В інтерв’ю Суспільному він розповів про монаше життя, що означає бути архиєпископом, які ініціативи надалі впроваджуватиме церква, як кріпити віру та де шукати єдність і надію під час війни.

8 грудня відбулася ваша інтронізація. Що ця подія для вас означає?

Щоразу, коли призначають нового єпископа, відбувається такий обряд, який називається введення на престол тієї чи іншої єпархії. Відповідно, від того дня єпископ набуває всіх прав і обов’язків для цієї єпархії. Отже, саме з цього дня я отримав цей обов’язок служіння в Тернопільсько-Зборівській архиєпархії

До цього ви були єпископом-помічником нинішнього архієпископа-емерита Василія Семенюка. Від єпископа-помічника до архієпископа, наскільки змінилася зона вашої відповідальності і обов’язки.

Єпископ-помічник має обов’язок допомагати. Натомість єпархіальний єпископ, тобто єпископ, який очолює архиєпархію, несе пряму відповідальність за всі ділянки її життя. Тому це доволі серйозно.

Ви вже відслужили свою першу архиєрейську літургію в Марійському духовному центрі в Зарваниці. Пригадайте той момент, коли до Зарваниці ви потрапили вперше. Які відчуття тоді у вас були?

Дякую за це запитання, бо воно торкається моментів дитинства, адже вперше я був у Зарваниці ще, коли я до школи ходив. Я народився в такому селі, де була підпільна церква, але чув багато про Зарваницю. Серед монахів та вірян підпільної церкви, Зарваниця була місцем паломництва. Коли я вперше там був, це було таке дуже особливе відчуття, що ти доторкуєшся до святого місця, в якому тисячі прочан молилися таємно, часто під загрозою бути ув’язненим.

Моїм пріоритетним завданням є виховання молоді.

Цього року Українська греко-католицька церква відзначає 35 років з часу виходу з підпілля. Ви народилися на Івано-Франківщині, в Дорі й, напевно ж, пам’ятаєте той час, коли молилися щиро, але не так легко, не за таких обставин, не так відкрито. Пригадайте той час.

У селищі Дора був підпільний монастир Студійського уставу. Тобто це були монахи, які приїхали ще в кінці 30-х років зі Святоуспенської Унівської лаври з Львівщини. І там був заснований монастир. Окрім молитви, монахи займалися вихованням дітей, а саме навчанням кравецтва, столярства і також шевської справи. Адже гуцули не мали можливості здобувати такий фах. Отже, це був внесок монахів.

Натомість, коли в 1946 році офіційно комуністична влада заборонила богослужіння, заборонила існування монашого життя і монастиря, як такого, монахи пішли в підпілля. Батьки нас дітей брали з собою на ті підпільні богослужіння. Це відбувалося в 4-й годині, вдосвіта. Так, щоб до ранку закінчилися всі богослужіння. Власне, сповідь, святе причастя завжди відбувалися в атмосфері таємності, щоб про це ніхто не знав. Я вихований саме в такій атмосфері, як християнин. І це також мене потягнуло до служіння в монашому житті, через той приклад героїзму та мужності.

Приклад дав і мій духовний отець, а це є отець Порфирій Чучман, який в Дорі був з 30-х років. Він два рази був в ув’язнені за віру. Цей приклад був дуже потягаючий. Уявіть собі, старенький священник, монах, якому понад 80 років, а біля нього гуртуються діти. І батьки, знайомі, близькі, запитували: “Що вас там цікавить в тому старому дідусеві?”. Можливо молодий, активний лідер? Але ні, саме особа, яка має великий духовний досвід, яка випромінює цю святість, вона є здатна дати приклад молоді, дітям.

Ви згадали про молодь. Українська греко-католицька церква активно працює із молодими людьми. Назвіть ті ініціативи, які провадить церква і вони є знаковими саме у співпраці з молоддю.

Молодь завжди живе ідеалами. Завжди має гарні цілі, мрії. І тому в Українській греко-католицькій церкві молодь завжди займає дуже особливе місце. Одним із таких молодіжних рухів, який зародився в 30-х роках минулого століття є “Українська молодь — Христові”, який об’єднував тисячі молодих хлопців, дівчат. Він також відродився на початку 90-х років. Буквально одразу після виходу церкви з підпілля молодь зорганізувалася в відродження цього руху. І він до сьогодні є дуже активним рухом.

