Так починається розповідь прес-служби Інженерно-позиційного полку про нашого непересічного земляка:

Олександр Євстафійович не став шукати причин, щоб не йти у Збройні сили України, а навпаки, ще з найперших днів березня, добровольцем поїхав у найближчий територіальний центр комплектування та соціальної підтримки (авт. прим., – в минулому військкомат).

– Пам’ятаю, як приїхав у Березне і пішов до військкомату, щоб мене негайно мобілізували. Ішов з думками про піхоту, міномети… Бо чомусь так собі уявляв війну. Я дуже хотів скоріше допомагати зупинити окупантів.

В територіальному центрі комплектування вирішили, що кориснішим я буду в інженерно-позиційному полку. Тож мобілізували і я донині несу служу в інженерних військах, — розповідає військовослужбовець.

Наразі у захисника за плечима чотири ротації і зовсім скоро розпочнеться п’ята. Найчастіше йому доводиться рити окопи та бліндажі, для тої ж таки піхоти, щоб вберегти та підготувати до бою українське військо.

На питання чи важко було адаптуватися до нових реалій, які дало життя та служба в армії і якими були перші ротації доброволець відверто каже:«У перші дні нам усім було дуже важко. Фізична втома не була такою важкою, як моральна. Але згодом ми звикли. В нас не було часу на те, щоб якось розслаблятись і не навантажувати себе. Нами керувала і керує ідея, ми маємо ціль. Ми злагоджено та усіма силами працюємо, щоб пришвидшити день перемоги. Тим паче тоді. Бо бувши на першій ротації ми щиро вірили, що дуже швидко вдасться відбити територію і зупинити окупантів».

У лютому цього року, неподалік від Бахмуту, солдат Олександр отримав поранення. Також йому вдалось під обстрілами вивести техніку.

– Мало пам’ятаю про цей день. Ми були на позиції. Рили окопи. Нас почали дуже активно обстрілювати. Вороги намагались повністю розбомбити нашу техніку. Дещо постраждало, але ми з побратимом таки витягнули гусеничною технікою КрАз і екскаватор.

Розуміли, що ця техніка дуже важлива для подальшої роботи різних підрозділів ЗСУ. Тому прийшлось ризикувати. І так сталось, що під час обстрілів я отримав поранення.

Я чув і бачив цей вибух. Мені порвало трохи в лікті. Але я навіть не одразу зрозумів, що поранений. Форма почала червоніти від крові. Побратими взялись мене вивозити в безпечне місце та надавати першу медичну допомогу, – ховаючи праву руку, скромно про свій вчинок розповідає військовий.

Далі був шпиталь. Олександр, мов партизан, деякий час нікому з рідних про це не розповідав.

– Жінці не зразу сказав, бо не хотів, щоб вона зайвий раз хвилювалась. Проговорився, що в госпіталі. Жінка каже: «Як в госпіталі!?». Я їй пояснюю, що царапина, а вона не вірить! Ну, як кожна жінка, – посміхаючись згадує військовий і продовжує розповідати.

– Добре, що все добре. А могло бути всяке. І навіть міг залишитись без руки, чи життя… Тепер маю слід від поранення, як нагадування про ці події.

Тоді ж під Бахмутом було пекло. Зі всіх сторін обстріли. Наступи. Потрібно швидко орієнтуватися і виконувати свої обов’язки, бо ж немає часу захисникам довго чекати нових окопів чи бліндажів. Ми копали ночами…

Світло вмикати не можна. Рили в полі до перших обстрілів. А коли починали нас крити, то це означало, що потрібно швидко покидати позиції, бо нас побачили.

Тоді був сніг: він замість світла освітлював нам шлях та місце, де ми копали, але й одночасно здавав ворогам нас та техніку. Бо на білому фоні ми були видніші, – згадує солдат, як на полях бою виконували взимку завдання.

В інші пори року теж зазвичай доводиться виконувати обов’язки посеред ночі, аж поки не почне світати або до перших ворожих обстрілів.

Крім цього Олександр Євстафійович розповідає й про військову підтримку на фронті і в тилу, про дружбу і розуміння один одного. Війна відкрила очі на оточення, цінності, розставила пріоритети.

– Війна дала дуже багато друзів. Чимало людей з мого оточення зараз в ЗСУ. Рідних бачу не часто, але спілкуємось через телефон. Діти хвилюються за мене, проте схвалюють моє рішення захищати Україну.

Знаєте… той сховався, той сховався. А від чого ховатися? – ніби сам у себе запитує військовий.

А після тривалої паузи продовжує казати: «Я не шкодую, що зараз в лавах ЗСУ. А чого шкодувати? Як не я, то хто? Я не міг не піти у військо. І зовсім не розглядав інших варіантів. Мені б совість не дозволила по-іншому вчинити.

