Громада провела в останню дорогу молодих героїв, воїнів, захисників України…

В останню путь провели штаб-сержанта Богдана Сергієнка та сержанта Юрія Бекала, прикордонників Третього прикордонного загону імені Героя України полковника Євгенія Пікуса 3 прикордонний загін імені Героя України полковника Євгенія Пікуса.

Богдан Сергієнко народився у селищі Троїцьке на Луганщині. Проходив службу у внутрішніх військах МВС України. Згодом вступив до лав прикордонної служби, проходив службу за контрактом.

Йому назавжди залишиться 30 років.

Юрій Бекало народився в с. Кам’яногірка Іллінецького району Вінницької області, а жив і навчався в селищі Троїцьке на Луганщині. 11 лютого 2022 року підписав контракт на службу в ДПС України. Був інспектором прикордонної служби 3 категорії, помічником гранатометника другого відділення інспекторів прикордонної служби, сержантом.

Йому назавжди залишиться 20 років.

Сміливі прикордонники, вірні військовій присязі, загинули разом за нашу Батьківщину під час ворожого штурму в Донецькій області.

Юрія поховали в рідному селі Кам’яногірка на Вінничині, а Богдана в м.Черкаси.

Дякуємо Дашівській селищній раді (https://www.facebook.com/DashevOTG) та Черкаській міській раді (https://www.facebook.com/rada.cherkasy) за організацію поховання Героїв та гідні проводи.

Вічна і світла пам’ять воїнам-захисникам

Співчуття рідним і близьким

Сoтнi вiнничaн нa кoлiнax зуcтpiли тiлa Гepoїв, щo пoвepнулиcя дoдoму нa щитax. Аpтeм тa Вaдим, дoбpoвoльцi штуpмoвoї бpигaди “Лють”, були нe лишe пoбpaтимaми, a й нaйкpaщими дpузями у миpнoму життi.

“Нoгa в нoгу” дo ocтaнньoгo пoдиxу

Дpужбa бiйцiв тa вiддaнicть oдин oднoму нe знaлa мeж, aж дo тpaгiчнoгo 14 лютoгo, кoли пiд чac aepopoзвiдки бiля Бaxмутa вoни були cмepтeльнo пopaнeнi: “Вce життя йшли нoгa в нoгу, нa cлужбi були paзoм, у пiдpoздiлi paзoм, нa жaль paзoм i зaгинули як гepoї”, – poзпoвiдaє пoбpaтим Влaдиcлaв Кoлicник.

Вoни були пpиклaдoм для iншиx, i їxня втpaтa дужe бoлicнa. Цe cпpaвжнi пaтpioти кpaїни, цe тi, xтo пpийшли мiняти, визвoляти кpaїну, ми втpaтили нacaмпepeд дpузiв. Дo тoгo ж цe для бpигaди “Лють” дужe вeликa втpaтa,
– дoдaє зacтупник кoмaндиpa пoлку “Цунaмi” Сepгiй Рoмaнчук.

Аpтeм тa Вaдим пiшли нa вiйну oднoчacнo, cпoчaтку дo тepoбopoни, a згoдoм cтaли oпepaтopaми дpoнiв у бpигaдi “Лють”. Вoни були “oчимa” cвoїx пoбpaтимiв, знищуючи вopoжу тexнiку тa живу cилу вopoгa.

“Оcкiльки ми cлужимo нa нaйвaжчoму нaпpямку, тaм вopoг зocepeджує cвoї cили, щoб знищити нaшi oчi, щoб ми нe мoгли вecти cвoї дiї”, – cтвepджує Рoмaнчук.

Звepнiть увaгу! У миpнoму життi Аpтeм тa Вaдим були aктивicтaми, пoмiчникaми дeпутaтiв, члeнaми мoлoдiжнoї paди. Нaвiть з oкoпiв пpoдoвжувaли дoпoмaгaти cвoїм кoлeгaм. “У ниx мaлo бути дужe cвiтлe мaйбутнє”, – згaдує дeпутaткa Свiтлaнa Яpoвa.

Пoxoвaли Гepoїв нa Алeї cлaви. Пicля пpoщaння з бiйцями їxнi пoбpaтими пoвepнулиcь нa пoзицiї, aби пpoдoвжити б0poтьбу i п0мcтитиcь вopoгoвi.

Олександр Костюк народився 27 серпня 1970 року у Калуші. Навчався у школі №6. Фах електромеханіка здобув у Стрийському училищі.

Працював на різних підприємствах. Перед мобілізацією до Збройних Сил України працював на калуському заводі «Три бетони», йдеться в офіційному повідомленні.

29 років прожив із коханою дружиною. У міцній сім’ї народилося троє дітей.

Олександр Костюк був призваний на військову службу по мобілізації 15 березня 2023 року. Саможертовно служив телефоністом-лінійним наглядачем відділення зв’язку взводу зв’язку механізованого батальйону.

