Чоловіка мала хіба в паспорті, бо він жив своїм життям, а Зоя не хотіла виносити на люди те, що накипіло на її серці. Тішила себе надією, що діти виростуть і оцінять її старання — те, що всі кути в хаті тримала на своїх плечах.

Це була чиста правда. Бо коли в сім’ї виникали якісь проблеми, чоловік лише корчив невдоволену гримасу, а підтримки від нього дружина і діти не мали. Замість помогти щоразу влаштовував скандал. Діти від батька не отримували не тільки допомоги, а й ні тепла, ні ласки.

Та минали роки, сини й дочки виросли. Зоя сподівалася, що тепло і любов, які вона вкладала в серця дітей, повернуться до неї сторицею. І якось надумала зібрати їх усіх в родинному домі з нагоди свого дня народження. Тим паче, що багато літ зустрічала його в далекій Іспанії без найрідніших. Мріяла при зустрічі повернути дітей у дитинство незабутніми спогадами. Хотіла, щоби вони запам’ятали цю зустріч і згадували навіть тоді, коли матір покине цей світ.

Думала, що вкотре почує від них теплі слова, які тулили їй до серця колись, витираючи сльози від батькових образ. Коли казали: «Мамочко, ти не живеш, а мучиш своє життя». Хоч малими були, проте розуміли її.

Зоя була переконана, що діти не могли розвіяти життєвими дорогами співчуття, любов до мами, вдячність за її багаторічні скитання по заробітках. Бо ж заради них працювала. Надіялася, що діти зігріють своєю присутністю її самотність, її зболене несправедливою долею материнське серце.

Зоїні спогади покрилися синюватим серпанком часу. Згадався дім старої іспанки Регіни, в котрої працювала півтора десятка літ і котру запам’ятала через її добрі, правильні настанови. Проте тоді Зоя не слухала господині, а продовжувала засипати своїх дітей «євриками», якими вони ніяк не могли насититися.

А Регіна говорила: «Зою, мені вже дев’яносто п’ять. Послухай мене. Ти стільки років відсилаєш дітям гроші. Вистачить, складай собі на старість, бо життя швидко минає. Не вивертай кишені, бо однаково буде мало. Вони звикнуть, а звичка — погана справа. Ти ж не знаєш, що тебе чекає.

Не дай Боже хвoрoба — і діти дивитимуться на тебе косо, бо витрачатимуть на твоє лікування власні гроші. Вони не врахують того, що ти їх забезпечила квартирами, машинами. Це все буде в минулому».

Регіна нагадувала Зої, що старітиме та в Україні, бо тут потрібні здорові молоді люди. Проте Зоя Макарівна тільки всміхалася, слухаючи поради мудрої іспанки. «У мене четверо дітей, — відповідала. — Як не сини, то донечки допоможуть мені тягнути візок старості». І Регіна вдавала, що не помічає засліпленості Зої материнською любов’ю. І надалі співчутливо спостерігала, як та висилає ненаситним дітям гроші.

Думки Зої Макарівни сполохало гудіння машин, що заїжджали на подвір’я. Приємно стало, бо ж куплені автомобілі за її гроші. Ластівкою випурхнула на поріг. «Діточки мої, дорогі мої» — приповідала, пригортаючи кожного.

«І чого ти нас зібрала?» — поцікавилася старша дочка. «Хотіла сісти з вами за святковий стіл, — пояснила Зоя Макарівна, й словом не обмовившись про свій день народження. — І ще хочу показати вам деякі речі, котрі зберігала багато років і котрі нагадують мені про ваше дитинство.

Про те, як ви простягали до мене рученята, коли приходила з роботи, обвивали мою шию і розповідали, як сильно любите мене. Я тоді була найщасливішою людиною, а ви — змістом мого життя. Тільки ви».

Зоя говорила мовби сама з собою. Її дорослі діти були думками далеко від матері. І байдуже дивилися на свої дитячі забавки. Найменший син зауважив: «Дивися, мамо, це вже порвалося, спали. Для чого тобі цей мотлох?»

«А ми думали, що ти вже з хатою визначилася. Бо нам би ще знадобилися гроші», — мовив старший син. Дочки на знак згоди з братом захитали головами. «Скільки ти вже вдома?» — спитала старша. Це запитання боляче кoльнуло Зою в саме сeрце. «А куди ж я, діточки, подамся зі своєї хати з підірваним заробітками здоров’ям? — спитала замість відповісти. — Заробітчанство вже не для мене».

«Чому це? — вихопилося з вуст молодшої доньки. — Ось Стефа Григорівна на п’ять років старша від тебе і ще допомагає з-за кордону не тільки дітям, а й внукам. А ти кажеш — не для тебе» І затягнулася цигаркою, дивлячись у вікно й не помічаючи сліз, що наповнювали мамин погляд.

І раптом Зоїн розум наче освітили слова Регіни. Колись вона сказала їй: «Ти ще не раз пригадаєш мої поради, але буде пізно»

Діти сіли за святковий стіл, пообідали. Ніхто з них не пригадав, який день сьогодні. Завантажили в багажники продукти й подалися до міста. Зоя довго дивилася їм услід. Не відривала від дороги погляду й тоді, коли автомобілі зникли з поля зору.

Жаль рoзривав грyди, спогади билися в голові, наче сполохані птахи. «Діти мої! — кричала матір із розпачу в порожній хаті. — Я ж на морозиві економила! Шкодувала купити його собі в цій спекотній Іспанії. Усі гроші віддавала вам на ваші потреби» І не витримало материнське серце — сльози застигли в очах.

До хати увійшла сусідка, щоби довідатися, що за свято в Зої, бо ж відколи вона перестала їздити за кордон, до неї нечасто навідувалися діти і внуки. Та коли Христина переступила поріг хати — закам’яніла від побаченого: Зоя лежала на підлозі, міцно притиснувши до грyдей дитячу іграшку, мокру від сліз. Її нерухомі очі дивилися на світ, але вже байдужим до всього поглядом.

Автор – Станіслава ЯРІШ

TelegramFacebookFacebook Messengergoogle_plusTwitterSkypeViberWhatsAppShare