Другий такий молодіжний рух, який в нашій церкві займає чільне місце, це є спільноти студентів, який називається “Обнова”. Рух молоді показує тут тяглість поколінь українських студентів, української молоді від XX століття аж до сьогодні.

Моїм пріоритетним завданням є виховання молоді, допомога молоді, бути поруч молоді. І ми намагаємося підтримати ініціативи молоді, тому що молодь є дуже ініціативна. І з керування цих ініціатив, їх підтримка, завжди має добрі плоди.

Наскільки важливою особисто для вас і для церкви є співпраця з іншими конфесіями? На вашій інтронізації був митрополит Православної Церкви України Нестор. Що ця робота означає для вас і таке спілкування міжконфесійне?

Завжди була одна із таких болючих ран на тілі нашого народу — брак єдності. Тому ми молимося: “Боже, нам єдність подай”. Із владикою Нестором ми знайомі вже багато років і маємо співпрацю дуже тісну саме у вихованні пластової молоді. Тому ми завжди знаходили спільну мову, завжди знаходимо порозуміння. І я дуже йому вдячний, що він також брав участь в інтронізації.

І на майбутнє, звичайно, що ми будемо разом намагатися попри різноманітність, шукати єдність, шукати порозуміння, бо єдність не полягає в одноманітності. Єдність також потребує різноманітності. І різноманітність не суперечить єдності. Ось, коли є порозуміння, коли є взаємна пошана, коли є взаємна допомога, — так будується єдність. Так ми будуємо і будемо будувати цю єдність. І давати приклад іншим такої єдності і порозуміння.

У час війни, єдність — це надзвичайно глибоке поняття. Її ми відчуваємо і потребуємо всі, але наш простір, наш всесвіт повниться тими моментами, які часто більше налаштовані на те, аби роз’єднати людей. Де людям шукати ті зачіпки, де людям шукати ті моменти, які спрямовані на єдність і що в цьому плані може дати священник і церква?

Це запитання надзвичайно актуальне. Господь Бог сотворив людину, Бог є нашим батьком. І тоді, коли ми маємо цей вертикальний вимір єдності з Богом, пошуку цієї єдності, ми тоді здатні між собою ці міжлюдські відносини будувати. Тому моя відповідь на це запитання радше буде в тому ракурсі, щоб кожен із нас шукав єдності з Богом. Кожна наша сім’я, кожна родина, спільнота професійна. Коли християнські цінності, Божі цінності, цінності Божих заповідей для нас будуть близькі, коли ми їх будемо шанувати, коли ми будемо розуміти вартість цього, нам буде легко знайти єдність.

Лікування ран війни

Із 2014 року і, власне, з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну, греко-католицька церква розпочала низку нових ініціатив. Розкажіть, які з них перейдуть у наступний рік?

Однією з найголовніших ініціатив є наша стратегія, тобто стратегія цілої церкви, але не тільки в Україні. Українська греко-католицька церква є на всіх континентах. Ось, це є стратегія лікування ран війни. Що сюди входить? В першу чергу, це є душпастирська допомога, духовний супровід наших військовослужбовців і їхніх родин. Зокрема, родин загиблих і родин, які мають тих, хто пропав безвісти. Тобто, як в Україні, так і в цілому світі, де є наші, аплікується ця стратегія.

Друге — це є допомога всім тим, хто постраждав від війни. Це, насамперед, наші воїни, які втратили кінцівки тут в Україні. Ми намагаємося, де є наші парафії, щоб брати наших воїнів, тоді вони домовляються про реабілітацію, про протезування.

Третя така ділянка, яку ми намагаємося від початку 2014 року вести — це вимушено переселенні люди. Наші монастирі, наші паломницькі центри, реколекційні доми були заповнені переселенцями. Тепер, звичайно, в меншій мірі, але наприклад, у Зарваниці донині проживає понад 80 людей.

