У Бучі під Києвом власник розплідника для тварин влаштували собакам справжнє пекло.

У розпліднику замордовано сім цуценят та двоє дорослих псів.

Про це повідомив керівник поліції Київської області Андрій Нєбитов.

“Під час огляду приміщення наші поліцейські виявили трупи цуценят породи американський стаффордширський тер’єр та американський буллі. Ще 12 собак перебували у важкому стані від голоду та зневоднення”, – зазначив Нєбитов.

Головний поліцейський Київщини розповів, що у самому приміщенні – бруд, антисанітарія, результати життєдіяльності тварин.

“До болю вражає і те, що розплідник створила 28-річна бучанка, яка гідно опікувалась тваринами. Собаки були її захопленням, але під час окупації міста молода жінка трагічно загинула. Надалі справою став займатися її 27-річний чоловік”, – повідомив він.

Нєбитов додав, що нині усі тварини вилучені та передані зоозахисникам для піклування.

Стосовно власника вже розпочато досудове розслідування.

“Важко стримано і беземоційно реагувати, коли бачиш таку жорстокість до наших чотирилапих друзів”, – підсумував Андрій Нєбитов.

Патріарх російської церкви заявив, що ті, у кого є кошти, повинні ними ділитись з бідними.

Про це пишуть російські засоби масової пропаганди з посиланням на проповідь Кирила.

Патріарх РПЦ закликав багатих росіян віддавати значну частину своїх грошей тим, хто цього потребує. Якщо ж багаті не ділитимуться з бідними, то їм “загрожує пекло”.

“Ось дай бог, щоб наші багаті люди, які народилися в православній країні, багато з яких так чи інакше пов’язані з церквою, завжди пам’ятали, що виправдання багатства тут, на землі, виявляється у тому, що люди перестають тобі заздрити, люди перестають тебе бачити ворогом, але і “в майбутньому столітті” це багатство може звернутися на благо, якщо воно тут служить благу інших людей”, – сказав Кирило.

Якщо ж багаті росіяни не поділяться з бідними, то “вони потраплять до пекла”.

Про неймовірну історію солдата-санітара 42-го батальйону територіальної оборони Володимира Доноса розповідає Еnigma.

Від вибухів снарядів із “Градів”, які пролітали зовсім поруч, його підкидало. Він вдарявся ребрами об землю, але міцно тримав каску вбитого, у яку трошечки накапав дощ…

“Історія українського військового санітара страшніша за усі фільми про війну, що досі бачила”, – каже волонтерка Ірина, яка у київському військовому шпиталі з часу перших поранених в АТО бачила чимало.

42-у бригаду Володимира послали в “Іловайський котел” без жодної аптечки. Військовий санітар не мав ні санітарної сумки, ані протишокового знеболювального, ні кровоспинних препаратів – крім джгута. Він мав померти від больового шоку, проте вижив, сам наклав собі джгут.

Товариш відтягнув з лінії вогню у ліс, зі сльозами на очах казав: “Я тебе не кину”. Але пішов, бо треба було рятувати ще одного пораненого. Він обіцяв привести допомогу, проте в зону обстрілу прорватись уже не змогли.

Оці п’ять днів, які полтавчанин Володимир прожив у лісі, виглядають, немов пекло. Щовечора він прощався з життям, не сподіваючись вранці знову побачити сонце. Щосекунди він боровся за життя. Коли почався жар, закопувався голим тілом у холодну землю, аби остудитись.

Викопував хробаків із землі та, відчуваючи землю на зубах, ковтав їх.

“Знаю на смак, що жовті мурахи кисліші за чорних, після них не хочеться пити”, – каже Володимир.

В останні дні, коли уже й мурах сил зловити не мав, відчайдушний військовий ставив пастки на мух, яких на мертвих навколо тілах розвелося багато: відкривав рота і заманював, а потім ковтав.

Він так виживав – знайшов їжу там, де її не було. Аби хоч якось знезаражувати пошматовану ногу, поливав її сечею.

Володимир, звичайний вчитель фізкультури маленького українського містечка, з неймовірною силою боровся за своє життя попри все.

Аби не збожеволіти, Володимир відкриває блокнот, і пише.Пише про все: про години, про накладення джгуту, про відчуття людини, яка бачить, як її нога гниє. Як у перший вечір подумки попрощався з рідними і про них же думав у всі наступні дні. А коли зрозумів, що навіть якщо виживе, ноги не буде, почав планувати своє життя з протезами, мріяв про тракторець, яким буде орати город…

Його розбудить голос – “тут людина”!

Місцеві мешканці не зможуть просто проїхати і не повернутись. Із старенькою машиною, де залити можна лише літр, бо вище бензобак пробитий кулею, повезуть його до місцевої лікарні. Там, у розбомбленій без світла і вікон операційній, медсестер нудитиме лише від самого вигляду рани Володимира. Але йому таки промиють рану і намагатимуться врятувати життя.

Потім будуть шість донецьких лікарень, які відмовлять у порятунку життя чоловікові, бо він – українець.

У тій одній, 9-й міській, де його приймуть, спочатку запитають: “Чому ти не вмер? “. Лікарі все ж пообіцяють врятувати коліно, але потім ампутують ногу вище… Уже без ноги його завезуть у підвал шпиталю, де приставлять охорону і будуть чекати, аби обміняти.

17 днів лікарняного полону, і от його обміняли. Про його повернення у “Твіттері” напише президент України, вдома на нього чекали мама, дружина і двоє дітей. Така собі звичайна, але дуже патріотична сім’я Донос із Гадяча, знала – тато зробить усе, аби повернутись.

Уже вдома Володимир згадає, як додавала сил у лісі одна-єдина граната. Бо знав – якщо буде зовсім нестерпно, зірве кільце.

Дружина Ярослава почне читати його записки і розплачеться, так і не дочитавши.

Усе життя, каже дружина, над Володею підсміювались за те, що любив і вивчав книги про те, як вижити в екстремальних умовах, навчав учнів цьому.

І це врятувало йому життя.

Його досі мучать фантомні болі – відчуває рану, якої уже немає. Розповідаючи нині про жахи які витримав, каже: нічого надзвичайного не зробив. Усміхається, жартує, багато курить і хвилюється, чи зможе навчати дітей із протезом. І ні про що не жалкує.

“Коли ворог прийшов на твою землю – треба її обороняти”, – каже звичайний шкільний вчитель фізкультури, – і я хочу, аби у мого сина був такий вчитель у школі”.

Пройшовши пекло, він вірить – заради України можна пройти більше…

Старий подивився на воїна, примружив очі, а потім розсміявся:

−Хіба ти воїн? Ти – хвіст собачий!

Злобою блиснули очі воїна. Він вихопив меч, і замахнувся на старого…

Але мудрець не злякався. Він спокійно сказав:

− Ось так відкриваються ворота в пeкло!

Воїн зрозумів, що зробив дурість. Він поклав меч і став вибачатися:

− Пробач, старцю, я погарячкував, не зрозумів я відразу твоєї мудрості.

− А так, відкриваються ворота до раю, – сказав мудрець.