Матеріал із важкохворим лучанином підготувала Вікторія Семенюк для ІА Волинські новини.
Свого часу історія цього хлопця торкнулася сердець багатьох. Однак сьогодні Дарій надзвичайно сумний – у нього чергове ускладнення.
Я слухала Дарія, не перебиваючи… Зізнаюся, це було найважче інтерв’ю у моєму житті. Свого часу я розмовляла і з вдовами, і з побратимами загиблих воїнів, і з важкохворими. Але щирість Дарія неймовірно вразила. Його тремтячий голос пробирав до самої душі. А поруч сиділа дівчина, яка стала справжнім Янголом для молодого лучанина – його кохана Ольга. Вона просто тримала свого обранця за руку, періодично витираючи сльози, що так непрохано капали з великих, наче Всесвіт, очей.
Нелегке випробування випало на долю молодого лучанина Дарія Зажицького – медики діагностували у нього лімфому крові. Здавалося б, у колишнього спортсмена, бійця ММА, життя лише починається – на Новий рік хлопець зробив пропозицію руки і серця коханій, планував створити сім’ю, але важке захворювання внесло власні корективи… Тож тепер Дарію потрібно виборювати власне право на життя не на октагоні, а в реальності – день за днем. На превеликий жаль, поки що його стан лише погіршується. Але Дарій не втрачає віри у своє одужання і мужньо протистоїть важкому захворюванню.
Це неправда, що чоловіки не плачуть. Плачуть. Це прояв сили. І у важкі моменти, коли, здається, що земля йде з-під ніг, і сил на боротьбу зовсім не лишилося, із чоловічих очей зрадницьки котяться сльози.
«Якби була змога розпочати життя спочатку, я би не наступав на ті ж самі граблі, на які наступав безліч разів»
Не робив би паскудних вчинків. Цінував би здоров’я. Зокрема, у юності не доторкнувся би ні до алкоголю, ні до цигарок, хоча першим ніколи не зловживав, а останнє – й досі не можу покинути. Кидаю, але у важкі моменти рука тягнеться до цигарки. Сам себе за цю слабкість картаю, але як тільки відчуваю, що стою на тонкому кордоні, між життям та смертю – хочеться запалити.
«Я би змінив стосунки з сім’єю – а вони у мене досить складні»
У дитинстві тато мене бив… я не знаю, чи можна було б зробити так, щоб цього не відбувалось. Але я би постарався! Повір, я дуже настраждався, тому спробував би змінити абсолютно усе!
«Ти не пиши «тато Дарія», пиши «батько», бо слово «тато» ще треба заслужити…»
Коли мені було 15 років, тато покинув сім’ю. Потім одружився з іншою жінкою. Я бачив, як страждає мама. Їй було дуже важко. Були моменти, коли нам не було що їсти, але тато не допомагав зовсім. У мами почали траплятися зриви. Не буду уточнювати які. Знаєш, уже рік, як мама зі мною не спілкується. У такий складний життєвий момент зі мною лишилися кохана Оля, бабуся та брати – Єлисей та Ілля. Щодо батька, то я не хочу бачити цієї людини в своєму житті. Ти не пиши «тато», пиши «батько», бо слово «тато» ще треба заслужити…
«У мене є дві версії, чому я захворів і для чого Бог дав мені це випробування»
Можливо, я несу кару за гріхи своїх батьків. А може Бог таким чином хоче відвести мене з тієї дороги, якою я йшов до хвороби. Думаю, Він хоче, щоб я жив краще, цінував життя та людей, які знаходяться поруч. Він відкрив мені очі. Я почав помічати усіх, хто знаходиться біля мене. А це – безцінно.
«Я припускаю, що причиною мого захворювання могло бути важке дитинство. Були моменти, коли я хотів піти з життя»
Так, таке може бути. Все ж між собою пов’язано. Стреси, нервові зриви, страждання, переживання. В мене справді було складне дитинство. Я багато що бачив і чув. Це було непросто. Навіть нині нервова система у мене «розхитана». Були моменти коли просто не хотілося жити. Хотілось щось собі заподіяти і піти з життя, щоб цього всього не бачити.
«Мрію про весілля і про донечку від коханої жінки»
Якщо мені судилося здолати хворобу, то найбільшою заповітною мрією є одруження з коханою дівчиною Олею. Я хочу, щоб ми завжди розуміли та кохали одне одного. А ще дуже вже мрію, щоб кохана народила мені донечку. І хлопчика хочу. Дай Бог… Хочу затишне весілля лише для найближчих. А потім полетіти з дружиною десь далеко, залишивши усі негаразди десь на землі. Я мрію забути, що таке лікарня. Це дуже круто.
