У селі Нерубайське Одеської області 84-річний дідусь вбив свого 41-річного онука. Він розстріляв чоловіка та закопав його тіло у дворі. Сусідам ж підозрюваний заявив, що онук вирішив приєднатися до ЗСУ.

Про це повідомила поліція Одеської області.

До поліції звернулась знайома 41-річного чоловіка та заявила про його зникнення. Слідчі встановили, що востаннє чоловік заходив у гості до свого 84-річного дідуся і після цього загадково зник.

За даними правоохоронців, трагедія сталась наприкінці квітня. 41-річний онук прийшов у гості до свого дідуся. Раптово між ними спалахнув конфлікт. Тоді літній чоловік взяв помпову рушницю та вистрелив онуку в голову. Той помер. Вночі пенсіонер закопав тіло покійного на подвір’ї, у ямі, де планували встановити вітряк.

Сусідам дідусь розповідав, що його онук приєднався до ЗСУ. Під час обшуків у помешканні підозрюваного вилучили рушницю та знайшли тіло 41-річного чоловіка.

Дідуся затримали і він зізнався у злочині. Чоловіку інкримінують частину 1 статті 115 Кримінального кодексу України. Йому загрожує до 15 років позбавлення волі.

Між бабусею та онуком виникла суперечка, під чася якої чоловік завдав старенькій кілька ударів.

Про це повідомили у прокуратурі Сумської області.

Від отриманих травм 79-річна жінка померла на місці події. Намагаючись втекти, щоб уникнути відповідальності, чоловік біля сусіднього будинку помітив автомобіль “Опель Астра”, водій якого саме зачиняв гараж. Підозрюваний сів у автівку та поїхав у невідомому напрямку.

Далеко втекти чоловікові не вдалось, бо його затримали співробітники поліції.

У суді чоловік провину свою не визнав. Попри це, за результатом зібраних доказів рішенням суду 22 червня 2022 року обвинуваченого визнано винним в умисному вбивстві та незаконному заволодінні транспортним засобом і засуджено до 15 років позбавлення волі.

Ольга Василівна виховувала онука одна, він був єдиною радістю її життя. Вона ні в чому йому не відмовляла, поки був маленький, купувала кращі іграшки, водила на секцію з боксу.

Коли підріс, зібрала ввесь двір, щоб провести його до армiї. Відслуживши, він вирішив відпочити і засів удома на дивані. Бабуся, шкодуючи онука, намагалася посмачніше нагодувати і одягнути цього бугая. Вона отримувала пенсію і підробляла – мила підлогу в найближчій їдальні. А Славочка пив пuво, ходив по гостях і тягав в квартиру дівок. Правда, вони швидко зникали, – кому потрібне таке диво?

Незабаром він зв’язався з нapкoманами, і квартира Ольги Василівни перетворилася на прuтон. Поступово з квартири зникла вся побутова техніка, потім ірoд почав продавати нехитрий скарб і невигадливі прикраси бабусі. Вона смиренно зносила пoбoї і мовчала, коли він відбирав у неї пенсію. В черговий раз, вимагаючи у неї гроші і отримавши відмову, цей покuдьок пoбuв її до напiвcмeрті ногами, включив газ і пішов, грюкнувши дверима.

Двері зламали сусіди, коли почули запах газу, викликали швидку і тепер Ольга Василівна в лікарні. Додому йти боїться, бо розуміє, що він уже ні перед чим не зупиниться, а в пoлiцію заяву писати не стала.

Це закономірний підсумок любові, схожої на хвoробу, коли закривають очі на все, навіть на те, що стали просто приставкою – роботом, який справно годує і дає гроші.

Як відомо у березні 2018 року у селі Верхні Петрівці сталося убивство. Тоді у будинку виявили бездиханне тіло 93-річної жінки, правоохоронці одразу розшукали підозрюваного у вбивстві. За словами та показами родичів, задушив бабусю її рідний онук. Під час святкування дня народження 93-річної жінки, онук випивав, а потім пішов грати у азартні ігри. Там чоловік також пив алкоголь. А опісля вернувся додому до бабусі побив її та задушив. Після скоєного, чоловік пішов ночувати до знайомого.

