Як зазначив Глава нашої Держави, ця домовленість була досягнута на зустрічі в Туреччині, і важливо реалізувати її повністю.

Життя кожного українця – найвища цінність!

Працюємо над тим, аби виконати доручення Президента України і повернути з полону кожного українця!

Руслан – підтверджений “Червоним Хрестом” і Російською Федерацією військовополонений, за запевненнями української сторони – є в списках на обмін. Мати продовжує чекати сина, радіє листам і з жахом думає про те, що інколи з російських колоній повертають тіла наших хлопців.

Тетяна Чугунова, мати Руслана, розповіла OBOZ.UA, як дізналася про полон сина, шукала й чекала та що відчувала, коли отримала перший лист.

Мій син, контрактник у 36-й бригаді морської піхоти, повномасштабне вторгнення зустрів у Маріуполі. Від самого початку там була дуже складна ситуація, росіяни нещадно обстрілювали місто. Руслан захищав порт Ілліча, але вже з початку квітня 2022 року хлопці не могли утримувати позиції – закінчилися боєприпаси, їжа, вода. Вони перебували не просто в оточенні, було три кільця оточення. Зв’язку також майже не було, інколи Руслан міг вночі надіслати якийсь плюсик або я бачила, що він просто був у мережі. Цього було достатньо для того, щоб я знала, що він живий.

Приблизно 12 чи 13 квітня 2022 року мені подзвонила його цивільна дружина і сказала, що Руслан в полоні. Вона теж військовослужбовець, і пояснила мені, куди треба звертатися, щоб Руслана внесли в списки на обмін і все було офіційно.

Нескінченне ходіння по кабінетах

Тоді таких механізмів, як зараз, ще не було. Три дні я намагалася подати заяву в поліцію, вони відмовляли, і врешті я їх змусила прийняти заяву. Мені потрібен був ще витяг з ЄРДР, але поліція взяла у мене лише мазок ДНК. Потім була віцепрем’єрка Ірина Верещук, але її відомство обміном до пуття й не займалось. З часом відкрився Координаційний штаб, омбудсмен Дмитро Лубінець почав займатися полоненими. Кабінетів у моєму житті побільшало, я була в усіх, хто так чи інакше має стосунок до пошуків та організації обміну полоненими. У мене три великі теки різноманітних заяв. До того ж я весь час моніторила Telegram-канали, щоб знайти хоч якусь згадку про сина.

Підтверджений полон і листи від сина

У мене є інформація про те, що мій син наразі підтверджений “Червоним Хрестом” та Російською Федерацією. У нього є статус військовополоненого. В Координаційному штабі мене запевняють, що Руслан є в списках на обмін.

Росіяни опублікували відео, на якому мій син звертається до президента Зеленського та уряду з проханням звільнити скоріше військовополонених. На відео я впізнала сина. Він схуд, змучений, сумний, але живий. Хоча, маю зазначити, всі ми бачили, якими наші хлопці повертаються з полону, і думаю, що перед тим, як знімати ці відео, росіяни декілька місяців відгодовували полонених. До того ж він був одягнений, тобто слідів від побоїв та електрошокера просто не видно, що вже казати про ті ураження, яких могли зазнати внутрішні органи.

Але найголовніше, що 3 січня під час обміну було звільнено хлопця, який був разом із Русланом у колонії. Він зв’язався зі мною і підтвердив, що Руслан живий і перебуває в СІЗО №2 міста Галич Костромської області РФ.

Також за ці два роки в мене є два листи від сина. Перший було датовано серпнем 2022 року. В конверті, достатньо великий лист, я впізнала почерк сина. Він пише, що любить мене і просить чекати. Другий лист прийшов буквально кілька місяців тому. Мені подзвонили з офісу нашого омбудсмена та сказали, що є лист, але не в конверті, а буквально три рядочки, сфотографовані та відправлені мені у вайбер. “Мамо, я тебе люблю, чекаю, я живий і здоровий”. Для мене це було головне, я дуже зраділа, що хоча б якийсь зв’язок.

Я знаю, що за ці 2,5 роки з полону повернули понад три тисячі людей. Але ж тільки з Маріуполя таку кількість людей росіяни захопили в полон. Серед них були важкопоранені, абсолютно виснажені. Ми, я та інші матері, діти й дружини, чекаємо свої рідних. Скільки ще чекати? Вже третій рік полону, знущань і тортур. Я знаю, що інколи хлопці не витримують, і росіяни повертають нам тіла. Але кожного разу я відганяю від себе такі думки, зараз у мене є підтвердження, що мій син – живий, і я дуже чекаю наступного обміну.

Емоціями після звістки про повернення сина в Україну Світлана Шевернюк поділилася із “Суспільним”.
Про обмін полоненими жінка дізналася з телевізора. Утім, каже, вже й не звертала уваги на такі новини.

“Бо вже скільки було тих обмінів? Увечері я прийшла додому і задзвонив телефон. Подивилася — якийсь номер. Взяла слухавку, а то — син. Сказав: “Мамо, я вже вдома. Мене звільнили”. Я почала плакати”, — пригадує Світлана Шевернюк.

Першими, кому вона розповіла про повернення Василя додому, були його старший брат з невісткою та племінниця.

“Дала їм телефон, щоб вони поговорили. І вони теж почали плакати. У селі також люди плачуть з радості”, — каже жінка.

Перший ліворуч — нацгвардієць Василь Шевернюк. Фото: Facebook/Ruli Zagaruk

Військовий Василь Шевернюк народився у селі Стецева Снятинської громади. Зі слів його матері, у 18 років хлопець пішов служити в армію.

“Хотів йти у десантно-штурмові війська, але там не було місця. Йому порадили Національну гвардію України. Прослужив пів року й підписав контракт. 30 жовтня 2021 року він поїхав у військову частину з відпустки”, — розповідає Світлана Шевернюк.

Василь Шевернюк служив у 15 бригаді оперативного призначення імені Героя України лейтенанта Богдана Завади. 14 грудня 2021 року розпочалася його третя ротація в ООС. Там бійця застала велика війна.

“Їх бомбили, а потім Нацгвардію перекинули в Маріуполь. Там він весь час був і так потрапив на “Азовсталь”. У березні 2022 року ми ще мали із сином зв’язок, а у квітні-травні — ні. Потім з частини прийшло повідомлення, що 19 травня 2022 року його забрали у полон”, — каже Світлана Шевернюк.

Інформацію про сина у неволі матері підтвердили в СБУ.

“У полоні, правда, їм давали раз подзвонити. Ми поповнили рахунок того телефонного номера на 200 гривень. Через кілька днів йому ще раз дозволили зателефонувати. Потім ми надіслали 100 гривень і більше не мали зв’язку”, — каже матір нацгвардійця.

Василь Шевернюк у російському полоні. Фото: Світлана Шевернюк

Після теракту в Оленівці Василю Шевернюку вдалося зв’язатися з рідними.

“Він сказав: “Зі мною все добре. Я живий”. Потім ми вже нічого не знали. Василя перевели в Горлівку. Це ми довідалися від волонтерів. Були якісь списки й відео з ним, а більше нічого. А зараз дочекалися, що вже сина звільнили”, — говорить Світлана Шевернюк.

Під час обміну 31 січня 2024 року також повернувся з полону військовослужбовець з Городенківської громади Василь Стефурак.

З російського полону 31 січня 2024 року вдалося повернути 207 українців. Серед звільнених військовослужбовців — захисники Маріуполя, Херсона, бійці з острова Зміїний, морпіхи та бойові медики.

Це — п’ятдесятий обмін полоненими з РФ. З моменту повномасштабного вторгнення з російської неволі повернулися 3035 військових.

Українських захисників зустріли зі сльозами на очах та із теплими обіймами.

Служба безпеки показала ексклюзивне відео із сьогоднішнього великого обміну, під час якого додому із російського полону повернулося 230 захисників.

Відео СБУ опублікувала на сторінці у телеграм

“Це результат роботи Об’єднаного центру з координації пошуку та звільнення військовополонених, який виконав рішення Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Життя кожного українця – найвища цінність!”, – підписали відео.

В СБУ наголосили, що працюють далі над тим, аби виконати доручення президента України і повернути з полону кожного українця.

На опублікованих кадрах видно, як українських захисників зустріли зі сльозами на очах та із теплими обіймами. А військовополонені після повернення до України виконали гімн України.

Зміст

Змушували з’їсти шеврон з українським прапором
Спроба зґвалтування
Продовження пекла в РФ
Їв хробаків і живого пацюка
Український захисник, кікбоксер із Чернігова 30-річний Олексій Ануля, який захищав від ворога рідну Чернігівщину і пробув у російському полон і 9 місяців, розповів про пережиті знущання і катування, яких зазнав від окупантів.

Про це він сказав в інтерв’ю “Суспільне Чернігів”.

Олексій Ануля пішов до війська добровольцем до військкомату у перший день повномасштабного вторгнення. Його ріднй брат також воює. Батько Олексія, 57-річний Юрій Ануля разом із сином брав участь у боях за Лукашівку на Чернігівщині. Олексій дізнався, що його батька разом з побратимами окупанти катували й спалили живцем у місцевій церкві.

Олексій перебував у полоні від 10 березня до 22 грудня 2022 року.

Шість діб його утримували на території колишнього Ріпкинського району Чернігівщини, де стояли російські війська. Там росіяни розстріляли українського офіцера і прапорщика, які були разом з Олексієм.

Змушували з’їсти шеврон з українським прапором
“Зняли нашивку з військового, якого застрелили. “Ти ж любиш Україну”. Мене заставляли її з’їсти навіть не знаю скільки годин. У мене вже кров з рота йшла. Після того, як знайшли медаль АТОвця, почали бити за “бамбіть Донбас”. Юшка крові просто стікала з голови”, – розповідає боєць.

Спроба зґвалтування
“З мене зняли штани і спробували зґвалтувати. Я почав вириватися, кажу: “та ви ж проти геїв, проти Європи”. А мені він відповідає: “та мені по**й”. І в цей час почалися вистріли артилерії, і вони мене просто відтягнули. І росіянин каже, що знайде когось симпатичнішого. І наступного ранку вони когось зґвалтували. Це було чути”, – каже Олексій.

Продовження пекла в РФ
Далі його перевезли до РФ на територію Курської області. Там з нього продовжили знущатися, тримали на холоді біля палатки і вирвали два здорових зуби.

У Курському СІЗО Олексія одразу по приїзду били сім годин підряд. Згодом зламали два хребці. Там він пробув 40 діб.

Звідти його перекинули у колонію суворого режиму у Тульській області.

“Нам дали каністру для сечі для всіх. Але ж вона закінчувалася і треба було з цим щось робити. Всі, хто зі мною сидів – живі трупи. Обличчя бліді”, – розповідає боєць.

За його словами, окупанти били щодня.

Їв хробаків і живого пацюка
“Я просив їсти, нам давали дві ложки і шматок хліба. Я падав в обморок, в мене не було сили з’їсти навіть цей шматок хліба. Я йду, там біля бетону – великий черв’як. Я беру його до рота, приходжу в камеру. Мені щось кажуть (окупанти. – Ред.). Я ховаю цього черв’яка у ганчірку для миття підлоги. І мене ведуть. Я забув за нього. А потім, коли викручував ганчірку, десь через тиждень, знайшов цілий виводок черв’яків. Я з’їв цей виводок, але ситості ніякої не дало”, – описує жахи полону Олексій.

