Місць було дуже мало, дорога була страшна і важка, а діти були смертельно виснажені. Вони вже гuнyлu. І треба було вибрати тих, хто зможе доїхати. Витримати дорогу. Врятуватися. Страшний, трагічний вибір. І дистрофічні лікарі йшли на хитрість.

Діткам говорили: «бачиш, підлогу брудний! Ти візьми віник і підмітати підлогу. Покажи, як ти вмієш! ». І ті діти, у яких залишалися сили, брали віник і починали мести. Може бути, у них теж не було сил.

Але у них залишалася воля — це замінює сили. Брали віник і підмітали. І хтось із перевіряючих обурився, якийсь чиновник. А лікарі сказали: ми так вибираємо тих, хто може вижити в дорозі. Хто може перенести дорогу і врятуватися».

Це страшна історія — але в блокадному Ленінграді інших не було. І я думаю іноді, що життя — це теж комісія.

Комісія каже: «візьми віник. Підмети кімнату!». І поки ми можемо підмести, поки можемо себе змусити — ми будемо жити. Нас візьмуть в важкий, небезпечний, але рятівний шлях.

Треба триматися. Щосили треба триматися. Ось це ми один одному говоримо в скрутну хвилину, ось в чому сенс цього слова, хоча іноді воно здається образливим і недоречним.

Але що ще скажеш? Не будеш же всім про віник розповідати, як я вам розповіла. Тримайся — це візьми віник і підмети.

Покажи життя, що ти ще живий і хочеш жити. І тоді шансів на порятунок буде більше. Набагато більше.