Побачене шокувало Ірину Кошіль, яка на своїй сторінці в Фейсбуці поділилася емоціями від побаченого.

“Я досі не можу зрозуміти як таке може відбуватися у нас вдома, на західній Україні, на Тернопільщині, в Почаєві???? Після дев’яти років вій-nи, після півтора роки великої вій-nи, після всіх звірств, вбивств, руйнувань та знищень, нещасть і болю, які завдає щодня росія??????

Дивлячись на ці відео, просто хочеться кричати криком!!!!! Бо що з цими людьми не так???? Хоча людьми їх важко назвати, то сектанти і сатанисти!!!!! Інших слів просто не знаходжу.

Злість, огида і нетерпимість до тої маси, яка йде до російської церкви з російською мовою, російськими піснями і російськими вигуками!!!!!!

Так, я знаю, що кажуть прихильники мп на такі мої висловлювання, що я буду горіти в пеклі. Але насправді пекло це те, що роблять прихильники моспархату і ці “хрестоходці” з їхніми попами з нашою країною!!!!!”, – написала жінка.

Про це повідомила Людмила Суходол у мережі Facebook.

“Близько 500 осіб, отаборилися в с.Ставрів! Без дозвільних документів, навіть елементарного списку, коли в країні військовий стан! Владо, не хлебчіть із золотих кориток! Будуємо Гідну Україну!!!! Кров тече рікою, а тут паломнікі!!! Що у Вас не має очей!?”, – зазначила Людмила Суходол.

Хресний хід з Боратина, що під Луцьком до Почаївської лаври паломники організовують щорічно.Та цього разу активісти не пустили прихильників УПЦ МП через територію своєї громади.

Прочани московського патріархату вдалися до розголосу в Мережі.

Вони зазначили, що сотні хрестоходців намагалися пройти обхідними дорогами, але скрізь натикалися на патрулі активістів.

Як повідомляє “Волинська служба новин”, влада запропонувала паломникам два варіанти – або повертатися автобусами назад до Луцька, або їхати до Почаєва. Але другий варіант був можливий лише для тих, хто мав із собою документи, що засвідчують особу.

Частина людей вирішила повертатися різними шляхами додому, частина – продовжила шлях до Почаївської лаври транспортом.

Напередодні в Почаївській лаврі ПЦУ створила свою релігійну організацію під назвою «Почаївська Свято-Успенська Лавра Тернопільської єпархії Української Православної Церкви (ПЦУ)».

Про це на своїй сторінці у Facebook повідомив речник Рівненської єпархії Православної церкви України Василь Рудніцький.

Священноархімандритом Лаври затверджений митрополит Тернопільський і Кременецький Нестор, – йдеться у повідомленні.

Між тим Василь Рудніцький зауважив, що помолитися в Почаївській лаврі не вдалося, адже Успенський Собор та інші храми Лаври зачинені «на прибирання».

Рідні й подруги Оксани Симоненко та просто небайдужі краяни намагалися врятувати її. За два місяці зібрали близько 80 тисяч доларів на вкрай потрібну операцію з трансплантації печінки. Життя Оксани пів року трималося на волосинці, але була велика надія, що медики дадуть шанс. Прооперували її у київській клініці «Оберіг» 22 квітня, трансплантація пройшла добре. Всі сподівалися, що день за днем частинка донорської печінки приживеться й Оксана повернеться до повноцінного життя. Проте стан здоров’я почав різко погіршуватись. У важких болях жінка ще перебула великодні свята, а в ніч на 5 травня померла.

