Саме 20 лютого 2014 року загинуло найбільше активістів Майдану – 47. Ще 157 отримали травми, з них 68 – вогнепальні поранення.

Про трагічні події цього дня згадував OBOZREVATEL.

Вісім років тому протистояння між протестувальниками та режимом тодішнього президента Януковича досягло свого піку. У ніч на 20 лютого 2014 було оголошено перемир’я, проте вже вранці зіткнення спалахнули з новою силою.

У бік Майдану безперервно їхали “швидкі”. Над центральною площею стояв дим – протестувальники підтримували “вогневу барикаду”, щоб не допустити атаки з боку “Беркуту”.

Незабаром надійшла інформація, що на Інститутській силовики стріляють з вогнепальної зброї. Причому під приціл потрапляли всі: медики, жінки, журналісти.

Об 11 годині ранку до готелю “Козацький” стали приносити перших загиблих з вогнепальними пораненнями. Щохвилини від Майдану від’їжджали швидкі та приватні автомобілі з постраждалими. Частина протестувальників висунулася в бік парламенту, після чого там оголосили евакуацію та скасували засідання.

О 16:00 тодішній глава МВС Віталій Захарченко офіційно визнав, що правоохоронцям було видано вогнепальну зброю. Водночас опозиція зібрала кворум у Раді та розпочала екстрене засідання. Увечері було ухвалено постанову, яка засудила насильство в Україні та поклала край кровопролиттю.

21 лютого 2014 року влада офіційно визнала загиблих майданівців жертвами. Цього ж дня в центрі Києва відбулося прощання з Небесною сотнею, під час якого звучала пісня “Плине кача…”, що стала українським народним реквіємом.

105 Героям Небесної Сотні посмертно було присвоєно звання Героя України. Громадянин Білорусі Михайло Жизневський, Грузії – Зураб Хурція та Давид Кіпіані були посмертно нагороджені орденами Героїв Небесної Сотні.

Щороку 20 лютого по всій Україні відбуваються заходи, присвячені пам’яті загиблих активістів Майдану.

Президент України Володимир Зеленський у Facebook опублікував відео, присвячене пам’ятній даті. На ньому глава держави разом із дружиною Оленою поклав квіти до меморіалу Героїв Небесної Сотні.

“Вічна пам’ять загиблим на Майдані! Вічна пам’ять Героям Небесної Сотні!” – йдеться у дописі.

Як повідомляв OBOZREVATEL, президент Віктор Янукович звернувся до українців у річницю Євромайдану. Політик, якого в Україні засуджено до довічного покарання, виступив з критикою нинішньої влади та заявив, що має нову стратегію розвитку для держави.

Та чи завершился Революція Гідності тоді, після масових вбивств беззбройних громадян у центрі столиці України? Чи будуть покарані винуватці смертей Небесної Сотні? Чи підтримує держава родини тих майданівців, які віддали за цінності Майдану власні життя? Про це OBOZREVATEL поговорив з Юлією Цепун, вдовою героя Небесної Сотні Андрія Цепуна, якого до смерті забили невідомі в ніч на 20 лютого 2014 року. Після страшної втрати Юлія взялася об’єднувати родини загиблих на Майдані, стала співзасновницею ГО “Родини Небесної Сотні” й присвятила життя підтримці як учасників Революції Гідності, так і воїнів, що боронять Україну від російської агресії впродовж 8 років після Майдану.

– Цієї зими виповниться вже 8 років після масових вбивств учасників Революції Гідності. 8 років після вбивства вашого чоловіка. Час лікує?

– Ні, не лікує. Хіба приглушує біль. Ти вже рік живеш більш-менш спокійно. Робота, малий… Якось відволікаєшся. Та коли підходять оці дати – початок Революції Гідності, річниця розстрілів – накриває. А 20 лютого – це взагалі жах. Тим більше, коли дивишся на малого. Він росте, йому вже 16, перехідний вік… Йому важко, коли поруч немає батька. Ми, звісно, говоримо з ним на будь-які теми. Але це ж хлопчик. Є речі, які він не може мамі сказати. Я бачу, що він десь закривається, не все мені говорить. Батька йому дуже не вистачає.

Тому – не лікує час. Звісно, це не порівняти з відчуттями 2014, 2015 року. Але кожного разу після того, як з’їжджу на кладовище – два дні ні розмовляти ні з ким, нічого не хочеться…

І знаєте: я не можу чути фразу “Герої не вмирають!”. Яке “не вмирають”? Подивіться на Небесну Сотню. Розкажіть про те, що герої не вмирають, батькам, у яких вбито єдиного сина – а таких родин у нас багато. Розкажіть про це дружинам, які лишилися самі з однією, двома, трьома, чотирма дітьми… Як тоді – не вмирають?

– Досі практично нікого не покарано за ті смерті. Якби покарання таки наздогнало винних – чи стало би родинам Небесної Сотні хоч трохи легше?

– Я взагалі не вірю в те, що винні будуть покарані.

– Чому?

– Бо перші роки воно хоч якось йшло. Хоча коли відпустили Садовніка (командир “Беркуту”, якого підозрюють у розстрілі 39 учасників Євромайдану, був відпущений суддею Печерського райсуду Світланою Волковою під домашній арешт 19 вересня і втік до Росії. – Ред.) – для мене це був шок. Я ніяк не могла зрозуміти, як таке можливо взагалі!

Але попри це більш-менш справи просувалися. Зокрема, по 20 лютого щось там роблять. Але з іншого боку, Зеленський у 2019 році відпустив “беркутню”. Це як взагалі? Є обвинувачені. Справу скеровано до суду. Все розглядається. І тут їх відпускають.

Ви собі навіть уявити не можете біль мам після того, як цих людей випустили. Я з багатьма родинами Небесної Сотні спілкуюся. Але найближче дружимо з родиною Гуриків, з Ірою й Ігорем. Малого їхнього тут, на Інститутській, вбили. Ромчик, кучерявенький наш… То я думала, що Іра не витримає!

Але там перші роки хоч якось рухалося. А потім змінилася влада, прийшла генпрокурор-“100% наша людина” – і розслідування практично зупинилося. Я не кажу, що при Луценкові все аж так добре просувалося. Але хоч якісь опитування були. Хоч щось.

Я розумію, що такі справи неможливо розслідувати швидко. Що це потребує часу. Бо окрім наших загиблих героїв на Майдані, було ще й дуже багато поранених. Щодо них теж є справи, ведеться розслідування. І ці справи пов’язані, зокрема, й свідками. Але за 8 років можна ж було хоч щодо когось вже винести вирок?!

Щодо подій на Інститутській – купа свідків, купа камер, купа фотографій. І нічого! І вже два роки як накладено арешт на Алею Героїв Небесної Сотні, де має бути Меморіал. Накладали його через те, що ще може виникнути потреба провести додаткові слідчі дії. Але за останній рік було проведено чи 2, чи 3 слідчі дії. За рік! То про яке розслідування ми говоримо взагалі?

– Вважаєте, арешт треба зняти?

– Розумієте, час іде. І активні учасники Революції Гідності, і родини загиблих, мами героїв Небесної Сотні – вони не вічні. Багато хто вже помер (станом на 2019 рік ЗМІ повідомляли про смерть 17 батьків та мам героїв Небесної Сотні. Скільки з них пішли з життя після того, наразі невідомо. – Ред.). Вони так і не дочекалися ні покарання для вбивць, ні меморіалу загиблим.

А меморіал потрібен. І для родин Небесної Сотні, й, що головніше – для майбутнього. Для наших майбутніх поколінь. До того ж до нас дуже багато закордонних делегацій приїздять. І всі вони йдуть куди? До каплички, до хреста. До народного меморіалу. Бо це волонтери встановили хрест, спорудили капличку, зробили фотографії героїв Небесної Сотні. Це тимчасовий волонтерський меморіал. А створення меморіалу державою не рухається взагалі.

– Але ж і аргумент щодо того, що спорудження меморіалу може унеможливити надалі проведення слідчих дій – має право на життя, хіба ні?