Відданий військовій присязі на вірність Українському народу, 16 грудня біля одного з населених пунктів Бахмутського району загинув внаслідок ворожого обстрілу з дронів, отримавши поранення, не сумісні з життям.

Олександра Костюка поховали на Алеї Слави міського кладовища.

“Не забуваймо, яку високу ціну заплатив Герой за наш спокій і Незалежність України. Щирі співчуття рідним! Доземний уклін, світла пам’ять мужньому Герою Олександру Костюку!”

Воїн загинув 5 червня у бою на Донеччині від мінометно-артилерійського обстрілу.

“У його серці вистачало місця для усіх: і маленької донечки, і для турботливих батьків, і для бабусі та дідуся, і для коханої… Та понад усе він любив Батьківщину.

Плакало небо і земля, коли батьки прощалися із сином на його рідному подвір’ї, коли згорьована бабуся гладила його мужнє чоло, згадуючи, яким турботливим онуком був її Володя, коли маленька донечка отримувала благословення від священиків та останній дарунок від тата, коли кохана обіймала його портрет, розуміючи, що це єдиний скарб, який у неї залишився.

Плакала уся громада, коли труна із ГЕРОЄМ опускалася у землю, а ридання матері піднімалося увись, до небес. Туди, куди вже прямувала душа Володимира – янгола, який своїм прикладом показав як треба любити Батьківщину.

Хай світлою і вічною буде пам’ять про СИНА – ГЕРОЯ, дорогі батьки. Хай вічним і чистим буде його Життя в Господньому Домі.

Герої не вмирають!!!”, – йдеться в повідомленні вишнівецької громади.

З ним попрощалися у рідному селі.

Провели в останню дорогу воїна-захисника, Героя Івана ЯЦЮКА з Шкроботівки. Сотні людей прийшли попрощатися з загиблим Героєм – близькі, рідні, друзі, військові, представники влади, духовенство в цей сонячний день. Всі, хто знав Івана, пам’ятатимуть його жертовність в ім’я нашого життя, цілої України. Священнослужителі ПЦУ відправили заупокійну літію в храмі Святого Димитрія Солунського. Поховали Героя в рідній Шкроботівці на місцевому кладовищі під звуки військового салюту та Державного гімну. Небесне воїнство має ще одного ангела. Вічна пам’ять, тобі, Герою! Щирі співчуття рідним та близьким…

Герої не вмирають, вони живуть у наших серцях!” – повідомили у Великодедеркальській громаді.

В Івано-Франківську поховали заступника командира підрозділу 72-гої окремої механізованої бригади Олега Койляка. 30-річний військовий з позивним “Берет” загинув під Вугледаром. На війні він був від самого початку – 2014-го з екіпажем корабля “Тернопіль”, не зрадивши присяги, з анексованого Криму вийшов до України, йдеться в ТСН.

В останню путь Олега Койляка проводжають сотні. “Він був справжнім, ніколи не грав. Ніколи би не продався, він був людиною слова, честі”, – каже один із побратимів.

“Ця людина настільки хоробра, що коли ти з ним йдеш, то здається, це людина, яку не можна знищити, яку куля не бере”, – додає ще один.

Війна для Олега розпочалася 9 років тому. 20-річним морським піхотинцем він служив на корветі “Тернопіль” у Севастополі. Коли росіяни анексували Крим і захопили судно, батьківщину зрадив тільки командир. Увесь екіпаж, з Олегом Койляком включно, залишився вірним присязі – хлопці вийшли до Одеси. “Коли йому сказали здати зброю, він її не те, що не здав, він ще позаливав у всю техніку, що була, всіляких сумішей, щоб вона не працювала”, – розповідає командир Назарій Кишка.

Він боронив батьківщину під час АТО. Повномасштабна війна застала Олега у відставці і він знову взяв до рук зброю. З позивним “Берет” воював у 72-гій окремій механізованій бригаді. Бої за Київщину, Вуглегірську ТЕС, Бахмут, Мар’їнку… Його останній штурм був під Вугледаром. Захисники зачистили ворожий окоп, взяли полонених і поверталися на базу, як росіяни почали поливати мінометним вогнем. Олег загинув на місці. Боєць з позивним “Святий”, що був поруч, дістав поранення. “Ми розуміли, що нам потрібно врятувати спочатку наших побратимів, завдання виконати до кінця, Тому ми вирішили виходити останніми”, – розповідає він.

“Якщо би Олег не виконав завдання, ру**я могла би заходити занадто близько збоку, виставити міномет і просто стирати нашу піхоту з лиця Землі”, – додає командир.

Коли товариші згадують Олега, найперше кажуть – жартівник, душа компанії, а ще – неймовірний мотиватор для оточуючих. За ним на фронт пішли два його брати та дядько. “Ми помстимось, помстимось навіть не знаю, з якою злістю, бо втрачати побратима – це дуже важко. Коли ти чуєш по рації: “Берет-200”. Все! Це мотивація на те, щоб ще більше вбити ворогів”, – кажуть військові.

