І саме в цей час зустрілася мені молода, красива, весела жінка. Каюсь, грішний, захопився я нею, а що з цього вийде, не замислювався. Я років на десять помолодшав, ні про дружину не думав, ні про дітей. Надя, як я вважав, ні про що не здогадувалася.

Але раптом я став помічати, що наше життя з дружиною змінюється. До нас частіше стали приходити друзі, ми самі стали ходити в гості. Квитки на кращі спектаклі з’явилися в нашому домі. Кожні вихідні ми виїжджали з компанією на пікніки. І дивна річ – дружина моя теж стала змінюватися: дуже покращала, змінила зачіску, навіть з’явився модний одяг. Моя Надійка стала займатися спортом і мене вмовила. До сих пір ми разом ходимо в басейн і спортзал. У новорічні канікули їздили з дітьми в гори – разом вчилися стояти на гірських лижaх. Це була незабутня подорож!

Я мимоволі став звертати увагу на те, якими очима дивляться друзі на мою дружину – вона їм явно подобалася. А як її розглядали чоловіки в басейні?! І я зловив себе на тому, що заново закохався в свою Надю і навіть став ревнувати її, а колишнє захоплення кудись пішло і зникло назавжди.

Я думав, що дружина не знала про мій випадковий роман, але років зо два тому я зрозумів, за деякими її фразам, що їй було все відомо. І, тим не менш, вона ніколи не нагадувала мені про минуле. І зовсім не випадково відбулися всі ті зміни в нашому житті, про які я розповів. Не потрібно бути психологом, щоб зрозуміти, що моя дружина мудра і сильна людина.

Зараз я думаю, що ж довелося пережити їй, коли я захопився іншою жінкою? А тут ще мені на очі попалися слова Стендаля: «Жіночі ревнощі повинні бути стражданням ще більш жaхливим, якщо це тільки можливо, ніж ревнощі чоловіча. Це межа того, що може винести, людське серце ».

Але ж у Надійки були причини для ревнощів. Але вона не стала влаштовувати сцен, не стежила за мною, чи не намагалася зустрітися з суперницею, не загрожувала їй і не намагалася принизити її в моїх очах. Надя зуміла зберегти повагу до себе – і мою і свою, і стала для мене самою «чарівною і привабливою». Спасибі тобі моя кохана!

А ось моєму другу не пощастило. З дружиною вони прожили 18 років, але так і не зрозуміли, що таке сім’я. І навіть поява дітей не змінило їх відносин. Одного разу після баньки, у нас на дачі, ми міцно випили, і він зізнався, що його батьки жили не дуже щасливо. І ось він, коли одружився, поклявся, що буде жити інакше, що його дружина стане найщасливішою жінкою на світі, а він буде піклуватися про неї і любити. Він насправді допомагав їй у всьому, ніколи ні від якої роботи не відмовлявся. Ми навіть жартували над ним і говорили, що вона нам дружин зіпсує «поганим» прикладом.

Дружина ж у нього виявилася моторошно ревнивою. Варто було йому трохи запізнитися з роботи, починалися докори, сльози. В гостях, якщо він посміхнувся якій або хотів з ким потанцювати, то дружина закатувала істерику. Кожен день його кишені обшукувала та одяг обнюхувала. Все це він терпів 18 років, але всякому терпінню приходить кінець, і одного разу він просто не повернувся додому. Спочатку по друзях жив, потім житло зняв, а через деякий час жінку знайшов собі, нормальну. Так вони і розійшлися.

Скандали і істерики чоловіки не люблять, вони від одних тільки постійних розбірок втекти готові, куди завгодно. А щодо помилитися, так це не такий вже і гріх, з ким не буває. І ви, жінки, теж зраджуєте, тільки робите це хитріше і вправніше. І зауважте, лають чоловіків якраз більше ті, у кого розуму не вистачило сім’ю зберегти! Валентин Д.