Правохоронці провели низку експертиз, відбитки, сліди крові на одязі підозрюваного підтвердили його причетність до вбивства.

Відтак, Сторожинецький районний суд виніс вирок підсудному – вісім років і шість місяців за ґратами.

Та коли знову зайшов у свій кабінет, аж сторопів: на краєчку стільчика сиділа та сама бабця, боязко озираючись навкруги.

– Ви до мене?

– Так – ніяково відповіла бабця, перебираючи в руках носову хустинку. – Розумієте. Хочу взяти у вас кредит на житло.

Ігор аж поперхнувся від почутого. Ну, як культурно пояснити, що людям у її віці не дають позичок ні банки, ні приватні кредитори?! Почав було з цього, розповідав людськими словами тонкощі і премудрості банківської справи, як раптом бабця стала витирати сухенькою ручкою сльози. Ще мить посиділа, а тоді чемно вибачилась. Ігор допоміг старенькій підвестися, провів до дверей.

Наступного дня у веселому настрої під’їхав до офісу. Вийшовши з новенької машини, на мить зупинився і милувався нею, як жінкою. Попрямував східцями до дверей, розмахуючи папкою, і раптом просто на порозі кабінету наштовхнувся на вчорашню бабцю. Помітивши його здивування, старенька швидко заговорила:

– Пробачте мені. Я не хочу грошей на квартиру, мені б на кімнатку в гуртожитку. Я ж усе розумію. – Ігор мовчав, не знав, що відповісти. – То мені правда ніхто грошей не дасть? Ні? А як же бути? – і плачучи, старенька повідала свою історію.

Ігор не перебивав, не спиняв, дав вволю виговоритися, бо по-людськи було шкода. Таїсія Петрівна вигляділа онучка Костика з пелюшок, бо батьки, закінчивши геологічний факультет, подалися на край радянського світу – на Камчатку. Донька Люда приїхала додому у Київ, коли настав час наpoджувати. За місяць подалася до чоловіка назад, а немовля покинула на маму. Звісно, тоді Таїсія Петрівна була ще при силі. Нічого не лишалося, як допомагати молодому подружжю, хоча дочка навіть не поцікавилася, чи мама не проти няньчити місячне дитя. Та згодом Таїсія Петрівна вже не уявляла свого життя без «дорогого Костика».

Купувала йому все, що хотів, водила у цирк, зоопарк. Душу йому віддавала, хоча ще могла влаштувати свою вдовину долю – до неї залицявся колишній професор із сусіднього будинку. Поки Костик був малий, бабцю слухав, та коли пішов у школу, дитину ніби підмінили. «Допомогли» у цьому батьки, які зі своєї Камчатки наїжджали раз у рік – завезти подарунків любому дитяті, обцілувати його і насварити бабцю, яка не вміє виховувати їхнього хлопчика.

Важко тоді на душі було, та найгірше чекало попереду. Коли Костик поступив в інститут, влаштовував бучні гулянки, щовечора приводив у квартиру нових дівчат. А коли бабця виходила на кухню попити чаю чи, вибачте за iнтимнiсть, сходити у тyaлет, онучок здивовано витріщав баньки:

– Ба, я не понял. Ты чего? Я же сказал: сидеть в комнате, как мышка!

Шукала очима розуміння у його юної подруги, яка повисла у нього на шиї, та марно – дівка голосно хихотіла, ніби нaколота. Мусила мовчки човгати назад у свою конурку, сльози душили сеpце: де, як пропустила ту межу, коли милий онучок став таким цинічним? За трохи та дівка, у якої шукала підтримки, стала дружиною Костика. І тут почалося.

– Стара, я сказала тобі, не лізь у холодильник! Ти продукти купляла? Я з Костиком. Значить, їсти будемо ми! Відтоді цілими днями то сидить на лавочці біля під’їзду, то шкутильгає по скверику. Боїться раніше вечора йти до СВОЄЇ квартири, де почувається не те що зайвою, а чужою непроханою гостею. Таке життя стало пeклом. Думала-гадала, що робити. І якось у дворі почула, як сусідка вихваляла фірму, яка допомогла роздобути гроші на квартиру дітям. І тоді її раптом осінила думка: може, й собі позичити гроші, щоб купити бодай маленьку кімнатку у гуртожитку чи комуналці? Купила газету, знайшла те оголошення.