– Ця проблема, як кажуть адвокати, що представляють родини героїв Небесної Сотні, легко вирішується створенням 3D-моделей – з кулями, траєкторіями… Про це не один раз говорили, але досі ніхто не зробив. Хоча попередній міністр культури, Бородянський, готовий був профінансувати їх створення, аби прискорити розслідування. А потім його зняли, прийшов Ткаченко. А йому, виглядає так – взагалі фіолетово. Ба більше: при ньому й Венедіктовій вже почалися розмови про те, аби заморозити будівництво меморіалу взагалі.

– А з судами як? Теж все зупинилося?

– Засідання проходять. Правда, їх переносять постійно. І як на мене – це просто знущання з людей. Таке враження, що хтось умисно це робить, чекає, що люди знесиляться, здадуться, перестануть приходити в суди. Бо якщо ти живеш в Києві – ти ще можеш ходити. А зі Львова, Івано-Франківська, Харкова, Тернополя – дуже ти накатаєшся? Особливо якщо вони призначають засідання на завтра, рідні беруть квитки – а їм в останній момент повідомляють, що засідання переноситься. Хіба це не знущання?

– Ви ходите на ці засідання?

– Спочатку ходила. Але дуже швидко зрозуміла, що не можу. Мене просто не вистачить на це… Питала в “беркутівців” тоді: ти ж дивився в приціл. Ти ж бачив, у кого ти стріляєш. Чому ти не дав людині шансу на життя? Ну, вистрели ти йому в ногу. Ну, вистрели ти в руку – тій дитині. Бо в нас же в Небесній Сотні стільки дітей – 17, 18, 19, 20 років… Той самий Гурик малий, той самий Голоднюк, той самий Войтович – це ж діти! Чому ти в голову стріляв?! Ти ж не лишаєш жодного шансу на життя тій беззбройній дитині, беззбройним людям… Оцього я ніколи не зрозумію: як можна бути такими скотами! Бо це – не люди. Бо це – не те, що зараз відбувається у нас на сході. Там є противник – і ми захищаємося, стріляємо. Це правильно. Так має бути. Ми ворога не пускаємо в свою домівку. А тут, на Майдані? Який же це мирний протест?

– Як просувається розслідування вбивства вашого чоловіка? Є хоч якісь зрушення взагалі?

– Щодо подій у центрі Києва 18-20 лютого, де є і свідки, і відео, й фотографії – навіть там особливого прогресу немає. А в нас 14 героїв Небесної Сотні загинули не на Майдані, Грушевського чи Інститутській, а в інших місцях. Так, як мій Андрій. Він повертався з блокпосту (разом з іншими активістами Андрій Цепун чергував на в’їзді в Київ з боку Гостомельської траси, аби до столиці не прорвалися “тітушки” й підкріплення для “Беркуту”. – Ред.). По дорозі його викрали – і забили до смерті. Він помер від травм. Той же Вербицький, якого закатували. Царьок, Бадера – це МВС. Гаджа, котрий помер від отруєння газом і ураження легень… 14 людей у нас таких. І з розслідуванням обставин їхніх смертей – взагалі страшне відбувається.

У справі Андрія я довго добивалася, аби хоч щось почали робити. Справа спершу була в тоді ще міліції Оболонського району. Згодом за допомогою Авакова ми її перевели на місто Київ. Ще два роки ми з адвокатом домагалися передачі справи в Генеральну прокуратуру… В ГПУ вона пробула 1,5 роки – і повернулася знову в Оболонський район.

За ці роки я вже збилася з ліку, скільки було слідчих. Першого ми з адвокатом звільнили. Він взагалі пальцем об палець не вдарив за два місяці, поки мав розслідувати. І ми через суд домоглися його звільнення. Так само, як і керівника Оболонського райвідділку міліції, який гальмував розслідування.

І лише після цього, через 3 чи 4 місяці, в міліції згадали: о, це ж можна піти відео з камер відеоспостереження подивитися. Їх у нас там чимало було. От тільки відеозаписи зникли. Камери ж через певний період пишуть нове відео поверх старого.

Тому я маю великі сумніви, що злочинці будуть покарані. Не буде ніяких покарань. У нас у поліції величезна частина старих кадрів полишалася. На нещодавніх акціях під Офісом президента он ті самі “беркутівці” були (за повідомленнями ЗМІ, ще у вересні охороною громадського порядку під час акцій, зокрема, на Банковій, керував колишній командир роти “Беркута” Руслан Цикалюк. – Ред.)

Усвідомлювати це мені важко. І я навіть не уявляю, як важко це батькам. Мамам і татам.

– Це як наче їхніх рідних знову й знову вбивають, так?

– Так. Я бачу, як важко, скажімо, Інні Плехановій. Її Сашкові 21 рік був всього. І ці нерви, хвилювання – воно направду вбиває. Рідні хворіють. І помирають.

Тато мого Андрія пережив сина менше ніж на рік. Він увесь цей біль у собі тримав. Не показував ні мені, ні своїй дружині, Андрієвій мамі. Я кілька разів помічала, що йому дуже погано, але він завжди казав: не чіпай, я взагалі не уявляю, як ти живеш… Все всередині тримав. У результаті – інсульт. І людини нема.

– Ви досі не знаєте, хто вбив вашого чоловіка?

– Ні. Знаю, що тітушки. У нас тоді по районах формувалися “варти”: хлопці збиралися і на машинах патрулювали. Бо “тітушні” тоді навезли просто неймовірну кількість.

Коли Андрій не повернувся додому – я почала його шукати. Забігала з фоткою, зокрема, в кав’ярню на парковці, де ми машину ставили. І хлопець, що там працював, сказав мені, що бачив, як під’їхав білий бус, звідти вискочили четверо, заштовхали Андрія в свою машину. Але він відмовлявся свідчити. Казав: я нічого не скажу. А за кілька днів звільнився.

– Як свідка його ніхто не викликав?

– Ні. Я бігала сама в Оболонську міліцію, просила слідчого, щоб вони викликали хоча б хлопців, що були з Андрієм на барикадах. Слава богу, хоч свідків встигли опитати. Бо потім хлопці пішли в АТО, й троє, що були там – вже загинули.

Я ж кажу: навіть рідні тих, кого вбили в центрі Києва 20 лютого, досі не знають, хто конкретно вбивав. Попри весь масив інформації, доказів і свідчень. Втім, я родинам Небесної Сотні ще в 2014-му році казала: нічого не буде. Вони самі себе не посадять.

І знаєте, після того як на Ярослава Бондаренка, співорганізатора цьогорічної ходи на День гідності і свободи, намагалися відкрити адміністративне провадження, після того як поліцейські по кілька разів приходили додому до мене, до моєї мами – серед ночі, зранку – й шукали Ярослава просто тому, що він кричав “Ганьба!”, коли Зеленський покладав квіти до народного меморіалу героям Небесної Сотні – я розумію: ми повертаємося в 2013-й рік.

І це страшно. Бо коли мене питають: що дала ваша Революція Гідності – я чітко знаю, що вона дала.

Бо якби не Майдан – ми би зараз нічим не відрізнялися від сьогоднішньої Білорусі. Просто ще в 2013-му році стали би ще одним “федеральним округом Росії”…

Хоча коли я дивлюся на людей, які приходять на акції, коли я побачила, скільки їх зібралося 21 листопада, аби згадати Майдан і тих, хто там загинув – я розумію: нормальні люди, які готові боротися з свою свободу і гідність, є. Не так багато, як хотілося б, але вони є. Інша справа – що зараз не до Майдану. У нас досі половина тих, хто в високих кабінетах сидить, – з Росією пов’язані.

– Реванш, про який так багато говорили, ви особисто бачите, відчуваєте?

– Скажу так: я ніколи не приховувала, що підтримую попередню владу. У мене – купа питань до Порошенка. Як, певно, й у кожного українця. Але я підтримую напрямок, в якому він вів Україну. Стільки, скільки Порошенко зробив за 5 років президентства, не зробив більше ніхто. І коли дехто починає нівелювати, скажімо, важливість створення Православної Церкви України – то це треба бути зовсім бронелобим, щоб не розуміти, чому важливо, що ми відійшли від московитської церкви. Те саме – з боротьбою за мову. Як це – “какая разніца, на каком язикє ти разговаріваєш”? Є державна мова і ти маєш її знати. Поїдь у Францію, Англію чи Німеччину й там пошпрехай! Вдома собі розмовляй, якою хочеш. Вчи яку хочеш. Але державну – маєш знати!

