В Україні дозволили бустерну дозу вакцини проти COVID-19 для людей віком від 60 років, незалежно від того, якою вакциною вони щепилися раніше. Про це повідомив міністр охорони здоров’я Віктор Ляшко у фейсбуці.

“Отримати бустерну дозу люди віком 60+ можуть через 6 місяців з дати другого щеплення від COVID-19, оптимально в період від 6 до 9 місяців”, – написав він.

Відповідний наказ Ляшко підписав за рекомендацією Національної технічної групи експертів з імунопрофілактики.

Перевагу у бустерній вакцинації надаватимуть мРНК-вакцинам – Moderna або Comirnaty/Pfizer, незалежно від того, якою вакциною була щеплена людина до цього.

Наприклад, якщо перші два щеплення було зроблено вакциною CoronaVac від Sinovac Biotech – бустерне щеплення краще робити вакциною Comirnaty/Pfizer.

За відсутності мРНК-вакцин бустерну дозу можна зробити іншою вакциною згідно з дозволеними в Україні схемами, наголошує міністр.

Також у МОЗ змінили схеми використання різних вакцин проти COVID-19.

Тепер вакцину CoronaVac можна поєднувати з векторними (AstraZeneca) та мРНК-вакцинами (Moderna або Comirnaty від Pfizer).

Водночас після Moderna або Pfizer тепер можна застосовувати вакцину AstraZeneca.

Мінімальний інтервал між дозами становить 28 днів.

Щодо вакцинації вагітних, то жінкам, які отримали першу дозу вакцини CoronaVac, а потім завагітніли, для другої дози перевагу слід надавати мРНК-вакцинам Pfizer або Moderna.

«Ми хочемо порекомендувати встановити годину для літних людей. Порекомендувати суб’єктам господарювання, які здійснюють торгівлю, аптекам та іншим магазинам запровадити час, наприклад, з 10 до 12-ї, коли б ми усі розуміли, що це час для людей 60+ років», – каже він.

За його словами, більшість летальних випадків є у категорії 50+. Він також зазначив, що такі заходи – це європейська практика.

Зауважимо, за добу 4 листопада в Україні виявили 9 850 випадків COVID-19, померли від ускладнень 193 хворих, одужали від коронавірусної хвороби 8 378 осіб, госпіталізували 1 269 пацієнтів.

Про це розповів головний державний санітарний лікар Віктор Ляшко в ефірі “Радіо НВ”, пише РБК-Україна.

Як пояснив санлікар, такі заходи вже вводили деякі європейські країни.

“Ми хочемо порекомендувати суб’єктам господарювання, які здійснюють торгівлю, аптекам та іншим магазинам запровадити час, наприклад, з 10:00 до 12:00, коли б ми усі розуміли, що це час для людей старших 60 років”, – заявив він.

Ляшко додав, що найбільша кількість летальних випадків від коронавірусу спостерігається у категорії людей старших 50 років.

“Це прямий результат державної політики, у зв’язку з якою доступ до пенсій прив’язаний до реєстрації в якості тимчасово переміщених осіб і до процедури верифікації, яка випливає з цієї прив’язки… Слід негайно відмінити прив’язку доступу до пенсій до реєстрації в якості ВПЛ”, – сказала Фрейзер.

Варто зазначити, що моніторингова місія ООН із прав людини в Україні рекомендувала українській владі скасувати вимогу реєстрації переселенців з окупованих районів Донбасу для одержання пенсії. Однак цього досі ніхто не зробив.

Влітку 2016 року Кабмін ухвалив постанову №365. Згідно з цим документом, регулюється порядок проведення контролю за соцвиплатами внутрішньо переміщеним особам. Відтак, органи соцзахисту кожних шість місяців повинні відвідувати кожну родину переселенців і перевіряти, чи справді вона проживає за вказаною адресою. Крім того, перевірки мають право проводити і державні органи: підрозділи МВС, Нацполіції, СБУ, Держміграційної служби, Держфінінспекції, Держаудитслужби і Пенсійного фонду.

Примітно, що пенсії в Україні, станом на березень 2018 року, отримувало 530 тис. переселенців. Про це повідомляли в Мінсоцполітики.

От і знову з’явилася інформація про ще один неймовірний проект, що має назву «Онуки». Метою проекту є пошук небайдужих людей, що стануть онуками для самотніх літніх людей, котрі проживають у геріатричному пансіонаті.

