Монах поділився своїм пророцтвом щодо перемоги України
Перемога України настане вже цього року, в найближчі місяці. Агресор буде змушений сісти за стіл переговорів. Таке пророцтво, як повідомляє “Стіна”, зробив монах з гори Афон, який попросив залишити його ім’я невідомим для людства.

Чоловік, який цілі години проводив у молитвах за Україну і її багатостраждальний народ, в один із днів отримав видіння – він побачив дату закінчення війни, коли гармати замовкнуть, а воїни складуть свої мечі.

Це буде день, коли люди вийдуть на вулиці без страху за своїх дітей – це станеться у найближчі місяці 2024 року і започаткує нову еру мирного життя.

За словами монаха, ця дата – не просто символ надії, вона також є відліком до нових днів, коли знову почнуться відновлення і зцілення. Агресор буде змушений сісти за стіл переговорів, але не добровільно, а примушений героїзмом відважних воїнів Збройних сил України і спільними діями партнерів України.

Перемога, за видінням монаха, відзначиться не лише військовими та політичними досягненнями, але і значним духовним оновленням. Монахи на Афоні бачать, що це відродження призведе до глибокої інтеграції України у світову спільноту, де вона відіграватиме важливу роль у сприянні миру та стабільності в регіоні. Таким чином перемога України стає символом тріумфу над проблемами минулого і вісником нової ери, де справедливість, мир та співпраця стануть основою міжнародних відносин

У наступних місяцях Україна зіштовхнеться з випробуваннями, які вимагатимуть мужності, витримки та віри. Незважаючи на можливі короткочасні невдачі, кожне випробування стане кроком до майбутньої Перемоги.

За словами монаха, на фронті відбуватимуться ключові події, які змінять хід війни на користь України. Агресор зазнає втрат на полі бою і зіткнеться з внутрішніми труднощами, що стануть причиною його подальшого розпаду. Це і стане покарання від Бога за несправедливості і злочини.

https://youtu.be/hhPZX_u5bSQ

Так у 1963 році в Південному В’єтнамі відбулася подія, яка викликала суспільний резонанс. На одній з площ Сайгона горів чернець Тхить Куанг Дик. Видовище було не для людей зі слабкими нервами.

Тхить Куанг Дик- південно-в’єтнамський буддійський чернець, послідовник напрямку махаяна. Мотивом акції став протест ченця проти переслідувань буддистів режимом президента Нго Дінь Зьема.

У той час понад 70 відсотків населення країни (за деякими даними 90%) сповідували буддизм. Тодішній президент проводив політику утисків буддистів і просування католицизму в країні.

Католики отримували пільги, влаштовувалися на кращі місця на підприємствах. Пік протистояння настав у 1963 році, коли уряд заборонив проведення буддійського свята Весак. Під час сутички загинуло дев’ять осіб.

10 червня 1963 року в філії американських газет, які працювали в Південному В’єтнамі, надійшло повідомлення, що на наступний день на одній з площ Сайгона станеться щось важливе.

Багато журналістів проігнорували цю звістку, але деякі все ж з’явилися в призначений час і місце.

На площі почали збиратися ченці, і звичайні люди. Вони несли красномовні плакати, на яких пестрились заклики про рівність католицизму і буддизму. Потім з’явився автомобіль, за кермом якого сидів монах Куанг Дик.

Машина зупинилася в самому центрі площі. Разом з Куанг Диком з неї вийшли ще двоє. Один поклав на землю подушку, на яку в позі лотоса сів чернець, а другий дістав каністру з бензином і став поливати відчайдушного ченця.

Куанг Дик закликав президента країни проявити співчуття до народу і здійснити релігійне рівність. Після цього він чиркнув сірником і підпалив себе.

“У повітрі стояв запах палаючого людського м’яса, — згадував американський журналіст Девід Холберстем, — Дивно, але людське тіло горить дуже швидко.
Позаду мене швидко зібрався натовп в’єтнамців, хтось із них схлипував. Він не видав свій біль ні рухом, ні стогоном — його незворушний спокій здавався особливо величним на тлі невтішного натовпу”.

Поліцейські намагалися прорватися, але все марно, інші ченці не дали їм цього зробити, утворивши щільне кільце.