Також він їв від голоду мило, але після нього дуже пік шлунок.

“Їв туалетний папів, зубну пасту прострочену”, – каже Олексій Ануля.

“Пацюк маленький біг і шукає крихти. Я кинувся на нього. Але росіяни почули рух і пішли до мене. Я чую, що вони вже підходять, кидаю цього пацюка до рота. Коли відкрили карцер, я стояв з пацюком у роті. Він почав мене крутитися просто у роті. З пацюка пішла кров. Росіяни побачили, подумали, що відбили мені нирки, і завели назад. Шкура, кишки пацюка, я навіть кості жував. Зуби лише виплюнув. Але ситості не було”, – згадує Олексій.

У полоні він втратив 36 кілограмів. Реабілітацію після полону боєць проходив 10 місяців.

Доля привела Сергія в полон вже понад півтора року тому, 12 квітня 2022 року, внаслідок бойових дій на заводі імені Ілліча у Маріуполі.

Сергій Макєєв, старший матрос морської бригади Збройних Сил України, разом із товаришами опинився в полоні у російських оккупантів. І тепер на нього можливо висунути неймовірно важкий вирок 29 років ув’язнення в колонії суворого режиму.

Олена неодноразово зверталася по допомогу до різних організацій, намагаючись донести голос про страшну ситуацію Сергія до широкої публіки. Але, незважаючи на хвилювання та спроби знайти шлях до звільнення, він так і залишається у полоні.

“Коли Сергій потрапив у полон 12 квітня, 16 квітня написали листа Ірині Верещук, завдяки їй Сергій був вперше внесений до списку на обмін. Сергій був внесений до списків на обмін неодноразово, але його так і не обміняли!, — написала дівчина під відео.
Вона не залишає спроб повернути Сергія додому, і у своєму відео показала, в якому стані зараз молода людина після майже двох років перебування в полоні— змучений, худий і ослаблений.

Ця історія стала не лише символом важких випробувань, через які проходять багато українських сімей, а й закликом до допомоги та підтримки тих, хто все ще залишається в полоні, чекає на своє повернення додому.

Олена продовжує закликати до дій, сподіваючись, що їхній голос почують і звільнять Сергія.

Максим був поранений під час боїв за Маріуполь. Він, як і його побратими, вийшли за наказом з Азовсталі у травні 2022 року.

І ось уже 15 місяців він знаходиться в полоні, 15 місяців страждань і невідомості для рідних військового. 16-го серпня 2022 року Максим надіслав коханій смс-повідомлення, з того часу вона жодної звістки від хлопця не отримувала.

«Кожен з вас може говорити й нагадувати усім, що є такі люди, як він, що їм потрібна свобода, бо це цвіт нашої нації, якого тримають проти його волі!

Він неймовірно добра, щира, весела людина. Надзвичайний патріот своєї країни, вірний товариш і побратим. Хто знає Макса, той знає, що він завжди прийде на допомогу. Поширюйте, говоріть, не забувайте. Вірю, що разом ми зможемо його визволити, разом ми сила», – говорить його дівчина Дана.

Про загибель Арсена Анатолійовича Рудченка повідомила очільниця селищної ради Івано-Франкового, пише Вголос.

Із 14 травня минулого року військовий перебував у полоні рф. Чоловік не витримав знущань, принижень та півтора року тортур.

У повідомленні вказано, що росіяни повернули тіло військовослужбовця у жахливому стані. Арсена вбили окупанти і повинні відповісти за свій злочин. Українські захисники перебувають не у полоні, а в справжній катівні.

У 51-річного жителя Івано-Франкового залишилися дружина, донька, син та сестра. Вічна пам’ять Герою!

Сьогодні на Львівщині орієнтовно об 11 годині мали зустріти тіло закатованого військового. Церемонія прощання відбудеться у Храмі Успіння Пресвятої Богородиці (Добростани). 

У Національному реабілітаційному центрі “Незламні” у Львові проходить реабілітацію 32-річний розвідник Іван Дзюба, який після 13 днів полону повернувся з ампутованим ногами та без пальця на руці. Про це повідомляється на сторінці центру у Facebook.

Військовий родом з Хмельниччини. До повномасштабної війни працював у Києві на підприємстві, де надають послуги з професійного догляду за автомобілями. Торік у вересні Івана мобілізували. Він став розвідником. Спершу його група несла службу в Бахмуті, а потім – вже взимку – їх перекинули в район Соледара.

Під час першого бойового виходу на новому місці Іван з побратимами потрапили в поле зору противника. Їх обстріляли та відрізали всі можливі шляхи для відступу.

За даними центру, протягом тижня хлопці переховувались від ворога в лісосмузі. Запаси води та їжі швидко закінчилися. Харчуватися доводилося снігом. Розуміючи, що так їм не вижити, хлопці на восьмий день наважилися ризикнути і вийти з укриття. Однак майже одразу вони натрапили на “вагнерівців”. Одного з трьох українських розвідників російські бойовики розстріляли. Двох інших взяли у полон.

“Івана одразу почали катувати. Через тортури струмом мізинець на правій руці фактично згорів. Полоненого також нещадно били по ногах та тримали у холоді. Кінцівки вразив некроз – тканини почали швидко відмирати. В місцевій лікарні Іванові відрізали ноги. Після чого за ним доглядав та робив перев’язки інший поневолений – український військовий медик. За 13 днів від потрапляння в полон військового передали українській стороні – без двох ніг та пальця на руці”, – йдеться у повідомленні.

Розвідника лікували у Дніпрі та Києві. Наразі він проходить реабілітацію у Львові. Тут Іван отримав протези та вчиться на них ходити. Завдяки щоденним заняттям військовий вже ходить без милиць та за можливості допомагає пересуватися іншим хлопцям, які ще на візках. Після завершення реабілітації Іван Дзюба хоче повернутися у стрій.

Військові підійшли до жінки та запитали, що вона мала на увазі.

Просили пояснити, чому вони мали здатися в полон, якщо захищають свою державу від агресора.

Жінка нормально аргументувати свою думку не змогла.

Сказала, якби українські військові здалися росіянам, то зараз були б цілими та неушкодженими.

Схоже, жінка за півтора року повномасштабної війни не зрозуміла, що відбувається

Українські розвідники 59 окремої мотопіхотної бригади Збройних Сил взяли в полон 22 російських військовослужбовців.

Відео процесу оприлюднив командир окремої тактичної групи аеророзвідки Роберт Бровді “Мадяр”.

Роберт Бровді “Мадяр” показав, як семеро розвідників 59 ОМПБр захопили позицію російських окупантів. У бліндажі ховалися 22 бойовики підрозділу спеціального призначення “Шторм”, який було створено за наказом Міноборони Росії ще 2022 року.

На відео можна побачити, як ЗСУ знищують російську техніку, а потім бійці ЗСУ займають ворожі траншеї, і невдовзі з бліндажа по одному починають виходити й здаватися в полон окупанти.

За даними українських правозахисників, на території Росії утримують понад 16 тисяч незаконно вивезених дітей. Лише 369 з них вдалось повернути на Батьківщину, йдеться в ТСН.

Маленька Анна-Марія востаннє бачила свою маму за кілька годин до початку повномасштабного вторгнення і лише зараз дитина знову обійняла найрідніших на кордоні, після повернення з російського полону.

Її батько та мати – українські військові. Офіцер-медик Катерина Скопіна та морпіх Ігор Дмитриковський опинились в оточенні на заводі імені Ілліча в Маріуполі. Вторгнення росіян за один день зруйнувало щасливий світ, в якому жила маріупольська родина. 23 лютого 22 року – це був останній день, коли подружжя зайшло до своєї маріупольської квартири, щоби відправити Анну-Марію до родичів. Якомога далі від війни, яка насувалася на місто. Вони не знали, що наступного разу побачать її за рік і три місяці.

Півтора місяці 501-ий батальйон морської піхоти тримав оборону на заводі Ілліча. Виснажений, в повному оточенні. Захисників заводу, так саме, як і оборонців іншої маріупольської цитаделі, «Азовстали», закидали ракетами і авіабомбами. “15 березня шпиталь був зруйнований мінометним вогнем. Просто було зруйноване все. Там, де підвоз поранених. А потім 16 березня на реанімаційне відділення, корпус такий хірургічний, росіяни скинули бомбу”, – розповідає Катя.

Дванадцятого квітня Катерина та Ігор, як і решта військових, отримали наказ скласти зброю і здатися. Вона встигла відправити додому СМСку. “Підбігла до “Старлінку”. Написала, що Ігоря забрали, везуть до Донецька чи до Таганрога. Де Анна-Марія?”, – пригадує Катя.

Це запитання на довгі місяці залишилось без відповіді. Подружжя розлучили, вони не знали, що не побачать один одного цілий рік. Для кожного почалась своя окрема історія полону. Обидвох відвезли до Росії. Кожен з них пережив різні спроби морального і фізичного тиску з однією метою – зламати дух спротиву.“Коси я обрізала, вони їх виводили, казали, що нагадують колоски пшениці. Дівчата роблять татуювання, перманентний макіяж, їм казали, нащо ти це робила, готувалась? Все, що красиве, їх бісить”, – розповідає Катя.

Але було у подружжя спільне – почуття голоду, яке не полишало їх від першого до останнього дня полону. “Думки постійно були тільки про дім та про їжу. Їсти хотілося цілий рік. Я до полону важив 130 кілограмів, а приїхав – 77, отак і годували”, – розповідає Ігор.

Та сильніше від голоду було нестерпне бажання побачити доньку. Катерину звільнили першою, на початку грудня 22-го року. Потім повернувся до України і Ігор, в результаті одного з останніх обмінів полоненими. Як тільки Катя опинилась на волі, вона почала шукати способи повернути дитину з окупованої території. Окупанти зазвичай гальмують процес повернення, стверджуючи, що діти вже стали росіянами і не хочуть повертатися до українських батьків. Не треба доводити, що все це брехня. Достатньо послухати, як щаслива Анна-Марія співає «Стефанію» на весь офіс українського Омбудсмана.

Дмитро Лубинець не розкриває всіх деталей повернення дівчинки до батьків, її довелось перевозити через кордони кількох держав. З маленьких українців, які потрапляють до Росії, окупанти хочуть створити сучасних яничарів, стираючи їхню українську ідентичність. Але в цьому є щось набагато страшніше, вважає український омбудсман.

“На мій погляд, у нас є юридично всі підстави визнавати це геноцидом. Чому? Є п’ять ознак геноциду. Одна з них – це примусове переміщення дітей з однієї етногрупи в іншу, що робить Російська Федерація – бере українських дітей і перевозить на територію Російської Федерації. Каже, це не українські діти, це російські діти. Наступний крок – це примусове всиновлення українських дітей російськими сім’ями. Вони роблять все, щоб діти вірили, що України ніколи не існувало, тому це величезна трагедія нашого народу, що Росія вкотре проводить геноцид нашої нації”, – каже Дмитро Лубинець.

На цей момент десятки тисяч незаконно вивезених українських дітей фактично в заручниках у росіян і дата їхнього повернення залишається невідомою. Але сьогодні хоча б одна з цих тисяч трагедій та драм закінчилась «хеппі-ендом».

Про це Суспільному розповіла мати бійця Дарія Копачівська.

