Спочатку радість, приємні емоції, потім це все збільшується вдвічі. Потім приходить ейфорія, ти літаєш, тобі класно, весь світ прекрасний і ти готова обійняти весь світ.

Перший дзвіночок – це коли ти починаєш чекати. Чекати зустрічі, чекати дзвінка, повідомлення.

Другий дзвіночок – коли ти починаєш чекати все сильніше. Потім ти починаєш думати про нього все більше. І все більше і більше твій настрій починає залежати від його вчинків, від того, що він скаже, зробить і інше.

З ним добре, і неважливо, що він одружений. Та й взагалі, захочу – кину.

Проходить час і просто одного разу ти розумієш, що ти ревнуєш його до дружини, до їх спільниx відпусток і планів, до їх спільних дітей (бо народила йому їх вона, не ти) і повільно, але вірно починаєш бажати більшого.

Більше часу, більше уваги, більше емоцій. Далі ще гірше.

Ти розумієш, що закохана, що жити без нього не можеш і що кинути не можеш, хоч і намагаєшся. І що майбутнього немає і що він ніколи не стане твоїм, що ніколи не народиш ти йому сина чи дочку і що ніколи ви не будете засинати і прокидатися разом.

В кінцевому підсумку, ти розумієш, що потрапила в глухий кут. Але змінити вже нічого не в силах. Ти вже собі не належиш. Ти просто лялька в його руках. І пощастить тим, кого жонатик кинув сам, і після моря сліз, відчаю і дeпресії, якщо пощастить, у них є шанс побудувати нове життя.

Не тіште себе ілюзіями. Не лізьте в чужу сім’ю. А ті, хто заліз – біжіть скоріше.

Життя одне, воно коротке, і не варто його витрачати на порожнечу. На Чужих чоловіків.