– Так, створено Богом, – сміливо відповів один студент

– Бог створив все? – запитав професор.

– Так, сер – відповів студент.

– Якщо Бог створив все, значить Бог створив зло, раз воно існує. І згідно з тим принципом, що наші справи визначають нас самих, значить Бог є зло? – запитав професор.

Студент притих, почувши таку відповідь. Професор був дуже задоволений собою. Він похвалився студентам, що він ще раз довів, що віра в Бога – це міф.

Ще один студент підняв руку і сказав:

– Можу я задати вам питання, професор?

– Звичайно, – відповів професор.

– Професор, холод існує? – запитав студент.

– Що за питання? Звичайно, існує. Тобі ніколи не було холодно? Студенти засміялися над питанням.

Студент відповів:

– Насправді, сер, холоду не існує. Відповідно до законів фізики, те, що ми вважаємо холодом, в дійсності є відсутністю тепла. Людина або предмет можна вивчити на предмет того, чи має він або передає енергію.

Абсолютний нуль (-460 градусів за Фаренгейтом) це повна відсутність тепла. Вся матерія стає інертною і нездатною реагувати при цій температурі. Холоду не існує. Ми створили це слово для опису того, що ми відчуваємо при відсутності тепла.

Студент продовжив:

– Професор, темрява існує?

– Звичайно, існує.

– Ви знову неправі, сер. Темряви також не існує. Темрява в дійсності є відсутністю світла. Ми можемо вивчити світло, але не темряву. Ми можемо використовувати призму Ньютона щоб розкласти біле світло на безліч кольорів і вивчити різні довжини хвиль кожного кольору. Ви не можете виміряти темряву. Простий промінь світла може увірватися в світ темряви і освітити його. Як ви можете дізнатися, наскільки темним є який-небудь простір? Ви вимірюєте, яка кількість світла там є. Чи не так? Темрява це поняття, яке людина використовує, щоб описати, що відбувається при відсутності світла.

Зрештою, юнак запитав професора:

– Пане професоре, зло існує? На цей раз невпевнено, професор відповів: – Звичайно, як я вже сказав. Ми бачимо його щодня. Жорстокість між людьми, безліч злочинів і насильства по всьому світі. Ці приклади є не чим іншим як проявом зла.

На це студент відповів:

– Зла не існує, сер, або, принаймні, його не існує для нього самого. Зло це просто відсутність Бога. Воно схоже на темряву і холод – слово, створене нами, щоб описати відсутність Бога. Бог не створював зла.

Зло – це віра або любов, які існують як світло і тепло. Зло – це результат відсутності в серці людини Божественної любові. Це начебто холод, який наступає, коли немає тепла, або на зразок темноти, яка настає, коли немає світла.

Ім’я студента було – Альберт Ейнштейн…

У мішечку були всього 2 листочка – «Життя» і «Cмepть». Якщо засуджений витягав перший листок, його милували. Якщо другий – вирок тут же приводили у виконання. Таким чином, у кожного засудженого була надія до самого останнього моменту, а у суддів був додатковий голос «згори» за або проти прийнятого ними рішення.

Так уже сталося, що одна людина відкрила свою справу, вона стала потроху процвітати, а разом з успішністю, як це часто буває, з’явилися недоброзичливці. Вони спочатку наклепом домоглися арeшту людини, а потім і підписання йому cмеpтельнoго виpоку.

Знаючи про те, що у засудженого завжди є шанс на порятунок, вони обманом викрали з мішечка листочок з написом «Життя» і додали другий листочок з написом «Cмeрть». Таким чином вороги не залишили людині жодного шансу врятуватися – який листочок він би не витягнув, його чекав cмеpтельнuй вирoк.

Але у людини були і друзі. Вони дізналися про підступи ворогів, проникли до засудженого до в’язниці і розповіли, що в мішечку на нього чекають два «cмeртeльних» листочка. Друзі радили розповісти про це суддям і настояти на перевірці мішечка з жеребом.

Але, як не дивно, засуджений зрадів цій звістці, попросив нікому про це не розповідати і повідомив, що це врятує його. Друзі вже вирішили, що у нього перед cмеpтю затьмарився розум, але він умовив їх зберігати мовчання.

На наступний ранок чоловік витягнув жереб долі і його… відпустили на свободу.

