Руслан – підтверджений “Червоним Хрестом” і Російською Федерацією військовополонений, за запевненнями української сторони – є в списках на обмін. Мати продовжує чекати сина, радіє листам і з жахом думає про те, що інколи з російських колоній повертають тіла наших хлопців.

Тетяна Чугунова, мати Руслана, розповіла OBOZ.UA, як дізналася про полон сина, шукала й чекала та що відчувала, коли отримала перший лист.

Мій син, контрактник у 36-й бригаді морської піхоти, повномасштабне вторгнення зустрів у Маріуполі. Від самого початку там була дуже складна ситуація, росіяни нещадно обстрілювали місто. Руслан захищав порт Ілліча, але вже з початку квітня 2022 року хлопці не могли утримувати позиції – закінчилися боєприпаси, їжа, вода. Вони перебували не просто в оточенні, було три кільця оточення. Зв’язку також майже не було, інколи Руслан міг вночі надіслати якийсь плюсик або я бачила, що він просто був у мережі. Цього було достатньо для того, щоб я знала, що він живий.

Приблизно 12 чи 13 квітня 2022 року мені подзвонила його цивільна дружина і сказала, що Руслан в полоні. Вона теж військовослужбовець, і пояснила мені, куди треба звертатися, щоб Руслана внесли в списки на обмін і все було офіційно.

Нескінченне ходіння по кабінетах

Тоді таких механізмів, як зараз, ще не було. Три дні я намагалася подати заяву в поліцію, вони відмовляли, і врешті я їх змусила прийняти заяву. Мені потрібен був ще витяг з ЄРДР, але поліція взяла у мене лише мазок ДНК. Потім була віцепрем’єрка Ірина Верещук, але її відомство обміном до пуття й не займалось. З часом відкрився Координаційний штаб, омбудсмен Дмитро Лубінець почав займатися полоненими. Кабінетів у моєму житті побільшало, я була в усіх, хто так чи інакше має стосунок до пошуків та організації обміну полоненими. У мене три великі теки різноманітних заяв. До того ж я весь час моніторила Telegram-канали, щоб знайти хоч якусь згадку про сина.

Підтверджений полон і листи від сина

У мене є інформація про те, що мій син наразі підтверджений “Червоним Хрестом” та Російською Федерацією. У нього є статус військовополоненого. В Координаційному штабі мене запевняють, що Руслан є в списках на обмін.

Росіяни опублікували відео, на якому мій син звертається до президента Зеленського та уряду з проханням звільнити скоріше військовополонених. На відео я впізнала сина. Він схуд, змучений, сумний, але живий. Хоча, маю зазначити, всі ми бачили, якими наші хлопці повертаються з полону, і думаю, що перед тим, як знімати ці відео, росіяни декілька місяців відгодовували полонених. До того ж він був одягнений, тобто слідів від побоїв та електрошокера просто не видно, що вже казати про ті ураження, яких могли зазнати внутрішні органи.

Але найголовніше, що 3 січня під час обміну було звільнено хлопця, який був разом із Русланом у колонії. Він зв’язався зі мною і підтвердив, що Руслан живий і перебуває в СІЗО №2 міста Галич Костромської області РФ.

Також за ці два роки в мене є два листи від сина. Перший було датовано серпнем 2022 року. В конверті, достатньо великий лист, я впізнала почерк сина. Він пише, що любить мене і просить чекати. Другий лист прийшов буквально кілька місяців тому. Мені подзвонили з офісу нашого омбудсмена та сказали, що є лист, але не в конверті, а буквально три рядочки, сфотографовані та відправлені мені у вайбер. “Мамо, я тебе люблю, чекаю, я живий і здоровий”. Для мене це було головне, я дуже зраділа, що хоча б якийсь зв’язок.

Я знаю, що за ці 2,5 роки з полону повернули понад три тисячі людей. Але ж тільки з Маріуполя таку кількість людей росіяни захопили в полон. Серед них були важкопоранені, абсолютно виснажені. Ми, я та інші матері, діти й дружини, чекаємо свої рідних. Скільки ще чекати? Вже третій рік полону, знущань і тортур. Я знаю, що інколи хлопці не витримують, і росіяни повертають нам тіла. Але кожного разу я відганяю від себе такі думки, зараз у мене є підтвердження, що мій син – живий, і я дуже чекаю наступного обміну.

Наразі загарбники готують платформу для прихованої мобілізації чоловіків, щоб відправити їх на фронт.

Про це повідомив міський голова Маріуполя Вадим Бойченко 5 липня.