У загиблого Олега Койляка залишилися дружина та двоє маленьких дітей. Опікуватимуться ними, як рідними, обіцяють побратими. Олегу Койляку просять надати звання Героя України.

Чоловік загинув на фронті. Борщів’яни на колінах і з державними прапорами провели тіло загиблого земляка.

“Все, що зараз можемо зробити для нього – провести молитвою і вшанувати як Героя. Вічна пам’ять та вічна Слава Герою! Герої не вмирають, а навічно вписують своє ім’я в історію України”, – йдеться в повідомленні Борщівсвької міськради.

Про це інформує сільрада.

“13.07.76 – 27.12. 22 – між цими датами ціле життя українця, сина, брата, чоловіка, батька… На початку повномасштабного вторгнення Богдан пішов захищати рідну землю. Довіку буде вдячна йому Батьківщина, довіку буде вдячний йому кожен з нас.

Холодний пронизливий березневий вітер у день похорону проймав до кісток. Так само, як біль від втрат найвідданіших синів України проникає в серце і відлунює невимовним болем.

Висловлюємо співчуття дружині та діточкам, матері і всій родині Богдана. Підтримати їх у час тяжкої втрати прийшло багато людей.

Побратими несли труну на плечах до церкви, а потім на цвинтар. Коли тіло Богдана виносили з Собору, над куполами пролетіли три лелеки. Вони тільки-тільки повернулись додому, так, як душі полеглих Воїнів повертаються у царство Небесного Отця.

16:27, Сьогодні
Коли труну винесли з храму, у небі з’явилися три лелеки: на Тернопільщині поховали загиблого бійця (ФОТО, ВІДЕО)
Коли труну винесли з храму, у небі з’явилися три лелеки: на Тернопільщині поховали загиблого бійця (ФОТО, ВІДЕО)
У Козові поховали загиблого на війні Богдана Файфурку.

Про це інформує сільрада.

“13.07.76 – 27.12. 22 – між цими датами ціле життя українця, сина, брата, чоловіка, батька… На початку повномасштабного вторгнення Богдан пішов захищати рідну землю. Довіку буде вдячна йому Батьківщина, довіку буде вдячний йому кожен з нас.

Холодний пронизливий березневий вітер у день похорону проймав до кісток. Так само як біль від втрат найвідданіших синів України проникає в серце і відлунює невимовним болем.

Повномасштабна війна в Україні продовжує забирати життя наших захисників та мирних громадян. Під час захисту Батьківщини гинуть цілі сім’ї. У столиці України відбулося прощання з бійцями ЗСУ — батьком і сином, які пліч-о-пліч боролися проти росіян.

Про це повідомляє “Укрінформ”.

Бойовий шлях сім’ї Хомюків розпочався ще в перші дні повномасштабного вторгнення. Олег із позивним “Хома” та його син Микита із позивним “Турист” воювали у складі 206-го окремого батальйону Сил територіальної оборони Збройних сил України. Вони звільняли Київську та Херсонську області, потім обороняли Бахмут. Саме в цьому місті і загинули Герої.

Під час чергового обстрілу батько накрив собою сина, але снаряд розірвався біля їхніх голів. Чоловіки загинули разом.

10 березня відбулася на майдані Незалежності відбулася громадянська панахида.

Поховають батька та сина Хомюків на Лісовому цвинтарі у Києві.

На Прикарпатті сьогодні прощаються з легендарним командиром українського війська Дмитром Коцюбайлом на псевдо “Да Вінчі”. На фронт він пішов одразу з Майдану – 18 річним хлопцем, і створив один з найбоєздатніших підрозділів ЗСУ. Першим з добровольців отримав найвищу державну нагороду – звання Героя України із врученням “Золотої Зірки”. Загинув 7 березня у боях за Бахмут, йдеться в ТСН.

З героєм люди прощались навколішки тисячі людей, які їхали навіть з віддалених міст та селищ, аби віддати герою останню шану. Люди йшли, без перебільшення, нескінченним потоком. Прийшли не лише рідні, кохана, друзі та побратими Дмитра – таке враження, що з’їхалося усе Прикарпаття. Настільки йому вдячні за те, що він зробив для України.

Прощаються з Героєм у Бовшеві, де він ходив до школи, а його рідне, невелике село Задністрянське, поруч. Там досі живуть його мама, вона зараз тяжко хворіє, бабуся, брат та 3 сестри. Востаннє, кажуть односельці, з Дмитром Коцюбайлом бачився на Різдво. Багато хто дивується, як з хлопчика, що мав творчу натуру та мріяв стати художником – звідси і його позивний “Да Вінчі” – виріс бойовий командир-легенда, який опанував майже всі види зброї та створив один з найбоєздатніших українських підрозділів “Вовки да Вінчі”. Далися взнаки гени – прадід Дмитра Коцюбайла воював в УПА. “Тут ми всі націоналісти. Бо нас так виховували батьки, прадіди”, – кажуть знайомі командира.