За останні роки в нас українська мова з’явилася на телебаченні. В нас з’явилися українські пісні. А це вже не просто питання мови – це питання культури. Після 2014-го взагалі почалося відродження наших традицій, нашої культури. А до цього що ми мали?..

І всі ці здобутки вже третій рік просто зливаються. І це боляче. Особливо, коли ти так чи інакше до них дотичний. Бо по тому Томосу ми збирали листи від громадськості до Вселенського Патріарха, й Семен Кабакаєв возив їх потім у Константинополь…

А зараз якесь сепарьйо розповідає, що Томос йому не треба, бо його “на хліб не намажеш”? То маж он масло – по 60 гривень пачка.

– Часто доводиться чути оце “що ваш Майдан дав”?

– Так. І що “майданутиє”. І що герої Небесної Сотні – не захисники України.

– А хто?

– “Учасники мирного протесту”. Захисники України – це в нас виключно атовці. Я з цим погодитися не можу – за всієї моєї безмежної поваги до хлопців, які пішли захищати Україну, коли почалася російська агресія.

Знаєте, я, мабуть, тільки завдяки волонтерству не збожеволіла. І завдяки мамам – моїй і Андрієвій. Вони мені дуже допомогли. Бо я рік нічого взагалі не могла робити. Повна апатія. Й вони прибігали по черзі – прибирали, їсти готували. А мені все було байдуже. Десь з пів року мене на цьому світі навіть малий не тримав… Ми жили на 9 поверсі – і я вже стояла на балконі раз. Просто хотіла швидше до нього, до Андрія… Не знаю, що мене тоді зняло з того балкона. Але я після того сіла, подумала – і зрозуміла: якщо це зроблю – Владик залишиться сам. А йому ж тільки 8 років тоді було…

– Ви кажете, пережити втрату допомогло волонтерство. Як і коли це починалося?

– Навесні 2014 року – з фейсбуку. Там постик, там постик. Потім з дівчатами дізналися, що до нас в Петрівці їде група переселенців – з дітками. Одна написала, що овочі привезе. Інша – якийсь одяг пообіцяла. А я вирішила привезти якісь іграшки, фломастери, олівці. Бо це ж діти, їм треба чимось бавитися, м’яча того ж поганяти. А в них нема нічого… З цього почалася допомога переселенцям.

Люди серед них різні траплялися. Дехто – відверто “зажраний”: продукти не такі, одяг поганий привезли (хоча продукти ми якісні купували, й одяг новий, не з “секонду”), то цигарки він такі не палить – до “Парламенту” звик, а я йому “Вінстон” привезла… А були й зовсім інші. Були люди, які плакали від вдячності. Щиро плакали. І це підштовхувало допомагати далі – заради таких людей.

А далі почалася війна. В школі, де Владік вчився, ми вже на 1 вересня квіти вчителям не дарували – я запропонувала замість квітів поставити скриньку і збирати допомогу хлопцям. І вчителі, й директор цю ідею підтримали. Ми тоді більш ніж 27 тисяч гривень назбирали, передали їх одному з добробатів – і хлопці змогли купити машину замість тієї, яка в них підірвалася й згоріла. Ну і пішло-поїхало… Там шкарпетки потрібні. Там – термобілизну наші вже розробили й шиють, дешеву й суперову… Чого ми тільки не возили!

– Ви починали з допомоги хлопцям з Майдану?

– Так, самооборонівцям. Вони ж першими й пішли на фронт. “Донбас”, потім “Київ-2″… Знайомі часто зверталися: мовляв, мого в армію забирають, а нема нічого… Я дзвонила дівчатам-волонтеркам зі Львова: дівчатка, кров з носа треба каска! І вони йшли на кордон з Польщею, одягали на себе броники й каски – і так переносили… А що було робити? 2014-й рік, армія була гола й боса. Зовсім не така, як зараз. І хлопцям зараз ще й платять. А тоді скільки добробатів було, згадайте!

– На жаль, люди підзабувають вже потроху… Як думаєте, ваш чоловік теж пішов би, якби не загинув тоді, 20 лютого?

– Звісно! Він ще й до всього був молодшим лейтенантом… Ми якось з його мамою говорили, якби його не вбили – це би дало нам ще два-три місяці з ним. Бо він би однозначно був у перших рядах.

До речі, мені ж повістки на його ім’я двічі приходили. Наприкінці березня-на початку квітня. Першу прибиральниця наша мені принесла. Вона мене й Андрія добре знала: ми її постійно з Новим роком вітали: шампанське, цукерки, якась дрібничка… Вона в нас дуже хороша була, трудівничка така.

І от їй дали ту повістку, сказали занести в таку-то квартиру. Вона подзвонила в двері, а коли побачила мене – заніміла. Дивиться то на той папірець, то на мене, то на папірець, то на мене… Каже: а як же це?.. Я беру той папірець – а там: Цепун Андрій Михайлович, повістка, тоді-то й тоді-то прибути у військомат… Пам’ятаю, подзвонила за номером, вказаним у повістці – і питаю: ти мені що пропонуєш? Поїхати його розкопати й тобі привезти? А він у відповідь: ой…

Другу повістку вкинули вже в поштову скриньку.

Я знаю, що Андрій би був там. І я безмежно вдячна хлопцям, які воювали і воюють, бо якби не вони – я не знаю, де би ми зараз були. І чи закінчилося би все тільки Кримом і частиною Донбасу, що зараз окуповані. Я їм дякую за те, що в нас тут не стріляють. Що моя дитина може спокійно спати в своєму теплому ліжечку. Але коли я чую, що мій Андрій, інші хлопці з Небесної Сотні – не захисники України – це боляче.

Мені доводилося чути неодноразово, що “твой Майдан мне весь бизнес испортил”. Що “я за Януковича більше заробляв”. Стараюся на це не звертати уваги. І навіть часом вдається – за ці роки всередині все якось зачерствіло чи що. Але час від часу воно пробиває ту “броню”. Коли таке тобі говорить атовець або дружина загиблого в АТО. Тоді це в твоїй голові, в твоїх мізках взагалі не вкладається.

– Бо це свої. Тому й боляче.

– Так. Бо людина в 2014-му пішла захищати нашу державу, нашу землю, Україну – і тут вона говорить: якби не твій Майдан – цього всього би не було. То, кажу, навіщо ж ти поперся в АТО, якщо так думаєш? “Бо інакше вони могли би прийти до мене додому”. І людина навіть не задумується, що якби не Майдан – вони би точно прийшли. Просто набагато швидше.

Майдан – він, знаєте, добряче людей струснув. Я, наприклад, не була ж аж такою завзятою майданівкою. З Андрієм сварилася, щоб він не йшов. Але коли побили студентів – ми почали медикаменти купувати. Я їсти вдома готувала, а Андрій машиною на Майдан відвозив… Але я все одно чоловіка просила, щоб він не йшов. Особливо мені страшно стало після того, як вбили Жизневського, Нігояна… Коли було зрозуміло, що це вже не мирний протест. Давила на те, що малому всього 8. Він у нас спортивно-бальними танцями вже тоді займався, а це дуже недешеве задоволення. На виступи й конкурси за кордон ми їздили за власний кошт. І я Андрію казала: якщо тебе там вб’ють, я це все сама не потягну. Я не впораюсь. Ти про мене думаєш взагалі? А він говорив: добре. А коли Владик виросте і спитає в мене: а що ти робив? Що я йому відповім? Що на дивані валявся?

І Андрій продовжував ходити. Потайки від мене.

– І в ту, останню ніч було так само?