“Жодної цінності цей клаптик папірця під назвою “російський паспорт” не має. Російська армія зазнає колосальних втрат, які поповнюватиме за рахунок людей з окупованих територій. Як це було із Донецьком. Окупанти взяли мораторій на пів року, і вже у вересні цей папір-паспорт трансформується у військовий квиток на фронт. Це стане ще однією перешкодою для виїзду людей із маріупольського гетто”, – пояснив Бойченко.

Нагадаємо, раніше в міськраді повідомили, що Росія заздалегідь планувала знищення Маріуполя та масове вбивство його жителів.

У тимчасово окупованому Маріуполі Донецької області російські загарбники продовжують ховати техніку серед житлових кварталів міста.

Про це повідомив радник мера міста Петро Андрющенко.

Навіть зараз, коли немає бойових дій поблизу міста, Лівобережному районі, на вул. Володимирська 13, стоїть російська техніка.

“Сьогодні всі російські військові блогери синхронно розмістили заклик йти на контракт до армії окупантів. 200 тис рублів за радість померти в української землі. Можна нескінченно заперечувати втрати та хвалитись “перемогами”, але в момент необхідності поповнення живої сили правда лізе назовні”, – зазначив він.

Але хлопчика змогли повернути додому, до бабусі. А лікарі Охматдиту доклали чимало зусиль, щоб врятувати йому ногу і дати можливість знову ходити.

Про це розповіли на сторінці Національної дитячої спеціалізованої лікарні Охматдит.

Історія 10-річного Іллі Матвієнко схожа на історії багатьох дітей з Маріуполя. Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, він разом з мамою був у Маріуполі. Сім’я ховалася в підвалі власного будинку від ракетних ударів і обстрілів.

А одного разу Ілля разом з мамою втік до сусідів, щоб сховатися від обстрілів. Але їм не пощастило. Мама отримала поранення в голову, а Іллі розірвало ногу. Поранена Наталя на собі дотягнула сина до квартири знайомих.

Поранені та знесилені вони лежали на чужому дивані та обіймали один одного. Мама тримала сина в обіймах до тих пір, поки билося її серце.

А потім знайомі забрали тіло жінки, а наступного дня російські військові насильно вивезли Іллю в окупований Новоазовськ, а звідти – в Донецьк. У хлопчика була роздроблена нога і лікарі навіть хотіли йому просто відрізати кінцівку. Але ногу все-таки зберегли.

А в Україні бабуся Іллі шукала всі можливі та неможливі способи, щоб повернути онука. Вона швидко оформила опікунство, а потім перетнула кордони чотирьох країн, щоб забрати Ілюшу.

Хлопчика привезли в лікарню в його 10-й день народження. Його прийшов привітати президент Зеленський, команда якого доклала чимало зусиль, щоб допомогти повернути хлопчика рідних.

Побратими, які розповіли про подвиг Героя, присяглися помститися ворогу за його смерть. Відео було опубліковане в Instagram-акаунті одного з бойових товаришів полеглого воїна.

“Ти завжди бився до кінця. Ярослав “Махач” Бригинець. Витягував друзів, які потрапили під обстріл”, – зазначив автор відео.

Він запевнив: за смерть Ярослава його побратими неодмінно помстяться.

“Одного разу в розмові ти сказав, що не хочеш, щоб тебе оплакували і сумували, якщо щось трапиться.

Ми не будемо плакати, брате, ми помстимося! Ти справжній чоловік, воїн та герой. Людина, яка завжди усміхалася і приходила на допомогу в будь-якій ситуації без користі для себе”, – зазначив побратим Героя.

Сумну звістку повідомили «Хмільницькі вісті».

— Війна забрала ще одну чудову людину, — йдеться у некролозі. — Молодший сержант Збройних сил України Христюк Ярослав Андрійович загинув смертю хоробрих у м.Маріуполь 18 березня.

Відомо, що Ярослав тричі був відзначений державними нагородами:

2016 року — отримав медаллю «Захиснику Вітчизни»,
січень 2019 рік — орден «За мужність» III ступеня,
жовтень 2019 рік — орден «За мужність» II ступеня.
Щирі співчуття рідним та близьким військового! Герої не вмирають!

Під час захисту Маріуполя загинув 25-річний український веслувальник Іван Щокін.

Сумну звістку повідомила Херсонська федерація академічного веслування.

Зазначається, що вихованець Херсонської школи академічного веслування загинув 13 березня 2022 року.

Іван займався академічним веслуванням від 2011 до 2015 року. Він був Кандидатом у майстри спорту України, призером всеукраїнських змагань серед юнаків.

Вічна і свіла пам’ять, нехай земля буде пухом.