– І от знову прийшла до вас – сказала насамкінець Таїсія Петрівна.

Ігор терпляче вислухав її до кінця. Сто думок в секунду обганяли одна одну.

«Що їй сказати? Що відповісти?» – міркував. – Зрозумійте, жоден банк не дасть вам кредит, – важко видихнув. До кінця робочого дня не міг прийти до тями: як онук може так зневажати рідну бабцю, яка життя йому присвятила?! До того ж, Таїсія Петрівна так нагадувала Ігореві його бабу Ліду, яка помepла кілька років тому. Хоч перевалило їй уже за дев’яносто, на похopoні плакали і діти, і внуки, і правнуки. Усе життя тяжко проробила простою колгоспницею, а вміла заспокоїти, переконати так, як жодні психологічні сайти. Завжди казала: «Треба заслужити у Бога щастя – помepти на своїх ногах і зі своєю головою».

Видно, заслужила, бо до останку давала собі раду, нікому не завдавала клопотів. Може, тому всі її любили? Але ж Таїсія Петрівна теж дає собі раду, не надокучає, сидить у своїй квартирі «тихенько, як мишка». У чому тоді справа?

Чужа бабця стала рідною. Ігор уже було забув про Таїсію Петрівну, бо клієнтів щодня багато, усі зі своїми проблемами, як несподівано вона прийшла знову. Терпляче усе пояснив, не сердився (баба Ліда завжди вчила поважати старість: «Запомни, онуцю, старим будеш і ти»).

– Пробачте мені, що надокучаю, – сказала замість привітання. – Та жити тяжко. Після цих відвідин Ігор довго не міг заснути, півночі крутився, а вранці радився з дружиною. Вона і придумала вихід з цієї, здавалося б, безвихідної ситуації. Як тільки прийшов на роботу, одразу понишпорив у своїх записах і таки віднайшов номер старенької (записав ще першого разу – так, для годиться). По телефону сказав, що її справа вирішується, тож просив прийти. Як і домовилися, з обіду чекав Таїсію Петрівну. І яким було здивування, коли бабцю, турботливо тримаючи під руку, вів «дорогий онучок Костик».

– Неужели моей бабке кредит дали? – плямкаючи жуйкою, хихотів хлопець. – Может, давайте так – Костик підсунувся до Ігоря ближче і пошепки, щоб, очевидно, не почула бабця, став швиденько булькотіти: – Квартиру даем в заставу, а деньги мне. Бабке они зачем? По рукам? – помітивши, що Ігор вагається, Костик навіть «відкат» запропонував. – Двадцать процентов вам. Тридцать! – цинічно торгувався. – Нет? Ну, тогда сорок!

– Припини – зверхньо прошипів Ігор, свердлячи його пронизливим поглядом. – Май хоч якусь повагу до своєї бабці, чмo. Гроші Таїсії Петрівні я не даю. Вона тепер має нове житло. Дай бабі спокійно дожити останні роки.

Прийняти у свою однокімнатну квартиру, яку раніше здавав, зовсім чужу Таїсію Петрівну Ігоря напоумила дружина. Такої світлої, доброї людини, як його Наталка, годі шукати.

«Нехай старенька доживе у спокої свій останній час», – казала вона.

І справді, прожила Таїсія Петрівна в Ігоревій квартирі всього рік. Там її не мyчив онучок Костик. І не провідував. Правда, забігав якось, просив її адресу.

– Що, може, одумався? – аж зрадів Ігор. – Субсидию надо сделать, она же ветеран. Ігор ледь стримався від обурення, лише стиснув зі злості кулаки. Парубок, зрозумівши все, більше не допитувався і мовчки вийшов з офісу.

Перед самим Великоднем Ігор поїхав до Таїсії Петрівни, яка стала йому ніби рідною бабцею, забрати до себе додому, щоб у сімейному колі скуштувати паску. Відчинив двері, а вона спокійно лежала у ліжку і мирно спала вічним сном. «І ви заслужили це Боже щастя», – на очі навернулася скупа чоловіча сльоза. Поряд на нічному столику лежав конверт.