– Так. Він тільки запитав: тобі води купити? Кажу: так… Втомлена після роботи була… Тоді працювала в агентстві нерухомості. Пам’ятаю, в той день почали ширитися чутки, що перекриватимуть Московський міст. Я коли це почула – зразу давай Андрієві дзвонити: лети бігом, забирай мене – щоб ми додому дісталися й в магазин встигли забігти. Тоді паніка така здійнялася – люди в магазинах все вигрібали просто… Міст, до речі, так і не перекрили. Але ми в магазині купили, що нам було треба. Ще й на заправку заїхали по бензин для “коктейлів Молотова”, бо казали, що й заправки не працюватимуть…

І все… “Тобі водички взяти?” – “Візьми”…

Мені потім багато хто з дівчат казав: ну як так можна – не дочекатися його й заснути? А я завжди така була. Ми з Андрієм 15 років прожили. Я йому цілковито довіряла. То чого я буду сидіти й у віконце виглядати? Мені вранці вставати – на роботу збиратися, дитину в школу випроваджувати, сніданок готувати… Чого ж мені сидіти пів ночі? Тим більше, він сказав, що там буде. І я не хвилювалася. Лягла собі спати. Вранці прокинулася – а його немає.

І тоді ми з друзями почали Андрія шукати.

– Скільки шукали?

– Весь день 21 лютого, це була п’ятниця. А в суботу ввечері я його знайшла.

– Пам’ятаєте момент, коли з’явилося відчуття, що сталося непоправне?

– Коли в церкву зайшла в п’ятницю ввечері, ставила свічку за здравіє – а вона впала. Тоді я зрозуміла. І в мене вже була одна мета: просто його знайти.

Знайшла в морзі на БСП (Лікарня швидкої допомоги. – Ред.). Ми з Андрієвим братом Олегом та друзями поділилися – і хто куди. 21-го обганяли Майдан, Михайлівський. Прикмети його давали. Їздили в морг на Оранжерейну, куди всіх з Майдану звозили. Там я бачила три обгорілих трупи – взагалі невпізнаваних. Але ті хлопці худорляві. А Андрій у мене кремезний був.

Бігала з фотографіями на блокпост. Хлопці казали: був, пішов десь о 2 чи 3 ночі. З фото бігала шукала по Оболоні. А потім мене чогось потягнуло в БСП. Хоча в нас в районі теж є морг, на вулиці Кондратюка. Але мене чомусь тягло саме в БСП. Там я Андрія й знайшла. Як неопізнаного. І то мені в реєстратурі казали: у нас нікого нема віком 35 років. Один лежить, але йому років 45. Я питаю: а в яких речах його привезли? Вона описує – і я розумію, що то мої речі…

А він дійсно постарів. Коли мені його дістали й показали – він реально мав вигляд, наче йому вже добре за 40…

Мені досі боляче про це згадувати. Й коли я дивлюся на те, що зараз робиться в країні – в голові крутиться одна-єдина думка: а навіщо все це було?

Ви теж вважаєте, що Революцію Гідності досі не закінчено?

– Звісно, що не закінчено. Ми знову скочуємося до диктатури. Коли за слово “ганьба” тебе можуть закрити. Коли в нас знищено свободу слова. Коли Путін диктує нам свої умови. Революція Гідності закінчиться тоді, коли у нас буде влада, що не залежить від Росії, дійсно проукраїнська. От тоді ми зможемо сказати, що Майдан переміг.

Але це буде не швидко. Надто багато людей розслабились тоді, після 2014 року. Подумали: ну от, ми перемогли. А все тільки починалося.

– Ви чимало зробили для того, аби об’єднати родини героїв Небесної сотні. Коли почалося це об’єднання?

– Восени 2014-го, коли ми зробили громадську організацію. Тоді воно потужно все йшло. А зараз якось притихло. Я від тієї першої організації вже відійшла. З Гуриком і ще кількома родинами ми створили окрему організацію. Зараз же я переважно по родинах з Києва. Соцпакет в Київраді по “Турботі” повністю розробила… Чимало зроблено за ці роки насправді. Я не те що взяла родини майданівців під опіку, опіка – це, мабуть, не те слово. Але… Розумієте, ми нікому не потрібні. Я подивилася, що ніхто за нас нічого робити не буде – і в 2016-му ми вже по програмі “Турбота” самі зробили соцпакет.

Але ж навряд чи це було метою об’єднання.

– Головна й перша мета була – об’єднати родини і познайомитися. Це було важливо, щоб покарати винних у загибелі Небесної Сотні. Ми домагалися, ходили на зустрічі… І хай ті зустрічі були не такі результативні, як би нам хотілося – але вони були. Без питань. Верховна Рада, прем’єр-міністр, ГПУ… Нам ішли назустріч. Так, можливо треба було не так питання ставити. Можливо, треба було бути більш наполегливими… Але тоді ми всі ще відходили від втрати. В мізках реально “олів’є” було. Це зараз вже заднім числом розумієш, що тоді могли дотиснути, але не знали – як…

Але й досі те, що ми об’єдналися – дає результати. Реакція на листи від громадської організації є. Воно діє навіть на рівні держави. А щодо Києва – тут нам взагалі не важко. Віталій Кличко завжди йде назустріч. Я знаю, що йому багато чим дорікають – і по забудові, й ще по чомусь. Але я в цьому не дуже розуміюся. Натомість я бачу, що він робить для родин АТО, Небесної Сотні. А він робить багато.

За останні роки київська міська влада може й не повністю, але основні проблеми як родин загиблих, так і учасників Революції Гідності вирішила. У нас є живий зв’язок.

Місто виділило землю під Музей Революції Гідності. Місто готове долучитися до встановлення пам’ятника майданівцям на Оболоні – маю надію, що в наступному році він таки буде встановлений. Це дуже важливо, особливо для мам героїв Небесної Сотні. З Оболонського району на Майдані загинуло семеро…

Я вже не кажу про дрібніші питання. У мами загиблого, що живе на 9 поверсі, протікає дах, а ЖЕК не реагує – Кличко тут же дзвонить і питання вирішується. Інша родина з Святошинського району вже змучилася звертатися до свого ЖЕКу й до райадміністрації й отримувати відписки. Звертаємося до мера – і всі вже й труби поміняли, й лічильники тепла встановили, хоча про це навіть не просив ніхто… Таких прикладів – багато.

Нам родини з інших міст навіть часом дорікають тим, що такого соціального пакета, як у Києві – немає ніде в Україні. Діти отримують щомісячну допомогу. Через три роки ми домоглися такої ж допомоги для непрацездатних батьків і дружин героїв Небесної Сотні. Комунальні платежі: окрім 50% знижки від держави ми маємо ще й 50% від місцевої влади. Та ж картка киянина. Наче 8 гривень за проїзд і не дуже багато, але якщо я щодня маю кататися на метро й маршрутці – то для мене суттєво, що я ці гроші не витрачаю.

Далеко не всі мери в Україні ставляться до родин учасників Майдану й АТО так, як Кличко. І саме тому ми цього року 19 листопада вручили йому подяку – вже від нашої організації. Й я бачила, наскільки йому це було приємно.

Час від часу спливає тема щодо того, наскільки точні списки загиблих на Майдані. І що, мовляв, серед реальних героїв Небесної Сотні трапляються й випадкові прізвища… Ви погоджуєтеся з тим списком, який існує на сьогодні?

– Про це не беруся ні говорити, ні судити. Цей список в 2014 році формувався після ретельної перевірки, де були задіяні як Генпрокуратура, так і Адміністрація президента. Я не думаю, що в них були причини вписувати туди людей, які не мають жодного відношення до Революції Гідності.

– А щодо того, чи він остаточний? Чи припускаєте, що наразі перелік героїв Небесної Сотні – неповний?

– Я точно знаю, що в Будинку профспілок згоріла не одна людина. Я на власні очі бачила трьох людей. І серед героїв Небесної Сотні їх немає. А 18 лютого Андрій дзвонив мені, щоб я їхала подалі від урядового кварталу (я там по роботі була тоді), бо бачив, як у “Газельку” вантажать тіла, з Маріїнського парку їх вивозили.

Тому – так, я думаю, список і сьогодні неповний.

З іншого боку, можливо, багато хто мене засудить – але я проти того, аби вносити в цей список учасників Революції Гідності, які зараз помирають від ускладнень після Майдану. Для мене Небесна Сотня – це ті події й ті люди, які загинули під час подій на Майдані.