Завтра буде краще

Найпопулярніший прикол мозку. Ми думаємо, що завтра стане краще. Сьогодні можна забити на вирішення важливих проблем. Адже у нас буде завтра, а завтра будуть і сили, і бажання і все, що завгодно. І ми продовжуємо вірити в цю казку, яка повільно, але вірно вбuває наш час. І як результат, ви усвідомлюєте себе, через великий відрізок часу і розумієте, що час було витрачено даремно і єдиний шанс, щось змінити – це завтра. І так коло триває. Ми бігаємо по колу маніпуляцій нашого мозку і стаємо людьми завтрашнього дня.

Усвідомленість

Щоб дія була максимально ефективною потрібно зосередити всі свої сили на ній. Усвідомленість – це не тільки ключ до процвітання в житті, але і важливий елемент життя щасливої ​​людини. Адже щастя не в досягненнях, воно в усвідомленні свого духу і життя. Нам дали шанс на життя і ми повинні бути задоволені хоча б тим, що маємо право вибору. Щастя укладено в думки про своє велике призначення зробити життя інших краще.

Не шкодуйте про минуле, думайте про майбутнє

Для людини звично думати про минуле і представляти різні шляхи, які вона б могла вибрати. Ми всі шукаємо вигоди в минулому, але його не повернути і потрібно жити в сьогоденні. Невдача – це не привід опускати руки і скаржитися на долю. Невдача – це можливість переосмислити своє життя і докласти ще більше зусиль для досягнення успіху. Не живіть минулим, використовуйте те, що у вас є на даний момент. Зараз реальність, все інше – це міф, який не має реальної цінності.

Медитація

В голові людини за один день проносяться тисячі думок. Цей потік потрібно іноді зупиняти і прибувати в тиші. Найкращий спосіб це зробити – це медитація. З її допомогою ви зможете швидко і ефективно приборкати свій хаос в голові. Практикувати медитацію дуже просто. Вам просто потрібно зупиняти свої думки в голові і слухати тишу. Також ви можете слухати своє дихання або серцебиття. Нормальний робочий стан нашого мозку – це спокій. Тому використовуйте медитацію, як метод працювати більш ефективно і розвивати свої здібності.

Використовуйте, те, що є

Людина весь час знаходиться в пошуку чарівних знань, які повинні зробити її сильною. Але, ці знання вже давно відомі і їх може використовувати будь-яка людина. Але, правда в тому, що людині набагато комфортніше продовжувати свої пошуки, чим зайнятися реальною справою, яка змінить її життя. Всі ваші рішення, прийняті або пропущені створюють вашу поточну реальність. Тому будьте тим, хто створює свою реальність, а не тим, хто її спостерігає.

Висновок

Користь цих знань велика, але зрозуміти це зможуть одиниці. Як і в будь-якій справі успіху і щастя досягнуть лише деякі люди. Вибір завжди за нами. Ми можемо бути рабом своїх бажань і обставин або стати господарем свого життя. Все залежить тільки від вас. Тому створюйте свій світ, власними руками.

Ви не зможете догоджати всім і завжди. Будь ласка, почніть з себе і своїх близьких, всі решта і так зайняті собою.

Боротьба зі старістю – це як спроба зловити вітер. Навчіться насолоджуватися тим, що є. Ваше тiло змінюється, але так було завжди. Не втрачайте час, намагаючись скасувати цей факт, замість цього змініть своє ставлення, і знайдіть в цьому етапі красу.

Ніхто не досконалий, і ніхто по-справжньому не задоволений своєю долею. Коли ви це усвідомлюєте, ви звільнитеся від порівнянь і позбудетеся від суджень. Це дійсно звільняє.

Ніхто не бачить, що ви робите правильно, зате всі бачать, що ви робите не так. Коли ви це зрозумієте, ви будете орієнтуватися тільки на власні причини і почнете отримувати від життя набагато більше задоволення.

Ви напевно пошкодуєте про те, скільки років витратили на самокритику, але чим швидше ви зможете домовитеся з простором, в якому живе ваша душа, тим краще. Ваше тiло дивовижне і важливе, але не воно визначає вас.

Ваше здоров’я важливе, але стрес, страх і занепокоєння набагато більш руйнівні, ніж будь-яка смачна їжа або напої, від яких ви відмовляєтеся. Щастя і мир – найкращі ліки.