До організації проекту підійшли дуже серйозно. Для всіх мешканців пансіонату влаштували фотосесію, щоб згодом ці фотографії можна було викласти у соціальні мережі, і до кожної світлини додати невеличкий життєпис про ту чи іншу людину. Таким чином потенційні онуки зможуть вибрати собі бабусю або дідуся, котрого провідуватимуть принаймні два рази в місяць, чи коли буде вільний час.

Старенькі дуже відповідально віднеслися до всього процесу, охоче позували фотографу, довго перед цим чепурилися, дехто зробив фото з домашнім улюбленцем, з котрим вони нерозлучні. Кажуть, що ідея справді хороша, адже всього їм вистачає, окрім спілкування з бодай несправжніми але онуками, котрих вони зможуть з нетерпінням очікувати і ділитися власними радощами і незгодами.

Проте потенційним онукам теж потрібно дуже серйозно віднестися до цієї ситуації. Адже це досить велика відповідальність тому, що пообіцяти і потім не приходити тривалий час ще гірше, аніж не приходити зовсім.

Керівник геріатричного пансіонату не проти запуску проекту. Каже ідея цікава і було б чудово якби все справді вдалося.

Також належним чином не утилізуються медичні відходи, через що сміттєві компанії відмовилися вивозити відходи з усього району. З будинку поширюється страшенний сморід, так як очевидно, що в незаконному притулку не працює нормально каналізація.

У будинок журналістів не пустили, господиня відмовилася давати коментарі, заявивши, що «своєю садовою ділянкою вона буде розпоряджатися так, як їй хочеться». Але ось сусіди не на камеру розповідають, що з будівлі періодично вивозять трупи. При цьому скарги в мерію не принесли ніяких результатів.

Оголошення про «будинок для літніх людей» публікуються в мережі, за деякими даними, проживання коштує там 9-17 тисяч гривень на місяць. Мешканці розповіли, що постійно проживає близько 29 людей похилого віку, в той час як лежачі і важко хворі утримуються у підвальному приміщенні без вікон.

Обов’язковими умовами для цього є дотримання сукупності вимог щодо віку, страхового стажу і стажу державної служби. Про це сказано в рішенні Верховного Суду, яке з’явилося на офіційному сайті відомства.

У документі говориться, що після вступу в силу нового закону України “Про державну службу” 1 травня 2016 року зберігають право на призначення пенсії державного службовця відповідно до попереднього закону України “Про державну службу” від 16 грудня 1993 року № 3723-XII) тільки ті особи, які мають стаж державної служби, вік і страховий стаж.

Також в рішенні наголошується, що особи-держслужбовці, яким встановлено інвалідність, з 1 травня 2016 року втратили право на призначення пенсії по інвалідності державного службовця в розмірах, визначених попереднім законом. При цьому вони зберегли право на призначення пенсії по інвалідності відповідно до Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”.

Верховний Суд вирішив не задовольняти позов до управління Пенсійного фонду України, в якому позивач просила визнати протиправною відмову в здійсненні переведення її з пенсії по інвалідності на пенсію державного службовця.

Верховний суд рекомендував застосовувати ці висновки в адміністративних справах за зверненням осіб до суду з позовами до територіальних органів Пенсійного фонду з вимогою призначити пенсію по інвалідності державного службовця.

А це в свою чергу – не даватиме можливості отримувати підвищену пенсію, не тільки в цьому а й в інших випадках.

Так, олігарх радить українським пенсіонерам зберігати свої заощадження в золоті.

“Це той самий Льоша Мушак, який недавно пропонував скасувати виплату пенсій всім людям похилого віку України. Який заявляв, що пенсії це зайві витрати для держави. Це той самий Мушак, який зберігає двадцять мільйонів гривень в золоті і вісімдесят мільйонів гривень в біткоінах. І цей юнак -мільйонер. Радить жебруючим пенсіонерам, яким ледве вистачає мізерної пенсії, на їжу і ліки, вкладати гроші в золото”, – нарікає блогер. Сам він називає це “жахливим цинізмом”.

Зайшовши по пояс, вона, колись прекрасна плавчиня, надягає на голову круг – м’язи вже не тримають. Так, на кругові, перетягаємо її через глибину до наступної мілини, плаваємо навколо як акулята.