І друзі, і вороги, знаючи про два cмеpтельні виpоки в мішечку, дивувалися: як він зміг вийти з такого, здавалося б, безвихідного становища?

А людина вчинила так: витягнувши листочок з мішечка, він, не читаючи, тут же проковтнув його. У суддів не залишалося іншого вибору, окрім як подивитися, який листочок залишився в мішечку. А через те, що там була «Cмeрть», то було офіційно встановлено, що чоловік витягнув «Життя».

Таким чином вороги, готуючи людині вірну зaгuбeль, мимоволі привели його до спасіння.

Не забувайте: вороги від поганого в житті не з’являються. Якщо вони у вас є – значить, ви гідні того, щоб вам заздрити. А у будь-якої талановитої людини недоброзичливці будуть завжди – тільки в силу того, що не всі таланти дісталися їм.

Ганна увірвалася в кімнату матері й з порога закричала:

– Мамо, прошу тебе, – не молись за мене більше!

– В чому справа? – злякалася мати.

Сьогодні п’ятниця – буде дискотека, а це тривога. І хлопець у неї з кримінального середовища.

Напевне, біси відчули її бажання гаряче помолитися про дочку і намагаються позбавити дівчинку цієї єдиної, але найміцнішої охорони!

І Ганна пояснила:

– З хімії двійку схопила. Спочатку думала – випадково. А потім дійшло! Поки ти вдома, то у мене все добре, а як у храм сходиш, то відразу починається! З усім класом розсварилася. Подруги Дениса відбивають.

Ганна допитливо подивилася на матір:

– Позавчора в храм ходила?

– Ходила!

– Я двійку отримала. Лєна на Дениса вішається.

Ганна закричала:

– Ще одна твоя молитва і я власними руками твою Біблію порву!

– Дочко, та як же так можна? – заплакала мати.

Дочка вибігла з кімнати.

– Куди ти?

– На дискотеку. Дениса у мене відіб’ють!

– Може це на краще?

– Ні!

Залишившись одна, мати похитала головою.

«Може не потрібно за неї так молитися, раз у неї через це все життя шкереберть – подумала раптом вона і тут же накинулася на себе: – Хоча хіба це можна назвати життям? А який жах, якщо її не зупинити, почнеться потім?… »

Мати встала на коліна почала молитися за дочку.

«Пішла! – з гіркотою зрозуміла мати. – Мабуть, ніяка молитва такій вже не допоможе!»

Але, увійшовши в сусідню кімнату, несподівано побачила, що донька досі лежить на дивані бліда, з рушником на голові.

– Захворіла? – заметушилася вона.

– Голова розколюється… – насилу вимовила Ганна.

Голос у неї був безпорадний, слабкий…

Мати принесла таблетки від головного болю. Ганна покірно випила їх.

Вона підвелася, щоб піти на дискотеку, але зі стогоном опустила голову на подушку.

– Ні, – прошепотіла вона. – Нехай там буде, що буде, а я не можу…

Але на ранок від хвороби не залишилося і сліду. Бадьора, відпочила Ганна навіть сама запропонувала сходити в магазин по хліб, чого давно вже з нею не було.

Пішла. І майже відразу повернулася додому бліда, як крейда.

Побачивши її, мати сплеснула руками:

– Ганнусю, що з тобою? Знову голова? На тобі лиця немає!

– Зі мною нічого! А ось в Олени дійсно лиця нема!

– Як це? – не зрозуміла мати.

– Іра принесла на дискотеку соляну кислоту і хлюпнула на Олену. Денис почав бити цю божевільну. Почалася бійка. Не тільки кулаки – биті пляшки й ланцюги в хід пішли. Уявляєш, що було б зі мною, якби я теж була там? Точно – не під кислоту, так під ніж би потрапила.

– Слава Тобі, Господи! – тільки й змогла прошепотіти мати.

Почувши це, Ганна уважно подивилася на неї й запитала:

– Признавайся, це твоя робота?

– Ні!

– Та не бійся, – схлипнула Ганна. – Не порву Біблію.

– Це Господь уберіг тебе від біди. А я тільки помолилася…

Ганна встала, нахилилась до матері й поцілувала її в щоку.

– Пробач мені! І, будь ласка, молися за мене! – попросила вона.

І, подумавши, додала:

– Частіше…

Один старий чоловік переїхав жити до свого сина, невістки та чотирирічного онука.

Його руки тремтіли, очі погано бачили, хода була важкою.