Хто буде пам’ятати вас і чому – це важливий аспект старіння. Ваша любов і ваша мудрість будуть жити набагато довше, ніж будь-яка матеріальна річ, яку ви створите. А ваші історії почують навіть ваші правнуки.

Ми тут ненадовго, але якщо ви йдете проти вітру, це може виявитися серйозним випробуванням. Життя не боротьба, а пригода.

Завжди, завжди пийте хороше шампанське і користуйтеся тим, що раніше б відкладали на “чорний день”. Завтрашній день нікому не гарантований. Сьогодні – це подарунок, тому ми називаємо це справжнім. Їжте, пийте і будьте щасливі.

Скористайтеся цією мудрістю до того, як постарієте!

– Чому ти прирікаєш себе на такий тяжкий труд і стpаждання? – Запитав старець.

– Я стpаждаю для того, щоб мої онуки і діти були щасливими, – відповів бідолаха. – Мій прадід прирікав себе на тяжку працю заради діда, дід – заради батька, батько – заради мене, а я буду страждати заради щастя моїх дітей.

– А хтось у вашій родині був щасливим? – Поцікавився мудрий співрозмовник.

– Поки ще ні, але діти й онуки точно стануть щасливими! – Мрійливо промовив чоловік.

– На жаль, неписьменний не може навчити читати, а кріт ніколи не виховає орла! – Зітхнув старий мудрий чоловік. – Спершу потрібно навчитися самому бути щасливим, тільки тоді ти зможеш навчити щастю дітей. Це і буде твій найцінніший подарунок.

Після тривалих намагань догукатись господиню, на порозі, човгаючи ногами та спираючись на ціпок, з’являється бабуся.

Ганні Кузьмівні 104 роки. В селі Таврійське, Запорізької області, вона справжня легенда. Адже, незважаючи на довге та досить складне життя, жінка зуміла зберегти не тільки ясний розум, але й почуття гумору та любов до життя.

– Дитино, я, мабуть, ще довго не помру, – з порогу каже Ганна Кузьмівна. – Адже в мене таке міцне серце.

Зморщеною, слабкою рукою бабуся доторкається до того місця, де в її тендітному, зів’ялому тілі, ховається серце.

– А ще я так люблю солодке, що мабуть ще не наїлась і просто не можу піти.

Ганна Кузьмівна з дитячою радістю приймає солодкі гостинці та запрошує до хати. Її кімната чисто прибрана. Біля високої, наче з казки про принцесу на горошині, постелі, стоїть маленька іконка Божої матері та вазочка з квітами.

На столі розсипане борошно та зліплені якість не дуже привабливого виду пиріжки.

– Оце мені було так схотілось пиріжків з гарбузом, – пояснює бабуся, вказуючи на шмат зіпсованого тіста. – Звечора зварила гарного гарбуза, просіяла борошно та занесла до хати молоко, щоб нагрілося.

Зранку прийнялась до роботи. І це вже була почала ліпити, як згадала, що забула додати в тісто дріжджі… Оце вже голова зовсім дірявою стає.

Ганна Кузьмівна розчаровано прибирає зі столу невдалі пиріжки та розставляє чашки для чаю.

ЩО Є ЛЮБОВ?

Бабуся проживає одна і до сих пір порається по хаті сама. Час від часу сусіди допомагають їй наколоти дрів та розтопити пічку. Також навідується і дочка. Але в неї не завжди вистачає часу, пояснює бабуся, адже треба попорати дітей та онуків.

– Серце завжди до матері рветься, – з помокрілими очами промовляє Ганна Кузьміна. – Та дитину ж, кровиночку свою, завжди жалкіше.

Брудним рукавом стародавнього пальто, яке жінка не знімає навіть влітку, вона витирає сльози з ясних блакитних очей та ніяково посміхається.

За кілька хат по тій же вулиці проживає рідна сестра Ганни Горбань – Катерина. Не так давно їй виповнилось 97 років. З десяти сестер їх залишилось лише двоє.

