– Та в тої Гальки ніколи ладу не було! – гукала сусідка Іра вслід соцслужбі, яка прийшла перевіряти, в яких умовах мешкає Галя – одинока мама з дитиною. – Та ви без попередження прийдіть. Малий голодний по селу побирається, дивитися боляче!

Але її ніхто не чув. Як завжди, відзвітували, що «все добре», і поїхали геть. А трирічний Василько вже увечері стояв під магазином, просив, щоб хтось йому хлібчика дав.

Навіть дитячий одяг міняла на пляшку

Втомилися сусіди скаржитися. Бо виходило, що тільки собі нерви гризли, а нічого не змінювалося. Нагуляла Галька Васю, і втішилася, що держава декретні заплатить – буде за що з Петькою «святкувати». П’янки-гулянки в її домі не стихали. Як не Петька, то Стьопка приходив з іншого кутка села. Як не він – то Федька чалапав із сусідньої Антонівки. А то й усі разом. Для них знаходилося в жінки і сто грамів, і шмат хоч дешевої, та ковбаски. А синові хіба залишки від застілля перепадали. Дійшло до того, що Галя взагалі перестала готувати їсти.

Добре так: випровадила дитя на вулицю, а там хтось малого підкормить. Одежу люди зносили від своїх дітей, взуття. То Галька ще умудрялася краще за пляшку по сусідніх селах загнати. Тож усе рідше сусіди стали цікавитися, що там у неї вдома робиться і як Василькові живеться.

А це десь взявся у селі пес-приблуда. Великий такий, волохатий. Спочатку люди лякалися його, бо ж виглядав, як теля. А потім зрозуміли, що собака не агресивний, а навпаки, дуже ласкавий. Правда, забрати додому його так ніхто й не захотів. Але поставили під магазином миски, і хто йшов по продукти, з дому чотирилапому волоцюзі то суп, то залишки каші чи картоплі ніс. Назвали його Бімом.

Зникла з хати на два дні

Завжди пес стрічав подорожніх, радісно махаючи хвостом. А це вдарили морози – Бім кудись зник. До вечора вранішній суп у мисці перетворився на кригу, покрились льодом і шматки кинутого хліба. Не повернувся собака і вранці. Продавщиця вже у покупців стала питати, може, хтось таки пошкодував бідолаху і в свій сарай на ніч пустив. Та ніхто не знав, куди подівся пес.

– Може, хазяї за ним вернулись, пошкодували бідолаху. Чи, не дай, Боже, замерз десь під парканом, – плакала баба Оля.

Вона прикипіла до Біма всім серцем. Якби він не такий великий був, обов’язково взяла б приблуду до себе. А так боялась, що не прогодує на свою мізерну пенсію.

Балачки про пса дійшли аж до церкви. І в неділю раненько перед службою жіночки обговорювали лиш одне – де міг подітися волохань. Почула краєм вуха їх і Галина сусідка.

– Так у нашої Гальки він на порозі спить. Вже два дні. І з місця не рухне, я з вікна його бачу, – сказала Іра.

– То він неживий, ой-ой, – сплеснула в долоні тітка Валя.

– Та живий. Він на чомусь там вмостився. Може, Галька кинула йому яку ганчірку…

– А вона вдома? Щось не видно на вулиці ні її, ні Васі, – допевнялися жіночки.

– Та нема їх, десь повіялася з хати. Диму з комина два дні не видно, – знизавши плечами, відповідала Ірина.

– То хоч пса погодуй чимось, замерзне, – просили люди Галину сусідку.

– Та добре, увечері гляну, чого він ніде не йде.

Дитя грілося під собачими грудьми

– Людоньки! Та що ж це робиться?! – Ірина кричала на все село. – Васю, Васильку, живий?

А хлопчик вже не міг голови підняти, такий був знесилений і холодний. Якби не Бім, що згорнувся калачиком навколо Васі, хлопчик давно би загинув. А так він грівся під собачими грудьми. Завдяки цьому й протримався у морози.

Побачивши жінку у дворі, Бім посунувся і жалібно заскавучав. Наче виривалося з нього людське «Рятуй…» Ірина одразу ж викликала медичку. А ще зателефонувала у поліцію:

– Якщо ви й цього разу не втрутитеся, я напишу заяву в генеральну прокуратуру у Київ! Галька мало не занапастила дитини!

Василька у тяжкому стані із серйозним переохолодженням забрала швидка. Але маля від народження боролося за життя – вижило і цього разу. За тиждень хлопчик уже приймав у палаті гостей – мало не пів села прийшло провідати його.

А мати? Знайшли Гальку ще через чотири дні у сусідньому селі – повіялася до свого коханця. Що залишила на вулиці сина, вона навіть не пам’ятала.

***

Минули роки.

– Тьоть Ір, а можна я вас буду називати мамою? – запитав Василько.

– Я ж не мама тобі, ти знаєш, – зронивши сльозу, відповіла жінка.

– Так, як ви, мене ще ніхто в житті не любив, – серйозним тоном відповів на це Василь. – То можна? Мамочко…

Ірина міцно обняла дитину. Бо давно вже він їй став рідним. Дарма, що офіційно йому – лише опікун.