Четвертий рівень нашої участі у лікуванні ран війни — формування спільнот людей, які носять на собі ті рани війни. Тому ми намагаємося, щоб вони не залишалися самі. Ми створили групу експертів — це є лікарі, це є психологи, це є також священники. І кожен священник Української греко-католицької церкви повинен пройти тижневі курси. Вони обов’язкові. Їхня мета — подати найнеобхідніші методи, найнеобхідніший інструмент того, як ми можемо найкраще допомогти у лікуванні ран війни. Крім того, ми також плануємо створення реабілітаційних центрів. Вже є певні проєкти для наших військовослужбовців, які будуть потребувати цього.

Архиєпископ Тернопільсько-Зборівський УГКЦ Теодор Мартинюк і журналістка Суспільного Ірина Моргун. Суспільне Тернопіль

Ви самі їздите на схід, туди, де відбуваються бойові дії. Розкажіть про свій досвід.

У наших військовослужбовців завжди була відкритість. Вони завжди нас чекають. Завжди гостинні в тих обставинах, в яких вони проживають і в тих обставинах, в яких вони виконують бойові завдання. Це дуже складні обставини. Але вони завжди були гостинні. Завжди ми відчували оту радість, коли вони бачать священників, бачать капеланів.

Наступна риса, яку б я хотів відзначити, — так мовиться, що на війні немає невіруючих. І я намагався зрозуміти, що це означає на практиці. Коли я бачив на телефонах заставки, — це або рідні, або якась іконка. Я особисто від 2016 року відвідую військових. Де би я не був, я завжди бачив десь іконку, хрестик, вервичку. Тобто я розумів, що це не просто для нас вони так хотіли показати. Це є постійно. Вони з цим живуть. Вони прагнуть духовної сили, духовної підтримки.

Одного разу військовослужбовець в дуже важких обставинах знаходився і подзвонив сюди, і каже: “Прошу моліться за нас”. А люди відповідають: “Ну чим вам помогти? Що вам там прислати?”. Він каже: “Ну слухайте, я вас прошу про молитву, бо я в таких обставинах, що по-людськи кажучи, я не знаю, чи я буду живий. Мені допоможе ваша молитва”.

Українцю, українко, будь собою.

На Тернопільщині досі є московський патріархат. Православна Церква України і греко-католицька церква України висловлювали свої думки з цього приводу і свою позицію. І Українська греко-католицька церква неодноразово наголошувала на тому, що в Почаєві саме вона поклала початок духовному центру. Яка ваша, власне, позиція щодо існування церкви московського патріархату?

Зрозуміло, що це питання не є сьогоднішнє. Адже московська церква, вона робила експансію протягом століть. Якщо би так коротко сказати, це є питання ментальності людей. Насильно щось змінити? Це не дає результату. Не можна заставити, сказати, от від сьогодні ти маєш ходити там, умовно скажемо, в греко-католицьку церкву. Це повинен пройти процес переосмислення і розуміння найперше нашої історії.

А що може допомогти в цьому розумінні? Як ви вважаєте, які заходи, які шляхи і методи є такими, які можуть прискорити цей процес або зробити його менш травматичним, адже ментальність все-таки пов’язана і зі звичками, і з традиціями людей, які часто бувають навіть прив’язані до території проживання.

Патріарх Йосиф часто повторював: “Українцю, українко, будь собою”. Бути собою. Це містить в собі оті всі елементи розуміння: хто я є, яке моє коріння, які мої батьки, хто мої прадіди, до якої церкви вони ходили, яка моя історія? Тобто це за один місяць, за один рік неможливо зробити. Ми мали духовну окупацію століттями.

Митрополит Андрей Шептицький, коли він розумів, що приходить комуністична влада, — 1939 рік, він добре розумів, що вона з собою принесе. Що він робив? Найбільше ресурсів він вкладав в освіту і виховання молоді, дітей і, зрозуміло, також він брав до уваги середнє покоління. Правильна історична освіта і духовне підґрунтя та духовні фундаменти. Патріарх Йосиф казав, що віра і наука — це два крила, на яких український народ може літати.