– Чесно кажучи, не знаю, як Катька досі жива, – з легкою іронією розповідає про сестру Ганна Кузьмівна. – Вона хоч і молодша, та ще з малку страждала то на геморой, то на запір, то ще на щось. Все життя ледь жива, а без бою не здається.

Влітку бабусі ходили одна до одної в гості.

Та взимку відходити далеко від хати бояться. Адже на слизькій дорозі можна впасти, зламати ногу та опинитись прикованою до ліжка.

Цього Ганна Кузьмівна боїться найбільше. Щодня жінка робить зарядку, випиває склянку води та снідає вівсяною кашею.

– Я оце в одному модному журналі вичитала, який правнука мені принесла, що треба зранку пити воду та побільше, тоді і жити довше будеш, та фігура буде стрункішою, – сміється бабуся. – А я пити страх як не люблю. Пам’ятаю як у полі буряки з мамкою та з сестрами пололи, всі п’ють та п’ють ту воду. А мені хоча б що. Можу хоч два дні не пити. Я б краще солоденького чого з’їла.

Наче підтверджуючи свої слова, баба Ганна відрізає собі чималий шмат торту. Їсть повільно, насолоджуючись та щасливо посміхаючись.

– Зараз можна що завгодно смачного купити, аби гроші були, – каже бабуся. – А раніше нам що? Хліб з водою та цукром – найсмачніший делікатес.

Ганна Кузьмівна виросла у великій родині. Десять сестер. Ще кілька померлих в дитинстві братів та сестер.

За своє життя жінка застала революцію, дві світові війни та голодомори, смерті близьких та втрату всього нажитого.

Та всі ці нещастя не тільки не зламали жінку, а зробили її сильнішою.

– Матір я майже не пам’ятаю, – з сумом промовляє бабуся. – Батька часто не було вдома. Він був офіцером, часи були нелегкі і його постійно призивали до армії. Під час першої світової війни він потрапив у полон і повернувся додому вже кілька років після завершення війни.

Мати мусила тяжко працювати, щоб усіх прогодувати. Померла молодою та змарнілою. Після неї померло і кілька сестер.

Після смерті однієї з сестер Ганна Кузьмівна вийшла заміж за її чоловіка Володимира і стала матір’ю для своєї племінниці.

– Чоловіків на селі майже не було – війна та голод всіх забрали, – пояснює свій вибір жінка. – Мені було шкода Володьку, адже він був нам всім рідний. Та й Іринці треба була мати.

З чоловіком Ганна Горбань прожила півстоліття. Разом виховали дівчинку від старшої сестри та народили ще трьох спільних дітей.

– Що є любов? Хіба її пізнаєш одразу? – лагідно посміхаючись, запитує бабуся. – Може я й вийшла за Володьку із жалості та з прагматичності (адже в господарстві повинен бути чоловік). Та не пошкодувала про це ні одного дня. Пів життя ми прожили душа в душу, розуміли один одного, діточок яких гарних виховали. Любов – то спільні радості і смуток, і людяність, і повага.

СТОЛІТНІЙ ПРОГРЕС

Зненацька до хати забігла старша дочка Ірина. Вона швиденько поцілувала матір в щоку, запитала чи все гаразд, поставила на стіл холодець та апельсини і на бігу попрощалась.

– Вибачте, ма, я сьогодні швиденько. Там діти з міста приїжджають, обіцяла борщу їм наварити.

Ганна Кузьмівна провела доньку люблячим поглядом.

– Це Володіна та сестри дочка, але найрідніша мені – щодня провідує, гостинці носить, завжди обійме, поцілує. Ніхто ж більше не хоче обіймати стару бабцю.

Поки п’ємо чай, баба Ганна одним оком поглядає на телевізор та невдоволено хмуриться. В новинах розповідають про тарифи на тепло, євроінтеграцію та епідемію грипу.

– Пам’ятаю, як тільки у сусідів з’явився перший телевізор, всім селом бігали дивитись кіно, – каже бабуся. – А тепер хоч би того телевізору і зовсім не було, тільки й смутку від нього. Здавалося в світі такий прогрес – телевізори, комп’ютери, мобільні телефони, люди навіть в Космос злітали і що? Живемо як і сто років тому – в злиднях, обіцянках кращого життя та з надією, що ось трішки і стане краще.

