У Маріyполі він постраждав внаслідок танкового обстрілу на металургійному комбінаті імені Ільїча.

Його дісталu з-рід завалів з переломанuмu тазом, щелепою, розтрощенuмu зубамu та з пошкодженням мозку. Також в хлопця пропав зір.

В такому жахлuвому стані він перебував 17 днів у полоні. Навіть прu таких травмах йому не надавалu медuчну допомогу. Але навіть у такому стані хлопець не зламався та зараз мріє статu на ногu і взути кросівкu останньої колекції.

Після операції кістки тазу Гліба трuмаються лuше на металевuх конструкціях.

«В плaні медuчної допомогu взагaлі нічoго не зрoблено булo», – кажуть медuкu.

17 днiв пекельного бoлю, 17 днiв не на секyнду не стaвало лeгше, а тoді дві дoби в дорoзі – Дoнецьк, Тагaнрог, Крuм, а звiдти на росiйських «Уралах» до тoчки обмiну. «Колu менe перeнеслu на носuлках, занеслu в багажнuк «Газелькu», водій підійшов каже: «Все хлопці, вuдuхайте, ви в Україні». Тут все, я розплакався, сльозu потеклu, весь емоційнuй накал, якuй був… Я розплакався – чутu українську без страху, говорuтu українською без страху, можлuвість, яку у мене забралu», – каже Гліб.

За Глібoм нuні дoглядає мамa, у неї 4 синa – Гліб, його старшuй брaт, і чоловік – захuщають Україну. Кaже, зa вeсь цей час війнu для неї було два найемоційнішuх моментu, колu побачuла кадрu з полону, а потім перша зустріч після звільнення Гліба.

Докладніше про це читайте у матеріалі OBOZREVATEL.

Зв’язок із островом було втрачено
Рано-вранці 24 лютого російський крейсер “Москва” підійшов до острова Зміїний, де перебували українські прикордонники та військові. Росіяни вимагали від наших захисників здатися. У разі спротиву їх пообіцяли знищити.

Тоді й прозвучала знаменита фраза “Російський корабель, йди на**й”. Після цього росіяни відкрили вогонь по острову. Стрим того, що там відбувалося, почав вести Владислав Задорін. Щоправда, він виявився коротким, оскільки поряд прогриміли постріли і Владислав упав на землю.

Зв’язок з військовими на острові було втрачено, спочатку багато хто вважав, що наші захисники загинули. Проте, як з’ясувалося трохи пізніше, всі 82 військовослужбовці, а також 10 моряків катера “Сапфір”, який вийшов на допомогу, були взяті в полон.

На початку травня один морпіх Роман Грибов та члени екіпажу “Сапфір” були звільнені з полону та повернулися додому. А ось про долю захисників, що залишилися, нічого не відомо.

“Наш “Бублик” живий”
Мама Владислава Задоріна Катерина згадує, що в перший день війни син зателефонував о 5:30 ранку і сказав, що їх обстріляли.

“Були його останні слова: “Мамо, йде обстріл, нас обстріляли, я вас усіх дуже люблю”. І все. Потім я кілька разів йому дзвонила, питала, що в них там. Він казав, що все нормально, не хвилюйся, все добре, а о 14 годині зв’язку вже не було, і більше ніхто нічого не знав. Увечері президент сказав, що острів Зміїний стертий з лиця землі і загинули прикордонники. Вночі я прокинулася, зайшла в Facebook на сторінку сина, а там його фото й написано “Вічна пам’ять”. А 25 лютого нам прийшла похоронка”, – каже мама.

Рано-вранці батьки Владислава поїхали до військкомату. Їм назустріч вийшов військком. Тоді батько прикордонника запитав: “Що чути про Зміїний?” А він похитав головою і сказав: “Там нікого немає, тримайтеся, він загинув”.

У будинок до сім’ї почали з’їжджатися родичі, всі вважали, що хлопець загинув.

