Кожен герой мультика – це дитина, яка розказує про все, що відчуває, пише Репортер.

Не може сказати – покаже
Ідею такого проєкту активісти ГО «Інсти­тут неформальної освіти» підгледіли у Дніпрі. І три роки тому втілили її у Франківську. За словами керівника проєкту Василя Чорнописького, за цей час задум вдалося дещо вдосконалити та провести десятки тренінгів, під час яких і створювалися мультики. У заняттях взяли участь близько пів тисячі дітей з Івано-Франківська та області.

Цю справу хочуть продовжувати, бо побачили результат, тому з ідеєю подалися на конкурс проєктів «Бюджет участі». Хочуть створити у місті безкоштовну майстерню соціальної мультиплікації.

За словами тренерки проєкту Анастасії Маліборської, головним у їхніх тренінгах є не сам мультфільм, а робота, яка проведена з дітьми до його створення.

Весь тренінг триває від трьох і до п’яти годин. Це все з перервами на перекус та чай, тому діти не втомлюються. За словами Насті, вони настільки зацікавлені, що час просто летить.

«Ми багато спілкуємося з ними, – розказує Настя. – Важливо, що вони думають, яке їхнє ставлення до подій у світі, до якихось соціальних проблем. Яке їхнє самовідчуття у цьому світі».

Кажуть, аби придумати ідею й зробити мультик, треба десь півтори години. Але набагато важливіше – розкрити дітей й обговорити те, що в них всередині. Якщо вони не можуть сказати, то аби показали.

Думають, що не про них
До проєкту залучають дітей віком від 10 до 16 років і кожен має своє бачення того, що відбувається навколо.

«Часто приїздили у маленькі міста та села і там зовсім інші питання, – каже Маліборська. – Наприклад, у Калуші діти говорили про кінотеатр, що його не можуть добудувати. І вони дуже хотіли створити про це мультфільм. От, у Верховині діти говорили про екологію, сортування сміття. Думки дітей залежать від того, де вони вчаться, хто їх оточує».

За словами Василя Чорнописького, найчастіше дітей цікавлять саме проблеми екології, взаємовідносин між людьми, булінг. Мультиків на таку тему найбільше.

Пригадують, як були в одній франківській школі і під час обговорення якась група озвучила історію про дівчинку, яка дуже хотіла грати на гітарі. Вона хотіла розвиватися в цьому напрямку, але зав­жди зі всіх сторін її оточували люди, які казали, що в неї нічого не вийде.

І діти так захопилися цією історією, що почали відкриватися. Кожен почав розказувати свої історії, які з ними траплялися, коли їх не підтримували. А вони цього дуже потребували.

«Та історія про дівчинку була реальна, – говорить Настя. – Ми з нею потім говорили і вона розказала, що її підтримала подруга, яка пішла разом з нею на конкурс. І коли там вона грала та співала, то побачила, що іншим людям це подобається, що вона дійсно щось може».

Тренери пригадують ще одну історію з тієї ж школи, коли діти створювали мультфільм під назвою «Інтернет пов­ний небезпек».

«Під час роботи над ним ми теж зрозуміли, що історія реальна, – згадує тренерка. – Сюжет такий, що дівчинка зай­шла в мережу і побачила щось таке, що починає її затягувати. Пізніше ми зрозуміли, що це було щось типу «синього кита». Потім ми з дівчинкою проговорили це. Їй теж з тої гри допомогли вибратися друзі».

«Часто дітям тяжко розповісти про те, що їх турбує, але вони можуть зробити це в мультику, через якогось головного героя передати той зміст, ту проблему, – пояснює Василь Чорнописький. – Вони думають, що так вони розказують не про себе. Педагоги, які постійно працюють з дітьми, а не ми, що один раз приїхали, можуть побачити цю проблему і пробувати її долати».

Аби зрозуміли дорослі
Чорнописький розказує, що, крім тренерів, мають і волонтерів. Цікаво, що волонтерити просяться старшокласники, у яких вже проводили подібні заняття. І це дуже добре тим, що їм інші діти можуть відкритися швидше.

Ще Василь розказує, що мають запит від педагогів міста, аби провести такі навчання й для них. Також активісти планують об’єднати в майстерні батьків з дітьми, аби разом попрацювали.

Отож, сам мультик робиться після всіх обговорень. На великому макеті діти розграфлюють кадри майбутнього мультика. Їх є шість чи вісім. На кожному кадрі малюють, що там має відбуватися.

Діти виготовляють чи малюють різні елементи, які мають бути у кадрі, за допомогою пластиліну, фарб, кольорових олівців, фломастерів.

Коли картинка зібрана, наводять камеру і повільно знімають чи не по міліметру. Пізніше це все монтується, додається звук, діалоги дітей, які вони самі записують.

«Ми на початку дивувалися, як діти можуть по-різному зображати одні й ті ж речі, наприклад, планету Земля, – посміхається Настя. – Як вони по-різному бачать якісь об’єкти, як їх ліплять, які кольори обирають. В тому, що вони роб­лять, у всьому передається їхні емоції, переживання».

Дорослим треба просто бути уважними, аби побачити це.