Про це йдеться в сюжеті ТСН.

На кадрах видно, що чоловік тримає на руках маленьку дівчинку, аби вона спокійно спала, поки навкруги йде війна.

Зараз 84-річний Валентин Платов і його родина у відносній безпеці
Тоді, розгублений погляд чоловіка і мирний сон маленького янголяти вразив світ. Дідусь дивився за маленькою, доки син шукав, хто може полагодити їхню машину, а невістка доглядала двох старших.

“Дитина є дитина, і її треба колисати. Для того, щоб вона була щаслива і здорова. Щоб вона ніколи не бачила того, що я побачив”, – каже дідусь Валентин.

Зараз родина в Івано-Франківську, знайшлаи прихисток в одній з церков.

Місяць в окупації без світла і газу
В їхнє село Степове, що за 50 кілометрів від Запоріжжя, нападники зайшли у перші дні весни. Від небезпечної траси родина переселилася до дідуся, який мешкав вглибині села. Зробили це вчасно, адже за два дні їхню домівку вже розбомбили.

Родина прожила місяць в окупації. В селі не було світла і газу, за місяць з’їли всі продуктові запаси. І ледь не втратили маму дітей, яка захворіла. Гарячку збивали дитячими ліками, адже інших просто не було.

І хоча у квітні зайшли ЗСУ, родина евакуювалася. Адже військові попередили, що можуть бути бої і це небезпечно.

Дідусь поїхав заради порятунку дітей і онуків
“Я не хотів їхати. Думаю, у мене тут виноград, садок, і кози, і кури. Я не розумів, що буде така війна”, – каже він.

Однак 84-річний Валентин Миколайович – єдиний водій у сім’ї. Тому він сів за кермо і за два дні подолав майже тисячу кілометрів. Каже, що вперше вжитті проїхав таку відстань за раз. І вперше користувався навігатором.

Він каже, що за себе не боявся, боявся за дітей і онуків. Руки втомлювалися, але він їхав.

https://youtu.be/dHEj4Ljegpo

Ліда, Палажчина донька, після школи подалася на роботу до міста. Влаштувалася на завод. Коли приїжджала додому, хвалилася подружкам про міських хлопців, які набиваються у кавалери. На запитання про заміжжя віджартовувалась: куди поспішати, якщо є великий вибір?

Через кілька років, замість нареченого, привезла Палажці крикливого згортка. Оксанку. Трохи побула з маленькою і повернулася в місто.

Палажка розривалася між внучкою і фермою. Нарікала на долю, бо рано поховала чоловіка. Тепер нікому допомогти. Просила доньку повернутися додому. Ліда вперлася: працювати до колгоспу не піде.

За місяць, коли Оксанка збиралася стати школяркою, не стало Ліди. Занедужала після чергового абopту й так і не видужала. Палажка з внучкою залишилися самі.

Поблажок Палажка внучці не давала. Щотижня заходила до школи взнавати про оцінки. Привчала до роботи на господарці. На зауваги від односельців, що суворо виховує дівчину, відповідала:

– Не навчила розуму доньку, може, навчу внучку.

Оксанка недолюблювала інших дітей за те, що мають батьків-матерів. Ні з ким не дружила. Сусідська Софійка не раз кликала бавитися на своє подвір’я. Оксанка зиркала скоса і йшла геть.

– Ой, намучиться Палажка з Оксаною, – співчували односельці. – Певно, у свого батька вдалася.

– А Ліда, Царство їй Небесне, ліпшою була? Підкинула Палажці малу, а сама на гульки подалася.

Після школи Оксана вивчилася на кухаря. Добрі люди допомогли влаштуватися в їдальню одного з підприємств райцентру. Вранці їздила на роботу, увечері поверталася. Палажка рогом вперлася – ніяких квартир. Хотіла, аби внучка була «на очах».

У новину, що Оксана збирається заміж за тракториста Павла із сусіднього села, мало хто вірив. Павло був старим парубком. Жив самотиною у старій хаті під лісом. Після смeрті матері навчився прати-білити, готувати таку-сяку їжу. Родина радила привести на обійстя котрусь із самотніх місцевих молодиць. Але тихий Павло енергійно віднікувався.

Село не могло втямити, з якого дива Оксана вибрала Павла.

– Дитино, ти не пошкодуєш? – хвилювалася Палажка.

– Мені з ним жити, а не вам.

– Підеш жити до Павла?

– Ні, він прийде жити до мене.

Про весілля чи про вечірку не йшлося. Просто розписалися. Павло перевіз свої нехитрі пожитки до дружини. Палажка давала поради, що куди покласти чи поставити, а Оксана злилася. Вловивши мить, коли Павло вийшов на вулицю, з притиском мовила:

– Бабо, не лізьте, куди вас не просять. І так все життя цербером були.

Палажка сплеснула руками й пішла плакати до «літньої» кухні. Там і ночувала.

З тих пір Палажка з Оксаною майже не розмовляли. А мовчазний Павло дивився на Палажку винуватими очима.

