Для молодих батьків світ перевернувся і вони почали відчайдушно боротися за сина, але надію вбило ще перше обстеження, яке пророкувало наближення смерті головного мозку хлопчика.

“Не було провісників, падінь, ударів головою чи будь-якої іншої причини. На жаль, таке буває, вже нема кого звинувачувати, випадок на мільйон, і він стався саме з моїм сином”, – зауважила вбита горем мати.

Йдеться про внутрішньомозковий крововилив у головний мозок – з усіма наслідками. СКТ (спіральну комп’ютерну томографію) було проведено найближчої години, пише “ТСН”

“Коли мені оголосили результати, мій шок і жах я не забуду ніколи. Я все зрозуміла… як лікар, але не могла прийняти… як мати. Саме як мати я почала боротися за життя свого єдиного сина, шукати шляхи порятунку, транспортування, вірила та хапалася за всі примарні шанси. За кілька днів моя свідомість почала приймати реальність. А ця сама реальність за роки роботи в реанімації мені дуже близька і зрозуміла. Є неминучість, я знаю, який виглад вона має. Смерть мозку. Це лише справа часу. Що відбувається далі з тілом, точно бачила не раз”, – пояснила Катерина

Але існує альтернатива – зовсім не популярна, не освітлена в нашій країні, для більшості за межею розуміння та сприйняття. Йдеться про трансплантацію, донорство. Звісно, жінка знала, що ці операції проводяться в Україні, але щодо дітей-донорів була не в курсі.

“Мого сина вже не врятувати, я це нарешті усвідомила. І розуміла, що є шанс урятувати когось іншого”, – зазначила Катерина.

Популяризація донорства в Україні, на жаль, дуже слабка. Юрчик майже одразу опинився у глибокій комі, “без перспектив на життя” з медичної точки зору. Жінка вирішила, що тепер треба відключити почуття. За логікою, має бути база, куди вносяться такі люди, а далі б пішли етапи роботи координаторів у трансплантології. Адже родичі пацієнта – це здебільшого прості люди, яким треба доступно і зрозуміло пояснити результати подій.

“У нашому випадку я сама була ініціатором, попросила допомоги колег у пошуках варіантів, куди можна звернутися. Збоку виглядає божевіллям і дикістю. Але так склалося, що я не лише мати, а ще й лікар. І моє розуміння того, що відбувається, набагато ширше, ніж у людей, далеких від медицини”, – визнає жінка.

Організаційні моменти та транспортування вирішувалися Рівненською обласною дитячою лікарнею та Інститутом серця в Києві. Батьки подякували кожному, хто брав участь у цих подіях.

“І так ми в Києві, в Інституті серця України. Мій маленький герой витримав дорогу”, – захопилася мужністю Юри мама.

Встановлення діагнозу “смерть мозку” – це не так швидко і просто, як здається. Тільки після великих обстежень, констатації та вирішення всіх юридичних аспектів дозволено роботу трансплантологів. Попри біль і горе, мати хлопчика розповіла, як усе це відбувалося.

“Нашого синочка проводжав до операційної весь персонал. Крізь свої я бачила їхні сльози”, – пригадала медикиня.

Катерина емоційно підкреслила, що вони – Люди та Лікарі з великої літери. Потужна команда фахівців справді робить великі справи.

“Я чекала до глибокої ночі на результат операції. Коли мені сказали, що серце б’ється в іншій дитині, я вперше щиро посміхнулася. Серце мого сина б’ється!” – сказала мама.

Пізніше вона дізналася про врятованих хлопчиків із клініки “Охматдит”. Катерина щиро радіє, що у цих дітей буде шанс на здорове життя.

“Зранку я побачила Соломію, слухала її серце. Морально я до цього була готова. А ось коли вона одразу прокинулася і покликала маму, я розгубилася. Ось і є та грань “смерть дає життя”. Мені полегшало”, – зрозуміла мати Юри.

Безумовно, наголошує мама Юри, ця втрата є непоправною. Тоді, в понеділок увечері, 3 липня, її світ зруйнувався і вже ніколи не стане колишнім. Але вона вірить і сподівається, що 9 липня відродився світ у трьох діток.