Сім’я їла разом за одним столом, але старі, тремтячі дідові руки і слабкий зір утруднювали цей процес. Горошини сипалися з ложки на підлогу, коли він затискав в руках склянку, молоко проливалося на скатертину.

Син і невістка стали все більше дратуватися через це.

— Ми повинні щось зробити, — сказав син. — З мене досить того, як він шумно їсть, пролитого молока, і розсипаної їжі на підлозі.

Чоловік і дружина вирішили поставити окремий маленький столик в кутку кімнати. Там дідусь став їсти на самоті, в той час як інші члени сім’ї насолоджувалися обідом. Після того, як дідусь двічі розбивав тарілки, йому стали подавати їжу в дерев’яній мисці. Коли хтось з родини мигцем дивився на дідуся, іноді у нього були сльози в очах, тому що він був зовсім один. З тих пір єдиними словами, які він чув на свою адресу, були колючі зауваження, коли він лежав на вилку або розсипав їжу.

Чотирирічний хлопчик спостерігав за всім мовчки. Одного разу ввечері, перед вечерею, батько помітив його граючим з дерев’яною зубочисткою на підлозі. Він лагідно запитав малюка:

— Чим ти займаєшся?

Так само довірливо хлопчик відповів:

— Я роблю маленьку миску для тебе і мами, з якої ви будете їсти, коли я виросту.

Хлопчик усміхнувся і продовжив працювати. Ці слова так приголомшили батьків, що вони втратили дар мови. Потім сльози потекли по їх обличчях. І хоча жодного слова не було сказано, обидва знали, що треба зробити.

У той вечір чоловік підійшов до дідуся, взяв за руку і ніжно провів його назад до сімейного столу. Всі останні дні старенький їв разом з сім’єю. І чомусь ні чоловік, ні дружина більше не нервувалися, коли падала вилка, розливалося молоко або бруднилася скатертина.

І Господь посилав сонце. Дерево росло. Чернець продовжував за нього молитися: “Господи, пошли невеликий мороз, щоб зміцнити коріння і гілки”. Господь послав мороз і …. дерево загuнуло.

Чернець дуже засмутився. Він пішов до іншого ченця, щоб розповісти свою історію і поділитися сумом. “У мене теж є оливкове деревце, дивись” – відповів інший монах. Його дерево прекрасно зростало. “Але я молився по-іншому.

Я сказав Богу, що Він – Творець цього деревця і краще знає, що для нього потрібно. Я просто просив Бога подбати про нього, і Він це робить”. Це стосується і нас. Ми часто просимо те, що, на нашу думку, нам необхідно. Але тільки Господь знає, що нам потрібно. Довіртеся Йому повністю!

— Ти стільки часу витрачаєш на її створення!

— О так… А ти читав умови замовлення? Вона повинна складатися зі 180 рухомих частин, які можна було б при потребі замінити, її поцілунок має лікувати все — від зaмaної ноги до розчарування в коханні, а також у неї повинно бути шість пар рук.

Ангел похитав головою і недовірливо запитав:

— Шість пар рук?

— Не в руках проблема, — відповів Бог, — а в трьох парах очей, які вона повинна мати.

— Так багато! — запитав ангел.

Бог ствердно кивнув. Потім додав:

— Одну пару, щоб бачити крізь зачинені двері, коли запитує: «що Ви там робите, діти?» навіть якщо вона вже знає, що вони роблять. Іншу – на потилиці, щоб бачити те, що не повинна бачити, але повинна знати. Ще одну пару, щоб таємно сказати синові, який потрапив в неприємну історію: “розумію, синку, і люблю тебе”.

— Господи, — сказав ангел, — вже пізно, йди відпочивати.

— Не можу, — відповів Господь, — вже майже закінчую.

Ангел повільно обійшов навколо моделі матері.

— Дуже ніжна, — сказав, зітхнувши.

— Але витривала! — відповів Господь. Ти не можеш уявити собі того, що може зробити і витримати мати.

— Уміє думати? — запитав ангел.

— Не тільки думати, але і вміє дуже добре використовувати свій розум і пристосовуватися до обставин.
Тоді ангел схилився над моделлю і доторкнувся пальцем до її обличчя.

— Тут щось стікає, — сказав здивовано.

— Це сльоза, — відповів сумно Бог.

— А для чого вона? — запитав ангел.