За її словами, зараз вона та її чоловік майже щогодини розмовляють з сином по телефону.

“Мамо, я живий. Мамо я живий”, – це його перші слова, коли він до мене зателефонував”.

Дарія Копачівська. Суспільне Тернопіль

Тарас Копачівський потрапив у полон після виходу з “Азовсталі”. Потім росіяни утримували його в Оленівці, звідти й востаннє вийшов на зв’язок з рідними – 9 червня минулого року. Про це розповів батько бійця Володимир Копачівський. Через кілька днів принесли звістку із військкомату – безвісти зниклий.

“Були припущення, що він у Новоазовську в колонії, то в Горлівці, то на Крим вивезли. Аж потім чоловік на прізвище Підвисоцький, він сидів у Свердловську Луганської області в 38 СІЗО, коли вийшов, обдзвонив хлопців. Показував їм фотографії і так розшукав та дізнався, що Тарас у Свердловську в 38 колонії”.

Володимир Копачівський. Суспільне Тернопіль

Тарас – житель села Красівка, що у Великогаївській громаді. Він пішов до війська під час призову в 2020 році. За пів року до завершення строкової служби підписав контракт зі Збройними силами. Коли почалася повномасштабна війна, боєць був у Маріуполі. Через місяць отримав поранення під час обстрілу. Хлопець три дні був у комі. Потім перебував на “Азовсталі”.

“Дев’ять місяців у невідомості. Дуже важко було чекати, але була надія, віра. Я вірила і знала, мама відчуває. Ніколи з тим не мирилася, коли мені казали, що він пропав. Навіть коли принесли звістку, я казала: “Такого не може бути, бо я знаю, що моя дитина жива. Шукали, зверталися у всі інстанції, їздили в Координаційний центр, писали звернення, чекали на рішення тих звернень, до поліції зверталася і здавала ДНК, в СБУ подавали. Куди тільки можна було, ми не опускали рук”.

Володимир Копачівський каже, постійно молився за сина.

“Бог допоможе, він поверне нам його. І таки ми дочекалися. Радість така, що неможливо словами передати. За такого сина я дякую Богу, що я маю чим гордитися”.

Батьки розмовляють із сином по телефону. Суспільне Тернопіль

За словами батьків, поки чекали на сина з полону, їх підтримували рідні та друзі. Одна з них – перша вчителька Тараса Надія Олійник.

Батьки сповістили вчильку про звільнення Тараса з полону. Суспільне Тернопіль

Жінка досі зберігає фото своїх учнів. На них є і Тарас.

“Дуже був спокійний. Перше, ніж щось сказати, завжди обдумував. Такий був відповідальний до всього”.

Надія Олійник. Суспільне Тернопіль

У селі Красівка на будинках, де є захисники України, – синьо-жовті стяги. Такий і в Копачівських.

“Як тільки почалася війна, наш парох із села отець Андрій каже, щоб люди знали, що ваш син захищає Україну – повісьте прапор. І ми так зробили. Трохи вітер вже потріпав його, але той прапор таки свого захисника дочекався”, – розповів батько бійця.

Прапор на будинку Копачівських. Суспільне Тернопіль

Браму Копачівських до Дня Державного прапора України прикрасили невеличким прапорцем. Суспільне Тернопіль

Український боєць Михайло Калашник, який під час чергового обміну полоненими зворушив усіх словами “мамулько, я вже повернувся”, коли зателефонував їй відразу після повернення, був захоплений окупантами рівно рік тому.

Подрбиці про життя захисника надає “Суспільне”.

10 квітня омбудсман Дмитро Лубінець опублікував відео з військовим, який тільки провернувся з полону.

 

Переглянути цей допис в Instagram

 

Допис, поширений Дмитро Лубінець (@dmytro_lubinets)

Під час розмови з мамою боєць не міг стримати сліз.

Михайло Калашник проживає в Оратівській громаді на Вінниччині. Журналісти зв’язалися з рідною тіткою військового та з’ясували, що військового захопили у полон 10 квітня на Донеччині. У неволі чоловік був протягом року.

Військовий потрапив у полон на Донеччині.

“Ми дізналися про це на наступний день через телеграм-канал: росіяни виклали відео, на якому його було видно. Найголовніше, що ми знали: він живий та здоровий”, – розповіла тітка військового Світлана Яценко.

Михайло пішов служити в армію, коли йому було 18 років. Зараз йому 24. Рік за контрактом прослужив в АТО та овернувся додому. Від початку повномасштабного вторгнення його мобілізували.

Рідні розповіли, що за час перебування Михайла в полоні, ті звертались у всі можливі координаційні штаби, щоб хлопця повернули.

“Учора, 10 квітня, він зателефонував. Ми не знали, де він, що він, просто надіялись увесь цей період, що з ним все добре”, – каже Світлана Яценко.

Вдома на захисника чекають батьки та сестра. Напередодні в Михайла народилася племінниця.

У Криворізькій міській клінічній лікарні №2 жінка цинічно запитала у військових, чому ті не здалися у полон росіянам.

Про це повідомляє Telegram-канал “СВОЇ. Кривий Ріг”.

Поранені військові запитали у жінки, чому вона говорить їм такі речі.

“Ми що тут бігаємо просто так, що ви мали на увазі під тим, що ми повинні були здатися в полон”, – запитав один з них.

На що жінка цинічно відповіла:

“А чого ви не здалися в полон, ви не були б поранені й живі залишилися б”, – заявила вона.

На запитання про те, чи знає вона, що росіяни роблять з солдатами ЗСУ в полоні, жінці просто відмовчалась.

Рік тому спецпризначенець КОРДу Микола Самойленко потрапив у російський полон під Маріуполем. А в лютому 2023 року родині повідомили: їхній цілком здоровий, молодий і спортивний родич помер у полоні через запалення, а де похований – невідомо.

У сюжеті ТСН побратим Самойленка Костянтин Мороз розповів, що у той момент, коли Маріуполь вже окупанти брали в оточення, Микола вирішив поїхати в місто до своїх бойових товаришів.

У день, коли Самойленка захопили в полон, він разом з іншими військовими намагався вивезти цивільних з Маріуполя, навколо якого стискалося кільце. У цій автоколоні була Надія з 3-річним сином, вона побачила, як спецпризначенців КОРДу, які їх супроводжували, беруть у полон. Її чоловіка теж взяли у полон.

Микола Самойленко востаннє зателефонував мамі у вересні 2022 року. Він був в Оленівці, а потім родина дізналася, що полонених КОРДівців перевели до Донецького СІЗО, де зв’язку з ними не було.

28 лютого брату Миколи зателефонував начальник військового й сказав, що Коля помер у полоні 19 січня 2023 року. Йому було лише 26 років.

“Нам сказали, що у нього почалося гостре запалення легенів, а потім – гострий менінгіт. Де тіло мого сина, я не знаю”, – розповідає й плаче мати Миколи.

Побратими підтверджують, що у Самойленка був чудовий стан здоров’я, тож у полоні його просто зламали й убили. Що насправді сталося з Миколою й де він похований – наразі невідомо.

Умови утримання захисників України у російському полоні
Раніше священик ПЦУ Василь Вирозуб розповідав, що полонених українців у Росії жорстоко катувати – били струмом, запихали цвяхи під нігті, а також тримали без їжі, води й сну.

В Офісі українського омбудсмена розповідали, що з особливою жорстокістю тортури застосовувалися до офіцерського складу ЗСУ та бійців загону спеціального призначення “Азов”. Під час допитів українських військовополонених ставили на коліна, били прикладом від автомата по пальцях ніг та відкритих ранах, застосовували плоскогубці, закидали зашморг на шию і душили. Крім того, катували електрострумом, били киянкою та ногами.

А у ніч на 29 липня 2022 року внаслідок дій окупантів була знищена будівля на території колишньої виправної колонії у смт Оленівка, в якій утримувались українські військовополонені, виведені з заводу “Азовсталь”. Загинули понад 50 українських захисників, кількість поранених невідома.

Поранений український військовий провів 42 дні без їжі у підвалі під Бахмутом. Олексій Гордєєв харчувався крихтами та пив із калюж. Чоловік схуд з 80-ти до 42-х кг. Про це розповів журналіст Андрій Цаплієнко в своєму Telegram.

Нещодавно під час боїв під Бахмутом війська ЗСУ захопили позиції російських загарбників та знайшли у підвалі пораненого українського захисника.

Воїни, які звільнили село під Бахмутом, знайшли у підвалі полоненого українського бійця Олексія Гордєєва. З дірками від куль та осколків у стегні та спині, але живого.

З пекла його витяг доброволець ЗСУ з Нової Зеландії.

Нагорі точилися бої, а поранений Олексій 42 дні лежав в підземеллі серед його вбитих і вмираючих від ран товаришів, яким він хотів, але не міг допомогти, – розповідає Андрій Цаплієнко.

Відомо, що коли вода закінчилася, військовий поповнював водний запас отруйним антифризом із нагрівача.

Наразі бійця готують до операції та реабілітації.

Наразі біля військово перебуває батько. Він подякував людям за підтримку:

– Наші молитви ближче до Бога, бо наші хлопці воїни світла!

Щира дяка всім, хто молився, шукав, підтримував і допомагав, був поруч всі ці нескінченні півтора місяці.

Ми разом знайшли нашого Козака!

Слава героям!, – написав батько воїна Олександр Гордєєв

Трагічну новину повідомив у Facebook голова Кам’янець-Подільскої районної ради Михайло Сімашкевич, пише ВСН.

«Ми завжди пам’ятатимемо його як щирого, доброго юнака, який безмежно обожнював свою родину, цей світ і завжди ділився радістю, теплом з усіма. Він дійсно герой! І він завжди буде в нашому серці. Щирі співчуття рідним та близьким. Світла пам’ять захиснику», – йдеться в повідомленні.

Сімашкевича повідомив, Роман отримав тяжке поранення в бою та потрапив у російський полон 24 лютого, де йому не надали медичної допомоги. Життя гумориста обірвалося 28 лютого. Чиновник заявив, що тіло захисника вдалося повернути.

Відомо, що Роман Іваненко – учасник «Ліги Сміху», виступав у команді “Наш формат”. Війна застала його у Німеччині. Але, Роман одразу ж повернувся до України та зайнявся волонтерством. Потім він пішов на фронт добровольцем.

Тернополянина Артема Комісарчука, колишнього військовослужбовця розформованої героїчної 51-ої окремої механізованої бригади, на рахунку якої звільнення понад двадцять міст Донбасу, Україна пам’ятає ще з 2014-2015 років.

Його, та тоді ще майора, а тепер підполковника Сергія Фураєва вся Україна зустрічала з полону, у який вони потрапили 24 серпня 2014 року під Іловайськом. Понад рік їх утримували у катівнях Донецької СБУ, а у вересні наступного року обміняли на бойовиків.

Про це розповідає “Vsn”.

Син військовослужбовця, Артем пішов на війну добровольцем. Заради захисту України приїхав з-за кордону, де перебував на роботі. Не міг залишатися осторонь, коли на його країну напали. Разом із побратимами брав участь у запеклих боях за визволення міст Луганщини та Донеччини. Прізвище Артема понад 20 разів викреслювали з обмінних списків, кілька десятків разів його виводили на розстріл, били, піддавали тортурам, але це не зламало його дух.