“А тепер щодо мого “я”, яке постійно звучить у всій цій історії. Ось це “я” складається з двох половинок: Каті та Михайла, і тільки так! Ми давно стали одним цілим. Мій чоловік – це мій захист, стіна та підтримка. Ні разу він не засумнівався в моїх намірах і рішеннях, повністю довіряв моїм медичним знанням та досвіду. І кожна наша дія була разом обдумана та узгоджена. Його сила духу – це моя опора. Він неймовірний чоловік, коханий чоловік і тато. Без його підтримки не було б цих подій, у мене просто не вистачило б сил”, – запевнила жінка.

Катерина подякувала всім рідним і близьким за підтримку. Вона побажала усім миру й добра. Жінка переконана: лише ми самі зробимо цей світ кращим!

Після унікальної операції школяр сказав у ефірі, який вела на своїй Facebook-сторінці засновниця Всеукраїнської платформи донорства iDonor Ірина Заславець, що хоче якнайшвидше повернутися додому.

Що сказав Максим після операції
“Зараз мені краще. Дихати легко стало, груди не так болять… Води я вже можу пити скільки хочу”, – сказав хлопчик.

У лікарні поряд з Максимом перебуває мама. А сам він хоче якнайшвидше потрапити додому.

“Хочеться просто повернутися живим і здоровим додому. Бабуся дуже сильно переживає”, – говорить юний волинянин після складної операції.

Додамо, що Максим хворів від липня. Місяць дитина перебувала в реанімації Волинського ОДТМО, останні два тижні – підліток лікувався у Львові. Стан хлопця був критичним і рахунок ішов на дні. Після успішної операції волинянин перебуває у реанімаційному відділенні. Його стан стабільний.

Трансплантація серця дитині в Україні (фото: facebook.com/Oleg Samchuk)

Зазначимо, що під час цієї трансплантації окрім Максима шанс на життя отримало ще четверо людей. 56-річному чоловікові вперше в Україні пересадили легені. 37-річна жінка отримала печінку, ще двоє чоловіків – нирки. Також на свого реципієнта чекає рогівка ока.

Рідні знайшли записану зворушливу дитячу молитву…

15 місяців в Індії

Півтора року тому Діма летів в Індію з бабусею з великою надією. Бо мав хворе сердечко й сили на очах танули. Тоді лиш закінчив другий клас. З «благословення» міністерства охорони здоров’я України дитину відправили на трансплантацію. Та час минав, а про операцію ніхто навіть не заїкався. Пальоки прибули у клініку у грудні 2018, та навіть наприкінці 2019-го Дмитрика на операційний стіл не взяли.

Бабуся Ганна з сумом згадує, як весною торік почала бити у всі дзвони, бо зрозуміла, що лікування її онука не просунулося ні на йоту. Писала листи Президенту, у Верховну Раду, в міністерства. Розуміла, що кошти, виділені на операцію Діми, тануть — на проживання, безкінечні консультації та аналізи. А до пересадки діло не йде. Закрався сумнів: чи буде та операція взагалі?

Вісім дітей не дочекались операцій

Тим часом в Індії стали вмирати діти, що приїхали з-за кордону й так і не дочекалися донорських органів. Двоє — з України, четверо з Росії, по одному з Казахстану та Грузії. Пані Ганні ставало страшно від тих повідомлень. Вона за фахом медик, й вже двічі повертала Дмитрика з того світу, реанімуючи його бездиханне тільце після зупинок серця. Найбільше боялася моменту, коли не зможе це зробити. І він настав.

— Той день завжди буде перед моїми очима, — згадує жінка. — Діма поспав вдень, тоді взяв в руки телефон і попросив їсти. Я відійшла на кілька хвилин, щоб підігріти йому суп з фрикадельками. Та він тільки одну ложку ковтнув і…

Втретє бабуся не змогла повернути онука до життя — медки зафіксували смерть дитини. Убита горем жінка довго тримала в руках Дмитриків телефон. Переглядала фото, повідомлення, записи. І знайшла його молитву, залишену на диктофоні перед смертю.

— Знаєте, він в Бога не за себе просив, а щоб усі дітки не хворіли. І щоб не було коронавірусу, — плаче жінка.

Через епідемію вона не може поки повернутися додому. Щоразу, лягаючи спати, в спогадах дзвенить Дмитрикове: «Ба, а молитва?» Як би втомлена не була, а, склавши долоні, просить у Господа найперше здоров’я для усіх діток.

смерть