Журналіст газети The New York Times Девід Халберстем, який був присутній тоді на площі, так розповідав про події:

“Це було видовище, побачити яке вдруге не захоче ніхто. Чоловік був весь у полум’ї, його тіло зморщювалося, перетворювалося на попіл. З боку здавалося, що все відбувається як в сповільненій зйомці, але насправді людина згорала дуже швидко. Смердючий запах палаючої плоті, стогони і ридання в’єтнамців, які стояли поруч…
Я не міг задавати питання, не міг записувати, не міг плакати, не міг думати. Я був у шоковому стані. Здавалося, що єдиною людиною на тій площі з самовладанням був той чернець, що горів, ні разу не ворухнувся і не видав ні звуку”.

Після спалення останки ченця забрали. Його тіло кремували, але серце не згоріло. Після цього прах і серце Куанг Дика визнали святинею.

Жертва ченця привела до збройних зіткнень між буддистами і силовиками.

Тодішньому уряду вдалося заволодіти серцем Куанг Дика, але прах вдалося врятувати.

Позицію уряду Південного В’єтнаму в ті дні краще всіх висловила перша леді країни мадам Нго:

“Я з задоволенням поплещу в долоні на ще одне спекотне видовище ченців”.

На наступний день знімок лежав на столі президента Кеннеді. Він одразу ж зателефонував послу США в Сайгоні і сказав:

“Цьому потрібно покласти край”.

І це дійсно стало початком кінця американської підтримки режиму Нго Дін Зьема.

У США піднялася хвиля протестів проти католицької церкви і на захист буддизму.

62-річний президент Нго і його брат Нго Дін Ну були вбиті в тому ж році – 2 листопада 1963 року.

Особливо мене тоді вразило, що маю пройти свій шлях із двома чоловіками — і це буде найнещасніший шлях у моєму житті. Тоді в мене ще не було чоловіків, з якими я планувала б поєднати свою долю. Але все збулося! Учора я зустрічалася з монахом, а сьогодні в мене вдома грала скрипка. Мелодія полонила мою душу, накривала з головою, немов морська хвиля. Щойно я переступила поріг, як утопилася в ніжному погляді карих очей скрипаля. Назустріч мені підвівся його батько й привітався.

Так мені зустрілися двоє чоловіків, котрі пропонували поїхати з ними до Одеси для вступу у вище художнє училище. І хоча розум твердив, що мені не треба ризикувати, проте мрія стати художницею кликала в дорогу.

Сергій (так звали скрипаля) залишився в Тернополі, бо навчався в музичному училищі, а я з його батьком поїхала до Одеси. Аби відчути, яке це щастя, коли мрії збуваються! Почувалася на сьомому небі, коли побачила своє прізвище в списку абітурієнтів, котрі пройшли за конкурсом із живопису й графічного малюнка.

Але ясновидець мав слушність, коли сказав, що мене чекає невдача. Бо іспит з історії я, хвилюючись, склала на «задовільно», що позбавило мене шансів на вступ. Не пам’ятаю, як вийшла на вулицю. З розпачу загубилася в просторі міста. І раптом побачила картину. Роззирнулася і зрозуміла, що то був вернісаж одеських художників. Один із них запропонував мені купити його роботу. Я відповіла, що мені не до цього і, стримуючи сльози, розповіла хлопцеві про свій «облом». Але він, почувши про мою біду, тільки розсміявся. «Запам’ятай, — сказав, — що на художників не вчаться — ними народжуються. Треба чимало потрудитися, щоби розвинути свій талант у майстерність».

Удома мій відчай частково відступив од радості зустрічі з Сергієм. Він переконував мене не піддаватися розчаруванню, бо, мовляв, усе ще попереду.

Його сім’я вмовляла мене залишитися, але я, запрограмована монахом, не чекала від продовження спілкування з цими людьми радості для себе. Тому прагнула якнайшвидше втекти додому. Якби ж я знала, що мене чекає попереду!

Сергій весь час писав мені, а я не відповідала, хоча всі думки були — про нього.

Нарешті настав мій зірковий час — я стала студенткою Львівського університету ім. І. Франка. «Вітаю. Запрошую. Приїдь. Чекаю. В мене день народження», — писав Сергій. Ми з ним народилися одного дня, тільки він на рік раніше. Я була щасливою від того, що скрипаль не байдужий до мого успіху. Надіслала йому вітальну листівку.