«Прооперували, сподіваюся, що все буде добре…» Про Оксану Симоненко «НОВА…» писала, коли волонтери збирали кошти на її лікування. Проблеми зі здоров’ям у почаївчанки почалися більше двох років тому. У німецькій клініці в неї виявили недугу печінки. Зверталася у медичні заклади із трансплантації в Запоріжжі, Києві, Львові, але ніхто не хотів братися за оперування. Торік у листопаді її стан різко погіршився, поставили діагноз цироз печінки, синдром Бадда-Кіарі. Негайно потрібна була пересадка, бо з печінки майже нічого не залишилося. Звернулася до відомого київського хірурга Олега Котенка, погодився на трансплантацію. «Наразі стан стабільний, а далі з Божою допомогою сподіваюся, що все буде добре», — писала Оксана нашій журналістці за два дні після операції. Звістка про смерть почаївчанки приголомшила багатьох. Для рідних — це велика втрата, для волонтерок, які рятували подругу, — безмежний смуток. — Не хочу вірити, що Оксани нема з нами. «Я — жива!» — досі в пам’яті її радісний дзвінок за дві години після операції, — згадує подруга Тетяна Чух. — Ми були поруч із нею, хвилювалися, але вірили, що все буде добре. І ніби трансплантація відбулася успішно. Наступного дня Оксану вже ставили на ноги, на третій день перевели з реанімації в звичайну палату. Клініку «Оберіг» ми обрали, бо ніхто інший не зважувався братися за лікування Оксани, адже стан був непростий. На закордонні клініки потрібна була значно більша сума. Лікар Котенко погодився провести трансплантацію. Знайшли родинного донора, провели ретельні обстеження. Оксана була задоволена операцією, в перші дні почувалась добре, телефонувала нам, надсилала голосові повідомлення. Печінка запустилася, пішов кровообіг, але на п’ятий день подругу почала сильно боліти голова. Медики пояснювали це тим, що організм перезапускається. На восьму добу, в суботу перед Великоднем, їй стало вкрай зле. Лікарі припустили, що, можливо, заворот кишок. Оксана просила нас молитися. Ввечері зателефонувала і дякувала, що ми її вимолили. Але наступного дня знову стало зле, почали готувати до операції. «В житті такого болю не відчувала…» — казала нам. Ми не давали спокою лікарям, просили рятувати. Нас заспокоювали, але надії не давали.

«До останнього подиху вірила і була вдячна» На Великдень Оксану негайно вдруге прооперували, а згодом ввели у штучну кому. Волонтерки телефонували у клініку, щоб дізнатися про стан здоров’я. — Як забрали вранці, так до першої ночі тривала операція. Ми всю ніч не знаходили собі місця, — зітхає Тетяна. — Вранці, на другий день Великодня, нам сказали, що Оксана прийшла до себе, але її змушені були ввести у стан штучної коми. Повідомили, що нібито у неї виявили якусь інфекцію. Більше нічого не пояснили. Ми були увесь час на зв’язку. Аналізи ставали щоразу гірші. Одного дня повідомили, що Оксана у важкому стані, наступного — у критичному. Замовили ліки за кордоном, мали прийти до ранку. «Якщо доживе, то буде шанс на порятунок», — сказали (витирає сльози, — авт.). Нас просили не телефонувати, обіцяли набрати до нас вранці на третій день свят. Ми сподівалися, що Оксана дочекається ліків, але близько 2-ої години ночі вона померла… Тіло віддали у мішку, обмотане скотчем. Коли ми розмотали, щоб вийняти і спорядити в труну, були ще більше пригнічені. У клініці навіть не вийняли з тіла трубки, зонд, катетер… На душі було дуже важко. В день смерті Оксани нам повідомили, що лікар Котенко пішов у відпустку. З нами вже не дуже хотіли спілкуватися по телефону. Невже важко висловити співчуття рідним? За операцію заплатили чималі гроші, лікарі ніби старалися зробити все можливе, а далі нічого не пояснили… Можливо, якусь інфекцію занесли. Від донора взяли половину печінки. Необхідно, щоб була створена незалежна комісія, яка б дала оцінку діям медиків клініки «Оберіг».

агато людей нині висловлюють співчуття рідним. Уся Кременеччина долучилася до збору коштів, усі щиро жертвували. Можливо, хтось скаже, що і так все даремно. Але хочу запевнити, що недаремна жодна копійка, жодна молитва. Ми не змогли врятувати життя Оксани, але ми всі разом запалили в її знесиленому серці велику надію! До останнього подиху вона вірила і була безмежно вдячна…

Особливо мене тоді вразило, що маю пройти свій шлях із двома чоловіками — і це буде найнещасніший шлях у моєму житті. Тоді в мене ще не було чоловіків, з якими я планувала б поєднати свою долю. Але все збулося! Учора я зустрічалася з монахом, а сьогодні в мене вдома грала скрипка. Мелодія полонила мою душу, накривала з головою, немов морська хвиля. Щойно я переступила поріг, як утопилася в ніжному погляді карих очей скрипаля. Назустріч мені підвівся його батько й привітався.

