР, а потім і в Україні, такими, що не пройшли атестацію було визнано лише 23 (!) вчителя. Це дані станом на 2010 рік…

Будучи членом перших експертних груп, які працювали над першими варіантами проекту закону, я категорично наполягав на тому, щоб ця атестація навіки зникла із української освіти, але моя позиція прийнята не була.

Що маємо тепер? А маємо те, що мали. Із суттєвим погіршенням. Бо тепер (хоч це радує) вчителю не обов’язково їхати на два-чотири тижні до «рідного» інституту удосконалення, а потрібно зібрати сертифікати про походження «підвищення» у обсязі 150 годин. А потім педрада має вирішити – зарахувати їх чи не зарахувати. Той, хто приймав таке рішення, очевидно вважає, що серед членів педради є універсальні фахівці, котрі знають ціну всім курсам, вебінарам, студіям…

Невже це не формалізм у вищому його прояві? Й ринок не забарився. Він сьогодні вщерть заповнений пропозиціями «підвищувати» свій рівень: за гроші й без них. Найдорожча пропозиція, яку я зустрічав – 670 гривень, найдешевша – 65. Між іншим, чим більша кількість «пройдених годин», тим дорожчий сертифікат. У багатьох випадках його може отримати і не той, хто «підвищується». І для декого це також стало своєрідним бізнесом. Тобто, щоб пройти атестацію сьогодні до всіх отих трьох «китів» можна додати іще один – гроші. Хоч цей «кит» був якось трішки присутнім завжди, але зараз він став майже офіційним.

Чи є вихід із цієї ситуації. Звичайно, що є. Потрібно відмовитися від атестації та примусу в «підвищенні» кваліфікації. Натомість, потрібно створити умови, за яких вчитель хотів би сам постійно вдосконалювати свою фахову майстерність. ЩО для того потрібно я написав вище.

А замість атестації потрібна система сертифікації вчителів, як процедура їхнього допуску до педагогічної діяльності. Такою, якою вона є в більшості країн світу. Для випускників вищих навчальних закладів, які вперше приходять в школу, сертифікація дає право розпочинати педагогічну діяльність. Для вчителів, які працюють, – продовжувати її. В основі сертифікації для других – результати попередньої роботи вчителя, визначення рівня його знань, умінь і навичок…

Але прошу не плутати із тією сертифікацією вчителів початкових класів, яка проводиться наразі. Бо із гібрида горбатого «Запорожця» з «Лексусом» нічого пристойного не буде. Лише люди сміятися будуть. Або «Лексус» або «Запорожець». Між іншим, для тих років і для того споживача «Запорожець» був іще й непоганою машиною. Але зараз інші часи, і люди інші. Й «підвищення» кваліфікації з-під палки, це як секс по телефону. Процес, начебто є, а результатів немає. Хіба що збоченці від того кайфують…

Ігор Лікарчук

У якій запаленій голові могла з’явитися така думка? Вчителі не корови, не свині, не вівці, не собаки і не кішки, щоб хтось сторонній міг контролювати питання їхнього здоров`я.

Вчителі – абсолютно свідомі, освічені, виховані люди, котрі можуть дати раду своєму здоров’ю без якогось батьківського контролю.

І яким може бути цей контроль? Чи вчителі повинні довідку про стан свого здоровя розвісити на всіх стовпах околиці? І чи не приведе цей контроль до психологічного та фізичного тиску на вчителів?

Якби я був у керівництві українською освітянською профспілкою, то порушив би питання про висловлення недовіри державним службовцям, котрі закликають до такого контролю.

Бо це є ганьба – натравлювати батьків на вчителів.

І без цього у дуже багатьох випадках належної співпраці та взаємоповаги між першими та другими давно немає, від чого страждає спільна справа: освіта і виховання дітей.

І вже був час, коли з високих кабінетів нацьковували батьків на вчителів. Що із цього вийшло – знаємо.

Тож не потрібно підливати бензин у полум’я. Бо може палахнути дуже сильно.

І останнє запитання: хто контролери? Батьки, серед яких не вакцинованих, мабуть, більше, ніж серед вчителів? Дурня якась. Якраз для екзальтованих та «озабоченных» «яжемама»

Ігор Лікарчук

Уже кілька років поспіль напередодні Першого вересня і випускних вечорів я наполегливо і невтомно розпочинаю в групі боротьбу із таким залишком радянсько-російської системи освіти, як учнівська форма для дівчат у вигляді фартухів і суконь спеціального крою.

На щастя, щороку подібного карнавалу в наших школах стає все менше і менше.

Але не зменшується кількість і тих, хто не втомлюється ганити мене, бо замахнувся на «святе»: адже це «традиція, таке носили наші бабусі, це юність тощо.

Сьогодні в Інтернеті натрапив на світлину, яка промовисто підтверджує ту думку, котру я висловлював не раз: «Навіть у шкільній формі закладені певні елементи ідеології. У цьому випадку – ворожої рашистськоі ідеології».

Щоб переконатися в цьому, уважно подивіться на скриншот. Можливо, хоч після його перегляду ті, хто так наполегливо турбується про збереження радянсько-російських традицій у нашій освіті, зрозуміє шкідливість та аморальність такої турботи.