А щодо того, що список неповний – так, це може бути. До нас в організацію чимало писали в 2015-16 році: от, мій чоловік/син/брат тоді загинув – а ви не взялися, не розслідували. Але ми яке маємо до цього відношення? Ми ж не визначали, кого визнають героєм Небесної Сотні, а кого ні. Я взагалі вперше про це почула, коли попросила сестру поїхати на кладовище й домовитися, аби нам дозволили поховати Андрія біля мого батька. А вона передзвонила – і каже: він – герой Небесної Сотні, він має лежати в центральній частині кладовища. Я навіть не зрозуміла одразу: який герой Небесної Сотні? Потім мені сусід на комп’ютері знайшов і показував: Цепун, герой Небесної Сотні… А я тоді скільки заспокійливих пила – що навіть не розуміла, про що він мені говорить.

Та й хіба тоді про це думалося? Яка там Небесна Сотня? Тут би зрозуміти, як тобі жити далі!

Окрім тих хлопців, яких вбили тоді на Майдані, ми дали згоду на те, аби додати до героїв Небесної Сотні ще кількох людей. Зокрема, Володимира Рибака, Юрія Дяковського, Юрія Поправку, яких закатували вже на Донбасі. Нас тоді запитували, чи ми не проти. А чому би ми мали бути проти? АТО тоді ще не було. Поправка малий був на Майдані, в Правому секторі, а тоді поїхав далі захищати. Рибак теж боровся і загинув за прапор, за Україну. І Дяковський…

Останнім ми додали ще Віктора Орленка. Він на Майдані отримав тяжке поранення, він довго лікувався, зокрема, й за кордоном – і помер у 2015-му. І дружина його, тьотя Галя, казала: мені нічого не треба – ні пільг, ні грошей. Мені тільки треба, аби мого чоловіка визнали героєм Небесної Сотні.

Ми були не проти, аби його додали – але сказали, що на цьому все. Бо це буде безкінечно.

– До речі, про виплати. Вдови й матері військових, що загинули на Донбасі, іноді розповідають, що їм часом закидають: вам, мовляв, пощастило. Бо – гроші, житло, земля… Вам таке кажуть?

– Так. А чого пощастило? “Тобі з неба впало”. Виплати, гроші, мільйон цілий… А я кажу завжди: давай поміняємося? Я готова хоч зараз! Віддай мені мого Андрія, а це все забери. Багатьом це казала.

– Доходить хоч до когось?

– Ступор у людей одразу. “Та ні, та що ти починаєш!”. Це дуже легко – поза спиною язиками тріпати. А що мені з неба впало? Ми не жили бідно. Я за кордоном не в 2014-му році вперше побувала, коли нас волонтери в Польщу запросили. Ми відпочивали за кордоном і раніше, Владика на виступи і змагання возили – переважно, правда, я з ним їздила, бо Андрій казав: а гроші хто буде заробляти? Ми не брали кредитів. У нас не було боргів. Ми жили у власній, хай і однокімнатній квартирі. Збирали гроші на двокімнатну, бо Андрій дуже хотів другу дитину, а чотирьом би нам в одній кімнаті було б надто тісно…

Мені ті квартири, землі, гроші не потрібні були. Мені чоловік був потрібен, його порада, підтримка. Але ті, хто розповідає про “пощастило” – бачать тільки гроші. Вони навіть не уявляють, що в нас в середині робиться. У мам, у дружин, у дітей… Я Владика два роки по психологам тягала. Він почав по ночах ходити. Хоча раніше ніколи такого не було. Один раз його серед ночі біля ліфта зловила. В одних трусиках. Взимку.

Загибель батька його психологічно вибила просто. Для нього Андрій був беззаперечним авторитетом. Вони дуже близькі були. Все разом робили. На рибалку їздили, телевізор дивилися… Дуже тісний зв’язок був.

Я бачила, наскільки малому важко. Як і мені. Але свій біль я намагалася йому не показувати. Коли накривало – старалася вийти десь. Чекала, поки він засне – й ревіла. Добре, що Андрієва мама недалеко жила – забирала малого на вихідні. І я могла викричатися… Мені було дуже важливо не показувати йому, наскільки мені боляче. Розуміла: якщо окрім свого горя він переживатиме ще й моє – може не витримати психологічно. Він же дитиною ще був…

Зараз Владику вже 16. Він дуже схожий на батька. Вже чимало досягнув у танцях. Я, буває, думаю: ось малий в Англію полетів – от би Андрюха зараз задоволений був… А ось Владик переміг на черговому турнірі – та його би розривало від гордості за сина просто! Бо ми для малого жили. В Андрія син і я завжди були на першому місці. І коли друзі йому казали, ти, мовляв, забагато грошей на Юльку і малого витрачаєш – він завжди відповідав: дружина – це моє обличчя. Як виглядає моя дружина – так виглядаю й я.

Так що – не лікує час. Досі важко. Це дуже важко. Але вже нічого не зміниш. Не повернеш. Та й якби навіть була можливість повернутися назад – навряд чи я би щось змогла змінити. Гадаю, навіть якби я перед виходом лягла – Андрюха переступив би й пішов би на Майдан все одно. Такий він був. І, певно, якби він мене беззаперечно слухався – я би з таким, мабуть, і не жила…

22 січня 2014 року відкрився сумний рахунок героїв, які загинули під час Революції Гідності, і яких згодом назвуть Небесною сотнею.
Протистояння на вулиці Грушевського почалось ще 19 січня, повідомляє Укрінформ.

Тоді традиційне недільне Віче переросло в ходу мітингувальників до Верховної Ради. На той час вхід в урядовий квартал перекривали бійці підрозділу «Беркут». Почалось серйозне протистояння: майданівці перевертали автобуси, які використовувала міліція, кидали пляшки з бензином і бруківку в бійців «Беркуту». Для задимлення вулиці підпалювали шини; перекинуті автобуси почали горіти. У відповідь силовики застосовували сльозогінний газ і травматичну зброю, кидали світлошумові гранати, потім почали прицільно поливати людей з водомета.

Бій на Грушевського, який тривав з різною активністю понад дві доби, завершився 21 січня, коли на вулицю вийшли священнослужителі. Ставши між євромайданівцями та правоохоронцями, вони почали молитися, закликаючи сторони до завершення конфлікту і покаяння. Так, змінюючи один одного, протягом доби священикам вдалося втримати протилежні сторони від силового протистояння.

Проте, вже наступного ранку, 22 січня, «Беркут» пішов у наступ і тимчасово відтіснив демонстрантів від Європейської площі.

Того ж дня стало відомо і про перших, хто поліг на Майдані. Зранку 22 січня 21-річний Сергій Нігоян з Дніпропетровщини отримав смертельне поранення у голову. Згодом смертельне вогнепальне поранення в серце отримав 25-річний білорус Михайло Жизневський. Обидва були активістами Майдану і брали участь у протестах фактично від самого початку.

Разом з тим, того ж дня, в лісі під Києвом було знайдено тіло зі слідами тортур львів’янина Юрія Вербицького – активіста Майдану, якого було викрадено невідомими просто з лікарні напередодні.

Отримали поранення й померли наступного тижня в лікарнях Роман Сеник та Олександр Бадера.

Михайло Жизневський став першим, з ким прощалися на Майдані – 26 січня у Михайлівському золотоверхому соборі відбулася панахида за загиблим. Після панахиди тіло Михайла пронесли вулицями Володимирською, Богдана Хмельницького та Хрещатиком повз Майдан Незалежності до барикад на вулиці Грушевського.

Тоді ж вперше прозвучала пісня «Плине кача по Тисині», яка надалі стала неофіційним реквіємом-прощанням на похоронах загиблих на Майдані.

Коли почалася Революція Гідності, молодій поетесі Златі-Зоряні Паламарчук було трохи більш ніж 20 років. Вона вивчала журналістику в одному з київських вишів і писала ніжні вірші про кохання.

Злата-Зоряна була на Майдані до самого кінця. Революція Гідності змінила і її саму, і її поезію, дівчина почала писати про Революцію, а згодом – і про війну. Саме на слова молодої поетеси були створені пісні “Небесна Сотня” (група “TaRuta”), “На відблисках мого меча” (група “Тінь Сонця”), “Час ітіме як йшов” (група “Тобі здали”), “Дай мені так” (група “Колір Ночі”) та інші.

Спогадами про Майдан, його феномен та найяскравіші моменти, а також свою власну Революцію, Злата-Зоряна розповіла OBOZREVATEL.