«Я не помічав ставлення близьких людей до мене»
І це найбільш прикро. Я завжди щось від них хотів. Потрібно було – просив. Мені шкода. Я не завжди добре ставився до близьких. Не цінував турботи бабусі.
«Я не помічав, що поруч зі мною – така кількість людей з масками. Це дуже страшно»
Але добре, що вони показали свої справжні обличчя у важкий момент, коли я захворів. Добре, що це трапилося тепер, а не у ще складніший час.
«Люди, яких я вважав друзями, виявились черствими. Наче сухарики у пачці»
У мене були друзі дитинства, яким я вірив, з якими я протягом тривалого часу дружив. Ми разом проводили багато часу, їздили на відпочинок. І коли виявилось, що в мене онкологія, вони відвернулися. Гірше того, почали мене обмовляти, мовляв, «Дарій усіх розводить». Для мене було справжнім шоком те, що люди, яких я вважав друзями, виявилися настільки черствими. Ніби сухарики, запечатані у пачці. Тепер поруч зі мною – лише два друга, які мене по-справжньому підтримують. Два! А було ж багато так званих «друзів». Це боляче, коли була довіра до людей. Коли я до них обличчям, а вони до мене, перепрошую, попою.
«Якби коханої не було поруч, нічого не було би. І мене не було би… Я б вже давно здався»
Про свою Олю я можу розповідати вічно. Бо це та людина, яка не дала мені зламатися. Її підтримка – це найбільше, що може бути. Якби не було її поруч, я не знаю, що б це було взагалі. Нічого не було би… І мене не було би… Я вже давно би здався і про мене би ніхто не знав. Така, як Оля – одна на мільйон.
«Як зберегти кохання? Цінуйте один одного, йдіть на компроміс»
І ніколи не тримайте оборони у стосунках. Завжди примиряйтеся першими. Бо гордість – то пил. Де є кохання, там немає місця впертості та гордині. Жінки – це такі створіння, яких треба вислухати, зрозуміти, а у моменти сварок – підійти, сказати щось ніжне, обійняти, вислухати.
Дарій посміхнувся і обійняв за плечі свою Олю. Очі закоханих знову заблистіли у світлі заходу сонця. У тих очах була надія, яка переплелася із вірою та любов’ю. Під час тієї вечірньої кави ми плакали втрьох – я, Оля і Дарій.
Реквізити для допомоги: 4149 4993 4412 6287 – Зажицький Дарій Русланович, Монобанк: 5375414102545711 Будь ласка! Ретельно перевіряйте номер рахунків, а також ПІБ отримувача. На жаль, людська біда – не перепона для шахраїв, які створюють фейкові сторінки у соціальних мережах, замінюючи реальні реквізитні дані на власні. Тому просимо переказувати кошти виключно отримувачу Зажицькому Дарію Руслановичу.
]]>
Про це повідомила Національна служба здоров’я України на своїй офіційній сторінці.
Наразі НСЗУ підписала контракти зі 118 медичними закладами на надання послуг з діагностики та лікування онкологічних хвороб:
33 заклади – на надання послуг з діагностики та радіологічного лікування;
117 закладів – на послуги з діагностики та хіміотерапевтичного лікування;
30 закладів – спеціалізовані лікарні із лікування онкологічних захворювань.
За надання допомоги пацієнтам у квітні-вересні НСЗУ виплатила закладам понад 2 млрд грн.
Безоплатна допомога пацієнту з онкозахворюванням в межах Програми медичних гарантій включає:
інструментальну та лабораторну діагностику;
проведення хірургічного втручання в умовах стаціонару;
проведення радіотерапії та хіміотерапії в стаціонарних та амбулаторних умовах;
лікарські засоби з Національного переліку;
медичний догляд, перебування та харчування під час перебування у стаціонарі в лікарні;
психологічну підтримку.
Щоб отримати безоплатне лікування при онкозахворюванні або безоплатно пройти інструментальне дослідження, пацієнту потрібно:
звернутись до свого лікаря або лікуючого лікаря, який випише направлення на обстеження чи лікування
обрати будь-який заклад, який уклав договір з НСЗУ, та звернутись до нього для проведення там діагностики чи лікування.
Додатково пацієнт зможе безоплатно отримати ліки, що централізовано закуповуються за кошти державного бюджету за різними державними програмами.