Сергій закінчив три курси Одеської консерваторії (відділення віолончелі) й перевівся у Львівську на відділення скрипки на заочну форму навчання. Інколи, приїжджаючи на сесії, привозив мені квіти й своє платонічне кохання. А я постійно блокувала себе думкою, що наші побачення приречені на розлуку. Думала, що наше знайомство випадкове, хоча філософія стверджує: випадковість — зустріч двох необхідностей.

Минув час — і ми стали випускниками. На чергове запрошення приїхати я вкотре обмірковувала застереження монаха, та всупереч здоровому глузду подалася до Одеси. Зупинилася перед дверима Сергієвого помешкання. Серце билося, як пташка в клітці. Натиснула на кнопку дзвінка. Услід за прискореними кроками відчинилися двері, й Сергій радісно видихнув: «Приїхала! Я так чекав! Боже, яке щастя, що ти знову зі мною. А я в душі завжди з тобою». І лагідний поцілунок зігрів моє єство.

Зайшла до кімнати, а там над ліжком — мій акварельний малюнок у красивій рамці. Пригадалося, що під час служби в армії в одному з листів Сергій попросив намалювати йому будиночок, у якому мешкаю. Я й зобразила свою хату, а біля неї — мальви. І мій коханий зберіг цю акварель на альбомному аркуші. Це розчулило мене до сліз і нагадало про мою заповітну мрію стати художницею. Настала пора втілити її в життя.

«Чому ти плачеш?» — запитав Сергій, накриваючи на стіл. «Заграй мені», — попросила замість відповісти.

Скрипаль змахнув смичком — і в мені водограєм розлилася мелодія. Скрипка найкраще з усіх інструментів може вплинути на настрій людини, бо плаче й сміється, підіймає до небес, накриває морським прибоєм, дзвенить пташиним співом. Її мелодія надихає мене на побачення з морем.

Потім Сергій попросив знайомого моряка покатати нас морем у шторм. Ми стояли на носі катера, що врізався у хвилі. Та я в обіймах коханого не відчувала страху, хоча довкола нас тривожно кричали чайки.

А відтак була екскурсія в лунапарк, на американські гірки, прогулянка одеськими вулицями. Сергієва сім’я раділа моєму приїзду, а в мене на душі була весела туга. Втіха від зустрічі переростала в печаль прощання.

Я сіла в потяг. Сергій ішов пероном, посилаючи мені повітряний поцілунок, що супроводжуватиме мене все життя. А я тоді думала, як перемінити трагізм долі. Що буде, коли вийти заміж за іншого? Тоді зв’язок із Сергієм втратиться, а значить, зміниться карма.

І я здійснила «хід конем» — вийшла заміж за першого, хто покликав. Проте ми не могли знайти ключик до взаєморозуміння. Чоловік почав пити, загуляв. Урешті-решт моє терпіння луснуло — ми розлучилися і я повернула собі дівоче прізвище.

Сергій теж невдовзі одружився, але дружина зрадила його — і він залишився сам. Так доля знову підлаштувала наше життя під пророцтво. Листи від Сергія та його матері сповіщали, що не варто випробовувати долю. Тим паче, що моя душа була з ним, думки — про нього, життя — для нього. І врешті ми домовилися поєднати наші долі.

Та раптом я отримала лист від його матері: «Приїжджай! Сергій помиpaє!» Не могла повірити. Я ж недавно бачила його веселим і здоровим! Зателефонувала. «Нічого не кажи, — попросив. — Приїжджай. Я чекаю. Я кохаю».

Та я не поїхала до нього, бо працювала і могла виїхати тільки за тиждень, у вихідні. Не встигла. Знову отримала лист від його матері: «Сергія поxopoнили. Чекаю тебе на сороковини».

Господи, як же так?! А три дні до цього о четвертій годині протяжно завив дзвінок у дверях. Я, в нічній сорочці, відчинила, а там — Сергій! Ми обнялися, переступили поріг до моєї квартири і я прокинулася. Сон був настільки правдоподібним, що я прожогом кинулася до дверей, відчинила, а там нікого. Пізніше з’ясувала, що саме в цей час коханий помep.

Перед сороковинами увійшла до його квартири, зупинилася перед книжковою шафою, де на видному місці лежав молитовник. Піаніно, гітара, скрипка у футлярі. Відкрила його, доторкнулася до струни — і вона озвалася зойком. Усвідомила, що вже ніколи осиротілі інструменти не народять мелодій під чутливими пальцями Сергія. І моя акварель пережила його.