– Злато-Зоряно, коли ви вперше прийшли на Майдан?

– У першу ніч. Тоді, коли Мустафа Найєм запросив усіх на зустріч на Майдані. Коли приїхала, людей було зовсім мало, але вони постійно приїздили і приїздили… Здається, вже в першу ніч була машина озвучки, виступали політики… Хоча, можливо, я помиляюся, і політиків ще не було – зараз дуже важко хронологія подій пригадується. Але та перша ніч, коли все починалося, закарбувалася в пам’яті.

Наступний яскравий спогад – коли зібрався перший мільйон. Дуже чітко пам’ятаю, як Святослав Вакарчук давав свій концерт, коли вмикали всі телефони – і ці кадри облетіли всі світові ЗМІ.

– Чим ви займалися на Майдані?

– Мені пощастило бути серед людей, які реєстрували прибулих на Майдан. Це було 26 грудня, у нас відкрився намет, один із трьох, здається, де ми виписували такі “посвідчення майданівця”. Люди приходили в ті намети, заповнювали символічну анкету і отримували паперове посвідчення учасника Майдану. Мені потім розповідали, що деякі перевізники у західних областях через це символічне посвідчення давали знижку на проїзд до Києва або взагалі не брали грошей за проїзд.

Люди були дуже різні. Інтелігенти, студенти… Це не вигадка, це не міф: там були справжні люди, які їхали, бо дійсно хотіли скинути режим Януковича, вони дійсно хотіли не до Росії, вони хотіли до Європи. І ця от можливість реєструвати людей мені показала Майдан із внутрішньої сторони. І це було неймовірно.

А потім стався перелом. 22 січня, на День соборності. Тоді на мосту Патона проводили символічну акцію – об’єднання лівого і правого берега до Дня соборності. І я вперше туди поїхала. Там було ду-у-уже холодно. Коли повернулася звідти до нашого намету реєстрації – дізналася про першу смерть на Майдані: вбили Сергія Нігояна.

Я пам’ятаю, як люди просто почали бігти. Пам’ятаю, як побігла разом з усіма.

Це просто було наче в якомусь фільмі. Ти психологічно до того ніяк не готова… Тобі двадцять з невеликим хвостиком років – і ти ніяк не готова до того, що зараз по тобі стрілятимуть… Що тебе гнатимуть, як тварину просто – і стрілятимуть по тобі…

Люди бігли з Кріпосного провулку в сторону Арсенальної. Це така широка дуже дорога, і “беркутівцям” було зручно стріляти, влучати в людей… Розстріл почався з Кріпосного провулку, з цього наступу… Тоді загинуло 8 людей.

Мені вдалося вибратися звідти неушкодженою. А ввечері підпалили Будинок профспілок… Було якось не до того, де мої речі поділися, де моя сумка, в якій лежав диктофон, блокнот, багато пляшечок води, документи… У мене лише телефон у руках зостався. А сумка, як виявилося, залишилася в машині озвучки, котра стояла в Кріпосному провулку і котру потім розбили, зрівняли з землею…

А тоді якраз уже ухвалили оті “драконівські закони” про учасників революції, що дозволяли приходити до людей у квартири… Була певна, що до мене точно прийдуть. Бо ж документи в тій машині лишились… І я пам’ятаю той вечір, коли я повернулася в квартиру – я почала прибирати вдома, аби було чисто…

– Готувалися до приходу чужинців?

– Так. Я дуже перестрашилася. А потім мені подзвонили ведучі зі сцени, сказали, що принесли мої документи до сцени. Ті, хто мене знав, навіть подумали, що я загинула чи сильно поранена – бо чого би ще документи мої хтось знайшов і передав.

Так документи повернулися до мене. А сумка, речі, диктофон – все це пішло по людям десь там.

Цікава історія трапилася з моїм блокнотом. Він для мене був дуже важливий. Для кожного його записник – це особисте. А я в свій ще й вірші записувала… І можете собі уявити, що ще в соцмережі Вконтакте через певний час мені пише підліток-дівчинка, каже “у мене є ваш блокнот, і я можу вам його переслати. Мій батько був на Автомайдані, і у нього ваш блокнот, я можу вам його переслати”. Я прочитала, думаю – щось не те… Перечитую знову, а там не “на Автомайдані”, а “на Антимайдані”. І дівчинка пише з Донецька. І прикладає фото мого блокнота…

– Повернула?

– Я написала їй, що це мій блокнот. А далі вона обмежила доступ до свого профілю. Може, вона батькам проговорилась, що мені написала, може, їй заборонили. Але я зрозуміла, що наші речі опинилися в учасників Антимайдану.

Але на цьому епопея з цим блокнотом не завершилася. Я зараз не користуюся Вконтакте, але профіль там залишився. І якось я зайшла – і прочитала повідомлення, що мій блокнот тепер – десь у музеї, в окупованому Криму.

Мені ця історія дуже неприємна, бо я не впевнена, що там люди можуть взагалі зрозуміти нас. І коли ти розумієш, що твої речі, твій блокнот, твої особисті думки опинилися в чужих руках, коли ти не знаєш, що то за музей, в яких цілях твій блокнот там читається… Таке враження, наче хтось порпається у твоїй білизні. Це дуже неприємно. Але це все – такі дрібниці порівняно з людьми, які там втратили своїх рідних, близьких, коханих.

Тобто моя історія – зовсім пересічна.

– Революція Гідності дуже вас змінила?

– Надзвичайно. Вона розділила життя на “до” і “після”. До Революції я була свідомою, але не настільки. Революція Гідності загострила відчуття справедливості, розуміння, що свою гідність і свободу треба виборювати, що якщо на тебе тиснуть, ти повинен чинити опір. Вона мене зробила сильнішою. Відкрила нові грані моєї творчості: я почала писати про Майдан. А далі, коли розпочалася анексія Криму і війна, вся ця поезія стала підґрунтям для написання нової, уже іншої, присвяченої війні.

Я часто думаю про те, що нам не дали прожити й відчути Небесну сотню, нам не дали оцінити її жертву, бо в нас дуже швидко розпочалися інші буремні події. У нас відібрали Крим. Росія вдерлася на Донбас. Україна почала нести величезні жертви.

І ця Небесна сотня – вона невідспівана, вона якось залишилася, як на мене, обділена увагою, тому що відразу прийшла війна.

Тому я дуже рада, наприклад, що в мене є поезія, присвячена Небесній Сотні. Що загалом люди почали і тоді, і зараз про це писати, що це не залишається поза увагою, що ми починаємо про це більше говорити – і пам’ятати. От просто подумайте: сім років тому з нами трапилася Революція Гідності. Для мене, чесно, це наче сім днів, я не вважаю, що багато вже часу пройшло, дуже швидко ці роки минули. Але от, наприклад, дітям, які зараз уже повнолітні, тоді було по 11 років. Вони Революцію Гідності можуть і не пам’ятати, або пам’ятати так, як я – Помаранчеву революцію, просто з телевізорів. Вони можуть не знати її справжню історію.

– Вони і не знають здебільшого, це правда.

– Тому дуже важливо, щоби відбувалися зустрічі в школах з учасниками. Я знаю, що інколи школярі самі навіть просять: “Розкажіть нам про Революцію Гідності”. Бо якщо не ми почнемо про це розповідати, ті, хто у ній брав безпосередню участь, то за нас це почнуть робити інші, можливо, не учасники, можливо, навіть ті, хто якісь зовсім інші висновки зробив із тих подій. Бо навіть одразу після Революції Гідності, коли я спілкувалася з ліцеїстами, виступала перед студентами, читала їм свою поезію – по завершенні зустрічі до мене підходили окремі викладачі й питали: “Ну і скажіть зараз, а чи треба нам була ота Революція Гідності, якщо зрештою вона призвела до війни?”…

І таких міфів – безліч. Навіть на тих ранніх етапах, коли, здавалося б, можна було би поспілкуватися з очевидцями, звернутися до першоджерел – люди не розібралися. І свідомо чи ні, поширюють оці міфи, що війна почалася через Революцію Гідності. Що анексія Криму стала прямим наслідком Майдану. Хоча ми знаємо, що сценарій анексії Криму розроблявся задовго до того відомого посту Мустафи Найєма. І Росія просто шукала привід, аби почати його реалізовувати.