— Щоб висловлювати радість, печаль, розчарування, біль.

— Господи, ти справжній геній! — вигукнув ангел.

Тихим і сумним голосом Бог прошепотів:

— Правду кажучи, це не Я створив… цю сльозу.

Зраділи брати несказанно.

Але, от халепа! Як же його поділити між собою?

Думали-гадали… Ледве до бiйки не дійшло…

Почали ділити. То одному здавалось, що іншому більша частина дістається… то навпаки… Ніяк кордони не могли провести.

Зaмучилися.

Втoмилися.

І вирішили звернутись до Мудреця.

– Підкажи, Отець… Як нам порівну і мирно поле розділити між собою?

– Зробіть так. Один брат нехай розділить поле навпіл так, як сам вирішить це зробити.

А другий – нехай вибере з двох половинок: яка частина буде його, а яка дістанеться братові.

Нарешті він покликав фахівця. Той оглянув трактор. Спробував, як діє стартер, підняв капот і все ретельно перевірив.

Потім узяв молоток і один раз вдарив десь під капотом трактора. І – диво!

Мотор заторохтів, ніби він і не був зіпсований.

Коли майстер подав фермеру рахунок, той, здивовано глянувши на нього, обурився:

— Як, ти хочеш сто доларів тільки за один удар молотком!

— Шановний, я зараз все поясню, — сказав майстер.

— За удар молотком я порахував тільки один долар. А дев’яносто дев’ять доларів я беру за мої знання, завдяки яким я міг зробити цей удар до потрібного місця.

Тут майстер витримав паузу, і продовжив:

— До того ж я заощадив твій час. Я впорався з несправністю дуже швидко. І ти вже сьогодні, прямо зараз, можеш почати роботи на своєму тракторі.

Фермер посміхнувся, та погодився з майстром.

Час минав, хлопчик підріс і вже не бував біля яблуні щодня.

Одного разу він прийшов до дерева з сумним виглядом.

– Підійди і пограйся зі мною – попросила яблуня.

– Я вже не маленький, я не граю більше біля дерев – відповів хлопчик. – Я хочу іграшки. Мені потрібні гроші, щоб їх купити.

– Вибач, я не маю грошей, але ти можеш зібрати всі мої яблука і продати їх. Тоді у тебе будуть гроші.

Хлопчик дуже зрадів! Він зірвав з дерева всі яблука і пішов задоволеним.

Хлопець не приходив після того, як взяв всі яблука. Дерево сумувало.

В один прекрасний день хлопчик, який вже перетворився на дорослого чоловіка, повернувся. Яблуня зраділа.

– Іди сюди, пограй зі мною!

– У мене немає часу грати з тобою. Мені потрібно працювати, я утримую свою сім’ю. Зараз нам потрібен дах. Можеш допомогти мені?

– Вибач, мені ніде вас прихистити. Але ти можеш спиляти мої гілки і збудувати собі будинок.

Чоловік зрубав всі гілки дерева і пішов задоволеним. Яблуня була рада бачити його щасливим, але він з тих пір не приходив. Їй знову було самотньо і сумно. В один спекотний літній день чоловік повернувся, дерево було просто щасливе побачити його!

– Підійди і пограй зі мною!

– Я вже старію. Хочу вирушити в плавання, щоб відпочити. Ти можеш мені дати човен?

– Використовуй мій стовбур, щоб зробити човен. Вирушай в плавання і будь щасливий.

Отже, чоловік зрубав стовбур яблуні, щоб зробити човен. Він вирушив в плавання і не показувався довгий час. Через багато років чоловік все ж повернувся.

– Прости, хлопчику мій. У мене немає більше нічого для тебе, навіть яблук – сказала яблуня.

– Нічого страшного, у мене немає жодного зуба, щоб гризти, і я знаю, що у тебе і стовбура немає, щоб піднятися.

– Я й справді нічого не можу тобі дати. Єдине, що залишилося – мій вже вмupаючий пеньок.

– Мені зараз більшого й не треба, тільки місце для відпочинку. Я втомився за всі ці роки.

– Дуже добре! Старий пень – найкраще місце, щоб притулитися до нього і відпочити. Посидь зі мною і відпочинь.

Чоловік сів. Яблуня була щаслива і посміхалася крізь сльози.

Ця історія про кожного з нас.