Так мені зустрілися двоє чоловіків, котрі пропонували поїхати з ними до Одеси для вступу у вище художнє училище. І хоча розум твердив, що мені не треба ризикувати, проте мрія стати художницею кликала в дорогу.

Сергій (так звали скрипаля) залишився в Тернополі, бо навчався в музичному училищі, а я з його батьком поїхала до Одеси. Аби відчути, яке це щастя, коли мрії збуваються! Почувалася на сьомому небі, коли побачила своє прізвище в списку абітурієнтів, котрі пройшли за конкурсом із живопису й графічного малюнка.

Але ясновидець мав слушність, коли сказав, що мене чекає невдача. Бо іспит з історії я, хвилюючись, склала на «задовільно», що позбавило мене шансів на вступ. Не пам’ятаю, як вийшла на вулицю. З розпачу загубилася в просторі міста. І раптом побачила картину. Роззирнулася і зрозуміла, що то був вернісаж одеських художників. Один із них запропонував мені купити його роботу. Я відповіла, що мені не до цього і, стримуючи сльози, розповіла хлопцеві про свій «облом». Але він, почувши про мою біду, тільки розсміявся. «Запам’ятай, — сказав, — що на художників не вчаться — ними народжуються. Треба чимало потрудитися, щоби розвинути свій талант у майстерність».

Удома мій відчай частково відступив од радості зустрічі з Сергієм. Він переконував мене не піддаватися розчаруванню, бо, мовляв, усе ще попереду.

Його сім’я вмовляла мене залишитися, але я, запрограмована монахом, не чекала від продовження спілкування з цими людьми радості для себе. Тому прагнула якнайшвидше втекти додому. Якби ж я знала, що мене чекає попереду!

Сергій весь час писав мені, а я не відповідала, хоча всі думки були — про нього.

Нарешті настав мій зірковий час — я стала студенткою Львівського університету ім. І. Франка. «Вітаю. Запрошую. Приїдь. Чекаю. В мене день народження», — писав Сергій. Ми з ним народилися одного дня, тільки він на рік раніше. Я була щасливою від того, що скрипаль не байдужий до мого успіху. Надіслала йому вітальну листівку.

Сергій закінчив три курси Одеської консерваторії (відділення віолончелі) й перевівся у Львівську на відділення скрипки на заочну форму навчання. Інколи, приїжджаючи на сесії, привозив мені квіти й своє платонічне кохання. А я постійно блокувала себе думкою, що наші побачення приречені на розлуку. Думала, що наше знайомство випадкове, хоча філософія стверджує: випадковість — зустріч двох необхідностей.

Минув час — і ми стали випускниками. На чергове запрошення приїхати я вкотре обмірковувала застереження монаха, та всупереч здоровому глузду подалася до Одеси. Зупинилася перед дверима Сергієвого помешкання. Серце билося, як пташка в клітці. Натиснула на кнопку дзвінка. Услід за прискореними кроками відчинилися двері, й Сергій радісно видихнув: «Приїхала! Я так чекав! Боже, яке щастя, що ти знову зі мною. А я в душі завжди з тобою». І лагідний поцілунок зігрів моє єство.

Зайшла до кімнати, а там над ліжком — мій акварельний малюнок у красивій рамці. Пригадалося, що під час служби в армії в одному з листів Сергій попросив намалювати йому будиночок, у якому мешкаю. Я й зобразила свою хату, а біля неї — мальви. І мій коханий зберіг цю акварель на альбомному аркуші. Це розчулило мене до сліз і нагадало про мою заповітну мрію стати художницею. Настала пора втілити її в життя.

«Чому ти плачеш?» — запитав Сергій, накриваючи на стіл. «Заграй мені», — попросила замість відповісти.

Скрипаль змахнув смичком — і в мені водограєм розлилася мелодія. Скрипка найкраще з усіх інструментів може вплинути на настрій людини, бо плаче й сміється, підіймає до небес, накриває морським прибоєм, дзвенить пташиним співом. Її мелодія надихає мене на побачення з морем.