Після полону Артем довго звикав до мирного життя та займався відновленням втраченого у полоні здоров’я. Згодом познайомився із майбутньою дружиною Тетяною, одружився. У шлюбі народилася донечка Януся. Щастю молодого подружжя не було меж. Та попри приємні сімейні клопоти, Артем не забував, що війна не закінчилася. І зібраний рюкзак з усім необхідним спорядженням завжди був напоготові.

«24 лютого країна здригнулася від вибухів. Я прокинувся о 5.45 год, й збирався їхати на роботу. На той час працював торговим агентом в одній європейській компанії. Та коли зайшов у соцмережі й побачив, що вся стрічка майорить новинами про початок повномасштабної війни, тихо розбудив дружину, обережно, підбираючи слова, попросив збирати речі, а сам поїхав на заправку, оскільки розумів, що почнеться паливний колапс.

Після того, як відвіз їх з донечкою у село, подзвонив на роботу та повідомив, що йду у військкомат. Разом зі мною вирушив і мій директор, з яким згодом потрапили до одного підрозділу. Мене розподілили у 105-ту бригаду ТРО спочатку на посаду стрільця. Попри досвід, набутий у бойових діях 2014 року, довелося знову проходити вишкіл.

Нас навчали вогневій та фізичній підготовці, тактичній медицині, бойовим чергуванням, охороні спецоб’єктів тощо. Після чого відправили у Харківську область. Першим населеним пунктом стало село Краснопілля, у якому працювали разом із 93-ю бригадою. В іншому займались зачистками і частково розмінуванням», – розповідає він.Артем вже був виконувачем обов’язків командира взводу контрдиверсійної боротьби (КДБ), як у жовтні, на свято Покрови, отримав наказ на штурм позицій окупантів.

«Я рухався першим, коли помітив розтяжки та мінування, і вже збирався попередити хлопців, як прогримів вибух, обернувшись, побачив як командир відділення підірвався на міні. Кинувся на допомогу, аж тут пролунав ще один вибух, і мене відкинуло. Поглянувши на себе, зрозумів: це – кінець. Подумки попрощався із дружиною та донькою, після чого, перемагаючи біль, по рації викликав евакуаційну машину. Хлопцям, які були поруч, наказав виносити пораненого побратима. Під час евакуації кілька воїнів отримали поранення різного ступеня важкості внаслідок підриву на мінах та розтяжках. Я виявився найважчим», – пригадує Артем.

Артема евакуювали до Харкова, де лікарям вдалося стабілізувати його стан. Він пережив штучну кому, у якій пробув 4 дні. Поранення були вкрай важкими, йому загрожувала ампутація ноги з видаленням суглоба, один уламок у черепі спричинив його тріщину, інший засів біля серця, окрім того, отримав пошкодження ока та велику рану стегна з відкритим переломом, скальповану рану живота та уламкове ураження рук. Життя воїна трималося на волосині, лікарі не давали жодних прогнозів.Важко уявити, що тоді пережили його батьки та кохана дружина. Попри сильну контузію та втрату свідомості, бувши під морфієм, зумів попросити парамедиків повідомити їй про те, що з ним сталося.

«Після Харкова мене перевели у лікарню до Сум. Її кваліфікований персонал зробив все можливе і неможливе задля стабілізації мого стану, щоб можна було транспортувати до Львівського військового госпіталю. Одразу по прибуттю туди до мене приїхали мої рідні.

Тато ще на певний час мусив лишитись, оскільки через часті операції треба було перекладати мене з ліжка на каталку, та й взагалі потребував постійного догляду. У госпіталі мене складали докупи й зшивали. Якось в операційній розговорився з хірургом з Великобританії, котрий наполіг на тому, щоб львівські лікарі подали заявку на моє лікування за кордоном. І вже за тиждень я був у Гданську, де на мене чекає низка операцій. Загалом за пів року переніс сорок оперативних втручань. Увесь цей час був прикутим до ліжка.

Попереду – довгий і непростий шлях до одужання і водночас до рідної домівки. Та я все витримаю, і все пройду, адже мені є заради кого жити», – запевняє він.

На сьогодні Артем знаходиться на лікуванні у Польщі. Поруч із ним перебуває його кохана дружина Тетяна, яка є його опорою та підтримкою. Попри важкі поранення та випробування, які довелося пройти, і які ще чекають на нього на шляху до одужання, не шкодує, що одягнув військову форму і взяв до рук зброю. Бо захист рідної країни вважає священним обов’язком кожного чоловіка, який має честь і гідність. На відміну від багатьох воїнів, які пережили пекло, і не бажають згадувати його, Артем Комісарчук навпаки, готовий говорити про війну, бо не хоче її тримати у собі. Зізнається, вона розриває його зсередини та крає душу, і додає, допоки будемо ховати її у собі, доти будемо безмовними свідками чужих фатальних помилок.

За прогнозами медиків, на відновлення здоров’я сержанту Артему Комісарчуку потрібно не менше двох років. Однак повністю це зробити не вдасться. Та герой дякує Богу за те, що вдруге після полону дав йому шанс на життя. Все інше не важливо. Він упевнений у перемозі України, яка здобувається страшною ціною, ціною скалічених доль і втратою життів наших воїнів. А для того, аби війна не повторилася, радить вчити історію не за фактами, а прикладами, та виокремлювати контекст подій.

Цитата

“Додому повернулися 100 військових і один цивільний — перший заступник міського голови міста Енергодара Іван Самойдюк. Він не зламався, відмовився співпрацювати з ворогом і був викрадений окупантами 19 березня минулого року на блокпосту біля Благовіщенки. Після 333 днів неволі він повертається до рідних та близьких”, – йдеться у повідомленні.

Деталі

Крім того, за даними Координаційного штабу, серед звільнених військових багато поранених. Більшість — захисники Маріуполя. Також є українські оборонці з херсонського та київського напрямків. Серед інших повернулися 63 оборонці Азовсталі, захисники Бучі, Херсона та Лиману.

До Військово-морських сил належать 46 звільнених, до Державної прикордонної служби — 29, Нацгвардії — 12, восьмеро звільнених належать до Збройних Сил України, п’ятеро — до лав Територіальної оборони.

Цього разу всі звільнені в результаті обміну — рядовий та сержантський склад.

Додамо

Від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну вдалося повернути додому 1863 українці.

“Я не повірила, що наші в місті. Хоча я весь час чекала і вірила, – вихователька Олена Наумова не стримує сліз. – Це, мабуть, було моє друге народження. Не тільки моє – усіх наших друзів, усіх херсонців. Це таке було щастя! На вулицях, на площах. Від тих хлопців, наших військових, ми не могли відірватися. Ми їх обіймали, ми їх цілували”.

Олена Наумова – звичайна вихователька херсонського дитсадка. Але вона стала безстрашним борцем за Україну. Та пережила пекло російського полону. Від перших днів окупації Олена розпочала інформаційну війну в соцмережах. Щодня ризикуючи життям, жінка доводила ворога до сказу: “Вони за мною слідкували, вони слухали мої ефіри. Сиділа в окупованому місті і тричі в день у стрімах кричала: “Слава ЗСУ!”. Нас було багато таких. Оцей спротив херсонців – він просто їх діставав. І вони вирішили покарати одного з нас, щоб іншим не кортіло”.

На згадку про жахи полону Олена зберегла поліетиленовий пакет, який окупанти вдягли на неї під час викрадення.

“Так, взяли і на голову одягли. Коли я сиділа на допитах, хтось із них заходив і кричав: “А, вот ти, звєзда!”. Думаю, зараз як заліплять по голові, бо не видно ж було нічого. Це таке приниження, це намагання зробити з людини безсловесну істоту. Ти не можеш сам запитати щось. Одразу: “Нє! Молчать!”.

Колишня бранка впевнена, що росіяни вдягали цивільним на голови пакети через панічний страх бути впізнаними.

“Вони бояться! Вони бояться нас, українців, вони бояться, що знайдуть кожного. А знайдуть кожного, обов’язково!”

“Згідно зі встановленими міжнародними актами, цивільні не можуть бути в полоні, це стосується виключно військовослужбовців, – наголошує Андрій Нєбитов, начальник Нацполіції в Київській області. – Більше того, вони ж не лише забирають цивільних в полон – вони їх потім пускають на обмін на своїх військовослужбовців. Цивільні – вони фактично заручники. Це злочин, який передбачає порушення законів і звичаїв ведення війни. За це обов’язково настає відповідальність”.

“Вони мене майже не годували, – розповідає колишня бранка Олена Наумова. – Печиво, що я з собою взяла, там було грамів 200. Перші два дні я з’їдала по три печенюшки вранці і ввечері. Казали, що “женщін вашего возраста ми нє бьйом”. Але все одно я отримувала і по обличчю, і дроти до мене під’єднували”.

Але страшнішим за голод, побиття та електрострум виявилося катування спрагою.

“Найбільше в підвалі боялася, що в мене закінчиться вода, – каже Олена. – Якщо до голоду можна звикнути, то без води людина скільки днів може прожити? Інстинкт самозбереження спрацьовував. Мозок диктував: тобі потрібна вода”.

“Всі, хто перебуває в полоні, вони в заручниках у абсолютно хворих на всю голову людей, – каже Максим Жорін, екскомандир полку “Азов”. – Вони не надають ані необхідну медичну допомогу, ані необхідну кількість їжі й води, ані зв’язок з рідними. Всього цього просто не існує”.

Пройшовши всі кола пекла, сьогодні Олена ділиться власними правилами, які допомогли їй вижити в полоні. Правило перше – демонструвати природну поведінку: “Якщо я буду зображати з себе Жанну Д’арк, то мене будуть вбивати болісно і довго. Тобі страшно – кажи, що тобі страшно. Тобі хочеться плакати – плач. Це буде природньо, і вони можуть повірити. І тому я так грала свою роль: мовляв, я вам все скажу. А сама давала їм дезінформацію, давала контакти людей, які, наприклад, давно виїхали”.

Друге правило виживання в полоні – не занепадати духом. Інакше можна збожеволіти.

“Я робила зарядку, я ходила, я подумки співала, читала вірші, – розповідає Олена Наумова. – Щоб не з’їхати з глузду, треба обов’язково зайняти чимось мозок. Згадувати приємні моменти в житті. Думати про те, яка гарна буде наша країна, коли ми звільнимо її від окупантів”.

Та головне правило виживання в полоні – взаємодопомога та підтримка інших бранців.

“Обов’язково думати не тільки про себе. Над молодими дуже знущалися, їх весь час били, катували струмом, – свідчить Олена. – Між камерами були такі великі отвори, через які проходили труби. Я ставала на коліна, зазирала до полоненого по сусідству, бо він сам був пристьобнутий, казала: “Валєрчик, як ти?”. Каже: “Тітонько, все нормально”. Взагалі, якби не Валєрка, я б там замерзла. Я була в одній майці і в одній літній спідниці. У нього був туристичний килимок. Він його розірвав навпіл руками, закованими в кайданки, і просунув мені в цей отвір”.

“Люди, яких викрали і закривали в одній камері, їх всіх примушували кричати “Слава Росії, слава Путіну”. Якщо в камері знаходилося 20 людей і один не співав або висловлював свою проукраїнську позицію, били всіх”, – наголошує Андрій Нєбитов.

“Але ми розуміємо, що у всіх різне здоров’я. Хтось витримає тортури, а в когось слабке серце. Треба дбати і про себе, і своє оточення, думати про те, що все одно з полону людину буде визволено”.