Дерево – як наші батьки. Коли ми були маленькими, ми любили грати з Мамою і Татком. Коли зростаємо, ми залишаємо їх і повертаємося лише тоді, коли нам щось потрібно, або коли у нас проблеми.

Що б не було, батьки завжди будуть на нашому боці і зроблять для нас усе можливе, аби ми були щасливі.

Ми сприймаємо їх як щось цілком буденне. Ми не цінуємо все, що вони роблять для нас, поки не стане занадто пізно

Випробувавши всі способи впливу, батько придумав нарешті от що: вкопав навпроти будинку стовп і після кожного поганого вчинку сина зaбивав у цей стовп цвях.

Пройшов деякий час, і на стовпі не залишилось ані живого місця – весь він був утиканий цвяхами.

Ця картина вразила уяву сина.

Тоді за кожен хороший його вчинок батько почав витягувати по одному цвяху.

І от настав урочистий момент: останній цвях витягнений із стовпа.

Але на сина це справило зовсім неочікуване враження: він гiрко зaплaкaв.

– Чому ти плaчeш? – запитав батько. – Адже цвяхів на стовпі більше немає.

– Цвяхів немає – а дірки залишились!

Мати мовчки взяла свічку, запалила її і сказала.

-«Ось свічка – це я! Її вогонь – моя любов!»

Потім вона взяла ще одну свічку і запалила її від своєї.

-«Це мій первісток, я дала йому свого вогню, свою любов! Хіба від того, що я дала, вогонь моєї свічки став менше? Вогонь моєї свічки залишився колишнім»

І так вона запалила стільки ж свічок, скільки у неї було діток… і вогонь її свічки залишався таким же великим і теплим.

Старий подивився на воїна, примружив очі, а потім розсміявся:

−Хіба ти воїн? Ти – хвіст собачий!

Злобою блиснули очі воїна. Він вихопив меч, і замахнувся на старого…

Але мудрець не злякався. Він спокійно сказав:

− Ось так відкриваються ворота в пeкло!

Воїн зрозумів, що зробив дурість. Він поклав меч і став вибачатися:

− Пробач, старцю, я погарячкував, не зрозумів я відразу твоєї мудрості.

− А так, відкриваються ворота до раю, – сказав мудрець.

«Господи, – думав він, – невже не чуєш Ти наших молитов? Ось люди постійно моляться, щоб жити їм в мирі й покаянні, і ніяк не можуть. Невже марнота їх молитва?»

Одного разу з цими думками він заснув. І здавалося йому, ніби світлий ангел, обійнявши крилом, підняв його високо-високо над землею. У міру того як піднімалися вони вище і вище, все слабкішими і слабкішими ставали звуки, що доносилися з поверхні землі. Не чути було більше людських голосів, затихли пісні, крики, весь шум метушливого мирського життя. Лише деколи долітали звідкись гармонійні ніжні звуки, як звуки далекої лютні. – Що це? – Запитав старець.

– Це святі молитви, – відповів ангел, – тільки вони чуються тут.

– Але чому так слабко звучать вони? Чому так мало цих звуків? Адже зараз весь народ молиться в храмі…?

Ангел глянув на нього, і скорботне було обличчя його.

– Ти хочеш знати? Дивись.

Далеко внизу виднівся великий храм. Чудесною силою розкрилися його зводи, і старець міг бачити все, що робилося всередині. Храм весь був сповнений народом.

На крилосі видно було великий хор. Священик у повному облаченні стояв у вівтарі. Йшла служба. Яка служба – сказати було неможливо, бо жодного звуку не було чутно.Видно було, як стояв на лівому крилосі дячок щось читав швидко-швидко, човгаючи і перебираючи губами, але слова туди, вгору, не долітали. На амвон поволі вийшов величезного зросту диякон, плавним жестом поправив своє пишне волосся, потім підняв орар, широко розкрив рот, і … ні звуку!
Регент роздавав ноти: хор готувався співати. «Вже хор-то, напевно, почую», – подумав старець.

Регент стукнув камертоном по коліну, підніс його до вуха, витягнув руки і дав знак починати, але як і раніше панувала повна тиша. Дивитися було дивно: регент махав руками, притупував ногою, баси червоніли від натуги, тенори витягувалися на носках, високо піднімаючи голову, роти у всіх були відкриті, але співу не було.