Потім Сергій попросив знайомого моряка покатати нас морем у шторм. Ми стояли на носі катера, що врізався у хвилі. Та я в обіймах коханого не відчувала страху, хоча довкола нас тривожно кричали чайки.

А відтак була екскурсія в лунапарк, на американські гірки, прогулянка одеськими вулицями. Сергієва сім’я раділа моєму приїзду, а в мене на душі була весела туга. Втіха від зустрічі переростала в печаль прощання.

Я сіла в потяг. Сергій ішов пероном, посилаючи мені повітряний поцілунок, що супроводжуватиме мене все життя. А я тоді думала, як перемінити трагізм долі. Що буде, коли вийти заміж за іншого? Тоді зв’язок із Сергієм втратиться, а значить, зміниться карма.

І я здійснила «хід конем» — вийшла заміж за першого, хто покликав. Проте ми не могли знайти ключик до взаєморозуміння. Чоловік почав пити, загуляв. Урешті-решт моє терпіння луснуло — ми розлучилися і я повернула собі дівоче прізвище.

Сергій теж невдовзі одружився, але дружина зрадила його — і він залишився сам. Так доля знову підлаштувала наше життя під пророцтво. Листи від Сергія та його матері сповіщали, що не варто випробовувати долю. Тим паче, що моя душа була з ним, думки — про нього, життя — для нього. І врешті ми домовилися поєднати наші долі.

Та раптом я отримала лист від його матері: «Приїжджай! Сергій помиpaє!» Не могла повірити. Я ж недавно бачила його веселим і здоровим! Зателефонувала. «Нічого не кажи, — попросив. — Приїжджай. Я чекаю. Я кохаю».

Та я не поїхала до нього, бо працювала і могла виїхати тільки за тиждень, у вихідні. Не встигла. Знову отримала лист від його матері: «Сергія поxopoнили. Чекаю тебе на сороковини».

Господи, як же так?! А три дні до цього о четвертій годині протяжно завив дзвінок у дверях. Я, в нічній сорочці, відчинила, а там — Сергій! Ми обнялися, переступили поріг до моєї квартири і я прокинулася. Сон був настільки правдоподібним, що я прожогом кинулася до дверей, відчинила, а там нікого. Пізніше з’ясувала, що саме в цей час коханий помep.

Перед сороковинами увійшла до його квартири, зупинилася перед книжковою шафою, де на видному місці лежав молитовник. Піаніно, гітара, скрипка у футлярі. Відкрила його, доторкнулася до струни — і вона озвалася зойком. Усвідомила, що вже ніколи осиротілі інструменти не народять мелодій під чутливими пальцями Сергія. І моя акварель пережила його.

Я присіла на стілець біля вікна. Підвела погляд — і побачила на протилежній стіні під стелею… наче голографічний образ Сергія. Повітряний, об’ємний, у чорно-білому зображенні. Він посміхався. Юний, мовби тоді, коли ми зустрілися. «Душа прийшла попрощатися зі мною», — подумала. Сльози затуманили очі. Побачила вже лик Сергія старшого, яким він був тепер. Міміка його змінилася. Він мовби плакав і поволі входив у стіну. «Що з тобою?» — до мого плеча доторкнулася мама Сергія. «Пізніше розповім», — відповіла. Видіння зникло.

Згодом я запитувала в багатьох священиків, що це було. Проте ніхто з них не міг мені нічого пояснити.

Йдучи на цвинтaр, я хотіла купити букет темно-бордових троянд, але в однієї жінки була тільки одна темна. Другої я не знайшла. Мама порадила купити красиву червону жоржину. Після панaхиди колишня дружина Сергія зробила мені зауваження: «Де це видано, щоби нести на гpіб червону квітку!» «Чорне — це печаль, а червоне — продовження життя», — спробувала пояснити жінці, котра не відала, що червоний — це колір любові.

Я стала на коліна біля мoгили Сергія Івановича, зняла руки до неба. Навіщо, навіщо ціною його життя збулася моя нещасна доля? І полетіли у всесвіт децибели німого крику моєї самотності.

Нічого не вдієш. Інколи навіть найкращі скрипки втрачають струни.