Серед людей, які виховувалися в СРСР, побутує міф, що військові в полоні мають триматися героями. Ізраїльський спецпризначенець Денис Десятник ділиться власним досвідом, як вчать виживати в полоні бійців ЦАХАЛу: “В першу чергу, не панікувати, аби в будь-якій ситуації тримати себе в руках. В Ізраїлі є невелика кількість спецпідрозділів, які готують своїх співробітників, щоб за будь-яких тортур, навіть в разі ампутації кінцівок, людина не здала важливу інформацію”.

Але таке геройство стосується лише окремих загонів спецслужб. Для звичайних бійців ЦАХАЛу головне завдання в полоні – зберегти своє життя.

“Військовий, якій просто воює на передовій, він боронить свою країну, захищає свій дім, але якоюсь глобальною інформацією він не володіє, – каже Денис Десятник. – Тому йому навіть рекомендують у разі взяття в полон розповідати все, що він знає, і не наражати себе на тортури”.

Цей досвід кращих армій світу запроваджено і в сучасному українському війську.

“На випадок, якщо людина потрапляє в полон, є протокол у його підрозділі, – підтверджує екскомандир полку “Азов” Максим Жорін. – Вони одразу міняють радіостанцію, вони міняють позивні, вони міняють позиції. Для того, щоб зберегти життя інших людей, не піддавати їх ризику. Тому тримати інформацію і за неї терпіти немає жодного сенсу. Ти маєш зберегти своє життя та здоров’я для того, щоб повернутися і продовжувати свою боротьбу”.

Про це повідомляє Координаційний штаб із поводження з військовополоненими.

У Туреччині відбулися триденні переговори уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця з російською стороною. Під час переговорів сторони домовлялися про створення створення гуманітарного коридору для обміну полоненими та утримуваними особами. Переговори відбулися за участю турецького омбудсмена Шерефа Малкоча.

Дмитро Лубінець повідомив що, під час зустрічі вдалося змусити РФ визнати необхідність повернення в Україну тяжкопоранених осіб без будь-яких умов, як це вимагається ст. 110 Женевської конвенції. Крім того, омбудсмен наголосив, що в цьому випадку йдеться не про обмін, а саме про репатріацію.

Під час переговорів країні-агресору було передано список з іменами 800 тяжкопоранених українських військовослужбовців.

Коментар: “Ми пояснили це російській стороні. Не скажу, що вони вже погодилися і починають виконувати, але визнали, що це дійсно є в Женевській конвенції“, – розповів український омбудсмен.

Крім того, тривають переговори щодо звільнення цивільних українців, які перебувають у російському полоні ще з 2014 року – у цьому списку налічується 377 осіб. Також порушувалося питання про порятунок політв’язнів Кремля, в якому 158 українців. Примітно, що більшість із них – кримські татари.

Лубінець додав, що ідею створення гуманітарного коридору підтримав президент Туреччини, активну участь у цих переговорах також бере лідер кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв.

Україна повернула ще двох дітей, яких незаконно утримували російські загарбники.

Про це повідомило Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України.

Уточнюється, що звільнити вдалося 11-річного Марка та 18-річного Данила. Молодшого хлопчика росіяни незаконно утримували в тимчасово окупованому Торезі на Донеччині, старшого – у Росії.

“За повернення 11-річного Марка та 18-річного Данила боролися майже два місяці. 17 жовтня їхня мама Юлія звернулася до Мінреінтеграції з проханням допомогти евакуювати її синів: Марка – з тимчасово окупованого Тореза на Донеччині, Данила – з росії”, – сказано у повідомленні.

Як виявилося, їхню маму, уродженку Тореза, тривалий час російські загарбники теж тримали в полоні. Її вдалося звільнити під час так званого “жіночого обміну”, коли до України повернулися одразу 108 бранок РФ.

Одразу після повернення на вільну територію, матір звернулася до Мінреінтеграції із проханням звільнити її дітей.

“Нарешті Марк і Данило в Україні, з мамою. У воз’єднаної щасливої родини починається нове життя!”,- пише пресслужба Мінреінтеграції.

Загалом до України вже вдалося повернути із полону РФ понад сто дітей.

Окупанти, які захоплюють в полон українських військових, шантажують їхні родини. Примушують фотографувати потрібні їм, росіянам, об’єкти, обіцяючи звільнити військових.

Про це в коментарі для ТСН.ua повідомила волонтерка та депутатка міської ради Дніпра Наталія Гончаренко, розповідаючи про щемливу історію Ганни Гейкало – дружини одного з захисників.

Пішов на роботу і звідти вирушив воювати
Нещодавно Гончаренко опублікувала відео про цю дівчину, після чого історія набула великого резонансу.

“24 лютого її цивільний чоловік, Черкашин Ігор пішов на роботу та звідти вирушив воювати, – розповідає Гончаренко. – Потім, 2 березня, він зателефонував дружині та повідомив, що прямує воювати у Волноваху. Від березня вони поспілкувались ще раз, він попрохав дружину надіслати номер своєї банківської карти та додав: “Невідомо, що буде далі”. Після цього зв’язок обірвався. В кінці квітня військомат видав Ганні довідку, що Ігор зник безвісті на території Донецької області”.

За словами Гончаренко, два тижні тому Ганна отримала від невідомих відео, на якому до неї звертається Ігор, повідомляє, що він живий та перебуває в полоні у росіян.

Невідомі надсилають відео і просять сфотографувати інфраструктурні об’єкти
Ми розшукали Ганну Гейкало та поспілкувались з нею. Вона виховує чотирьох дітей (найменшій дитині – 1 рік 11 місяців), живе на зйомній квартирі та вимушена працювати на трьох роботах.

“Мій чоловік – військовий. З 2017 року був у відставці, – розповідає Ганна. – На початку березня цього року він повідомив мені, що перебуває у Волновасі. Після цього зв’язок обірвався і все. В кінці квітня я отримала довідку з війцськомата, що Ігор є водієм-танкістом, героїчно оборонявся та зник. Річ у тім, що танкістом він ніколи не був. Правоохоронці, до яких я зверталась, мені відповідали питанням: “Ви хочете, щоб ми поїхали в Волноваху та принесли тіло вашого чоловіка?”

За словами Ганни, вже в жовтні вона отримала від невідомих відео, на якому до неї звертається її чоловік та повідомляє, що в полоні.

“Після цього я звернулась з відповідною заявою до СБУ. Повідомила, що мій чоловік живий та попрохала вжити заходів для його звільнення, – каже Ганна. – Прохаю, щоб чоловіка внесли в списки на обмін. Ми всі дуже втомились. Я працюю без вихідних, свою маленьку доньку я майже не бачу півроку. Коли йду на роботу – вона спить, коли приходжу – вона спить”.

До цього Ганна додає, що з банківської карти Ігора, після того, як він, начебто, зник безвісти, невідомими було списано всі наявні гроші.

“Навіть ті, які він заробив на будівництві. Ці кошти він просто не встиг перевести мені. Мені ж повідомили, що я для нього – цивільна дружина, майже – ніхто…”

Як нам стало відомо, окупанти, які надіслали Ганні відео з Ігорем, додали до нього повідомлення з вимогою сфотографувати певні інфраструктурні об’єкти.

“Ганна розповіла про це СБУ”, – повідомила нам Наталія Гончаренко.

В інтерв’ю ВВС вона розповіла про те, що її постійно залякували.

За її словами, перші кілька місяців окупанти позбавили дівчину доступу до здорової їжі та свіжого повітря, а спала вона на підлозі. Коли Мар’яна була вже на 9-му місяці, їй заборонили користуватися туалетом.

Росіяни постійно залякували полонену і погрожували їй, що відберуть дитину після пологів і віддадуть до дитбудинку. Пізніше полонену привезли на склад для зйомок відео з іншими військовополоненими з “Азовсталі”.

Перший допит відбувся невдовзі після здачі в полон, який проводив російський урядовець.

“Він сказав, що, якщо я не відповім так, як йому потрібно, він відправить мене до табору в росію, а мою дитину заберуть”, – сказала Мар’янна.

Також окупанти залякували жінку собаками, щоб змусити її робити неправдиві заяви.

Медична освіта дала дівчині можливість розуміти, наскільки нормально протікає вагітність. Скарг на самопочуття не було, незважаючи на те, що в камері, яка розрахована на шістьох, мешкали 40 дівчат.

“Старі жінки спали по двоє або по троє на ліжку. Я спала на підлозі під ліжком із подругою. У мене була пара подушок та ковдра”, – сказала Мар’яна.

Пізніше дівчину перевели до меншої кімнати, де вона спала на дерев’яному матраці на підлозі.

Військовополонена медик розповіла, що окупанти знали про її становище з самого початку, але перші кілька місяців поводилися з нею так само, як і з рештою полонених жінок. І тільки коли Мар’яна була на 7-му місяці вагітності, лікар наказав їй більше бувати на свіжому повітрі. Після цього окупанти дозволили гуляти дівчині у дворі, але це залежало від чергового охоронця: хтось дозволяв гуляти півдня, а хтось зовсім не випускав надвір.

Жителька Тернополя Анастасія Крисак уже 5 місяців чекає на повернення з російського полону свого коханого Назара, який служив у полку “Азов”.

Про це пише “Суспільне”.

Дівчина розповіла, що востаннє з коханим вона говорила 19 травня, коли був вихід із “Азовсталі”. Після цього про коханого Анастасія нічого не знає. Вона переглядає російські пропагандистські ролики, щоб дізнатись, чи живий її наречений.

“Бачила його на відео. У пабліках російських. Там було відео, де вони знімали полонених, я побачили, що він здоровий на вигляд. Більше я нічого не знаю. Знаю лише те, що після теракту в Оленівці, його там не було. З ним все гаразд, про це казали хлопці, які вже повернулися з полону”, – каже Анастасія Крисак.

Дівчина каже, що РФ офіційно підтвердила, що Назар перебуває у їхньому полоні.

“Я за себе зараз не думаю. Думаю, як йому там щодня. Чекаю, коли його обміняють і повернуть додому. Вони там повністю в інформаційному вакуумі. Більше того, там ведеться інформаційна пропаганда. На них психологічно тиснуть. Ми всі знаємо, як діє Росія. Тому я більш хвилююся за його психологічний стан, як йому там”, – каже Анастасія.

Пара зустрічалась три роки. Після повернення Назара з полону дівчина мріє вийти за нього заміж.

Обмін військовополоненими
Востаннє про обмін між Україною та Росією повідомлялось 29 жовтня. Тоді вдалося звільнити 52-х українців – офіцерів, медиків, сержантів та солдат.

Раніше Україна повернула з російського полону захисників Маріуполя, серед них є воїни “Азову”. 200 наших героїв обміняли на кума Путіна Віктора Медведчука, а командирів “Азовсталі” – на 55 окупантів.

Заступниця міністра оборони України Ганна Маляр повідомила, що Україна від початку повномасштабного вторгнення РФ здійснила 28 обмінів та звільнила з полону 978 осіб, серед який 99 – цивільних.

Інформація про проект активно шириться серед росіян і дає позитивні результати. За словами Віталія Матвієнко, проєкт “Хочу жить” повністю себе виправдав.