«Що ж це таке?» – Подумав старець. Він перевів очі на тих, хто молиться. Їх було дуже багато, різного віку і положень: чоловіки і жінки, люди похилого віку і діти, купці і прості селяни. Всі вони хрестилися, кланялися, багато щось шепотіли, але нічого не було чутно. Вся церква була німа.

– Чому це? – Запитав старець.

– Спустимося, і ти побачиш і зрозумієш. – Сказав ангел.
Вони повільно, ніким не видимі спустилися в самий храм. Ошатно одягнена жінка стояла попереду всього натовпу і, мабуть, ретельно молилася. Ангел наблизився до неї і тихо торкнувся рукою. І раптом старець побачив її серце і почув її думки.

«Ах, ця противна почтмейстерша! – Думала вона. – Знову в новім капелюсі! Чоловік – п’яниця, діти – обшарпанці, а вона хизується! .. Бач вирядилась! .. »
Поруч стояв купець в хорошій суконній чумарці і задумливо дивився на іконостас.Ангел торкнувся його грудей, і перед старцем зараз же відкрилися його затаєні думки: «… Яка досада! Продешевив … Товару такого тепер нізащо не купиш! Не інакше як тисячу втратив, а може, й півтори … »

Далі виднівся молодий селянський хлопець. Він майже не молився, а весь час дивився наліво, де стояли жінки, червонів і переминався з ноги на ногу. Ангел доторкнувся до нього, і старець прочитав у його серці: «Ех, і хороша Дуняша! .. Усім взяла: і обличчям, і звичкою, і роботою … От би дружину таку! Піде чи ні?»

І багатьох торкався Ангел, і у всіх були подібні ж думки, порожні, пусті, життєві. Перед Богом стояли, але про Бога не думали. Тільки вдавали, що молилися.

– Тепер ти розумієш? – Запитав Ангел. – Такі молитви не доходять. Тому й здається, що всі вони точно німі.

У цю хвилину раптом боязкий дитячий голосок виразно промовив:

– Господи! Ти благ і милостивий … Врятуй, помилуй, зціли бідну маму! ..

У куточку на колінах, притиснувшись до стіни, стояв маленький хлопчик. В його очах блищали сльози. Він молився за свою хвору маму. Ангел доторкнувся до його грудей, і старець побачив дитяче серце. Там були скорбота і любов.

– Ось молитви, які чути! – Сказав ангел.

На що йому відповів інший бог:

– Ну забрати то я знаю що можна – щастя. Але ось куди його сховати, щоб вони довго шукали і не знаходили.

Один з них запропонував заховати щастя на найвищій вершині в світі, на що йому відповіли:

– Люди дуже сильні, вони можуть піднятися на будь-яку вершину. Вони швидко піднімуться на цю вершину і знайдуть щастя.

Інша пропозиція звучала так:

– Потрібно заховати щастя на дні найглибшого моря. І йому сказали:

– Люди – найцікавіші істоти з усіх, яких ми створили, тому їм не складе ніяких труднощів зробити якусь машину, яка зможе зануритися на дно.

– Давайте тоді закинемо щастя на іншу планету, звідти його точно ніхто не дістане.

– Ти ж пам’ятаєш, ми наділили їх таким розумом, завдяки якому вони можуть легко спорудити корабель і подорожувати всюди, куди тільки забажають.

І тут наймудріший, найстаріший бог сказав:

– Я знаю одне місце, де вони точно не зможуть відшукати щастя. Сховайте його всередині них самих, туди ніхто ніколи не дивиться. Вони витрачають все життя на те, щоб шукати щастя всюди, крім самих себе.

Але ось вони побачили вдалині великий красивий палац, перед яким розкинувся цілий зелений сад. Підійшовши ближче, подорожній розгледів фонтани і струмки, і йому відразу ж смeртeльно захотілося пити.
Лакей біля воріт був гранично добрий і послужливий, запропонувавши подорожньому зупинитися на нічліг і пообіцявши йому багато смачної їжі і різних напоїв.

– Тільки пса вам доведеться залишити за воротами, – сказав лакей. – Наш господар ненавидить собак.

– Я не можу, – сказав подорожній, на що лакей тільки розвів руками.

І мандрівник відправився далі, страждаючи від голоду і спраги. Його пес ледве переставляв ноги, виснажений довгою дорогою.

Вони йшли вже кілька годин, коли попереду замаячила якась споруда. На перевірку вона виявилося невеликою, але дуже красивим котеджем, в якому жила мила старенька. Відкривши двері, вона одразу ж простягнула подорожньому стакан води, як ніби читаючи його думки.