Ганна Кузьмівна не дуже любить згадувати жахіття війни чи голодомору, але каже що найстрашніші дні були для неї, коли вже здавалось б прийшло “краще життя”.

– Зараз багато із односельчан розповідають який чудовий був Радянський Союз, – трохи роздратовано каже жінка. – А для мене то не зрозуміло. Я не бачила те, про що вони розповідають. Я бачила лише людей, які заради влади, готові були знищити купу люду та забрати все, що ти мав.

Одне з найстрашніших спогадів для Ганни Кузьмівни – це колективізація. Адже саме тоді, помер її батько. Не на війні, від ран чи голоду, а на порозі власного дому.

– За все життя ніхто нічого нам не подарував, – розповідає бабуся. – Що мали – заробили власною, тяжкою працею.

Пам’ятаю, була у нас гарна біла кобилиця Ластівка з чорною плямкою з лівого боку. Тільки кілька днів як привела лошатко. Воно ще й на ногах ледь трималося, все біля мамки вертілося, лащилося, коли до двору зайшли військові – проводили колективізацію, “розкуркулювали” власників. Вивели корів, в мішки покидали гусей, курей, кролів.
Вивели й Ластівку. Вона пручалася, малий плутався біля її ніг. Як зараз пам’ятаю, батько вмовляв залишити лише кобилицю та лошатко, плакав, як хлопчик. Та його лише відштовхнули з дороги. І ось по вулиці ведуть нашу Ластівку, б’ють товстезною ломакою, бо вона йти не може, мале біля неї ледь плететься… І щоб воно не сповільнювало рух, вони на очах у всієї вулиці, на очах дітей, вистрелили тому маленькому прямо в лоба. І залишили його помирати посеред вулиці.

Коли батько Ганни Кузьмівни побачив ту жорстокість, він сів на порозі і мовчки дивився їм вслід. А за кілька хвилин помер від серцевого нападу.

– Скільки разів я по крихтах збирала своє життя, думала, що більше нема сил і подих зробити. Та де тільки ті сили беруться, – ледь посміхаючись каже Ганна Кузьмівна та вказує на своє міцне серце. – Ось тут все – і хороше, і погане – все життя.

Ледь вона договорила, як в неї задзвонив мобільний телефон. Діставши його з глибокої кишені та глянувши на екран (жінка досі читає без окулярів), вона радісно повідомила, що дзвонить онука. Дзвінкий голос в мобільному щось весело защебетав.

– На вечір, діти, онуки та правнуки в гості приїдуть, – з щастям на обличчі промовила Ганна Кузьмівна, поклавши слухавку. – Їх в мене так багато. Оце і є мій стимул вставати зранку та жити. Мабуть, все ж таки, доведеться по-новому місити тісто та ліпити пиріжки з гарбузом.

— Розумна жінка буде вчити дітей математики, незважаючи ні на що.
— А мудра — побачить у кожному з них особистість.

— Розумна жінка на роботі буде намагатися бути кращою за інших і не робити помилок. При цьому більшість колег будуть ставитися до неї дуже насторожено.
— Мудра жінка створить у колективі атмосферу любові і тепла.

— Розумна жінка буде втручатися в життя своїх дорослих дітей, давати їм непрошені поради та рекомендації, розповідати їм про те, як правильно ростити дітей.
— Мудра жінка дозволить дітям отримати свій життєвий досвід і підтримає в будь-якій ситуації.

— Розумна жінка буде боротися із впливом свекрухи, відстоювати свою незалежність від батьків, сваритися з ними через їхні поради.
— Мудра жінка навчиться посміхатися, слухати мовчки, погоджуватися. І робити по-своєму. З любов’ю.

— Розумна жінка хоче змінити весь світ, переробивши всіх людей навколо.
— Мудра жінка почне змінюватися сама. І прийме інших такими, які вони є.

— Розумна жінка думає, що щасливий той, хто правий.
— А мудра жінка знає, що правий той, хто щасливий.