52-річний чоловік з Ужгорода Михайло Волошин прилетів в Єгипет 5 серпня і відразу почав свій відпочинок з подвигу. За його словами, він не планував нікого рятувати – просто так вийшло. Відразу після прильоту українець взяв відеокамеру і побіг разом з дружиною знімати риб. Як розповів Михайло,який зараз відпочиває в тому ж готелі і знаходився в момент нападу акули неподалік від місця події, вони з дружиною пірнали з пірсу.

Неподалік плавала група туристів з Австрії, в тому числі 20-річна дівчина. Щось поруч з нею відбувалося, і Михайло підплив ближче – подивитися. У це місце зазвичай припливали дельфіни, яких акули уникають. Звідки там узялась вона і чому саме дівчина привернула її увагу, ніхто так і не зрозумів. Годувала чи туристка рибок або спровокувала хижака чимось іншим – невідомо. Але факт залишається фактом: раптом виплила акула і вирвала з лівої частини живота дівчини шматок м’яса. Коли дівчина закричала, Михайло підплив, поранена вхопилася за нього, а далі українцеві нічого не залишалося, як гребти. Весь цей час акула кружляла поруч, проте люди вибралися. Рятувальник кинув їм з понтона коло. Дівчину Михайло витягнув з моря самостійно. Вона була при свідомості.

Поранену дівчину, за даними персоналу готелю, відвезли в госпіталь Хургади. «З нами в готелі відпочивав хлопець – один з начальників в київському МНС, – так ось він зреагував швидше за всіх. Думаю, це йому треба сказати спасибі за те, що жертв більше не було. Хлопець сказав рятувальникам, щоб хапали човни і діставали всіх, хто там ще плавав –- на поверхні видно було маски», – розповів один з очевидців події. За його словами, дівчину вкусила невелика біла акула.

«Видно було, що єгиптяни нічого такого не очікували і трохи розгубилися. Нам сказали, що останнього разу акули тут заявляли про себе в 2015 році, а до цього – в 2009», – поділився співрозмовник.

Рятувальники вивчають усі обставини.

Тонг Фуоко Фук з В’єтнаму показав всьому світу, що насправді означає безкорисливість. Все почалося в 2001 році, коли його дружина завагітніла.

Сидячи в коридорі лікарні, Тонг зауважив, як вагітні жінки входять в кабінет, а виходять з нього в сльозах. І без дитини.

Сенс того, що сталося дійшов до нього не відразу. Тонг не розумів, як можна вбити свою дитину. Вбити й навіть не поховати її по-людськи.

Ситуація неймовірно зворушила серце Тонга. На свої власні гроші будівельник вирішив купити землю під горою Хон Том, де б він міг ховати малюків, життя яких обірвалося, так і не розпочавшись. Отримавши дозвіл з госпіталю, Тонг поховав понад 10000 малюків в перші пару років.

Однак справжньою метою в’єтнамця було зовсім інше. Тонг сподівався, що вагітні жінки, відвідавши цвинтар, не захочуть більше позбавлятися від власних дітей.

Ідея вдалася: через деякий час матері, які через матеріальні труднощі не могли забезпечити своїй дитині майбутнє, почали звертатися до Тонга за допомогою.

Відповідь чоловіка вразила усіх до глибини душі. Тонг погодився взяти в свою сім’ю всіх потребуючих дітей. На кладовищі, колись наповненому сумом та жалем, був побудований будинок, що став рідним для понад 100 малюків.

Співчуваючи чужим бідам, Тонг погодився віддавати дітей назад матерям, коли їхні фінансові та сімейні труднощі залишаться позаду.

Щоб не заплутатися в іменах своїх 100 прийомних синів й дочок, Тонг придумав їм милі прізвиська. Наприклад, «Він» (честь) або «Там» (серце). Всі малюки носять як прізвище своєї матері, так і прізвище Тонга.

«Я буду продовжувати до самого останнього подиху, – говорить багатодітний батько. – Я сподіваюся, мої діти теж будуть допомагати людям, коли я піду з цього світу».

Очі дітей на цих фотографіях щиро світяться щастям, пише джерело. У такого батька багато чому можна повчитися!

Лакі — 3-річний красень-лабрадор, який до цього пройшов спеціальний курс порятунку на воді: відомо, що лабрадори дуже люблять воду і завдяки своєму миролюбному характеру та любові до людей — відмінно виконують обов’язки рятувальників.

Лакі і господиня пішли купатися, але, граючись у воді, випадково запливли за офіційно дозволену для купання тварин територію. Їх побачила жінка, яка в цей час збиралася скупатися в морі. Вона підняла крик, лаючись що собаки розносять заразу і ні вона, ні її 7-річна донька не будуть купатися там, де купаються собаки. Анна-Марія кілька разів вибачилася й поспішно вийшла з води, ведучи за собою Лакі.

Буквально через кілька хвилин донька цієї жінки увійшла у воду і поплив від берега. В той час як її мати розмовляла з кимось, велика хвиля накрила дівчинку з головою й та почала тонути. Найнебезпечнішим було те, що ніхто на пляжі цього просто не помітив. Ніхто, крім Лакі, який миттю кинувся у бік моря, підхопив дитину й потягнув до берега.

Дівчинка дуже злякалася та наковталася води, але в цілому відбулася легким переляком, передає джерело. Через деякий час її мати, яка кричала на господиню з собакою, підійшла до них, щиро подякувала і вибачилася.

Я думаю, з тих пір ця жінка, завдяки Лакі, буде дивитися на собак зовсім іншими очима.