Побратими “Да Вінчі” небагатослівні, ворогу за смерть командира обіцяють відповісти на полі бою. “Він був митець війни. Це була його справа. Він розумів, що має бути тим лідером, який вів не тільки наш підрозділ уперед, який надавав наснаги всім підрозділам, які були навколо нас”, – каже побратим.

“Вовки будуть мстити. Для того в них наш командир дав ікла, щоб вони могли воювати, скільки зможуть. До перемоги”. – кажуть бійці.

Після церемонії прощання та панахиди у цепкві тіло “Да Вінчі” повезли до Києва, де завтра його поховають.

Військова загинула біля Бахмута.

Нещодавно, на фронті Тетяна вийшла заміж. Чоловік пригадує, що дівчина була безстрашною.

“ВОНА БУЛА НАЙБЕЗСТРАШНІША. КОЛИ БУЛИ ПЕРШІ ПРОРИВИ НА ПОПАСНУ, ВОНА БРАЛА УЧАСТЬ У ПЕРШИХ МОБІЛІЗОВАНИХ РОЗВІДУВАЛЬНИХ ГРУПАХ, ЗУСТРІЧАЛА ВОРОГА” – РОЗПОВІВ ЧОЛОВІК ТЕТЯНИ ІЗ ПОЗИВНИМ “СТІЧ”.

За словами родичів, дівчина прагнула збудувати військову кар’єру.

Тетяні-Анастасії Мациєвській, за словами її чоловіка, після загибелі надали звання сержанта. А також вручили орден за мужність 1-го ступеню посмертно.

“Хто як не я”: військова відчувала обов’язок перед країною

“ВОНА ВЖЕ ДВА РОКИ В АРМІЇ. ПІШЛА І КАЗАЛА: “ХТО, ЯК НЕ Я?”. НУ ТАКА ВОНА З ДИТИНСТВА. І В УКРАЇНСЬКОМУ ОДЯЗІ ВЕСЬ ЧАС, В ШКОЛІ”, — ПРИГАДАВ ДІДУСЬ ЗАГИБЛОЇ ВОЛОДИМИР ГАВРИШКО.

У війні з російськими окупантами загинув 32-річний сержант Тимофій Анатолійович Антощук.

Про це повідомляє Шумська територіальна громада.

Під час боїв під Бахмутом Донецької області отримав поранення, а помер у м. Дніпро 27 листопада.

Захисник народився та виріс у с. Шумбар, що на Шумщині. Одружився та проживав із дружиною та 4-річним сином у Тернополі.

Тимофій був в АТО у 2015-2016 рр, боронив Донецький напрямок. А з початком повномасштабного вторгнення, 8 березня 2022 року, його призвали на службу в ЗСУ.

Близькі висловлюють лише найкращі слова про загиблого, відзначають його патріотизм, щирість, доброту. Низькій уклін батькам за гідне виховання сина!

Як повідомив Сергій Надал, 7 грудня об 11 годині в Домі печалі на Микулинецькій у Тернополі відбудеться прощання з Героєм Антощуком Тимофієм Анатолійовичем.

Про подію повідомив на своїй сторінці в мережі Фейсбук Руслан Феськів.

“Поминальна Панахида за упокій душі загиблого Тараса Самбіра 2022”,- написав він, опублікувавши десятки світлин, зроблених під час зустрічі полеглого воїна у Скалаті.

Вічна пам’ять,  співчуття родичам, побратимам і всім близьким воїна…

Про це повідомляє Wiadomosci.radiozet.pl. Передає ТСН.

Син загиблого розповів, що його батько допомагав біженцям у пунктах приймання після початку повномасштабної війни в Україні. Він також сказав, що запам’ятає турботу та любов свого батька, який ставив сім’ю на перше місце.

“Він зробив те, що мав зробити. Він з’являвся там у різний час дня і ночі. Допомагав розвантажувати товари (гумдопомогу. – Ред.), організовував і забезпечував транспортом біженців і возив їх у різні місця власним транспортом”, — сказав син загиблого.

Вчора, 15 жовтня, у селі Яцківці поховали мужнього хлопця Миколу Шилівського. Йому назавжди 27 років. Виконуючи бойове завдання на Донеччині, отримав важке поранення від вибуху снаряду. Кілька днів за його життя боролися лікарі. Вірний син України відійшов у вічність 15-го жовтня.

На початку лютого Микола пішов на військові навчання і в березні мав би повернутися в рідне село. Та страшна дата 24.02 перекреслила плани на майбутнє всього Українського народу. Так і не відвідавши рідну домівку після навчань, хлопець поповнив лави 115-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. У своєму взводі був старшим солдатом.