“З моменту старту проєкту вже маємо понад 3000 звернень від російських військових. Цифру тих, хто добровільно здався у полон, в цілях безпеки наразі не називаємо”, – зазначив спікер.

Також для окупантів, які хочуть здатися, навіть створили чат-бот. а Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими приймає звернення від росіян і гарантує дотримання Женевських конвентів щодо лікування військовополонених.

У ЗСУ нагадують, що для росіян, які хочуть здатися в полон, та їхніх родин діє “гаряча лінія”. Для отримання інформації слід телефонувати за номерами: +38 066 580 34 98, +38 093 119 29 84.

Історію звільненої Людмили Гусейнової розповіли у ВВС Україна.

Людмила разом із чоловіком ще у 2014 році залишилася на окупованій Росією території Донецької області. Вона допомагала сім’ям та дітям, які опинилися у важких обставинах і не приховувала свою проукраїнську позицію.

У 2019 році її затримали прямо на робочому місці. На Гусейнову донесли “колеги” і причиною арешту стали ще і її пости у соціальних мережах. Чоловік Людмили почув її голос у телефоні 17 жовтня – її звільнили в рамках “жіночого обміну” 17 жовтня разом із ще 12 цивільними.

На її будинку довго висів український прапор
Людмила Гусейнова працювала інженером з техніки безпеки на птахофабриці у Новоазовську. Коли Росія вторглася на територію Донецької області, вона з чоловіком вирішила не їхати й по суті взяла на себе функції дитячого омбудсмена на окупованій території.

Вона займалася дітьми із сімей, які опинилися у складних життєвих обставинах.

“Люда була завжди відчайдушною. По-перше, вона залишилася в Новоазовську. Довгий час над їхнім будинком висів синьо-жовтий прапор. Потім з міркувань безпеки його зняли. Могла йти по селу і вітатись: Добрий день. Навіть колеги через це поскаржилися” на неї директору”, – розповіла її подруга Ліна Кущ.

Гусейнова разом з однодумцями знаходила ресурси в Україні та за кордоном, щоб допомогти дітям у Новоазовську та в навколишніх селах.

“Пам’ятаю, як перед Новим роком ми підписували дітям з окупованої території листівки. Це було зворушливо. А ми отримали звідти дитячі малюнки. Коли Люда привозила щось для дітей, казала: це вам від України”, – розповідає Ліна Кущ.

Для Людмили було важливо, щоб діти на окупованих територіях зберігали зв’язок з Україною та знали, що вони українці та їх підтримують.

Ліна Кущ каже, що вона була “неформальним омбудсменом” дітей на окупованих територіях. Але вона при цьому була одна і підтримати її не було кому.

“Слава Україні!” на піску
Як розповів Дмитро Пархоменко, Людмилу забрали з роботи у жовтні 2019 року. Їй навіть дозволили повернутися додому та взяти необхідні речі.

А потім вона просто зникла. Чоловікові знайомі казали, що через 4-5 днів все рішиться. Але цього не сталося, і він гадки не мав, де Людмила.

Майже місяць Пархоменко безрезультатно намагався знайти дружину у всіх інстанціях окупаційної влади. А потім виїхав на підконтрольну Україні територію. У Києві він звернувся до поліції та СБУ – написав заяви.

Пізніше з’ясувалося, що Людмилу Гусейнову звинувачували у шпигунстві, екстремізмі та зраді. Чоловік розповів, що всі звинувачення були на підставі постів у соціальних мережах, фотографіях із написом: “Слава Україні” на піску, на підставі кількох свідчень людей про те, що вона допомагає українцям та зневажає окупантів “ДНР”.

Арешт Людмили став шоком для її друзів. Місяць її утримували у сумнозвісній в’язниці “Ізоляція” у Донецьку, звідки регулярно возили на допити. А потім перевели до СІЗО.

Як каже Ліна Кущ, це було певною перемогою, оскільки на окупованих територіях СІЗО – це певні правила та гарантія, що людина не зникне, як в інших місцях утримання.

Для себе Людмила нічого не просила, але просила піклуватися про дітей у колишньому сільському інтернаті в Новоазовському районі.

У 2021 році Гусейнова (Пархоменко – за чоловіком) стала лауреаткою Національної правозахисної премії – заочно.

Ліна Кущ зазначає, що Людмила за дітей готова була йти напролом, навіть крізь погрози. Вона за них просто воювала.

У полоні – 3 роки та 13 днів
17 жовтня Дмитру Пархоменко зателефонували та повідомили, що його дружина Людмила повертається додому в рамках обміну полоненими. А потім Людмила йому зателефонувала сама.

Наразі вона знаходиться у Дніпрі та проходить медичне обстеження. Дмитро з нетерпінням чекає на зустріч із дружиною, і розуміє, що поспішати зараз не потрібно.

“Все закінчилося добре. Слава Богу. Гірше вже не буде”, – додає він.

Відео розмови опублікував на своєму YouTube-каналі український блогер та журналіст Володимир Золкін.

Жінка стверджувала, що він не може перебувати в полоні, бо вона з ним нібито “тільки вчора розмовляла”. Сам загарбник відповів, що такого не було.

“Скажіть кодове слово, якщо мій син у полоні”, – вимагала жінка.

Самий окупант дуже розсміявся після слів матері.

Також вона заявила, що українці нібито всіх завжди “розводять” і назвала Україну “фашистською країною”.

В кінці росіянка сказала, що поїде до військкомату, щоб самостійно дізнатися про долю свого сина, а журналіста, який пропонував їй поспілкуватися з ним, послала.

“Тому що ви з України всіх “розводите”, це нам давно відомо. Ваша фашистська країна. Ви з нахабною мордою. Зараз поїду у військомат і все дізнаюся. Пішли ви у ж**у”, – сказала росіянка і кинула трубку.

Після цього журналіст відправив їй відеоповідомлення з полоненим, який підтвердив, що перебуває у полоні. Мати відео передивилася, але не відповіла.

В ОП нагадали, що командир полку Нацгвардії “Азов” Денис Прокопенко (Редіс), його заступник Святослав Паламар, в.о. командира 36-ї окремої бригади морської піхоти Сергій Волинський (Волина), старший офіцер “Азова” Олег Хоменко і командир 12-ї бригади Нацгвардії Денис Шлега перебувають у Туреччині, згідно з умовами обміну.

“Ми мусимо звільнити всіх, хто залишається в російському полоні та за ґратами, усіх, хто був примусово депортований. Ви розумієте, як це важливо. Люди – це найцінніше, що є в України. І ми наполегливо боремося за повернення кожного нашого воїна й кожного цивільного”, – наголосив Єрмак.

Він також наголосив, що родини захисників “Азовсталі” борються за звільнення усіх, хто досі залишається в полоні.

Керівник ОП також зазначив, що історія оборони Маріуполя та “Азовсталі” стала для всього світу свідченням мужності та стійкості українського народу й залишатиметься взірцем незламності для багатьох поколінь українців.

“Маріуполь став нашими Фермопілами. Як і про 300 спартанців, про оборону та трагедію Маріуполя має знати весь світ. Але найважливіше, про що я завжди кажу: герої мають бути живими”, – резюмував він.

Також з “азовцями” зустрілася і перша леді України Олена Зеленська.

“Емоцій багато. Шлях до цієї миті був довгий і важкий. Нарешті вони змогли обійнятися. Передала їм привіт і подяку від України, від президента та всіх людей, за яких вони воюють. Важливий день. Головне – що Україна бореться й боротиметься за всіх наших людей. Їх ще багато в російському полоні – чоловіків і жінок, військових і цивільних. І нам потрібен кожен і кожна. Живими”, – наголосила Зеленська.

Звільнення “азовців” з полону
Як повідомляв УНІАН, 21 вересня стало відомо про звільнення з російського полону 215 захисників України.

За умовами обміну з РФ командир “Азова” Денис “Редіс” Прокопенко, заступник командира “Азова” Святослав “Калина” Паламар, старший офіцер “Азова” Олег Хоменко; командир 36-ї окремої бригади морської піхоти Сергій “Волина” Волинський і командир 12-ї бригади Нацгвардії Денис Шлега мають перебувати в Туреччині під особистою протекцією президента Реджепа Таїпа Ердогана до кінця війни.

Як зазначив президент України Володимир Зеленський, серед звільнених є ті, хто пережив теракт, влаштований росіянами в колонії в окупованій Оленівці на Донеччині.

Звільнені командири вже пройшли в Туреччині медичні огляди.

Морський піхотинець, лейтенант Сергій Стратічук опинився в оточеному Маріуполі і зник зі зв’язку, а пізніше з’ясувалося – отримав поранення і потрапив у полон.

За 162 дні в російських буцегарнях Сергій жодного разу не зміг зателефонувати коханій Олександрі Безсмертній чи бодай написати повідомлення. Вона ж писала йому щодня – радилася, казала, що кохає і вірить, що він обов’язково до неї повернеться.

Ця історія, оприлюднена в марафоні “Єдині новини”, про дуже велику любов та про неймовірно важку розлуку.

Вони встигли побратися минулої осені – взяли шлюб за один день, ледве встигли купити обручки

Тендітна морська піхотинка Олександра щодня молилася і писала Сергію, сподіваючись – повернеться і прочитає.

З полону Сергій повернувся 22 вересня. Він сильно схуд: важив 120 кг, а нині – 89.

“Вони закохано дивляться один на одного і тепер точно знають – Безсмертна не дарма молилася і чекала, а Сергій тепер теж трохи безсмертний”, – йдеться у сюжеті.

Вони вже запланували собі весілля в національному стилі, і звісно ж дітей. І для повного щастя не вистачає, лише аби синьо-жовтий прапор знову був у кожному українському місті та селі.

22 вересня пʼятеро звільнених громадян Великої Британії — Ейден Аслін, Шон Піннер, Джон Хардінг, Ділан Хіллі та Ендрю Хілл — повернулися додому. Британці стали частиною великого обміну полоненими між Росією та Україною.

Ейден Аслін повернувся до Великої Британії після того, як кілька місяців перебував у полоні в так званій “ДНР”.

Про це пише Бі-бі-сі.

Він розповів, що ув’язнених змушували щоранку співати гімн Росії. “А якщо хтось не співав, його за це карали. Його били”, – сказав він. Колишній в’язень згадав, що під час перебування в полоні його різали ножем і били через татуювання.

Згадуючи про момент, коли його вдарили ножем у спину, Аслін сказав: “Я знав, що є дуже висока ймовірність того, що мене вб’ють”.

Тоді росіянин, який його охороняв, запитав: “Ти хочеш швидкої смерті чи красивої смерті?”

Коли він відповів, що хоче швидкої смерті, йому сказали: “У тебе буде красива смерть, і я подбаю про те, щоб це була красива смерть”.

У мережі опублікували надзвичайно зворушливе відео першої зустрічі бійця з дружиною після довгої розлуки.

“Командира підрозділу “Ведмеді” Олександра Кравцова, друга “Ведмідь”, звільнено з російського полону. Ось так свого захисника зустрічає дружина. Шану всім Героям України. Продовжуємо боротьбу за повернення кожного. Відео – Марина Кравцова”, – підписали ролик у мережі.

“Це наші Марічка та Ведмідь”, – підписала у мережі відео Юлія Паєвська (парамедик “Тайра”, яку раніше звільнили з російського полону.

Дивіться відео!