“У Facebook під його фото пишуть, що він загинув. Якийсь хлопець написав, мовляв, а може, він живий? Я теж написала: “Будь ласка, не пишіть, моя дитина має бути живою”. Ще один хлопець написав, що інформація про його смерть підтверджена. У них на зборах полковник сказав, що маємо загиблого Владислава Задоріна, він уже подав документи, щоб Владислава нагородити посмертно”.

Зеленський опублікував 13 фото військових, які там загинули. Але Владислава Задоріна серед них не було.

Мама знову пішла у військкомат до військкома та почала з’ясовувати, звідки взялася інформація про смерть сина. Військова частина дислокувалася неподалік від острова в селищі Дачне, по ньому теж стріляли російські загарбники і зруйнували там чотири будинки.

Але з Дачним зв’язку не було, до частини додзвонитися було неможливо. Проте військком сказав, що йому інформацію про загибель Владислава підтвердив співробітник та в соцмережах.

“Я повернулася додому, і тут дзвінок від старшого сина. Він дуже плакав і каже: “Наш “Бублик” живий”. У нього такий позивний. Він каже, що зайшов подивитися російські канали та побачив, як Влада ведуть з корабля. Потім скинули відео, як він сидів у автобусі на першому сидінні, там їхній військовий казав, що їх відправляють до мами й тата. Потім показували, як їх у їдальню ведуть. Потім кілька людей з них давали коментарі, а коли камера повернулася, то я побачила, що син сидів на лавочці. Він живий”, – плаче мама.

Майже три місяці невідомості
Після цих відео із Севастополя на російських каналах про Влада нічого не було відомо. Поки 9 березня не пролунав дзвінок, жінка запитала: “Ви мама Влада Задоріна? Він вам передав, що він живий і здоровий. Всі живі та здорові, тільки двоє в шпиталі. Більше нічого не питайте, я більше нічого не знаю”.

З того часу жодних звісток від сина не було. Звичайно, родичі стукали та писали скрізь. Їздили до військової частини, там їм сказали, що син вважається безвісти зниклим. Незважаючи на те, що є відео Влада, з юридичного погляду він зник безвісти.

Батьки писали до Червоного Хреста, Ірини Верещук. Росія підтвердила, що він є у полоні, але коли їх обміняють – невідомо.

У травні в Україну повернули Грибова, моряків “Сапфіра” т.

Серед звільнених виявився знайомий сина. “Він каже, що спочатку вони були в Севастополі. Пізніше їх перевезли до Курська і розподілили по різних автобусах. Коли були в Старому Осколі, то він чув голос Влада, коли його вели на допит. І більше він його не бачив. Ми тепер і не знаємо, де він.

Я питала його, як відбирали ці 20 людей на обмін. Він розповів, що в камеру зайшов росіянин і пальцем вказав “ти” та “ти”. Нас було вісім чоловік, взяли лише двох. Нас чотири рази виводили з камери, ми не знали, куди нас вели – на розстріл чи обмін.

Він розповідав, що у Севастополі було нормально, там полонених добре годували. А ось на території Росії вже було інакше. Все залежить від зміни, яка чергує у в’язниці. Одні нормально ставляться до українців, інші б’ють”, – розповідає мама полоненого.

Катерина каже, що вона ще тримається, а от батько Влада впав у депресію, він постійно плаче. Жінка розповідає, що чоловік навіть не зміг піти на похорон солдата, котрий жив по сусідству, сказав, що не витримає.

Батьки щодня чекають на дзвінок від сина, щоразу вони беруть слухавку і думають, що почують його голос.

З української влади ніхто нічого їм не повідомляє. Тільки кажуть – чекайте. А в російських ЗМІ раз у раз з’являється інформація – то наших полонених зі Зміїного збираються відправити на будівництво дороги до Сибіру, то корабель будувати.

Рідні переживають, що про долю захисників із острова Зміїний, які першими взяли на себе удар, забули. Сподіваємося, що це не так.