Він ще не встиг створити власну сім’ю. То ж вчора, зустрічаючи Героя, дівчата і жіночки стелили йому дорогу квітами.

Нині хлопця проводжали в останню путь усі навколишні села Озернянської громади. Зібралося кількасот людей. Заплакані очі, згорьовані батько й мати, рідні брати і сестри. Сумує вся Україна за синами і доньками, що віддали за оборону рідної землі найдорожчий Божий дар – власне життя.

Микола Шилівський тепер у пантеоні Українських Героїв. Душа відлетіла на небо. А пам’ять і слава про нього житиме вічно на землі.

Співчуваємо кожному, хто його знав. Низько вклоняємося батькам, братам і сестрам Миколи. Хай прийме його Бог до Царства Небесного! Слава Герою!

Ангелом для своїх діток став Стецюк Руслан Анатолійович, який при житті був турботливим та люблячим татом. У Руслана було п’ятеро дітей і він з дружиною чекав на шосту дитину, але йому так і не судилося обійняти ще одну свою крихітку.

Війна забирає життя чоловіків, які сміливо ідуть у бій захищати свою землю, свій народ та вільне майбутнє дітей.

Сьогодні Руслана провели в останню путь із рідної домівки на місце вічного спочинку. Втрату оплакували усі люди, що прийшли помолитися за упокій його душі у Царстві Небесному.

З 1 жовтня військовослужбовець вважався безвісти зниклим. Тіло воїна було знайдено, і в суботу, 8 жовтня, жалобний кортеж прибув у Радивилів, де проживав Герой.

Міська громада віддала останню земну шану світлій пам’яті полеглому на війні земляку.

Карпенко Андрій Васильович був навідником танку, загинув в результаті ворожого обстрілу під час наступальних дій в районі населеного пункту Давидів Брід Херсонської області.

Вічна слава Герою

Про це написав міський голова Шумської територіальної громади Вадим Боярський.

Просимо віддати останню шану бійцю на площі Героїв Майдану та зустріти його «живим коридором» з квітами та запаленими свічками у м. Шумськ вздовж вул. Української.

У разі зміни часу зустрічі буде повідомлено додатково.

Чин поховання загиблого Героя відбудеться 10 жовтня в с.Залісці о 10 годині.

10 жовтня 2022 року в Шумській громаді оголошено днем жалоби…

Вічна пам’ять полеглому воїну, щирі співчуття родині…

Про це повідомили на Facebook-сторінці Бучацька міська рада – територіальна громада.

“Сьогодні провели в останню земну дорогу нашого земляка, воїна Івана Плішку. Разом з присутніми за славним сином України плакало й небо. Холодні краплі осіннього дощу, немовби, намагалися загоїти роз’ятрене серце рідних та близьких Івана. Люблячого сина втратили батьки. Для них він був єдиною опорою та надією. Вдовою залишилася молода дружина”, – повідомляють у міській раді.

Напередодні відправлення на фронт Іван вступив у цивільний шлюб, а після повернення з війни, молодята планували взяти шлюб та зіграти весілля, однак доля склалася по-іншому. Хоч нерідним, але добрим татом був Іван для сина дружини.

“Без вірного товариша залишилось багато друзів воїна. Земляк без страху та вагань став на захист своєї держави слідом за батьком. Він мріяв про повернення додому та мир, якого так і не дочекався. На жаль, у війни жорстокі правила і вона безпощадна до людських життів. Просимо Бога, щоб допоміг рідним і близьким усвідомити і прийняти таку непоправну втрату. Тепер мужній захисник Іван Плішка із небес продовжує боронити неньку-Україну та кожного з нас. Ніколи не забудемо твою відвагу та подвиг, наш славний Герою”, – йдеться у дописі.

Віддати шану своєму односельчанину прийшли віддати родичі, друзі, односельчани та всі небайдужі. Вони разом з сім’єю Ігора Рожука розділяють горе втрати.

“Російські окупанти забрали життя справжнього патріота та чудового сина та батька. Ігор любив спорт та виступав за футбольну команду рідного села Буцнів “Мрія”.

У Ігора Рожука залишився син Сергій та батьки.

“Мій онук Сергійко попрощався під гімн України зі своїм татом Героєм. Він коли дізнався що тата більше нема дуже плакав…та написав йому останнє повідомлення.

Тато, я тебе дуже сильно любив. Якщо ти бачиш це повідомлення з неба, знай…я тебе ніколи не забуду..бувай тато”.

Після школи Влад навчався у Коропецькому обласному ліцеї-інтернаті з посиленою військово-фізичною підготовкою. Мав багато планів, мріяв жити у вільній, мирній Україні. У жовтні юнакові виповнилося б 20 років. Але його життя обірвала війна. І йому назавжди 19…

— Війна забирає цвіт нашої нації, зовсім молодих хлопців. Захищаючи Україну на Донеччині, загинув тернополянин Владислав Ратниченко, — повідомив міський голова Тернополя Сергій Надал. — Співчуваємо рідним. Вічна пам’ять Герою!