Я присіла на стілець біля вікна. Підвела погляд — і побачила на протилежній стіні під стелею… наче голографічний образ Сергія. Повітряний, об’ємний, у чорно-білому зображенні. Він посміхався. Юний, мовби тоді, коли ми зустрілися. «Душа прийшла попрощатися зі мною», — подумала. Сльози затуманили очі. Побачила вже лик Сергія старшого, яким він був тепер. Міміка його змінилася. Він мовби плакав і поволі входив у стіну. «Що з тобою?» — до мого плеча доторкнулася мама Сергія. «Пізніше розповім», — відповіла. Видіння зникло.

Згодом я запитувала в багатьох священиків, що це було. Проте ніхто з них не міг мені нічого пояснити.

Йдучи на цвинтaр, я хотіла купити букет темно-бордових троянд, але в однієї жінки була тільки одна темна. Другої я не знайшла. Мама порадила купити красиву червону жоржину. Після панaхиди колишня дружина Сергія зробила мені зауваження: «Де це видано, щоби нести на гpіб червону квітку!» «Чорне — це печаль, а червоне — продовження життя», — спробувала пояснити жінці, котра не відала, що червоний — це колір любові.

Я стала на коліна біля мoгили Сергія Івановича, зняла руки до неба. Навіщо, навіщо ціною його життя збулася моя нещасна доля? І полетіли у всесвіт децибели німого крику моєї самотності.

Нічого не вдієш. Інколи навіть найкращі скрипки втрачають струни.

Вперше це сталося у 1990 і відтоді повторюється щороку. Все починається у Страсну п’ятницю вранці. Спочатку в Еліа з’являється висока температура, він втрачає сили. Після 14-ї години починає відчувати бичyвання, його спина кpoвоточить. У нього пiдбиті очi і опyхле обличчя, як у побитого Ісуса. Непpитомніє він після 15-ї години і починає вмиpaти, як Христос.

Цілу ніч біля Еліа чергують його брати зі спільноти, священики та кілька мирян. Вони моляться, кілька разів міняють простирадла, просякнуті кpoв’ю. У Велику Суботу paни повільно зникають, увечері залишаються тільки cтигмaти. У Великдень, в неділю вранці, Еліа встає, ніби нічого й не сталося.

Стpaждання брата Еліа починаються з високої температури і кpoвoточення.

В одному зі своїх інтерв’ю монах-cтигматик розповідав, що він переживає у ці дні:

– Я відчуваю бiль, але відношусь до нього спокійно, бо усвідомлюю, що це не для мене, а для людей. Я в цей час не сам – мій ангел-охоронець Лехітіель бере мене за руку і я відчуваю відділення душі від тiла. Я бачу, що відбувається з моїм тiлом, з боку, і мені стає легше.

Після перенесених стpaждань на руках, ногах і в боці відкриваються cтигми – такі, як були в Ісуса Христа.

Еліа Катальдо від самого народження був незвичайною дитиною. В його офіційній біографії йдеться, що народився він 20 лютого у 1962 році в провінції Бріндізі на півночі Італії. Хлопчик був восьмою дитиною Помпеї Арджентері та Кармело Еліа. Через два тижні після наpoдження він раптово перестав їсти. Це був перший день Великого посту. Мама подумала, що щось не так з її молоком, тому дала сину пляшечку. Але він відpигнув молоко. Педіатр лише розвів руками: «Приготуйте йому тpyну». Однак минали дні, а дитина була жива, хоча й не їла. А у Велику суботу все стало у норму. Відтоді щороку впродовж Великого посту він зовсім нічого не їсть. Каже, що його організм в ці дні просто не сприймає їжі. Так монах щороку втрачає до 15 кілограм.

У семирічному віці хлопчик побачив ангелів. Коли розповів про це матері, отримав ляпаса – мовляв, з глузду з’їхав. Потім до нього з’являлася Богородиця, він відчув у собі дар зцілення – варто було лише руками доторкнутися до хворого місця людини.

Коли Еліа подорослішав, влаштувався працювати листоношею. Одного разу він мав доставити пакет до монастиря капуцинів. Коли він увійшов усередину, то, зізнається, відчув, що це місце для нього. Тому весною 1985 року він вступив до новіціату ордена Братів Менших Капуцинів в провінції Ломбардія і прийняв ім`я брат Еліа, від свого прізвища.