Щаслива подія не давала заснути цієї ночі мільйонам українцям по усьому світу, радість за рідних, котрі дочекалися і можуть обійняти своїх рідних!

Відео: Марина Кравцова pic.twitter.com/qMwb6kbeP8

— Катя Косач (@KatrusaKosac) September 22, 2022

Відомо, що Олександр Кравцов боронив Маріуполь. Після цього він потрапив у полон до росіян.

Його дружина – Марія зустріла героя ніжними поцілунками та обіймами.

Українці у соцмережах не можуть стримати сліз під час перегляду цього моменту.

Дякую всім, хто причетний. Слава Богу. Сльози.
До сліз… Радість за тих, хто повернувся з полону, і тих, хто дочекався. Вдячність усім, хто сприяв звільненню. Важливо повернути всіх наших полонених.
Сльози радості. Вдячність усім, хто допомагав. Молимося за всіх, хто ще має повернутися.
Божечко, дякую, 10 разів переглядаю і ще хочу дивуватися, і переживати таке відчуття. Боже, дякую за такі миттєвості щастя.

Сьогодні, 22 вересня, Дмитро зустрівся із рідними.
Про це повідомила сестра Дмитра

“Так виглядає щастя. Худенький,виснажений,але ЖИВИЙ”, — написала сестра звільненого з полону.

Нагадаємо, фотографії Козацького розповіли всьому світові про пекло, в якому опинилися захисники міста, та про мужність українських військових. Улітку роботи Козацького отримали спеціальну нагороду польського конкурсу Grand Press Photo 2022.

Побоюючись бути убитими, загарбники масово здаються Збройним силах України у полон.

Про це повідомив на своєму Telegram-каналі військовий журналіст Андрій Цаплієнко.

Журналіст показав фото полонених загарбників.За словами журналіста, у результаті боїв лише 92-а окрема механізована бригади імені кошового отамана Івана Сірка поповнила обмінний фонд військовополонених десятками російських солдатів та офіцерів.

“Їм пояснюють їхній статус а шанси піти на обмін. Щобільше полонених візтме українська армія, тим швидше повернуться наші воїни з російських таборів”, – написав він.

Серед захисників, які були на “Азовсталі” та зараз перебувають у російському полоні, є 21-річна волонтерка та парамедик Катерина з позивним “Пташка”. За словами пані Світлани, матері дівчини, наразі її донька знаходиться в Оленівці.

Про це вона розповіла журналістам “Еспресо”.

Мені розповіли, що моя Катюша перебуває в Оленівці. Щодо утримання, то яке ж там утримання, знаємо тільки зі слів тих, хто звільнився завдяки обміну. Тобто інформація про утримання та про відношення до наших полонених до нас дійшла – поділилася жінка.

Попри відсутність зв’язку з донькою, жінка вірить, що незабаром її “Пташка” та всі оборонці Маріуполя з Азовсталі повернуться додому. За словами мати Світлани, все необхідне для звільнення полонених робиться відповідними органами.

“Пташка” стала відомою, коли мережею почалися шеритися відео, на яких дівчина співала та підіймала настрій захисникам Маріуполя у перервах між боями. Юна захисниця є акторкою народного драма­тичного театру-студії, поетесою, викона­вицею класичних арій і патріотичної кла­сики.

​Росіяни готують показове “судилище” над захисниками “Азовсталі”
Як повідомляє українська розвідка, окупанти планують провести в тимчасово окупованому Маріуполі показове “судилище” над полоненими захисниками “Азовсталі”. Дату обрали не випадково – 24 серпня, в День Незалежності України.

За одним із можливих сценаріїв, агресор може завдати по приміщенню точкового ракетного удару. У такому разі окупанти спробують традиційно перекласти провину за скоєний злочин на Україну.

Про це йдеться в сюжеті ТСН.

Свою доньку пані Оксана не бачила уже майже рік.

“Останній раз Мар’яна тут була, коли в неї було весілля. Після того ми більше не збиралися”, – сказала Оксана Черепушко.

31-річна Мар’яна – військова медичка. Коли розпочалася повномасштабна війна, вона була у Маріуполі, де пережила справжнє пекло.

“Вона писала, що щодень там ставало гірше і гірше. Не вистачало води питної, не вистачало медикаментів”, – розповів батько Володимир Черепушко.

Саме там, під обстрілами Мар’яна дізналася, що чекає на дитину, про яку давно мріяла. Сказала про це чоловіку та рідним, а за кілька днів потрапила до полону.

“Я дуже за неї переживаю. За неї і за дитятко. Прошу всіх небайдужих допомогти”, – закликала мама медички.

Як вона почувається – рідні не знають. Їм лише відомо, що дівчина перебуває у колонії в Оленівці. Це довідалися уже від військових, які повернулися з полону.

“Те, що нам наголосили, що вона знаходиться в камері, де двоє людей. Вона і ще, можливо, якась колега”, – сказала сестра Анна Марцинкевич.

Від Мар’яни вже 5 місяців немає жодної звістки. Родина зверталася по допомогу до всіх інстанцій, але наразі все марно.

“Їй треба вже у жовтні народжувати, а її звідти не можна ніяк забрати. Куди ми не дзвонимо, у які інстанції ми не писали, але наша влада не реагує”, – сказав батько медички.

На повернення дівчини чекають щодня. Мати протирає пил з її улюблених книг та медичних довідників, а племінниці доглядають Мар’яниного улюбленця – кота Томаса

“Коли в неї ще не було дітей, вона казала “Tомашик – це моя перша дитина. Коли в мене буде друга дитина – то, вона вже казала – в мене буде дві дитини”, – розповіли премінниці.

У школі, де навчалася Мар’яна, на стінах висять її світлини. Дізнавшись, що їхня колишня учениця – у полоні, усі були шоковані, каже директорка закладу.

“Навіть вчителі, які чоловіки – знаєте, дуже так і сльози наверталися на очі. Всі дуже чекаємо, дуже віримо”, – сказала директорка школи Марія Токмина.

Не втрачають надії і батьки Мар’яни. Так надовго зі своєю донькою вони ще розлучалися.

“У нас жодного свята не було, на яке б вона не приїхала. Вона старалася, де б вона не вчилася, де б вона не була, вона старалася приїхати на свято додому”, – розповіла мама.

Народжувати Мар’яні – за два місяці. Рідні сподіваються, що до того часу її вже вдасться звільнити і малеча з’явиться на світ вже вдома, на волі.

Про захисника Маріуполя розповіли в Telegram-каналі “Жінки зі сталі”.

Всеволод потрапив у полон до російських військових ще в травні. Майже три місяці він провів без сонця, свіжого повітря і звісточок з дому. При обміні він зміг повернутися додому разом з ще 144 захисниками України.

“Чоловік три місяці (!) не був на свіжому повітрі. Втратив ногу і можливість рухати рукою, але не втратив жагу до життя! Триматися і не зламатися йому допомагало бажання бачити, як росте його син”, – йдеться в повідомленні.

Маленький Єгор народився, поки тато Всеволод був у полоні. Зараз молода сім’я вже разом і чекає протезування тата в одній з київських лікарень.

Новонароджений малюк підтримує свого героя першими посмішками на шляху до відновлення.

“Історія цих двох – нагадування всім нам про те, що після темряви завжди настає світло. Ми щиро віримо, що всіх наших захисників чекає довге і щасливе майбутнє”, – підкреслили в повідомленні.

У повідомленні посольства рф у Twitter (пост було приховано соцмережею через мову ненависті) йшлося: “Бойовики “Азову” заслуговують на страту, але смерть не через розстріл, а через повішення, бо вони не справжні солдати. Вони заслуговують на принизливу смерть”.

Цю цитату приписують “подружжю з Маріуполя”, яке розповідає, що українські військові начебто обстрілювали людей у блокадному місті — цей наратив російська пропаганда намагається поширювати вже не один місяць.

Речник Міністерства закордонних справ України Олег Ніколенко наголосив, що російські дипломати є співучасниками воєнних злочинів і мають понести відповідальність.

“Прочитайте це, коли вам кажуть, що росію не можна ізолювати. Немає різниці між російськими дипломатами, які закликають до розстрілу українських військовополонених, і російськими військами, які роблять це в Оленівці”, — зазначив він.

#Azov militants deserve execution, but death not by firing squad but by hanging, because they’re not real soldiers. They deserve a humiliating death.

A married couple from #Mariupol tell how they were shelled by forces from #Azovstal. #StopNaziUkraine https://t.co/jyQGEOJFYz

— Russian Embassy, UK (@RussianEmbassy) July 29, 2022

Під його головуванням 21 село на Миколаївщині – та зараз частина сіл потрапила під окупацію, інші – стали жертвами тотального знищення з боку загарбників, йдеться в ТСН.

Хоча, коли він очолив територіальну громаду, півтора роки тому, здавалося, що це місце було приречене на швидкий розвиток. «Ми в перспективному місці – між Миколаєвом і Херсоном, через нашу територію мала йти траса до портів Миколаєва, і ми маємо кілька заводів пов’язаних з переробкою сільськогосподарської продукції», – розповідає голова.

Аграрний регіон, де натепер потрібно боротися за кожен метр пшеничного поля. «Продовжують обстрілювати наші поля, бачите, тут вже згоріло повністю, горить після прильоту. Були дуже хороші перспективи до початку війни», – переконує Олег.

З першого дня повномасштабного вторгнення поля стали полем бою. «Наші зрошувальні канали стали протитанковими ровами і інженерними спорудами для захисту. В нас поряд із громадою Кульбакінський аеродром, по ньому о 5 ранку прилетіло», – розказує він.

Тоді місцеві ховались в приміщенні школи-інтернату, та від першого прихистку селян наразі лишилося розвалля.

В перші ж дні війни стало зрозуміло – на Олега відкрито полювання. «Моє прізвище для ворога було відомо, на 4 день війни я був обстріляний з ручного протитанкового кулемету. Я потрапив в полон 10 березня, коли разом зі своїм водієм, розвозили гуманітарну допомогу по населеним пунктам», – розказує голова.

Олег має три вищі освіти – він інженер, управлінець та військовий. Допомагав наводити артилерію та забирати ворожу техніку з полів. «Потрапили в полон до підрозділу десантників, які постраждали від нашої діяльності і мали на нас певний зуб. Звичайно нам там було непросто. Відчув на собі всі чарівності «руского міра». Це були найчорніші дні в моєму житті», – пригадує він.

Його полон розтягнувся на три місяці. « 93 дні, перші 7 – були надзвичайно складними», – каже чоловік.

Це саме той час, коли Україна реготала над жартами про Чорнобаївку і рахувала, вкотре там вже щось вибухає та горить. Олега тримали в полоні саме в Чорнобаївці і йому було геть не смішно. «Я, як людина, яка пережила 4 години важкого артилерійського обстрілу в Чорнобаївці, коли російські війська ховаються у підвалах, а ти закритий зверху і є влучання в техніку і в боєкомплекти росіян, яка біля цих приміщень, то кажімо так, тільки молитви тисячі людей, з моєї громади, була тим щитом, який зберіг мене в тій ситуації», – переконує чоловік.

Саме в той час почалася формуватися група з обміну полоненими. Але Олег про свої перспективи свободи дізнався аж у червні – в одиночній камері.«Я не міг спати три дні, була така доза адреналіну, і до кінця не вірилось, що все відбудеться, і я нарешті зможу потрапити до своїх односельців, до своїх друзів, обійняти дітей та дружину. Я схрестив пальці і молився, щоб відбулося. В Миколаєві в той день не було щасливішої людини за мене, від мене можна було телефон заряджати», – впевнений Олег.