Владислав Ратниченко народився 22 жовтня 2002 р. Спочатку проживав із родиною в м. Горлівка, що на Донеччині.

Переїхали на батьківщину дідуся по матері
— Разом із мамою, сестричкою та бабусею Влад приїхав із Горлівки в Матвіївці (Шумщина) на літні канікули, як вони тоді думали, — йдеться у 3 випуску альманаху «Лан». У книзі є розділ «Вигнані з рідного дому», в якому журналістка Лариса Крук спілкувалася з Еліною Ратниченко та описала історію її сім’ї з міста Горлівка Донецької області. — Звідси родом його дідусь, мамин батько. Тут їх гостинно прийняли, Влад пішов у 7-й клас, його сестричка Владелінка — у 1-й.

Невдовзі сім’я переїхала в Ланівці, де мама дітей, пані Еля, як дипломований медик, зайнялася лікувальним масажем, а діти навчалися у школі №1.

— Донеччани запам’яталися в Ланівцях, бо були одні з перших, хто вимушено покинув рідний дім і все, що було в нім, — пригадала редакторка газети «Голос Ланівеччини» Наталія Гамера. — Бабуся, щоправда, повернулася на батьківщину, коли окупанти зайняли її місто. Там її будинок, нажитий вчительською працею.

Еліна з дітьми виїхала ще до окупації Горлівки, але більше туди не поверталися, а шукали можливості обживатися в місцях, де шанують українські традиції, де звучить українська мова, де можна сміливо проявляти свої патріотичні переконання. Це почуття їм було близьке з дитинства.

Владислав після школи навчався у Коропецькому обласному ліцеї-інтернаті з посиленою військово-фізичною підготовкою. Мав багато планів, мріяв жити у вільній, мирній Україні. У жовтні юнакові виповнилося б 20 років. Але його життя обірвала війна. І захисникові назавжди залишиться 19…

Хлопець був студентом юридичного факультету Західноукраїнського національного університету.

— Коли ворог прийшов знищувати нашу державу, сповнений сил і патріотизму, 19-річний Владислав Ратниченко у лавах Збройних сил України боронив нашу державу та внаслідок ракетного удару загинув на Донеччині. Юнак завжди був принциповим, добрим та справедливим, вболівав за долю країни, проявляв мужність і впевненість, — розповіли у вузі. — Нестерпний біль і смуток у наших серцях. Його відважність і героїзм – це символ боротьби українського народу за волю та гідність.

Він пожертвував найціннішим – своїм життям. Нехай у мирі спочиває його душа, а пам’ять і слава про Владислава живе у віках. Низький уклін вірному синові України!

На своїй сторінці у соцмережах мама поділилася гірким болем. Допис з’явився 14 серпня і ніби крає по живому.

«Свого Героя зустрічаю в труні»
— Груз 200 у вівторок. Життя таке коротке. 19 років. І все зупинилось, — написала Еліна Ратниченко. — Залишався місяць армії. З першого дня оборона Києва. Харків, Суми, Донбас. І під Малинівкою в окоп прилетіла ракета.

Мати пише, що син зустрів гарну тернополяночку, мріяв про доньку.

— Дякую за ці 5 днів до… Була можливість виїхати, та Владислав відповів, що буде йти до кінця, — поділилась мама. — Вивезти сестричку, щоб ще за це не переживати. Нема гіршого — ховати дітей! Свого Героя зустрічаю в труні… Усім жінкам бажаю дочекатися живими своїх рідних та обійняти!

Тіло Героя привезуть до Тернополя у вівторок, 16 серпня.

Окрім мами і молодшої сестри, у Влада залишились старша сестра і батько, Віктор Володимирович. Чоловік є одним із засновників будівельної компанії у нашому місті, проживає також тут. І побажав, аби місце останнього спочинку сина-Героя було в Тернополі.

— Щиро співчуваю тобі, Елю, — написала у коментарях матері Olgana Kyzmolka. —Тримайся. Нехай дає Бог царство небесне. Я не можу навіть дихати. Він 4 дні тому був у Тернополі. Ти проводила його знову на війну. Тішилася, що витягнула з контузії. Я писала тобі, що молися за нього. А нині… Він ще і не жив. Закрадається думка — може це не він? Може сталася якась помилка? Щось наплутали?

На жаль, помилки немає, і Влад назавжди повертається на Тернопільщину, яка стала його другою домівкою, відколи виїхали з Донеччини.

Цей юний хлопчина був старшим навідником відділення гранатометного взводу механізованого батальйону однієї з військових частин. Внаслідок травм, отриманих під час мінометного обстрілу, загинув 11 серпня.