Баба тішиться, а я думаю про те, що за п’ять днів на Арабатській стрілці не бачу жодної іншої родини в компанії людини настільки ж літньої.

І тільки на шостий, останній, день на березі з’являється ще одна жінка з паличкою, правда років на 7 з виду молодша.

Можна б знайти пояснення в тому, що початок серпня не кращий час для морського відпочинку для старших людей. Утім, він і для міста не кращий час.

Прибиральниця на приватній віллі та власник узбережного кафе говорять – до нас із такими літніми людьми не приїжджають.

Утім, і в прохолодному Трускавці, звідки я їду на Арабатку, я практично не бачу ані людей дуже літніх, ані іншим чином маломобільних.

Це жодним чином не дослідження, а виключно відчуття й роздуми, і думається мені тут про три речі.

НАЙБІЛЬШЕ ЗАБУВАЄМО МИ ПРО РІДНИХ

Проекти, проекти, ілюзії локального месіанства – додому приїжджаєш раз на три місяці, раз на місяць шлеш грошовий мікропереказ у наївній надії, що він хоча б щось компенсує, “чому ви дзвоните мені в розпал робочого дня, я працюю!”

І десь на задньому фоні голови дочуваєш, що баба останні років сім безпереревно зітхає: “От якби нам з дідом ноги в воду вмочити, то б ми й помолодшали!”

Дід взимку 2016-го помер, я так і не встигла почути і зреагувати.

Дід і баба належали до того крихітного відсотку мешканців Донецька, які намагалися хоч кудись їздити. У молодості – в Прибалтику, Москву, на Кавказ.

Дід ще об’їхав увесь Союз поки служив три роки, охороняв вагони.

Як ми були дітьми – возили нас на свою батьківщину, на Сумщину.

У Слов’янськ, де тато познайомився з мамою.

І, звичайно, на море. Нехай яке – маріупольська Ялта, Бердянськ, Кирилівка – але море.

Море було панацеєю від усього. Заможніші сусідки кривилися, що у Галки (в Адмінпосьолку бабу Ганю всі звали Галкою) ні машини, ні шуби, а тій хотілося моря.

Наприкінці дев’яностих, після другого бабиного гіпертонічного кризу, батьки мої забрали діда і бабу ближче до себе, в степове село Красний Під поблизу Кривого Рогу.

І там двадцять соток городу (і ще трошки приораного вкрай села) і кляті бабині кури з’їли дідове море.

Дідове, бо баба ще пару разів виривалася, до двоюрідної сестри в Інкерман. А дід залишався “на господарстві.

А я не могла ані їхати тих курей сторожити, ані перевести їх разом на тушонку.

Утім, курки і двадцять соток городу далеко не в кожній родині, а літніх людей на узбережжі все ж одне-двійко.

І тут, підозрюю, збільшити їхню кількість могли б…

НЕСКЛАДНІ ІНФРАСТРУКТУРНІ ЗМІНИ

Найперше, звичайно, транспорт. Додаткові поїзди. Можливість вибору зручного квитка.

Ані верхні полиці в нічному потязі, ані Інтерсіті без кондиціонеру в +36 не зробили бабусину поїздку приємнішою.

Тротуари й доріжки замість піщаних дюн на дорозі.

Банкомат, до якого не треба йти півгодини моїм швидким кроком (бабиним було б, певно, годину, якби їй раптом довелося самій).

Є й ще простіші речі. Оренда візків, стільчики в роздягальнях, пара з’їздів у воду з перилами, щоб триматися.

Я знаю – сильно забігаю наперед. Які, в біса, візки й перила, коли туалет на весь центральний пляж один, а на більшості інших їх, здається, і просто немає.

Як і навісів для тіні.

Власник кафе на узбережжі на моє питання “але ж куди ви самі ходите?” відводить очі: “Ви дівчина, я вам такого казати не буду”.

Та воду, каже, підвели, вода є.

А туалет? Туалет обіцяють наступного року.

І мені ще довго звучить в голові ця абсурдна фраза: “А туалет – наступного року”.

Нагадало, як колись інша моя баба, Катерина, яка майже все життя жила в тому самому степовому Красному Поді під Кривим Рогом, на питання журналістки “А як же люди взимку тут миються?” казала “Та скільки тої зими!”

Люди наші витривалі. Зима коротка, туалет наступного року.