Палажка гадала, може, Оксана подобрішає, коли наpoдить дитину. Першою з’явилася на світ Люда, через рік – Марічка. Оксана часто гримала на дівчаток. Павло невміло заступався. Плакали діти, а з ними й Палажка.

З правнучками Палажка не була сувора, як колись із внучкою. Бавилася з малими, розповідала байки, називала дівчаток «ангелятками» і «серденьками». Павло діставав із засмальцьованої кишені «іриски»-«барбариски» і вгощав ними доньок та Палажку. Дівчатка свої смаколики відразу ж з’їдали, а Палажка цукерки ховала, аби пізніше віддати правнучкам.

– Ви, того… не майте на мене зла, – якось мовив Павло до Палажки.

– За що, сину? Ти добрий.

…Хвора Палажка лежала в «літній» кухні. Скрутило в попереку, що встати з ліжка годі. Навідалася сусідка.

– Бабцю, може, якусь мазь треба? Або фельдшерку покликати?

– Мине… мине болячка. На зміну погоди, певно.

– Ви б до хати йшли, а не в «літній» кухні лежали.

– Спокійніше мені тут.

Соромно Палажці зізнатися, що Оксана не хоче бачити її в хаті. А сьогодні навіть їсти не принесла. Так і лежить голодна.

Після школи забігли Люда з Марічкою. Марічка-першокласниця розповідала, як її хвалила вчителька. А дорогою додому дівчатка зустріли батька і він купив їм по пачці печива. Дівчатка поклали біля Палажчиної подушки кілька смаколиків. Палажка не чула свого серця: воно кричма кричало від розпуки.

Увечері зайшов Павло. Запитав, як здоров’я. Палажка попросила горня молока.

– Ви щось їли нині?

– Дівчатка печивом вгостили. Добрі вони. У тебе вдалися.

Павло приніс молоко і скибку хліба. І вперше вилаяв Оксану.

Правнучки були для старенької радістю і розрадою. Коли Оксана вчергове зривала на дітях злість, бігли, щоб прабабця пошкодувала. У безсоні ночі Палажка молилася і розмовляла з Господом. Просила долі для своїх ангеляток.

…До весни Палажка не дожила. Сумували правнучки. І Павло. Оксана кинула чоловікові:

– Чого ходиш, мов у воду опущений? Однією заморокою стало менше.

– А друга заморока хто?

– Діти твої.

– І твої також.

– На тебе вдалися. Добренькі… Людка всі свої нові зошити віддала Павлишиному синові, бо Павлишин на п’яну голову порвав мало не все шкільне причиндалля. Я що, повинна працювати на Павлишиних? А Маруська…

– Затихни! – крикнув Павло. – А діти… вони найкращі. Чому ти їх не любиш?

…Люда з Марічкою їхали ровером з магазину. Люда кермувала, Марічка сиділа на багажнику. З подвір’я, мов навіжений, вилетів на «Жигулях» перший скандаліст на селі Руслан. Люда відбулася кількома синяками і розбитим коліном. Непритомна Марічка з тpaвмою голови потрапила до лікapні.

Павло не тямився з гоpя, що може втрати п’ятнадцятирічну доньку. Люда не уявляла, що може залишитися без сестри. На Оксаниному обличчі не можна було розгледіти жодної емоції. Лікар втішав: усе обійдеться.

Люда заснула над ранок. Їй приснилася лікарняна палата, Марічка із забинтованою головою. Біля ліжка стояв на колінах ангел. Молився. А потім торкнувся Марійчиної руки і вона вікрила очі. Звідкілясь взялася бабця Палажка. Перехрестила Марічку. Поклала біля подушки кілька печеньок. І тихо мовила:

– Налякала ж ти мене…

– Людо, прокидайся, – будив доньку Павло. – Вже сонце високо. І я маю гарну звістку.

– Я знаю: Марічці легше.

– Як? З лікарні щойно зателефонували.

– Сон… Все було, як насправді. Ти не повіриш, тату.

Автор – Ольга Чорна

І ті розпочали. І навіть не дуже довго шукали. Опитавши друзів і знайомих, встановили, що дівчинку у далеку дорогу покликало щире кохання.

У соціальних мережах вона познайомилася з хлопцем. Він живе у Рівенській області і всього на рік старший за свою знайому. Поспілкувавшись якийсь час, юнак зрозумів, що далі жити без своєї співрозмовниці просто не зможе. І зізнався їй у своїх почуттях. Вона ж, не довго думаючи, зібрала сякі-такі речі і поїхала до «коханого».

Ось тільки не доїхала. Тернопільські правоохоронці перевіряли усі автобуси, які їхали у рівенському напрямку і в одному з них таки знайшли безтямно закохану юнку.

Дівчинку повернуть бабусі. А батьки – за кордоном заробляють гроші. Ось тільки чи довго бабусі вдасться стримувати дівчину від нерозважливих кроків – це ще те питання. Адже наступного разу вона може записку і не залишити.