Я так розумію, ті слова, які ви щойно говорили, ви підтримуєте і сам на практиці. Ви постійно вчитеся і також маєте викладацький досвід. Спеціалізуєтеся на канонічному праві. Що це вам дає у повсякденній роботі?

Життя церкви неможливе без порядку. І цей порядок надають закони, законодавство, право. Церква має дуже розвинуте законодавство різних рівнів. І саме так, я є спеціалістом в цій ділянці. Я зробив докторат з канонічного права, бо цікавився цією ділянкою. Із 2011 року викладаю в Папському східному інституті. Це є університет, який спеціалізується на формуванні спеціалістів різних церков східної традиції. І тому моїми студентами є люди з різних країн світу. Якщо би я не був фахівцем в канонічному праві, здається мені, що мені набагато важче було б навіть виконувати служіння єпископа. Тому що це є щоденні справи, які вимагають знання церковного законодавства.

Надія кріпить нас, надія дає нам силу до боротьби.

Цього року ми маємо ще одну знакову подію для України, для церкви, — маємо кардинала, який родом із Тернополя.

З цієї парафії — церкви Успення Пресвятої Богородиці УГКЦ.

Розкажіть більше про це.

Так, владика Микола Бичок, він є єпископом Української греко-католицької церкви в Австралії. Він там очолює єпархію у Мельбурні, під його опікою є українці в Австралії і в Новій Зеландії. Він чотири роки є єпископом. Папа Франциск тепер вибирає кардиналів саме з периферії.

Таке представництво високе, що воно може дати Україні й Тернопільщині зокрема?

Це черговий голос. Владика Микола не переверне світу, але це черговий голос, який буде дуже важливим. Зокрема, наш Блаженніший Патріарх Святослав, він постійно є таким голосом нашої церкви не тільки у Ватикані, але нещодавно він мав зустріч з Макроном, перед тим він мав зустріч з Шольцом. Це є голос цілого українського народу.

Я пригадую, коли перший раз поїхав на навчання італійської мови на півночі Італії, це був 2005 рік. Це була група студентів з Українського католицького університету і я також був разом з ними. І ось нас запросили на вечерю одні господарі. І вони запитали: “А звідки ви є?”. Ми сказали: “Ми з України”. Ага, Україна це між Швецією і Фінляндією, сказали вони. Це 2005 рік.

Тобто ми, наша країна, наш народ у даний час робимо величезні кроки, щоби про нас знали і нас розуміли. Але це є довгий процес. Багато також тепер на заході запитують: “А чому українська держава забороняє московський патріархат?”. Вони ж не мають розуміння нашої історії. Ми не можемо їх звинувачувати, так? Бо часто ми самі не знаємо, що відбувається, наприклад, в Сирії чи в Лівані. Тобто ми не можемо ставити їм претензії, але ми можемо їм допомогти.

Попри історичні виклики, попри травми війни, ми зараз наближаємося до завершення року і до дуже гарного, до дуже світлого свята — Різдва. Щоб ви побажали зараз українцям?

Щоби глибоко в своєму серці, саме в цьому Різдві Христовому, новонароджений Христос подав кожному і кожній із нас дар надії. Надія кріпить нас, надія дає нам силу до боротьби, надія дає нам силу до єдності також. Саме цієї надії я хочу всім побажати. Особисто не буду на Різдво Христове тут, традиційно буду з воїнами на півдні, потім на Донеччині.

Коли почнуть діяти зміни, розповіла Суспільному речниця черкаського центру комплектування Аліна Кривошея.

21-річний Вячеслав Солодуха у лавах ЗСУ за контрактом з 18 років. Із початку повномасштабної війни, у складі 81 бригади у зенітно-артилерійській батареї, збивали різні повітряні цілі: дрони, “ланцети”, гелікоптери К-52, літаки Су-30. 20 лютого 2023 року по їхній позиції вдарив російський дрон. Вячеслав отримав травми та відтоді бойові завдання не виконує:

“З АК-73 я збив дрону крило і він почав падати. За три метри від мене та нашої зенітно-ракетної установки він упав та здетонував. Його моторна частина і підшипник залетів мені в коліно”.