Передає – джерело.

В районі проведення Операції об’єднаних сил на Донбасі в неділю, 28 лютого, загинув молодший сержант Сергій Моісеєнко.

Про це повідомляється на сторінці 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського у Facebook. Він втратив життя внаслідок ворожого обстрілу позицій ЗСУ зі стрілецької та снайперської зброї.

“Сміливим морським піхотинцем, добрим побратимом і патріотом своєї країни він навіки залишиться у нашій пам’яті.

Весь особовий склад 36 окремої бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського Військово-Морських Сил ЗС України глибоко сумує та висловлює щирі співчуття рідним і близьким Сергія”, – йдеться у повідомленні.

Назвали імена загиблих 29 жовтня на Донбасі морпіхів

Унаслідок ворожого обстрілу на Донбасі загинули сержант Бондарюк Володимир Володимирович і старший сержант Старостін Михайло Григорович.

Про це повідомила пресслужба 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. Бойовики обстріляли позиції українських військових приблизно опівночі 29 жовтня поблизу Водяного на Донеччині.

“Весь особовий склад окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського глибоко сумує і висловлює щирі співчуття рідним і близьким захисників України. Вічна Слава та Пам’ять Героям! Вічно з нами, вічно в строю!” – говориться в повідомленні.

“Три місяці боровся за життя, переніс понад 30 операцій”: у лікарні помер морпіх, якого на Донбасі поранив російський снайпер (фото)

Про це повідомляє пресслужба батальйону на своїй сторінці у Facebook.

“Більше трьох місяців Костянтин Оверко боровся за життя, переніс більше 30 складних операцій. 20.06.2020 його важко поранив мокшанський снайпер. Сьогодні вночі 24.09.2020 Костя помер у лікарні.

Борсуки приносять співчуття близьким загиблого! Братику, ми помстимось!”, – зазначили морпіхи.

У Вінниці в середу ветерани АТО вийшли на протест, відбувся пікет будівлі ОДА, повідомляє Укрінформ.

На пікет вийшли близько півсотні ветеранів АТО/ООС. Вони висловлювали своє обурення бездіяльністю вищого військового керівництва держави, яке не забезпечило порятунок морпіха, пораненого 13 липня поблизу населеного пункту Зайцеве Донецької області під час виконання бойового завдання. Український безпілотник зняв відео з пораненим морпіхом у білому шоломі. Боєць був живий, зупиняв собі кровотечу джгутом та шукав укриття. Він кілька днів залишався живим на непідконтрольній уряду України території. 21 липня представники російсько-окупаційних військ повернули його тіло. Читайте реконструкцію бою.

«Наше терпіння добігає кінця: людину покинули, як собаку. Ніхто не поворухнув пальцем, не підтягнув ні танків, ні артилерії, ніхто не намагався організувати операцію з порятунку», — сказав один з учасників пікету, який назвався Ігорем.

З пікетувальниками зустрівся голова Вінницької ОДА Сергій Борзов. Вони заявили посадовцю, що вважають позицію вищого керівництва держави у даній ситуації службовою недбалістю, яка призвела до смерті, і заслуговує на покарання згідно з чинним законодавством.

Також учасники пікету вимагали оприлюднити ім’я загиблого та нагородити героя за його подвиг.

Згодом Борзов на своїй сторінці у Facebook написав: «Сержант Ярослав Журавель – український боєць, якого кілька днів не змогли евакуювати після поранення. Його тіло забрали. Він вдома – у Дніпропетровську. Назвати ім’я загиблого мене просили сьогодні на пікеті під ОДА».

Морпіх Ілля Струк загинув на бойовому посту 17 червня

Він захищав Україну з 2014 року

25-річний воїн збирався одружуватися й готувався до вступу до військової академії

Волинянин Ілля Струк із легендарного 503 окремого батальйону морської піхоти, який захищав Україну на Донбасі з 2014 року, загинув на бойовому посту.

