Цензор.НЕТ публікує пост, який Володимиру присвятила його дівчина Ольга Фицик.

“Сьогодні місяць, як тебе немає з нами… Місяць! Пам’ятаю, як літом 2020 ти поїхав в Польщу і через цей місяць, ми просто вмирали один за одним. Як діти. Але ми дуже сумували, шалено. Хоча ти був відносно не далеко. Тоді ми почали шукати вихід з ситуації, бо бути на відстані для нас було мукою.

Ти сказав, щоб я їхала до тебе. А я вагалася. Зашвидко. Надто швидко, щоб вже жити разом. Я подумала. День. Другий. Плюнула на всі страхи і довірилася тобі. Зібрала речі. Ти пам’ятаєш? Я зібрала торби. Ні, мішки своїх речей, сіла в автобус одна одненька і перетнула кордон. А пам’ятаєш, як я боялася і хвилювалася? А ти сказав “Не хвилюйся, ти робиш це заради нас і нашого майбутнього. Ти повинна бути сміливою”. Я підійшла до стійки на кордоні. В Угорщині. Не знала, що говорити. Почала одне, закінчила іншим, панікувала і сміялася, як дурочка. Мені вдарили печатку. Провірили багаж. Я стала біля автобуса. Заплела волосся. Подзвонила тобі і сказала “Кіць, я перетнула!”.

В мене трусилися руки і тремтів голос! Ти вже їхав на зустріч мені і такий радісний сказав “Слава Богу! Ще трішки і ми будемо разом”. Такий приємний мандраж по тілу, мурашки, така щира посмішка на все обличчя. Ми проїхали ще багато кілометрів на зустріч. Коли я виходила і побачила тебе, я вже не боялася нічого. Ми міцно обійнялися і сказали, що вже ніколи не відпустимо один одного так на довго.

Сьогодні місяць, як тебе немає з нами! Я обіцяла тобі триматися і трималася до останнього. З кожним днем я все більше і більше “здавалася”. Я сумувала, заперечувала, потім хвилювалася, потім шалено злилася, прийняла факт, а тепер плачу. І я злилася не на тебе! Ні. Швидше, на несправедливість. Я відчуваю, як здають мої нерви, а серце розривається на мільярд шматочків. Я більше не обійму тебе і не скажу, що не відпущу тебе. Я більше не скажу тобі, як сильно я тебе кохаю і те, що ти самий найкращий в цілому світі. Не торкнуся твого обличчя. А ти не посміхнешся у відповідь.