Військовий родом із Луганщини. Вручення повістки не чекав, бо хотів відвойовувати рідні землі. На його думку, зменшувати призовний вік потрібно, адже молодим воювати легше.

“Ти більш витривалий і маєш більше здоров’я та енергії. Вважаю, що треба захищати свою державу, своїх батьків, сім’ю і стояти за самого себе, як чоловік”, — поділився Вячеслав.

Іншої думки черкащанин Арсен Шишкін — зменшення призовного віку не підтримує:

“У нас дуже багато чоловіків, які можуть воювати і хочуть воювати, але через багато причин їх не відпускають. Наприклад, у нас великий штаб поліцейських, які також могли б воювати”

За його словами, через декілька років його також мобілізують.

“Напевне піду, а куди діватися. У мене не буде вибору, як і в більшості. Потрібно боротися, потрібно знаходити інші методи боротьби. І починати треба з внутрішньої боротьби”, — зазначив черкащанин.

Із 4 квітня військовозобов’язаними стали чоловіки віком від 25 до 60 років, розповіла речниця черкаського центру комплектування Аліна Кривошея:

“Громадяни України віком від 25 до 27 років раніше були в статусі призовників і вони могли призиватися на строкову військову службу. А зараз їх вважають військовозобов’язаними, тобто можуть мобілізувати до Збройних Сил України”.

Тепер, за словами Аліни Кривошеї, українці від 25-річного віку мають з’явитися до територіальних центрів комплектування і перевірити свої облікові дані, сімейний стан. Також, якщо необхідно, пройти військово-лікарську комісію для встановлення ступеня придатності до проходження військової служби. Раніше ці зміни були запроваджені за ініціативи головнокомандувача Збройних Сил України.

Також скасували статус “обмежено придатний”, додала речниця. Зміни набудуть чинності 4 травня:

“Президент України Володимир Зеленський підписав законопроєкт «Про зміни до закону України про внесення змін до деяких законів щодо забезпечення прав військовослужбовців та поліцейських». Закон почне діяти через місяць з дати публікування, тому всі ці зміни будуть з 4 травня 2024 року. Громадяни, які мають статус «обмежено придатний» за станом здоров’я мають пройти військово-лікарську комісію протягом наступних девʼяти місяців”.

З її слів, вони або повністю стають непридатними до військової служби, або придатними.

“Був перелік певних хвороб за якими визначали чи людина придатна до військової служби, чи ні, або обмежено придатна. Що стосується військовослужбовців, хто отримає статус непридатний до військової служби, то вони звільняються зі служби. А хто отримає статус придатний, то продовжують службу в Збройних силах України”, — зазначила Аліна Кривошея.

Наближається свято Великодня і багато віруючих збираються у кошику освячувати продукти, у тому числі алкоголь. Але чи можна це робити, всупереч традиції людей, що склалася?

На це запитання відповів протоієрей Полтавської єпархії ПЦУ міста Кременчука Анатолій Куліш, пише ТСН.

Чи можна освячувати алкоголь у церкві на Великдень?
За словами священника, нести освячувати до церкви можна паску, яйця, шинку чи ковбасу. Брати у кошик алкогольні напої суворо забороняється.

Зазначимо, що для десертного вина кагор – винятків немає!

— Кагор або будь-які інші спиртні напої у великодній кошик не кладуть. Взагалі!

У кошик кладемо паску, яйця, м’ясні продукти, сир, сіль, хрін, – зазначив Анатолій Куліш.

Не готуйте на свято безліч страв, будьте скромними, не в цьому сенс Великодня.

— Я цього року раджу не витрачатися надмірно на кошики, їх прикрасу та на приготування страв для святкового столу. У період війни треба бути стриманими, рішення приймати виважено.

А, оскільки суть Великодня зовсім не в кошику, а у Воскреслому Спасителі, то кошти краще перерахувати на підтримку ЗСУ через фонди, яким люди довіряють, – сказав протиєрей Анатолій.

Напередодні в Почаївській лаврі ПЦУ створила свою релігійну організацію під назвою «Почаївська Свято-Успенська Лавра Тернопільської єпархії Української Православної Церкви (ПЦУ)».