Ні, ніяка Небесна сотня не винна в тому, що Путін все життя дивився на Крим, який, мабуть, потрібен Росії був, бо давав вихід через Чорне море. І міфи, які породила російська пропаганда тоді, на самому початку, з роками лише ростуть та множаться. Ось чому важливо розповідати правдиву історію Майдану. А правдива історія – це історія кожного, хто там був. Революція Гідності – це історія кожного, хто там був. Так складається загальна історія – з історії кожного. І особисто я ніколи не подивлюсь на Майдан іншими очима, я ж знаю цих учасників, я знаю, що їх вело туди. Я знаю, як вони цим переймались. Я ніколи не скажу, що це щось було фейкове, що це хтось створив умисно чи що на Майдані щось платили людям, які туди йшли.

Ясно, що одна людина не може побачити все, але те, що бачила я, дозволяє мені категорично стверджувати: тим учасникам, яких знала я, ніколи ніхто грошей не платив. Вони (зокрема, мої однолітки) просто хотіли вийти з-під режиму Януковича – і все.

– На Майдан вийшло дуже багато людей. Але ще більше, зокрема, у східних і південних регіонах, – його не підтримали, не зрозуміли. Як гадаєте, чому?

– Одним із перших наметів, що з’явилися на Майдані, був намет кримчан. Тому я так не можу сказати, що вони не підтримували. Знаходились ті, хто підтримував. Але у нас усіх різна історична пам’ять – і ця різність нас розділяє. Ми, як мені здається, живемо за різними цінностями. “Бандерівців” он шанують на Західній Україні, а на сході і в Криму ними дітей і дорослих лякають. Можливо, це говорить історична пам’ять, яка є однією з підвалин наших цінностей.

Вона нас найбільше і роз’єднує.

Хоча цілком можливо, найбільше нас роз’єднує навіть не історія, а незнання справжніх історичних подій. Це породжує масу викривлених “історій”, частину з яких, як відомий міф про російськомовне немовля, з’їдене кровожерливими бандерівцями, майстерно підігріває пропаганда.

Так народжуються міфи, які нас роз’єднують.

– Але ж йшлося не про минуле, а про майбутнє. І, здавалося б, людям властиво прагнути кращого життя. Чи вважаєте ви, що страх перед минулим, перед історією, перед міфами пропагандистськими у частини суспільства українського виявився більшим за бажання кращого майбуття?

– Цілком можливо. А може, відіграло роль ще й те, що за президента Януковича голосував все-таки переважно схід. І повстати проти його режиму під час Революції Гідності для східняків могло означати визнання своєї помилки, своєї поразки. А на додачу ще й економічні зв’язки східних регіонів з Росією далися взнаки, територіальна близькість до РФ… Важко сказати. Я не спеціаліст, тому можу хіба припускати.

– Ви дуже гарно сказали про те, що історія Майдану – це тисячі конкретних історій конкретних людей. Чи запам’яталися вам такі історії? Чи знали ви когось із тих, хто згодом загинув і став Героєм Небесної Сотні?

– Я не знала особисто жодного Героя Небесної Сотні. Але кожного разу, коли з’являлися фотографії вбитих, коли приносили їхні речі, серед яких було і “посвідчення майданівця” – я все думала: а можливо, ця людина була біля мене. Може, ми навіть перекинулися кількома словами. Вдивлялася, чи не мій то почерк на тому посвідченні…

Найяскравіший і найжахливіший водночас мій спогад про Майдан – це труни з Героями, які на руках несли до сцени. “Пливе кача”, яку мені досі нестерпно важко слухати – і труни, що пливуть по морю людей до сцени… Ми зараз звикли до війни, до втрат, до статистики загиблих. Слухаючи новини, ми розуміємо, що хтось загинув, і співчуваємо. Але ці відчуття важко порівняти з відчуттями від тих смертей. Коли ти, не в останню чергу через свою наївність, молодість, ніколи в житті не бачив таких сутичок і такої кількості жертв. А тут це раптом починає відбуватися з тобою, на твоїх очах. Ти пропускаєш це через себе, розумієш, що ти – частина цього, підтримуєш цей рух… І звичайно – сприймаєш це все як свою втрати, кожного загиблого там сприймаєш як власну втрату. Навіть якщо не знав його особисто.

Дуже шкода, що зараз ця жертва не цінується. Шкода, що люди не задумуються, що ніхто не хотів помирати у центрі Києва. Ніхто не хотів помирати в принципі. Люди вийшли на мирну акцію. І потрапили в ситуацію, коли їх позбавили життя.

Загалом, їжі було багато завжди, постійно хтось щось приносив і годував тих, хто там був на Майдані. Це пам’ятаю.

Пам’ятаю, як в аптеку заїхала, це уже після розстрілу, вже десь кінець лютого… Заїхала купувати різні ліки, коротше, все, на що було коштів. І заходять ще якісь люди, бачать, що я це все пакую і “ми також їдемо, ми також веземо”, і я просто сідаю в машину до незнайомих людей і ми просто їдемо на Майдан, щоби завезти ці ліки. Це до Головпоштамту, до місця, де збирали всі медикаменти… Просто так: ви – на Майдан, я – на Майдан, і ми – на Майдан, поїхали – поїхали!

Насправді це жахливі події, жахлива жертва людей у цих подіях. Але це такі події, коли ти зустрічаєш дуже багато хороших людей. Велика концентрація хороших людей в одному місці. Це було неймовірне відчуття.

І я вважаю, що кожна з попередніх революцій – Революція на граніті, Помаранчева революція – вони підживлювали те, з чого народився потім Майдан. Майдан відбувся ще з пам’яттю тих революцій. І думаю, що це дуже важливо – пам’ятаючи про Майдан, не забувати і про події та людей, завдяки яким він зрештою і відбувся.

Шість років тому вдень 18 лютого 2014 року під час розгону Майдану в Маріїнському парку і на вулиці Інститутській загинули 12 людей.

Четверо з них були застрелені, ще четверо – забиті на смерть. Одного збила машина, двоє задихнулися в тисняві, ще один загинув від ножових поранень за нез’ясованих обставин.

Усього 18 лютого 2014 року в центрі Києва загинуло 40 осіб (28 учасників Майдану, троє цивільних людей, причетність яких до протестів не підтверджена, дев’ять правоохоронців).

Список загиблих 18 лютого 2014 року героїв Небесної сотні:

-Шаповал Сергій Борисович

-Сердюк Ігор Миколайович

-Дідич Сергій Васильович

-Плеханов Олександр Вікторович

-Нечипорук Юрій Вікторович

-Наумов Володимир Григорович

-Максимов Дмитро Вячеславович

-Кульчицький Володимир Станіславович

-Корчак Андрій Богданович

-Кіщук Володимир Юрійович

-Капінос Олександр Анатолійович

-Захаров Володимир Костянтинович

-Зайко Яків Якович

-Дворянець Антоніна Григорівна

-Горошишин Максим Максимович

-Веремій В’ячеслав Васильович

-Васільцов Віталій Валерійович

-Брезденюк Валерій Олександрович

-Бондарев Сергій Анатолійович

-Топій Володимир Петрович

-Прохорчук Віктор Олександрович

-Прохорський Василь Петрович

-Хурція Зураб

Cмертельна ДТП сталася пізно ввечері в суботу, 14 грудня. Правоохоронці встановили, що 33-річний водій Аudi А6, місцевий мешканець, наїхав на Євгена Ткачука, який їхав на велосипеді, на неосвітленій ділянці дороги, передає “Новинарня“. Від отриманих травм потерпілий Євген Ткачук, мешканець цього ж села, загинув на місці події. Поліцейські встановили, що водій перебував за кермом у стані алкогольного сп’яніння,інформує прикарпатський сайт “Місто”. Його затримали у порядку ст. 208 КПК України. Невдовзі винуватцеві ДТП повідомлять про підозру, а суд обере міру запобіжного заходу.

