Івано-франківські лікарі ставлять на ноги бійця, який обороняв Бахмут, у нього понад 200 осколків, 5 кульових поранень. Харків’янин Станіслав Морозов пішов на фронт добровільно, хоча мав бронь. Жартома обрав собі позивний “Нуль”, оскільки без найменшого медичного досвіду у цивільному житті, на передовій він став парамедиком. У 51 рік, мовляв, довелося, вчитися заново, з нуля, йдеться в ТСН.

Кілька сотень осколкових поранень, ще й 5 – кульових. Нині на лікарняному ліжку, коли найгірше позаду, Станіслав Морозов жартує. “В войнушки з кацапами грав”, – каже він.

Це сталося під час боїв за Бахмут, група Станіслава йде на зачистку – мають захопити будинок й утримувати його, аби ворог не зайшов з тилу. Однак натрапляє на засідку. Чоловік каже, рашисти розстріляли усіх побратимів. “Хлопці, як кажуть, однією чергою поклали. Я подумав, що хтось з них живий, думав, комусь надали допомогу. А одна ку**а отстрелила мені ногу. Я впав, і мене закидували гранатами”, – розповідає боєць.

У Станіслава рашисти поцілили 2 гранатами. Кулі, каже, навіть не рахував. З відірваним шматком ноги, численними пораненими, стікаючи кров’ю, кілька годин відбивався від рашистів, з єдиною думкою, аби лиш не потрапити у полон. Аж поки не прийшла підмога, й пораненого чоловіка доправили у шпиталь. “Є такий прекрасний гормон, як адреналін. Коли він перевищує усі норми – це є гормон життя – людина боїться, вона хоче жити, максимально виділяється цей гормон, який тримає людину в свідомості”, – каже хірург Роман Скалій.

Це був його третій “похід” до армії, знову жартує Станіслав – строкова, ще радянська служба після школи, потім АТО і ось зараз – велика війна. На фронт 51-річний чоловік, як і 2015-го, пішов добровольцем. Хоча мав бронь – будівельна фірма, де працював водієм, у Харкові відновлювала зруйновані рашистами будинки. Але інакше, каже, вчинити не міг. Потрапив до Нацгвардії парамедиком, жартома обрав собі й позивний – “Нуль”. “Довелось вчитися знову. “Ноль” – це не той нуль, який математичний. Просто туди на “нуль” мені так простіше. Є кваліфікування медики, вони перебувають у медичних ротах. А моє завдання – перший огляд пораненого, перша допомога та відправлення далі до тилу”, – пояснює Станіслав.

Спершу лікарня у Дніпрі, а далі – до Івано-Франківська. Через руки тутешніх лікарів пройшов вже не один фронтовик, але випадок Станіслава вразив. Рішення ампутувати бійцю ногу було безальтернативним. “Побачили, що є безліч осколків, почали рахувати, збилися з рахунку. Осколки всі різні – від сантиметра до міліметра. Ми забрали більшу половину. Все, що вдалося забрати магнітом, або злапати так, що ми побачили візуально – це ми дістали, а більша частина так і залишилася в нозі, і вона так з ним і залишиться”, – каже хірург.

На Станіслава ще чекають операції та тривала реабілітація. Йому доведеться заново вчитися ходити, вже з протезом. Чоловік розуміє, навіть після перемоги його життя вже не буде таким, як колись. Однак запевняє – ні на мить не шкодує, що відмовився від броні та пішов воювати. Своїми жартами не лише себе тримає, ще й підбадьорує побратимів та лікарів. “А я так сам живу і сім’ю свою вчу – плакати, нити – це не наше. Повернусь додому, роститиму дочку, видам заміж і буду якось без ноги жити”, – каже Станіслав.