Зате на довгому шляху до банкомату, крізь пісок замість тротуарів і відсутність публічних туалетів, знаходимо будівництво церкви. “От сюди, видно, й сходжу”, – не стримуюсь я.

Цікаво, до речі, що узбережні кафе стоять лише перший рік. Ще минулого року, кажуть, тут були тільки палатки місцевих із чебуреками.

Тримають кафе люди “з великих міст”: Запоріжжя, Харків, Київ.

Чим місцева громада думала 25 років і чому віддала потенційно прекрасні прибутки в руки варягів – питання, яке мене дивує чи не більше за туалети.

Є, правда, кілька татарських кафе і навіть овочева палатка з татарським прапором. Але ці, здається, теж переважно з нових мешканців. Посткримських.

Та, як пишуть мені мої подруги, найстрашніше не це, а невпевненість у можливості нормальної медичної допомоги.

Ти, кажуть, хіба не бачила відео про те як у лікарні в Генічеську крапельницею слугує пластикова пляшка з-під мінералки?

Між тим, Арабатка – потенційно ідеальний курорт для сімейного відпочинку. Як для малечі, так і для людей літніх.

Хай вода не заклично блакитна. Де вона така на Чорномор’ї й Азові?

Хай степовий випалений пейзаж – на любителя.

Та пісок під водою ідеально приємний, спуск у воду м’який, але не такий, як у Скадовську, де йдеш кілометр, обгоряючи, аби поплисти. Після метрів п’ятдесяти глибини – знов мілина (то для таких крутезних пловців, як я), а за мілиною – глибина десь метр сімдесят і то довго.

Херсонські і азовські помідори однією рукою перемагають тосканські, сиваська журавка не згірша за барабульку, а татарська самса зі справжніх тандирів так і просто божественна.

Для неледачих – недалеко Бірючий острів і ще ближче – фантастичні пейзажі Сивашу.

Комарів не було.

А ВАМ, БАБО, ВЖЕ ДО ЗЕМЛІ ЗВИКАТИ

Пишу про те все на Facebook і знову дивуюся.

Несподівано найбільша кількість коментарів не про те, чим я думала, тягнучи літню людину на сонце (а я нормально думала, з сьомої до одинадцятої ранку і після шостої вечора під парасолькою все чудово).

І не про те, що ті візки привезуть, а бабусі їздити в них не будуть, бо “хіба ж я безпомічна”.

Найбільша кількість коментарів отакі: “Тут еще ментальность, привычка. В 60 большинство уже сам себя хоронят, какое море, ты что? – Это вот сейчас про моего папу было:( цитирую, “на мой век хватит”; “я бабушку едва ли из дома выколупала чисто кофе напоить с пироженкой. в гости — без шансов, на речку — тем более”, “Мою бабульку, царство небесне, після 60 в райцентр з села було не затягнеш до старшої сестри з’іздити”,

“Я не успела своих свозить никуда – вечно занятые: то дача, то давление, то цветы на подоконниках, то война”.

І квінтесенція: “Я своїх батьків кілька років тому практично що шантажем на Кіпр відправила, батькові було 72, мамі трохи менше. Мама ще перед вильотом причитала, нащо їй те море – ій огірки треба крутити…. А це по суті був їх перший виїзд на відпочинок за кордон без нас дітей – просто вдвох”.

Як не курі, так огірки.

І мова не про родини, де курі й огірки – запорука виживання.

Просто – уклад. Традиція.

Просто в юності ти – машина для народження дітей, а в старості – машина для закрутки огірків, безкінечного забезпечення тим дітям вечері, якої вони вже й не хочуть.

Господи, ну скільки я можу з’їсти тих засолених огірків?

К’єрстин, 75-річна шведка, з якою я познайомилася років дванадцять тому, казала: “Я пішла вчити російську, бо хочу з’їздити до своєї давньої подруги в Ленінград. Нарешті маю скільки завгодно часу”.

І, певно, я на тому зупинюсь. Без моралі і висновків.

Одне ще хіба: воно того варте, правда.

Власне роздратування від незвичного відпочинку (я років 7 не відпочивала в Україні), місиво людських тіл на березі, погана кава, відсутність нормального вина в супермаркеті – це все фігня порівняно з тим як ваша баба у свої 84 і правда – бере та й молодшає.