Спогади Ярини Брилинської-Трояновської: “Я познайомилася з Євгеном Ткачуком у травні 2014 року під час поїздки до Кракова. Кілька місяців тому загинув на Майдані його батько Ігор Ткачук, мати залишилася з трьома дітьми, Євген був найстаршим. Ми сиділи з ним біля якоїсь клініки, куди на огляд повели іншого хлопця з нашої групи дітей Майдану. Було пізно, говорили про те, про се… Я звернула увагу на його сильні спрацьовані руки. Чомусь запитала чи не злиться він на тата, що пішов на смерть і тепер вони самі. Як я це сформулювала вже не пригадаю… А він глянув на мене усміхнений і сказав:”Та ви що, пані Ярина! Тато ж загинув за Україну!”

Батько, Ткачук Ігор Михайлович, 1975 р.н., мешкав у Великій-Кам’янці на Коломийщині. За словами дружини Марії, поїхав на Майдан у Київ, бо хотів кращого життя для трьох дітей (1996, 2002 та 2013 рр. н.). Тіло було ідентифіковане в готелі “Україна”. Герой України (21.11.2014).

Про це повідомляє  “Радіо Свобода”.

“Сьогодні порівняла кількість слідчих управління спецрозслідувань станом на 1.07.2019 і станом на 20.11.2019 – з 67 лишилось 25. Шанси на продовження розслідування Справ Майдану худнуть разом зі мною”, – написала Закревська на своїй сторінці.

Вона також повідомила, що на знак соліданості із нею від 22 листопада оголосили голодування також двоє активістів: Михайло Шекета і Микола Колорович із Мукачева.

Також, багато інших активістів та громадських ініціатив підтримують вимоги Закревської постами у соцмережах та на акціях протесту.

Нагадаємо, нещодавно Закревська оголосила голодування до відновлення слідства у справах Майдану.

Про це повідомив учасник Революції Гідності Антон Орестович.

“У рамках виховної роботи управління освіти міської ради школярі різних шкіл міста Львова сьогодні відвідували меморіал Небесної Сотні. В рамках цих заходів педагоги розказували дітям про ті події. Для ефективнішого засвоєння інформації навчально-методичний центр залучив нас з Захаром Дудаєвим, як учасників подій на Майдані та російсько-української війни для спілкування з школярами. Коли ми підходили до кожної наступної групи і говорили педагогам хто ми (більшість педагогів знали про те що ми маємо проводити такі бесіди), всі охоче збирали дітей до купи та анонсували міні-лекції від учасників тих подій, тобто нас. Коли до меморіалу підійшла чергова група школярів і ми побачили що їм ніхто нічого не розказує ми підійшли до супроводжуючого педагога (вчителька) та повідомили її що ми тут знаходимось для того щоб розказати учням про Революцію Гідності і російсько-українську війну. Реакції ніякої не було.

Я вирішив повторити це і сказав, що якщо вона хоче, то ми можемо поспілкуватися із дітьми. Після нашої пропозиції вона забрала дітей і вони пішли геть”, – написав Антон Орестович.

“Залишається питання – для чого у російському ліцеї тримають педагогів, які не вмотивовані виховувати в українських дітях нашу національну пам’ять? Для чого взагалі тоді за кошти львів’ян існує російський ліцей №17 у м.Львові?”, – наголосив чоловік.

У Львові, в російськомовному ліцеї №17 вчителі були проти того, щоб дітям розповіли про Небесну сотню.

Про це повідомив учасник Революції Гідності Антон Орестович.

“У рамках виховної роботи управління освіти міської ради школярі різних шкіл міста Львова сьогодні відвідували меморіал Небесної Сотні. В рамках цих заходів педагоги розказували дітям про ті події. Для ефективнішого засвоєння інформації навчально-методичний центр залучив нас з Захаром Дудаєвим, як учасників подій на Майдані та російсько-української війни для спілкування з школярами. Коли ми підходили до кожної наступної групи і говорили педагогам хто ми (більшість педагогів знали про те що ми маємо проводити такі бесіди), всі охоче збирали дітей до купи та анонсували міні-лекції від учасників тих подій, тобто нас. Коли до меморіалу підійшла чергова група школярів і ми побачили що їм ніхто нічого не розказує ми підійшли до супроводжуючого педагога (вчителька) та повідомили її що ми тут знаходимось для того щоб розказати учням про Революцію Гідності і російсько-українську війну. Реакції ніякої не було. Я вирішив повторити це і сказав, що якщо вона хоче, то ми можемо поспілкуватися із дітьми. Після нашої пропозиції вона забрала дітей і вони пішли геть”, – написав Антон Орестович.

“Залишається питання – для чого у російському ліцеї тримають педагогів, які не вмотивовані виховувати в українських дітях нашу національну пам’ять? Для чого взагалі тоді за кошти львів’ян існує російський ліцей №17 у м.Львові?”, – наголосив чоловік.

“Син, сьогодні тобі повинно бути 24, але назавжди залишиться лише 19. З Днем народження Устиме!”, – написав батько.

Тоді, в той фатальний ранок, 20 лютого 2014 року, молодий хлопець на відео в блакитний ООНівській касці біг по вулиці Інститутській разом з іншими хлопцями з народної самооборони. І ось якусь мить, і він лежить серед убитих. Куля потрапила в голову і пройшла крізь каску. А хлопець лише хотів допомогти забрати пораненого.

Його смерть тоді потрясла всю Україну.

«Не хвилюйся так, ми переможемо», – ці слова були останніми, які почула двоюрідна сестра Устима.

Тому в день народження героя, “сонячного хлопчика” Устима Голоднюк українці в соцмережі пишуть слова підтримки, подяки та привітання.

Кабінет міністрів виділить 294 млн грн для надання матеріальної допомоги сім’ям Небесної сотні і постраждалим під час Майдану.

Про це повідомив прем’єр-міністр Володимир Гройсман на засіданні уряду.

“294 млн грн – це сума, яка піде у родини майданівців. Це наш моральний обов’язок”, – зазначив Гройсман.

Він додав, що виплати почнуться вже в січні.

Як повідомлялось раніше, Гройсман заявив, що лікарям істотно підвищать зарплату.

Про це сказав генпрокурор Юрій Луценко, пише видання “РБК-Україна”.

“В кінці цього місяця ми подамо в суд справу про тих, хто дав наказ стріляти. За нашою версією, це екс-президент Янукович, екс-глава МВС Захарченко, екс-керівник СБУ Якименко”, – заявив Луценко.

Він додав, що наразі вже завершено слідство у майже всіх обвинувачених особах з оточення Януковича.

Протистояння на вулиці Грушевського розпочалося ще 19 січня, коли традиційне недільне віче переросло в ходу мітингувальників до Верховної Ради. На той час вхід в урядовий квартал перекривали бійці підрозділу «Беркут». Розпочалися серйозні сутички: майданівці перевертали автобуси, які використовувала міліція, кидали пляшки з бензином і бруківку у бійців «Беркута». Для задимлення вулиці підпалювали шини; перекинуті автобуси почали горіти. У відповідь силовики застосовували сльозогінний газ і травматичну зброю, кидали світлошумові гранати, потім почали прицільно поливати людей з водомета.

Бій, який тривав з різною активністю понад три доби, завершився 22 січня, коли «Беркут» пішов у наступ і тимчасово відтіснив демонстрантів від Європейської площі. Того ж дня стало відомо і про перших, хто поліг на Майдані.

Зранку 22 січня 21-річний Сергій Нігоян з Дніпропетровщини дістав смертельне поранення у голову. Згодом смертельне вогнепальне поранення в серце дістав 25-річний білорус Михайло Жизневський. Обидва були активістами Майдану і брали участь у протестах фактично від самого початку.

За кілька днів від поранень, отриманих 22 січня, у лікарні померли львів’янин Роман Сеник та киянин Олександр Бадера. Лікарі до останнього боролися за їхні життя, але не змогли врятувати.

Крім того, цього дня, в лісі під Києвом було знайдено тіло зі слідами тортур львів’янина Юрія Вербицького – активіста Майдану, якого було викрадено невідомими просто з лікарні напередодні.

Михайло Жизневський став першим, з ким прощалися на Майдані. Тоді ж уперше прозвучала пісня «Плине кача по Тисині», яка надалі стала неофіційним реквіємом-прощанням на похоронах загиблих на Майдані.