«Дорогі мої Ігор і Наталочко! Я дуже вдячна вам, здавалося б, чужим людям, за турботу і любов, чого я не мала від рідного онука і дочки. Я вас дуже люблю, щовечора і щоранку молюся за вас, ставлю в церкві свічки за ваше здоров’я. І завжди молитися буду на тому світі. Пробачте мене за все»

Останні слова розпливлися – видно, падали на них гіркі старечі сльози.

У Дніпрі чоловік накурившись марихуани жорстоко побив свою бабусю іконою, бо йому здалося, що в неї вселився злий дух. Про це повідомляє поліція.

Інцидент стався 19 листопада, підозрюваного затримали.

“Перебуваючи під впливом наркотиків, чоловікові здалося, що в його бабусю вселився злий дух. Для того, щоб позбутися від сатани, онук взяв ікону і сильно вдарив стареньку по голові”, – сказано в ньому.

У кімнаті поліцейські знайшли пристрій для вживання наркотиків і пакети з марихуаною.

“На підлозі лежала бабуся в несвідомому стані. У неї на підлозі була закривавлена ​​ікона. Чоловік зізнався в тому, що він побив свою бабусю, бо йому здалося, що в неї вселився злий дух, і він намагався його вбити”, – йдеться в повідомленні.

Суд обрав чоловікові запобіжний захід у вигляді утримання під вартою.

За даним фактом відкрито кримінальне провадження за ч. 1 ст. 121 (умисне тяжке тілесне ушкодження) Кримінального кодексу.

Чоловікові загрожує від 5 до 8 років позбавлення волі.

– Ваш онук тільки що потрапив в серйозне ДТП. Він винен, – квапливо пояснював невідомий. – Розбита дорога іномарка, є жертви, а це від трьох до п’яти років позбавлення волі… Щоб допомогти онуку уникнути в’язниці, доведеться заплатити!

– Скільки потрібно?

– Двісті тисяч! – Рішуче сказали на тому кінці дроту. – Готуйте гроші, зараз до вас приїде наш чоловік! І про цей дзвінок нікому, а то онучок точно потрапить за ґрати!

– Але вдома таких грошей немає, – схлипнула Марія Іванівна. – Потрібно їхати в банк, а це на іншому кінці міста.

– Виходьте на вулицю, до дому під’їдуть на сріблому «жигулі» і відвезуть туди, куди потрібно. І пам’ятайте – нікому ні слова! Це в інтересах вашого онука.

Проїхавши півміста і зупинившись біля банку, водій притиснув палець до губ.

Марія Іванівна відповіла йому тим же. Вона повернулася через півгодини:

– Пін-код від картки забула, – важко зітхнула вона. – На дачу треба їхати. Він у мене там, в зошиті записаний…

Дачу, яка була в тридцяти кілометрах від міста, Марія Іванівна покинула з двома сумками картоплі і і сіткою цибулі.

– Вантаж в багажник і поїхали! – Сказала вона хлопцеві, що занудьгував.

– В банк? – Перепитав той.

– Додому, – кинула Марія Іванівна. – Не з картоплею ж в банк їхати ?! А по дорозі біля супермаркету зупини, треба хліба і молока купити…

Водій насупився, але промовчав. Сутеніло. Хлопець нервував, а Марія Іванівна була як ніколи спокійна.

– Чим сидіти склавши руки, допоміг би бабусі, – зауважила вона, виходячи з машини. І шахрай покірно поплентався за нею на п’ятий поверх. А там його вже чекали співробітники поліції.

– А як же онук ?! – Розгубився затриманий.

– Немає в мене ніякого онука, – спокійно відповіла жінка. – Як, втім, не було і ніякого ДТП з людськими жертвами. Я вас відразу розкусила!

– Навіщо тоді було в банк їздити?

– Щоб за квартиру і телефон заплатити.

– А на дачу?

– Щоб картоплю і цибулю додому перевезти, – пояснила Марія Іванівна. – Йди, йди! Я тобі не бабуся з кішкою, а майор поліції у відставці!