Він багато чого не встиг: відсвяткувати свій День народження, створити родину, вивчитися на офіцера й відчути смак Перемоги. Однак молодий воїн кожною хвилиною свого життя наближав цю Перемогу.

Як жив і загинув 25-річний морпіх, читайте в матеріалі OBOZREVATEL.

Ілля Миколайович Струк народився 1 серпня 1995-го року у селі Льотниче Володимир-Волинського району Волинської області.

Захищати Україну від російської агресії він вирушив серед перших, ще у 2014-му. Тоді йому було всього 19 років. Матрос 503-го окремого батальйону морської піхоти служив у підрозділі гранатометником.

“Людина-війна. Сьомий рік на фронті, з якого так і не повернувся”, – пізніше писатимуть про воїна ті, хто його знав.

Життя його обірвалося 17 червня 2020 року. Цього дня ворог знову порушив режим повного припинення вогню. Згідно з офіційним повідомленням командування ВМС ЗСУ, Струк перебував на бойовому чергуванні на одній із позицій підрозділу. Внаслідок обстрілу він отримав поранення, яке виявилися несумісним із життям.

А відомий волонтер Серж Марко уточнив, що причиною смерті воїна стала випущена ворогом снайперська куля.

Щирий, набожний, компанійський і відповідальний. Таким запам’ятають Іллю його побратими.

“Він був одним із найщиріших людей, яких я знаю. Вмів вислухати. Був доволі набожною людиною. Не скажу, що хлопець був душею компанії, але він завжди підтримував усі наші починання. Ми з ним жили в одній кімнаті. І коли йшлося про те, щоби скинутися й купити щось, аби прикрасити наш побут, Іллюха лише за. Він завжди був, як кажуть, “за будь-який кіпіш, окрім голодування”, – згадує близький приятель загиблого воїна Андрій.

За словами побратима Іллі, юнак був сповнений мрій та планів, прагнув пов’язати життя з армією і збирався створити родину.

“Останні пів року Іллюха почав активно займатися спортом. Бігав, приводив себе до ладу, бо планував весілля… Збирався вступати на офіцера. З боку начальства у нього було “зелене світло”… Йому не вистачило буквально місяця до вступу. Документи він уже подав. І не встиг”, – розповів товариш.

Як згадують друзі загиблого воїна, з Іллею було просто. Він ніколи не уникав роботи, не шукав відмовок, а брав і робив. Юнак завжди готовий був прийти на допомогу. І дуже любив пожартувати, хоча його почуття гумору розуміли не всі.

“Гумор у нього був досить специфічний. Не всі його розуміли. Кожен ранок у нас із ним починався з невеликої веселої словесної “дуелі”. І лише потім ми, вже заряджені позитивом, разом ішли снідати… Це була хороша людина. Дійсно хороша”, – каже бойовий побратим Іллі.

“Спи, брате. Твій патруль закінчено. А твої брати продовжать уже відкритий рахунок. Ми ж пам’ятаємо, так? Про десять за одного? Ти прагнув дотримуватися цього правила. Тепер убиватимуть за тебе”, – написав Серж Марко.

“Братику, ми ніколи не забудемо тебе! І зробимо так, щоб ворог теж запам’ятав!” – підтверджують слова волонтера воїни 503 ОБМП.

І в тих, хто знає про славний бойовий шлях “борсуків” на чолі з комбатом Вадимом Сухаревським (перший відкрив вогонь по російських окупантах), сумнівів немає, що цю обіцянку морпіхи виконають.

Про це повідомляє 5 канал.

«32-річний морський піхотинець Микола Обуховський загинув 11 вересня під час обстрілу поблизу Павлополя. Разом із ним загинув і 21-річний матрос Олександр Лінчевський із Черкащини. Обидва армійці служили в 36-ій бригаді морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського», – йдеться у повідомленні.

Прощання відбулося у селищі Луч, Вітовського району.