Його повернення було одночасно сумним – дізнався, як багато людей загинуло в громаді, і радісним – нарешті побачив родину. «В мене троє дітей, найстаршій – 6, наймолодшій рік і два місяці, і ви уявляєте цю радість», – каже він.

Олег продовжує працювати в своїй громаді, яку продовжують знищувати росіяни. «Допомагаємо військовим, підтримуємо їхній бойовий дух. Повернемося до нормального життя, довоєнного, віримо в наших людей», – переконує голова ОТГ.

Олег майже не згадує про катування, про складності в полоні – він доєднався до обмінної групи, аби якомога більше людей мали змогу повернутися додому.

«Я ні про що не шкодую. Якби була можливість переграти історію знову, то я б нічого не міняв», – каже він.

“Після серйозних поранень були невеликі шанси, що він залишиться живим. Але Торк зміг і вижити в пеклі Маріуполя, і повернутися з полону, і запланувати весілля. Хай всі плани здійсняться!” – йдеться у повідомленні.

Зазначимо, азовець на псевдо “Торк” – один з-поміж тих українських військових, яких 29 червня в процесі обміну полоненими вдалося повернути на підконтрольну Україні територію. Зараз він знаходиться в українській лікарні.

Під час ворожого обстрілу в Маріуполі отримав важке поранення. Про те, що їде на обмін не знав до останнього. Стікаючи кров’ю друг “Торк” діставався до “Азовсталі” уплав і під обстрілами. Бачив, як гинуть інші військові й усипану тілами дорогу до комбінату. Каже, що після всього побаченого, полону вже не боявся і рішенню командира довірився.

Відомо, підліток потрапив у полон 8 квітня. Його викрали на блокпосту у Василівці.

Про це він розповів в ефірі телеканалу “Настоящее время”.

“Коли мене взяли, я відразу зрозумів, що все дуже серйозно, я розумів, що маю поводитися спокійно, стримано по можливості, і погоджуватися на все, що мені пропонують, не агресувати, з більш-менш дружнім ставленням, щоб до мене ставилися нейтрально, щоб я був невидимим”, – розповів хлопець.

В полоні він перебував 48 днів в одиночній камері у в’язниці у Василівці та 42 дні – в Мелітополі. Хлопець часто чув, як орки катували інших полонених.

“Перші 48 днів я перебував у Василівському відділенні поліції, утримувався в СІЗО, в одиночній камері. Ви самі розумієте, що таке одиночка. Це без можливості виходити нормально на повітря, поговорити. Зв’язок був раз на 10 днів, на вулицю міг виходити на 15-20 хвилин на день. Перші два тижні я помитися не міг, речі виправ лише після трьох тижнів. У камері був неробочий туалет, мені доводилося за допомогою залізної миски набирати з крана і змивати”, – розповів Влад.

Варто зазначити, що за весь цей час російські армійці відмовлялися включати хлопця до списків на обмін.

Таїнство відбулося у храмі на честь Трьох святителів, що у дзвіниці Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря, повідомили у церкві.

Хрещення проводив капелан ПЦУ протоієрей Сергій Дмитрієв.

“Радіємо, що попри страждання і випробування, які зараз доводиться переживати українцям, вони знаходять дорогу до Господа і відкривають Йому своє серце”, – кажуть у церкві.

Російські окупанти взяли у полон Тайру в середині березня 2022 року в Маріуполі.

17 червня стало відомо, що її звільнили з полону.

Пізніше Юлія Паєвська розповіла, що її тримали у Донецькому СІЗО у маленькій камері разом із ще 21 жінкою.

За словами батька Владислава Олега Буряка, росіяни викрали 16-річного Влада у квітні на російському блокпосту у Василівці під час руху евакуаційної колони, яка прямувала з Мелітополя до Запоріжжя.

Прикордонник Павло Піковець, який був взятий в полон з “Азовсталі”, розповів, як до полонених ставилися окупанти.

Коротке інтерв’ю з героєм опублікувала Держприкордонслужба.

Павло Піковець дістав поранення 15 квітня. Після цього його забрали у шпиталь, що базувався в укриттях маріупольського заводу. Там медики вилучили осколки з його поранень та поставили гіпс. У шпиталі він перебував до дня виходу з території 17 травня.

“Хочеться це все забути, як сон. Не скажу, що у нас там якісь тортури були. До нас, тих, які з “Азовсталі”, якось ставилися по-іншому. Чи вони нас поважали… Або щось інше… Чи боялися – я не знаю. Але на нас вони дивилися, як на воїнів”, – каже прикордонник.

Піковець розповів, що завжди мав надію на повернення.

“Я знав, що мені потрібно повернутися, я знав для кого. Для дружини, для доньки. Вони чекають, потрібно повернутись”, – каже він.

Дружина прикордонника Інна Піковець розповіла, що теж не втрачала надії знову побачити його вдома.

“Я чекала, я вірила. Я, певно, ніколи в своєму житті стільки не молилася. Я вдячна Богові, що він повернув мені мого чоловіка”, – каже вона.

Як повідомляв УНІАН, 29 червня відбувся найбільший обмін полоненими: 144 захисники, в тому числі “азовці”, повернулись додому. Найстаршому зі звільнених виповнилось 65 років, наймолодшому – 19.

Дружина захисника “Азовсталі”, який ще перебуває в полоні, Наталія Заріцька повідомила, що у військових, що повернулися додому, важкі поранення (ампутації рук, відсутність зору, осколкові поранення обох стоп, вогнепальне поранення грудної клітини, важкі опіки тощо).

Президент України Володимир Зеленський повідомляв, що російські військові взяли в полон понад 2,5 тисячі українських бійців з Маріупольського заводу “Азовсталь”.

Про цей випадок розповів офіцер 95-ї окремої десантно-штурмової бригади Юрій Кочевенко.

Як медику вдалося взяти в полон окупантів
Нашим захисникам привезли нову форму, вони залишили її і пішли на свої позиції. Коли медик повернувся до обмундирування – він побачив там вісім росіян. Вони рилися в речах. Він не розгубився і вистрілив в ногу одному із загарбників, інших взяв у полон.

“Привезли хлопцям нову форму. Ніколи було розбиратися, залишили на час на купі і розійшлися по позиціях. Потім медик повернувся щось собі підібрати, а там вже орки риються в нашій формі”, – розповів Кочевенко.

Обережно, на відео присутня ненормативна лексика.

Привезли нову форму. Хлопці до часу залишили на купі і пішли по позиціям. Згодом медик вирішив повернутися щось собі підібрати, а там вже вісім риются в нашій формі. Одному ногу прострелив, решта з переляку здалися. Результат – медик взяв в полон 8 орків.
Вірте в #ЗСУ pic.twitter.com/Tr3MComuRE

— Yurii Kochevenko (@Kochevenko) June 20, 2022

“Її син військо службовець ЗСУ. Вона власноруч здала його в полон російських окупантів”, — заявив радник мера.

Він додав, що зараз колаборантка очолює один з гуманітарних штабів “єдиної росії”.

Про це повідомляє CNN, передає ТСН.

Олексій Чиж розповідає, що він та Іван Попеляшко були тяжко поранені. Щоб отримати лікування російські окупанти змусили їх прочитати на камеру заяву про те, що вони виступають проти війни в Україні, а в полоні до них добре ставляться. Проте насправді – це брехня. Українських льотчиків відмовлялись лікувати та постійно били. Також Олексія переконували прийняти російське громадянство.

“Вони питали мене: чому ви хочете повернутися в Україну? Подивіться, яка велика і потужна Росія. Тут є багато можливостей”, – каже льотчик з іронією та відзначає, що в лікарняній палаті були брудні простирадла, а розбите вікно було закрито папером.

Після лікування льотчиків відвезли до табору для військовополонених. Там їм давали лише склянку води на день та не дозволяли навіть помити рук. На восьмий день полону Олексію дали упаковку вологих серветок. У наметі було постійно холодно, з інших місць звільнені льотчики чули стогони.

Потім українських захисників перевезли до Курська. Там їх жорстоко побили та не надавали медичної допомоги.

Іван Попеляшко розповідає, що серед охоронців була жінка і він сподівався на її людяність, проте в її очах була лише байдужість до людських страждань. Також росіяни зірвали з шиї захисника хрестик.

“Навіщо тобі хрест? Нема тут Бога”, – казали росіяни.

“Час полонених у в’язниці був насичений постійним потоком російської пропаганди. За словами льотчиків, українські в’язні в сусідній камері змушені були співати гімн росії та старі радянські пісні”, – йдеться у розповіді льотчиків.

Українські воїни згадують, щоб вижити вони будували плани та майбутнє та мріяли повернутись додому і багато подорожувати.

CNN звернувся до Міноборони Росії з проханням прокоментувати звинувачення двох пілотів, але не отримав відповіді.

Про це повідомляє РБК-Україна з посиланням на звернення президента Володимира Зеленського.

“Сьогодні вже можу повідомити: вдалося звільнити з полону “Тайру”, українського парамедика Юлію Паєвську. Вона вже вдома. Будемо працювати і далі, щоб забрати всіх”, – зазначив він.

Хто така “Тайра”
Юлія Паєвська – відомий український військовий парамедик, засновниця евакуаційно-медичного добровольчого підрозділу “Ангели Тайри”.

З 2014 року була волонтером у зоні антитерористичної операції на Донбасі. У 2018 році приєдналася до Збройних сил України та очолювала евакуаційне відділення 61-го мобільного шпиталю в Маріуполі до 2020 року.

На момент повномасштабного вторгнення Росії була волонтером у Маріуполі. Потрапила до російського полону 16 березня 2022 року при спробі вийти з обложеного міста.

Нагадаємо, у травні західні ЗМІ публікували відео із нагрудної камери “Тайри”, яка знімала свою роботу в Маріуполі. Запис журналістам передав співробітник поліції за день до того, як Паєвську полонили.

Російські окупанти також публікували кадри з Паєвською у полоні, на яких їй показували відео наслідків обстрілів окупованого Донецька нібито українською ракетою “Точка-У”.

Полонений – мешканець Донецька, який від 2015 року воює проти української армії у складі танкового підрозділу “народної міліції ДНР”.

Відео з “народним міліціонером ДНР”, який воював проти власного сина і розстрілював з танків житлові будинки в Сєвєродонецьку, оприлюднила СБУ.

З початку повномасштабного вторгнення зрадник разом з російськими військовими прибув на Луганщину. Тоді, як його рідний син воює на боці України.

“У мене сім’я: дружина та син із 2014 року проживають у місті Дніпрі. Я сам із 2015 року військовослужбовець “ДНР”. 25 березня 2022 року ми висунулися, щоб розпочати активні бойові дії з ЗСУ”, – розповідає бойовик.

Він зізнається, що розстрілював із танка хімзавод “Зоря” у Рубіжному, драматичний театр і житлові будинки у старій частині Сєвєродонецька, де ховалися від обстрілів мирні містяни.

За наказом він рівняв місто з землею, “прокладаючи проходи” для своєї піхоти.

Саме під час боїв на Луганщині військовослужбовці ЗСУ взяли у полон його та кількох “піхотинців”.