Редакція щиро співчуває батькам, сестрам, бабусі, всій родині, друзям, землякам, побратимам та всім, хто втратив дорогу людину. Вічная пам’ять, шана і слава тобі, Герою…

25 вересня Андрію Пачковському мало виповнилося 44 роки. На свого Героя з нетерпінням чекали мати, дружина Наталія та доньки Олена й Віталія, онуки.
Щоб віддати шану загиблому землякові сотні людей утворили живий коридор та на колінах віддавали останню шану полеглому у боях за Україну воїну.

“Сьогодні на рідну землю на вічний спочинок повернувся Андрій Пачковський. Плакало небо, плакали рідні, плакали усі, хто знав цю світлу і добру людину… Вічна пам`ять Герою…

Як повідомлялося раніше, сьогодні, 13 серпня, о 19:00 відправлятиметься панахида за загиблим воїном в його будинку за адресою: с.Байківці (масив Гаї-Ходорівські) вул.Сонячна, 18.

Похорон відбудеться у неділю, 14 серпня, о 14:00
Просимо всіх небайдужих віддати останню шану Герою…

Загинув чоловік 6 травня 2022 року. Поховали його в рідному селі Садки. Майже усі односельчани, жителі громади, представники влади, духовенство та військовослужбовці прийшли вшанувати пам’ять загиблого Героя.

Панахиду у Церкві Св. Івана Богослова відслужили священики ПЦУ на чолі з Благочинним Шумського благочиння митрофорним протоієреєм Миколаєм Бабієм. Труну з тілом накрили державним прапором, який потім передали матері. На кладовищі з усіма військовими почестями, під залпи почесної варти та гімн України бійця поховали.

“Пплакало небо… Плакало за нашим Героєм, за Назаром…Висловлюємо щирі співчуття сім’ї та рідним, розділяємо Ваш біль та схиляємо голову в глибокій скорботі”, – йдеться у дописі громади.

Після загибелі Назар Клим’юк потрапив у морг в Дніпрі, невдовзі йго там іпоховали як неопізнаного бійця. Врешті завдяки аналізу ДНК його особу втановили, після чого здійснили перепоховання у рідному селі.

Його молодший брат Віталій віддав життя за Україну ще у лютому.

Попрощалися з Олександром у рідному селі Голіки, Хмельницької області. Про це повідомила Славутська міська рада.

Захисник народився 1996 року. У загиблих Героїв залишилася мати.

Молодший брат Олександра, Віталій загинув 26 лютого, та попрощалися у квітні. Він вивіз побратимів з поля бою біля Шилової Балки, що на Херсонщині. Внаслідок прямого влучання Су-25 у БТР, Віталій загинув від смертельних поранень.

Віталій народився 1999 року. На контрактну службу призвався 2020 року і потрапив до 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Успішно виконував завдання у зоні ООС.

Похоронили Віталія Погорільчука 16 квітня на цвинтарі у селі Голики.

28-річний Герой загинув 2 травня під час виконання бойового завдання у зоні заводу «Азовсталь» у Маріуполі. Тіло захисника лише зараз вдалося вивезти з Донеччини.

Церемонія поховання відбулась в Теребовлі, куди з Донецька ще у 2014 році переїхала рідна сестра Даниїла Ольга Мацала.

Попрощатись із мужнім українцем, який віддав своє життя за наше майбутнє та державу, прийшли рідні, побратими, друзі, колеги-патрульні поліцейські, численні співробітники поліції, представники влади, небайдужі мешканці Теребовлянської громади.

Відспівали загиблого Героя у церкві святого Миколая в Теребовлі та поховали на місцевому кладовищі.

Нагадаємо, Даниїл Сафонов родом з Донецька. Народився 23 жовтня 1993 року. Коли на Донбас у 2014 році прийшла війна, переїхав до бабусі в Маріуполь. Одружився, в нього народився синочок.

Далі доля закинула його до нас, у Теребовлю, де проживає рідна сестра Ольга Мацала, котра у 2014 році теж виїхала з Донецька через війну.

Теребовлянщина і Тернопільщина стали для нього другою домівкою, він підписав контракт з 44-ю бригадою. У 2019 році після закінчення контракту повернувся в Маріуполь, вступив до лав патрульної поліції.

Із початком повномасштабного наступу росії на Україну боронив Маріуполь від ворогів. У квітні передислокувався зі своїми побратимами до заводу «Азовсталь».

У Даниїла Сафонова залишились дружина, малий синочок, батьки, сестра, два брати, дідусь.

Про це повідомили на сторінці спільноти в мережі Фейсбук.

“Боровся, щоб жоден українець не ставав на коліна перед ворогом.

Із Володимиром Нечаєм прощалися у с. Жуківці, де загиблий солдат планував будувати щасливе майбутнє із дружиною та двома дітьми.

Напередодні старшого оператора 3 протитанкового відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки 2 десантно-штурмового батальйону військової частини А0284 солдата Володимира Нечая зустріли на рідній Лановеччині.