Крім того, до Програми медичних гарантій включено 6 інструментальних досліджень, спрямованих на ранню діагностику найпоширеніших серед населення онкозахворювань.
]]>
У дівчинки – нейробластома – злоякісна пухлина, яка може з’явитись лише у дітей.
Нею хворіє приблизно одна дитина зі ста тисяч.
Коли Елаїд та її родина дізнались, що в неї остання стадія раку, дівчинка сіла і написала список речей, які вона хотіла б зробити до смерті, пише Independent.
“Нам у лютому сказали, що лікування може лише продовжити їй життя, і, зрештою, вона не виживе, ми вирішили зробити список речей, які вона хоче і любить робити, щоб у нас було якнайбільше спогадів, – розповіла мама Елаїди Гейл.
У списку дівчинки з Шотландії була поїзда до Діснейленду у Париж, фарбування кімнати у рожевий колір та відвідини зоопарку.
Але у списку було ще одне – найзворушливіше бажання: вийти заміж за свого найкращого друга, шестирічного Гарісона Грієра.
Гарісон впродовж року казав Елаїд, що збирається на ній одружитися.
Хлопчик навіть позичив одну з каблучок своєї мами, щоб подарувати дівчинці.
“У них є магічний зв’язок. Гарісон завжди хотів одружитися з Елаїдою”, – розповіла мама хлопчика Стефані.
Елаїд зайшла в кімнату за руку зі своїм старшим братом Каллумом під пісню Disney When You Wish Upon a Star.
В оточенні друзів, родини, принцес і супергероїв Елаїд та Гарісона оголосили “найкращими друзями назавжди”.
Замість обручок діти обмінялися підвісками святого Крістофера як символ спільного шляху, який вони разом пройшли.
“Коли я побачила весілля у її списку бажань, я повинна була знайти спосіб, як це зробити”, – пригадує Гейл.
На церемонії “чарівна фея” розповіла казку про боротьбу Елаїди, написану її мамою.
Казка розповідає про те, як принцеса Елаїда “не зупинялася ні перед чим, щоб вижити”, незважаючи на злого звіра (її рак), який намагався перемогти.
“Він забрав її волосся, але не зміг відібрати її усмішку”, – писала мама у казці.
Більше 200 людей святкувало весілля двох друзів.
“Ми зобов’зані зробити все, щоб зробити її життя легшим, комфортнішим і, що найважливіше – магічним. Вона заслуговує цього. Елаїд – найсміливіша дівчинка на світі”, – каже її мама.
Невдовзі після весілля Елаїд померла у колі родини.
“Ангели забрали тебе до себе”, – написала її мама.
«Онкологію лікують, – продовжував. – І ваш випадок…». Вона встала зі стільця й повільно рушила до дверей. «Не втішайте мене… будь ласка…»
Світ змінився за коротку мить. Минуло якихось дві години, коли була на прийомі у лікаря, а все довкола набуло інших барв, звуків, змісту… До нинішнього дня вона квапила час – аби швидше до вечора. А тепер хотілося, аби день тривав безкінечно.
Зупинилася біля величезної вітрини. Яка гарна сукня на манекені! Улюбленого небесно-голубого кольору. А фасон! Вона давно не купувала обновок. І не відвідувала перукарні. Й не знає, як відчиняються двері до салону краси. І…
Колись хлопці скручували в’язи, коли Люба йшла мимо, чубилися за неї. «Не дівчина – картинка», – казали про її вроду. І пророкували щасливу долю.
Вона вибрала нареченого з міста, з яким разом училася в інституті. Орест не був красенем, але вмів зачаровувати дівчат. Його стосунки з черговою «коханою» тривали не більше місяця-другого. До Люби – першої красуні на їхньому курсі – клинці підбивати не поспішав. Боявся отримати відмову. Проте якось під час студентської вечірки побився з товаришем об заклад, що спокусить вродливицю. Вона й сама не знає, чому повелася на його залицяння. Отримавши «приз», Орест здаватися не мав наміру. Перед закінченням інституту повів Любу під вінець.
Його батьки віддали молодятам двокімнатну квартиру, що дісталася у спадок. Орест час від часу нагадував дружині, хто господар в оселі. Коли ж Люба просила що-небудь допомогти, злостився: «Мало, що житло задарма отримала, ще й наймита хочеш?»
Чоловік уперше зрадив, коли народився син. Йому набридли дитячі плачі, простуди, запах ліків, каші та молока. Дратували колискові, які тихенько співала Люба.