Про це на своїй сторінці у Facebook повідомив речник Рівненської єпархії Православної церкви України Василь Рудніцький.

Священноархімандритом Лаври затверджений митрополит Тернопільський і Кременецький Нестор, – йдеться у повідомленні.

Між тим Василь Рудніцький зауважив, що помолитися в Почаївській лаврі не вдалося, адже Успенський Собор та інші храми Лаври зачинені «на прибирання».

Про це йдеться в повідомленні Facebook-групи “Успіння Пресвятої Богородиці ПЦУ с. Товтри”.

“Тиждень тому у с. Вербівці, Заставнівського району відбулась, так би мовити, нагла і кричуща подія. Місцевий московський піп і його прихвостень паламар замкнули храм, щоби не занесли до нього для відспіву місцевого героя, який загинув у війні і якого відповідно мали хоронити військові капелани”, – розповіла в мережі Аліна Ткачук з Чернівців.

Вона додала, що протоієрей УПЦ МП Василь Глинський ігнорував прохання батьків загиблого 12 серпня в Донецькій області військового Дмитра Чайки відкрити релігійну споруду і надати церковні приналежності для похорону, які насправді належать всій громаді.

Обурена родина поскаржилися старості села Богдану Семенку, а той вирішив поспілкуватися зі священнослужителем та паламарем щодо даного інциденту. В інтернеті також є відео подібної розмови.

Як пояснювався священик МП, храм вони закрили тому, що він “боявся, щоб вони не забрали у мене церкву, тому що вони прийшли її забрати. Тому я і не відкрив!”

І ось у підсумку 22 серпня місцева громада села Вербівці у повному складі, у присутності старости проголосувала за перехід до Православної Церкви України. Рішення прийняли одностайно.

У Дрогобичі, в церкві святого Іова Почаївського, громада якої перейшла до Православної церкви України, священник УПЦ МП залишив після себе “голі” стіни, забравши з приміщення храму всі ікони та церковне начиння.

Про це інформує Дрогобицька міська рада.

Священник, перед тим як покинути храм, вирішили вивезти з нього іконостас, церквовний інвентар, ікони та дзвони, які були куплені за кошти громади. А з двох будівель, розташованих на території церкви, навіть зрізали хрести.

Раніше повідомлялось, що 25 травня, у Дрогобицькій міській раді відбулось засідання спеціальної комісії, яка вирішила заборонити діяльність Московського патріархату на теренах Дрогобицької громади. Зокрема, а храм св. Іова Почаївського було опечатано. У міськраді зазначили, що вивезення майна відбулося ще до моменту ухвалення комісією рішення та опечатування храму.

“Керівництво громади повністю підтримало рішення про перехід з Московського патріархату до Православної Церкви України. Сьогодні тут відбулось перше богослужіння. Однак зайшовши всередину, ми були шоковані, бо церква пуста. Видно, що “батюшка” готувався до відходу, – вони забрали усе, що було придбане за кошти громади. Але ми тішимось з того, що на одну українську церкву стало більше”, – сказав заступник міського голови Дрогобича Андрій Ковч.

Так виглядав храм раніше:

А так він виглядає зараз:

У Мережі з’явилася інформація, що 27 лютого на Київщині російські окупанти розстріляли капелана Православної Церкви України Максима Козачину.

Про це розповів релігієзнавець Андрій Смирнов у Facebook.

Священник ПЦУ Іван Сидор, відомий як “дзвонар Майдану”, також у себе на сторінці написав про розстріл окупантами капелана.

“27 лютого 2022 року російські окупанти розстріляли капелана Православної Церкви України протоієрея Максима Козачину – настоятеля парафії Різдва Пресвятої Богородиці с. Розважів Іванківського району Київської єпархії. Розстріляли в автомобілі на виїзді з села. Повідомляється, що тіло священника окупанти не віддають”, — зазначив він.

Речник ПЦУ архієпископ Євстратій Зоря у коментарі ТСН.ua заявив, що офіційно Православна церква України не може ані підтвердити, ані спростувати цю інформацію.

“Ми не можемо ані підтвердити, ані спростувати. Звичайно, хочеться сподіватися, що він був поранений й потрапив до полону, але, чесно кажучи, надії на це мало”, — сказав Євстратій Зоря.