Сьогодні ж, 09 червня, уквітчаною дорогою провели до місця вічного спочинку. Маруновий берет, національний стяг та прапор десантних військ передали рідним загиблого на знак вдячності та пам’яті його вірної служби Україні.

Лановецька громада у неокупному боргу перед героїзмом Володимира Нечая, ім’я якого назавжди посяде важливе місце в історії творення новітньої України.

Вічна пам’ять Герою! Співчуття рідним та близьким!”,- ідеться у повідомленні.

Попрощатися з Героєм прийшли рідні, друзі, колеги-журналісти, пластуни, побратими. Рідним захисника, який загинув за волю і незалежність України вручили Залізний пластовий хрест, інформує Терен.

Нагадаємо, Віталій Дерех загинув 28 травня від вибуху авіабомби під Попасною на Луганщині.

Герой пройшов Майдан, з 2014 року був у складі «Айдару», воював на Донбасі. 24 лютого, в перший день повномасштабного вторгнення, пішов знову захищати Україну. Віталію було 34 роки…

Нагадаємо, на честь загиблого тернополянина Віталя Дереха назвали угруповання бригади спецпризначення ЗСУ.

Жuття 37-річного військового обірвaлося у бою з російськuмu зaгaрбнuкaмu нa Хaрківщuні.

Помuнaльнa службa відбулaся у львівському Гaрнізонному хрaмі Петрa і Пaвлa. Вшaнувaло зaгuблого і комaндувaння Нaцгвaрдії, Збройнuх сuл.

“Полковнuк Влaдuслaв Аллеров був сaме тuм комaндuром, з якuм спецпрuзнaченці впевнено йшлu у бій. У 2014-му році з першuх днів стaв нa зaхuст крaїнu у нaйгaрячішuх точкaх. Тaк стaлося і цього рaзу”, – повідомляють у НГУ.

Остaнній бій Влaдuслaв Аллеров провів у Хaрківській облaсті, де нaші військові вступuлu у вогневuй контaкт із росіянaмu тa знuщuлu ворогa. Бойові групu зaхuснuків відвaжно дaвaлu відсіч тa стрuмувaлu прорuв окупaційнuх військ. Бої велuсь під чaс сuльнuх aртuлерійськuх обстрілів.

“Полковнuк побaчuв, що одuн із побрaтuмів отрuмaв осколкове порaнення нuжніх кінцівок, мuттєво кuнувся йому нa допомогу, нaклaвшu турнікетu, порaненого товaрuшa передaв групі евaкуaції тa продовжuв зaпеклuй бій. Щільнuм вогнем, не шкодуючu себе, під обстрілом ворожої aртuлерії тa мінометів зaбезпечuв відхід групu. Нa жaль, сaме тоді він отрuмaв несумісні з жuттям порaнення“, – розповілu в Нaцгвaрдії.

У вівторок, 17 травня, на церемонію прощання до “Українського дому” Володимир Зеленський прийшов разом з дружиною Оленою.

Про це повідомляють кореспонденти ТСН.

У руках подружжя тримало квіти. Президент і перша леді були одягнений у траурний чорний одяг. Вони поклали квіти та віддали шану колишньому главі держави.

Відвідали церемонію прощання з Леонідом Кравчуком експрезиденти Леонід Кучма, Віктор Ющенко та Петро Порошенко.

Як повідомлялося, об 11:00 в “Українському домі” на Європейській площі розпочалася церемонія прощання з Кравчуком. На вході до “Українського дому” розмістили фото першого президента. Зустрічала Кравчука почесна варта. Труну, огорнуту в жовто-блакитний прапор, заносили військові. Під час цього лунала “Мелодія ля-мінор” Мирослава Скорика.

Про це повідомили в Головному управлінні розвідки Міноборони 5 квітня.

Сойко народився в Ужгороді 1990 року. Любив гори та мав багато друзів у різних країнах. Останні роки жив у Франції, служив у Французькому іноземному легіоні. Коли дізнався, що Росія влаштувала повномасштабне вторгнення до України, звернувся до військкомату та вирушив на війну добровольцем. 24 березня загинув, захищаючи Батьківщину.

“Щоб не було соромно жити, як офіцер запасу, у 2014-му році я пішов у 57 років воювати. Тепер – мої діти. Кажуть: “Тату, тепер наша черга, ми боротимемось за Україну – за квітучу, сильну, міцну, красиву незалежну Україну! Якщо не ми – тоді хто?” – розповів батько загиблого Андрій Сойко.

Матір бійця повідомила, що 26 лютого син повернувся з-за кордону, коли всі бігли в інший бік.

“Кажу йому: “Святославе, для чого ти це зробив?” – а він каже: “Я не можу інакше, це наш останній, третій, шанс зберегти Україну. Перший – у 2004-му, другий – у 2014-му році, і це наш останній шанс: якщо ми не зробимо, то не будемо вільними”, – розповіла матір загиблого.

Вона наголосила, що син був повний надії і сил працювати на благо України.