Особливо після усвідомлення тих бід, нещасть і смертей, які рашизм приніс на нашу землю.

А тим, хто у найближчому майбутньому збирається знову рекомендувати ученицям українських шкіл одягнути карнавальні костюми, покажіть ці фотографії…

Про це написав український освітній діяч, екскерівник Українського центру оцінювання якості освіти Ігор Лікарчук у фейсбуці.

Зі слів освітянина, в офіційних джерелах поширюється інформація, що 11 % шкіл в Україні мають «належні» укриття. Водночас дивлячись на світлини облаштованих укриттів, «хочеться не лише лаятися, вживаючи мовні конструкції із обсценноі лексики, а кричати від розпачу».

«Бо якщо хтось думає, що такі розмальовані укриття врятують дітей та вчителів від ракетно-бомбових ударів, то він взагалі – повний ідіот», – вважає Ігор Лікарчук.

Проте освітянин додає: що вчительки разом із батьками зробили, що змогли. А якщо всі 11 % «належних» укриттів такі ж, то це іще гірше, ніж якби їх не було зовсім.

«Іще про одне: бомбосховища й укриття за назвами – це як морська свинка і свійська. Щось спільне, начебто, і є. Але насправді нічого спільного й близько немає», – констатує Ігор Лікарчук.

В урядових колах шукають шляхи скорочення бюджетних видатків. У деяких регіонах уже і сьогодні педагогам не виплачують надбавки і доплати. Що і зрозуміло: війна та всі проблеми, які вона принесла…

Однак не розумію, чому скорочення бюджетних видатків у освіті потрібно робити за рахунок тих, хто проводить навчальні заняття…

Насамперед суттєво потрібно скоротити бюджетні видатки на всіх тих, хто керує, перевіряє, вивчає, оцінює, акредитує, підвищує… Або взагалі робить невідомо що. Тобто за рахунок тих, хто біля освіти чи над нею. А таких – тьма: програми, служби, центри, агентства, офіси, агенти змін, інститути…

Мій багаторічний досвід дозволяє стверджувати, що від ліквідації 90% із них освіта не зникне і не почне працювати гірше. Працюватиме. І навіть краще, ніж із ними.

Навіть у дуже складний час педагоги-практики не повинні мати утисків у зарплаті. Бо вони також на фронті. На якому, щоправда, не стріляють, але який є дуже важливим для майбутнього нашої держави.

Державну підсумкову атестацію у формі ЗНО 2021 для випускників скасовано. Однак, ухвалюючи таке рішення, необхідно запроваджувати у школах перевідні та випускні екзамени. Так вважає ексочільник Українського центру оцінювання якості освіти Ігор Лікарчук.

На своїй фейсбук-сторінці він написав, що ДПА як форма узагальнення і контролю є вкрай неефективною та безглуздою.

Система освіти від цього рішення абсолютно нічого не втрачає. Але освітній процес не може ефективно існувати без такої важливої складової як перевірка, узагальнення та аналіз результатів. Коли ми забираємо цю складову, освітній процес втрачає сенс, що, власне, сьогодні й відбувається, – зазначив освітній експерт.

Він додав, що ситуацію загострює дистанційне навчання, що передбачає великий обсяг самостійної роботи. Ефективність такого навчання без належного зовнішнього контролю завжди буде сумнівною через відсутність належної мотивації.

Було б логічним, скасовуючи ДПА, прийняти рішення про запровадження в школах перевідних та випускних екзаменів, від яких у світових освітніх системах ніхто не відмовлявся. Змінювали лише форму і методику проведення, але сутність залишалася і є незмінною: контроль, узагальнення, аналіз. У перекладі з латини слово «екзамен» означає стрілочки, вектор (куди прийшли, що здобули). Коли є вектор, людина знає, що робити, – зазначив Лікарчук.

Ексочільник УЦОЯО вважає, що повернення до перевідних та випускних іспитів у загальноосвітніх школах означає таке:

Форму проведення екзаменів обирає школа, а їхній зміст визначає МОН.
Результати екзаменів не обов’язково повинні бути позитивними. Учні, які не склали іспити, не переводяться до наступного етапу навчання. Щодо випускників, то в атестаті для таких має бути зазначено: «екзамен не склав». Якщо для власника атестата це критично, то нехай складає ЗНО.
Жодних звітів шкіл перед чиновниками про те, як учні склали екзамени, бути не може. Це справа закладу освіти і лише його. Дуже важливо, що результати екзаменів не повинні бути підставою для оцінки роботи вчителя. Це є оцінка роботи учнів.
Екзамени мають складати всі учні, завершуючи кожен етап навчання. Без будь-яких звільнень, перенесень, тощо.
Екзамен у школі приймає не лише той учитель, який навчав цього учня, а й інші педагоги.
Упевнений, що повернення до системи перевідних та випускних іспитів буде суттєвим внеском у поліпшення якості загальної середньої освіти. А для тих, кому дуже хочеться поміркувати про можливе «перевантаження» учнів, раджу подумати над тим, чи можна досягти будь-чого, не докладаючи зусиль, – підсумував Ігор Лікарчук.