Про це інформує пресслужба ПЦУ у Facebook.

У церкві нагадали, що купання в ополонці не змиває гріхи, тому що гріх – не зовнішня проблема, а «внутрішня хвороба душі» і для її лікування слід покаятися та змінитись із Божою допомогою та Таїнствами Церкви.

Також у ПЦУ уточнили, що в Євангеліє йдеться, що під час занурення у води Йордану Спаситель освятив їх та благословив таїнство Хрещення як необхідну умову для спасіння. Він був безгрішний і зійшов у воду, щоб взяти на себе гріхи людства і дати людям можливість врятуватися.

«Як чином грішні люди можуть «наслідувати» Ісуса Христа, купаючись узимку у водоймах? З якою метою і як саме «наслідують»? При цьому, не соромлячись оголювати напоказ власне тіло, «підігріватися» спиртними напоями, не стримуватися в лайці під час фізичних відчуттів через занурення у крижану воду», – йдеться у повідомленні.

У ПЦУ зазначили, що купатися в ополонці не підготовленим для цього людям – це ризикувати своїм здоров’ям та життям, а отже – нехтувати даром Божим.

Крім того, у ПЦУ нагадали, що жодного церковного розпорядження в Українській Церкві для занурення у зимову воду немає і ніколи не було.

Нагадаємо, 19 січня християни відзначають Водохреще, або Богоявлення – свято, присвячене хрещенню Ісуса Христа в річці Йордан. У всіх храмах пройде святкова літургія, яка завершиться освяченням води.

Владика освятив хрест на місці будівництва храму, який постане у Бучачі, повідомляє офіційний сайт ПЦУ.

Закладаючи наріжний камінь храму, архиєрей висловив сподівання, що вже найближчим часом з Божою допомогою мешканці Бучача матимуть змогу молитися в новозбудованому храмі на честь Всіх святих землі Української.

Новий храм у Бучачі спорудять у пам’ять про Героїв Небесної Сотні, воїнів ООС, воїнів-афганців та всіх, хто поклав життя за Україну.

Батько, Петро Гончар, — директор музею Івана Гончара в Києві. Українського скульптора, етнографа, діда Януарія (внука назвали на його честь).

У монахи постригся в Криму. В Свято-Успенському Бахчисарайському монастирі РПЦвУ. Служив монахом 12 років, аж до анексії Криму, — каже єромонах.

«Вони проросійські. Настоятель дав благословення йти голосувати за анексію, це було обов’язково. Я не ходив, і всі це знали. Не тільки не приховував свої погляди, а й сварився через це», — розповідає монах.

Він виїхав з Криму шість років тому.

«У монастир приїжджала дівчина, художник, яка допомагала мозаїку класти її батько, священник, служить у Крутах, що під Ніжином, і він взяв мене дияконом у свою церкву. І Ніжинський єпископ прийняв. Це ще був Московський Патріархат. До отримання Україною Томосу».

«Коли з Крут, через Ніжин, їздив до батьків у Київ, проходив повз храм Іоанна Богослова. Там був архів, а я мріяв: от би служити в цьому храмі. І після отримання Томосу зразу вийшла постанова міськради про передачу кількох церков громадам ПЦУ. Передали і цю будівлю Православній церкві України. І я прийшов сюди», — розповів Януарій.

За його словами, в Ніжині разом з єромонахом Софронієм винаймають квартиру.

«Платять мої батьки. Квартплата плюс комуналка. Наше житло і є келія. Хата на дві кімнати — окрема у отця Софронія і в мене», — зазначає.

«Телевізора нема. Ми користуємося комп’ютером, бо це нам треба. Ми ж працюємо з іконописом. Інформація, спілкування, — ми в сучасному світі живемо. Товаришуємо з багатьма друзями. Килими є, доріжки, все в рушниках. і побутова техніка, яка треба. їсти готуємо на газу, самі. Може, раз на тиждень хтось з бабусь підгодує — принесе їжу. Прибираємо по черзі. Я люблю, коли ідеальна чистота. Але буває, зі стройки приходиш — і сил вже немає», — розповідає монах.