Він не приховував своїх зустрічей з іншими жінками. Ба, навіть хизувався. Й немов насолоджувався болем і терпінням дружини. А Люба не могла його залишити. Повертатися додому? Там троє молодших братів. Хата невелика. І що люди скажуть?
Вона заховала свою вроду за жалями й смутками. Збирала розкішне волосся у звичайний хвіст. Гарну поставу нівечила безформним одягом.
…Якось Орест узяв її улюблене чорно-біле фото і сказав дванадцятирічному синові:
– Бачиш, якою гарною була наша мама. А тепер… Не одружуйся, малий, на красунях, щоб не розчаровуватися.
Син кинув на Любу погляд з ледве помітним відтінком зневаги.
– Навіщо ти це робиш? – запитала в чоловіка.
– Даю синові уроки естетичного виховання, – зіронізував.
…Люба, наче вкопана, стояла перед вітриною. Дивилася то на сукню, то на своє відображення. Їй лише тридцять вісім, а виглядає на всі сорок з великим гаком. Переступила поріг крамниці.
– Я хотіла б приміряти сукню, що на манекені.
Молода продавщиця зморщила носика, окинувши Любу нецікавим поглядом.
Вона одягнула сукню. Розпустила волосся. Із дзеркала дивилася не та жінка, що переступила поріг крамниці, а інша, – загадкова, з припорошеною смутком і розгубленістю вродою. Молода продавщиця округлила від здивування очі. А Люба посміхалася дівчині.
Із модної крамниці винесла сукню й бажання знову стати достойною своєї вроди. Додому не поспішала. Чоловік на роботі. Потім, мабуть, подасться до чергової «голубки». Син у школі. А після уроків сидітиме біля комп’ютера разом із товаришем. Подумала: чи не заскочити ще у взуттєвий магазин? І в перукарню. І купити щось із косметики…
Удома одягнула обновку, стала на підбори. Злегка підфарбувала очі, губи. Кіт Гаррі з цікавістю зирив на свою господиню. Навіть забув, що миска давно порожня…
Орест не міг втямити, що сподвигло дружину на такі раптові зміни.
– З якого дива ти почала тратити гроші? – допитувався. – Син – випускник через два роки. На навчання треба збирати. До кого чепуришся?
– Я почала жити, – відповіла і вперше пришпелила Ореста суворим поглядом до підлоги.
Любине перевтілення не залишило байдужими й сусідок-пліткарок.
– Доскакався Орко. Набридли Любі його походеньки. Така гарна жінка, а життя з вар’ятом капарає. Певно, знайшла собі когось. Давно пора. І малий матір за покоївку має. Що батько, що син…
Люба вирішила мовчати про свою недугу, доки стачить сили. Вона взяла хворобу чи то у подруги, чи в спільниці. А та штовхала її в обійми життя, на якусь мить забувши про свою безкомпромісність.
Чоловік навіснів, думаючи, що в дружини завівся залицяльник. Її перевтілення збило з пантелику й колег-економістів на роботі. А шеф півнатяками почав запрошувати на каву. Лише синові нове материне амплуа було байдуже.
– О, наша мама джинси собі купила. Ну-ну, і хто ж цей щасливчик, що оцінюватиме обновку? – не вгавав Орест. – Я вже забув, які на смак вареники. А вона все чепуриться. Певно, сину, будеш мати іншого тата.
– А я забула, яке на смак життя!
Її філософії не зрозуміли.
Люба перестала носити годинника – їй здавалося, що стрілки підганяють час. Інколи усамітнювалася в парку, аби побути наодинці зі світом. То йшла на людні вулиці, де багато гамору й сміху. Дарувала сама собі букетики квітів. У її гардеробі з’являлися нові речі. У тілі – біль і втома. А в душі – страшне німе ридання…
…Лікар не впізнавав своєї пацієнтки. Здивовано дивився на вродливу жінку, якій залишилося жити… А вона усміхалася до нього, як недавно до молодої продавщиці у модному магазині.
– Дуже добре, що виконували всі мої рекомендації. І маємо результат. Бо деякі хворі…
– Я просто жила, – перебила лікаря Люба. – Просто жила… була жінкою… Шкода, що мало. Шкода, що пізно…
…Їй приснилося дитинство: тепле серпневе надвечір’я, стирта соломи, на ній – багато журавлів. Якась невидима сила підняла маленьку Любу від землі й вона разом з птахами вирушила в дорогу, у вирій. Їй легко і зовсім не лячно. Тільки чомусь, спотикаючись об стерню, біжить полем матір, щось гукає і плаче…
]]>