Справді, є ті, хто мене не розуміє. Але я стараюсь з ними не мати спільної мови. Хто тоді думав, що нам будуть платити винагороди!? Ми, коли бігли в березні до військкоматів, то про ніякі гроші ніхто не думав. Ми всі хотіли рятувати Україну, визволяти її і допомагати рідній державі. Хоча б щось робити, але не стояти осторонь. Розумієте?

Прикро чути, коли закидають військовим про якісь «заробітки», розкіш чи «каву в тилу», коли після ротацій ми приїжджаємо…

В мене одна думка була, що діти потім спитають: «Тато, а де ти був, коли за Україну воювали?». І це саме найстрашніше!

Указом Президента України №381/2022 за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі був нагороджений медаллю «За військову службу Україні» та відзнакою від Міністерства оборони України медаллю «За поранення».

Слава Україні і її героям!

Українка Яна Полторацька була дуже близькою до нагород з ушу на Всесвітніх ігах-2022.

У дисципліні Дзяньшу (вправи з мечем) українка виборола “бронзу”, однак згодом її потіснили на четверту позицію, повідомляє Xsport.

Це стался після розгляду протесту Канади.

Про це він розповів АрміяInform.

“У мене є реабілітаційний період, я буду відновлюватися. Після цього я повертаюся до служби, буду наздоганяти програму. Хочу сказати всім дякую, хто хвилювався за мене, хто зміг прийти, хто не зміг. Дякую лікарям і військовослужбовцям, які приходили до мене. Також хочу сказати, що шаную пам’ять хлопців”, – сказав курсант.

Зазначається, що напередодні Золочевському вручили медаль “За військову службу Україні”. Як повідомили в прес-службі ЗСУ, хлопцеві також нарахують грошову компенсацію, однак її розмір не розголошують.

В’ячеслав Золочевський – єдиний, хто вижив у катастрофі Ан-26 у Чугуєві. Тоді 25 людей, які перебували на борту, загинули на місці, ще один курсант помер у швидкій від опіків. Як пізніше розповів сам курсант, він зміг уникнути серйозних травм, тому що його накрило частиною літака, в результаті чого хлопець опинився у своєрідній “капсулі”.

Як передає IBU World Cup, Підгрушна використовувала один додатковий патрон в фінішному створі.

Меркушина використовувала два додаткові патрони і передала естафету 7-ю з відставанням в 37 секунд. Джима також використовувала два додаткові патрони, закінчивши етап 6-ю, з відставанням в 1 хвилину, 14 секунд.

А Семеренко з трьома перезарядками передала естафету 8-ю, з відставанням в 54 секунди.

Перед фінішем вона обійшла представниць Німеччини і не підпустила до себе спортсменок з Чехії та Швеції.

Уточнюється, що це перша медаль українських спортсменів на цьому чемпіонаті. “Золото” завоювала Норвегія, а “срібло” Німеччина.

Українець показав середній результат за обидва стрибка 14,916 бала, поступившись лише чемпіону Олімпіади в Лондоні корейцеві Ян Хак Сону (15,266).

Відзначимо, що Радивилів поліпшив свій результат в порівнянні з попереднім етапом Кубка світу в Баку, де він також став другим. Тоді гімнаст набрав 18,833 бала.

На попередньому етапі Кубка світу в Баку Ігор Радівілов здобув бронзову медаль у вправах на кільцях. А також срібну нагороду в опорному стрибку

Змагання в Катарі є частиною кваліфікації на Олімпіаду в Токіо.

Завдяки першій золотій медалі “жовто-блакитних”, котру виборов гімнаст Олег Верняєв у дисципліні бруса, збірна України наразі зайняла 33 місце разом і поділяє його із шведами.

Таким чином у нашої збірної 1 “золота”, 4 “срібні” і 1 бронзова медалі.

Лідируючу позицію продовжує втримувати США (28 “золотих”, 28 “срібних” і 27 бронзових нагород). Зі значним відставанням далі розмістилася Великобританія (18 “золотих”), Китай (15), Росія (12) і Німеччина (11).

Варто відзначити, що наразі володарями як мінімум однієї медалі Ігор в Ріо стали вже 75 країн.

Як заявила Ольга, її очікування щодо результату були вищими. Вона їхала в Ріо за золотою відзнакою. Почала впенено, обігравши мексиканку Гонсалес — 15:8. З таким же рахунком українка обійшла партнерку по збірній Аліну Комащук.

«Це був найважчий бій для мене. Я трималась, щоб не розплакатися. Ми стільки разом працюємо, до цього ні разу не змагались. І ось перша зустріч на Олімпійських іграх. Це було жахливо» — коментує Харлан.

В четвертьфіналі Ольга задала нищівної поразки італійці Гулотті — 15:4, але потім програла иайбутній чемпіонці Єгорян з рахунком 9:15. В фінальному поєдинку за бронзу українська спортсменка обіграла француженку Манон Брюне — 15:10.

«Я дуже рада цій медалі, хоча очікування були іншими. Але це ще не все. Я хочу здобути медаль ще й в команді», — заявила Харлан.