Він розповів, що в ПЦУ священники не мають зарплати.

«Більшість самі заробляють. Шиють, таксують. ПЦУ — поки що найбідніша церква. Є робота, за яку мені платять, — іконопис. Пишу ікони, роблю іконостас на замовлення», — ділиться Януарій.

Монах каже, що церкві помагає мама — народна артистка Ніна Матвієнко та сестра Тоня з чоловіком.

«…левова частка — пожертви мами. Сестра Тоня машину віддала в користування (“Хонда” 2013 року). Біленька така. Ми мішки з цементом на ній возимо. Вона, звичайно, дамська машинка, але вже про це забула. В кожному монастирі потрібне авто. Одне діло, коли за свої гроші вибираєш і купуєш те. що тобі треба в хазяйстві. Інша справа, коли тобі пожертвували. Який автомобіль дали, такий і добрий», — зазначає монах.

Службу, яка відбудеться наступного тижня, анонсує пресслужба Волинської єпархії ПЦУ.

“25 грудня, о 10.00 службу Божу в кафедральному соборі Святої Трійці з нагоди Різдва Христового відповідно до новоюліанського календаря очолить митрополит Луцький і Волинський Михаїл. За словами владики, розпочинати різдвяні святкування можна вже цього дня, акцентуючи увагу не на конкретній даті, а на події про прихід у світ Спасителя та на періоді – від 25 грудня до 7 січня”, – йдеться у повідомленні.

Як нагадали в єпархії, у листопаді група парафіян Православної церкви України звернулась до митрополита з відкритим листом з проханням про запровадження святкування Різдва 25 грудня, не відкидаючи і 7 січня. Тоді митрополит Михаїл, беручи до уваги бажання частини вірян відзначати велику подію одночасно з Вселенським Патріархатом та іншими церквами, сказав, що може схвалити це звернення.

Раніше владика в коментарі місцевому телеканалу “Перший” зазначив, що тим, хто хоче святкувати Різдво 25 грудня, він рекомендував розпочати піст не 28 листопада, а 14-го. Тому для них піст завершиться вже 24 грудня.

За його словами, у Євангелії ніде не написано, якого саме числа народився Ісус Христос, відомо лише, що це був зимовий період. Митрополит вважає, що деяка частина людей відчуватимуть певний внутрішній протест щодо відзначення свята 25 грудня, однак це лише сила звички.

При цьому, робити різких дій щодо переходу від святкування 7 січня до святкування 25 грудня не можна, зазначив владика Михаїл, адже це розколе суспільство, а його треба об’єднувати. Зміни у свідомості, вважає він, мають бути еволюційними, тобто поступовими.

Відповідний пост з’явився на сторінці пресслужби ПЦУ в Facebook. Українців закликали не поспішати з такими рішеннями до повного об’єднання вірян.

“Говорячи про Різдво Христове, нагадаємо, що ні Євангеліє, ні взагалі Передання Церкви не подає нам “точного дня народження” Спасителя, тому що головним у святкуванні є не його дата, а зміст шанованої нами події. Тобто, Церква святкує не “день народження” Господа нашого Ісуса Христа, а подію Його народження”, – зазначили в ПЦУ.

Водночас наголошується, що перенесення Різдва призведе до повного реформування церковного року, що може мати негативні наслідки.

“Історія календарних реформ у Церкві знає і успішні, і драматичні приклади, які слід враховувати, обговорюючи це питання в контексті Української Церкви. Тому що в низці церков після введення реформи виникли розділення, часом не подолані й досі. Пам’ятайте, що першочергова мета ПЦУ – об’єднати всіх православних нашої країни навколо Київського престолу. Тому що це відповідає церковній традиції, канонічним правилам і прямо вказано як норма отриманого нами Томосу”, – підкреслили в ПЦУ.

“Тому, безсумнівно, дискусії про календар триватимуть і в Церкві, і в суспільстві. Але важливо, щоб вони були доброзичливими й сприяли кращому розумінню календарного питання, а не просто розпалювали суперечки й ворожнечу”, – резюмували в українській церкві.