Еліа Катальдо їздить по світу і зцілює хворих. Перші cтигмати Еліа Катальдо отримав у 28-річному віці. Сталося це в присутності інших братів, під час занять з літургіки. Він читав бревіарій, як раптом з чола почали капати краплі кpoві. Брати викликали швидку допомогу. Лікарі забрали Еліа в лікарню, але не могли пояснити, що відбувається. Перев’язаного пацієнта відвезли до монастиря. На його руках з’явилися paни. Тоді один з братів сказав: «Еліа, ти отримав cтигмати. Мусиш з цим жити».

Еліа каже, що постійно розмовляє з Христом і бачить його. Одного разу навіть нібито сфотографував Господа на мобільний телефон. Вірніше, він сфотографував стіну храму, і на знімку зберігся образ Ісуса. В інтерв’ю брат Еліа розповідав, що його при зустрічах часто розпитували, мовляв, кого ви бачите, з ким ви розмовляєте. Тож, втомившись від таких запитань, він звернувся до Ісуса за порадою. Христос у відповідь наказав піти йому до сусідньої церкви, щоб сфотографувати білу стіну. З 36 зроблених фотографій все вийшло білим, за винятком однієї кольорової. Це фото Ісуса швидко облетіло світ. Воно нагадує картину, написану пензлем. Але якщо придивитися до оригіналу уважно, то чітко видно, що це фотографія.

В останні вихідні кожного місяця до монастиря в Кальві в Умбрії з’їжджаються десятки автобусів. Тоді брат Еліа приймає по півтори тисячі осіб щодня, вислуховує кожного, молиться. А ще багато їздить по світу – вже був у Німеччині, Франції, Люксембурзі, Полінезії, Індонезії. Тепер приїхав і в Україну.

Цікаво, що попри чернечий сан, Церква до здібностей брата Еліа ставиться неоднозначно. Точніше нейтрально. Вона не визнає, але і не заперечує його діяльності. Лише спостерігає.

Як брат Еліа переживає Стpaсті Христові варто дивитися з 36 хвилини.

Оксана ледь не знепритомніла від такої новини. По-перше, звідки чернець знає, що вона хоче виходити заміж? Та й чого б це їй від свого Василя тікати? Та вони дня не можуть прожити одне без одного! Он і сьогодні вже три есемески їй прислав: скучає страшенно.

Але після цього Оксана стала якась задумана. От коли цей монах такий розумний, то хай би мені Бог підказав, чого це я від Василя відмовлятися маю? І ось вони їдуть в автобусі. А поряд сидить незнайома жінка. Розговорилися. І що ви думаєте, вона живе в тому ж селі, звідки родом Оксанин Василь. Добре, що Оксана не встигла похвалитися, що це її наречений. Бо незнайомка розповіла, що він одружений, але щодня мусить їхати до міста на роботу. Як це одружений? – хотіла накричати на жінку Оксана. Але вчасно прикусила язика.

Довелося і Василеві неохоче зізнатися, що в нього в селі є дружина. А згодом сталося так, що брат Оксани став працювати в тій самій установі, що й Василь. Якось на дні народження Василь випив зайвого і почав новому товаришеві нахвалятися про Оксану: мовляв, як він її обвів довкола пальця. Дівчина мріяла, що він одружиться, а Оксана в нього тільки для самореклами. Щоб інші ревнували та боролися за нього. Коли брат довідався, що й до чого, відлупцював свого нового друга від душі.

І от стала Оксана ненавидіти свого колишнього нареченого. Проклинала його. Хай йому се, хай йому те. Але коли їхали на прощу, неохоче, та все ж поїхала і вона. І вже сама до того монаха підходить: «От ви сказали правду, а як його тепер забути?». «А ти маєш його пробачити», – каже чернець. «Як пробачити? Та він негідник! Ага, хай він буде щасливий та веселий, а я через нього маю сльози лити». «А ти пробач, і побачиш, що з того вийде», – посміхнувся монах. Довго вони говорили. Але розмова ставала дедалі спокійнішою.

Це відбувалося років зо три тому. Оксана й досі молиться за Василя. Дивно подіяла молитва, але той важко захворів. Хвороба його дуже змінила. У селі спочатку говорили: то йому Оксана набажала. Але дівчина заперечувала. Казала, це йому Бог такий подарунок дав – відчути біль, щоб зміг отямитися. Може воно й так, якщо Господь так міняє долі людей, зупиняючи їх від лихих справ.