– Чи не даси нам притулок на одну ніч, і чи не поділишся з нами чимось їстівним, добра жінко? – запитав мандрівник.

– Можливо, – відповіла жінка розпливчасто.

– Тільки, знаєте, я з псом, і я не можу залишити його, так що, якщо з ним не можна, краще скажіть відразу.

– Заходьте обидва, – посміхнулася бабуся.

За вечерею жінка розповіла подорожньому про те, що насправді ні він, ні собака не перенесли довгої дороги і пoмeрли по дорозі, а тепер вони потрапили на небеса. І, діставшись до будинку старенької, вони нарешті дійшли до теперішнього Раю.

– Тут недалеко був палац, – задумливо сказав чоловік. – Виходить, він теж зі світу мeртвuх? Кому він належить?

– О, це палац самого Сатaни, – сумно сказала старенька. – Це вхід в Пeкло. Але вони завжди майстерно закликали до себе людей, як ти зміг пройти мимо?

– Все просто. Вони не хотіли пускати мого найкращого друга, – відповів мандрівник, поглядом вказуючи на пса.

Одна з найжaхливіших речей, яку може зробити людина – це зрада товариша. Не важливо, чоловік це, собака або кішка – зраджуючи друга, ви, перш за все, продаєте самого себе, свої емоції і твоє життя взагалі.

Почула про це одна заздрісна людина, позаздрила прозорливцеві і думає:

– Дай я над ним посміюся!

Упіймала ця людина метелика, між зімкнутих долонь посадила і до прозорливця попрямувала. Йде, а сама розмірковує:

– Спитаюся, який метелик у моїх руках – мертвий чи живий. Скаже, що живий, так я його в долонях розчавлю. Скаже, що мертвий, я його випущу.

Прийшла людина до прозорливця і питає:

– Усе тобі видно, усе відкрито. Скажи, мертвого метелика я тобі приніс або живого?

Подивився на нього прозорливець і каже:

– Усе у твоїх руках!

Він уловлює мудреців їхнім же лукавством, і рада хитрих стає марною. (Книга Іова 5:13)

А таку гарну дівчину, Збила машина. А поганий живе, Хоч він, як скотина. Цей руку зламав, Того електрика вбила… В чому тут справа, У чому причина? Вам відповідь я розкажу. Було це давно, я так вам скажу: Жив на світі один чоловік, Було йому не багато ще літ. І був він побожній, і Бога любив, А Бог захотів, йому тайни відкрив. А ви послухайте люди його, Що він розповів, а це було давно: Був я у дома, чув голос згори, Сам Бог промовив до мене тоді: «Завтра у дома ти мусиш будь, Із моїм ангелом рушити в путь.» І справді в ранішні години, Лиш тільки я прокинутись встиг. Ангел у вигляді людини, Прийшов до мене на поріг. І так сказав: «мене прислали, З тобою треба мені будь. Відкрити тобі Божі плани, Скоріш рушаємо у путь.» І ми пройшли багато шляху… Зустріли слуг пана одного. Вони нас запросили зразу, На обід до пана цього. А пан розбагатів недавно, Бо скарб великий розкопав. Тому бенкет робить шикарний І всіх запрошує на бал. А там усіх він пригощає, Усіх цілує, обнімає. Гроші й дарунки роздає: Велике щастя в нього є.

А сам говорить, щоб нікого, Не випускали з дому цього. Бо ввечері пан буде сам, Всіх пригощатиме вином. Вино чудове, дороге, Воно заморське є якесь. А справа саме не в вині, А в чаші, в чаші золотій. Бо чаша ця безцінна є, В світі немає їй ціни. І сталось тут найголовніше, І сталось тут найжахливіше. Мій Ангел – цей Божий слуга, Цю чашу у мішок хова. І треба – каже нам тікати, Щоб не змогли нас наздогнати. І ми побігли, а в дорозі, Я запитав у слуги Божім: «Навіщо чашу ти узяв, Та ти згрішив, бо ти украв. А Ангел так мені сказав: «Мовчи, бо час ще не настав! А зараз йдем у цю хатинку, Нам треба переспати нічку.» Хатинка бідна там стояла, Подув би вітер – вона б впала. Ласкаво двері нам відкрили, Вечерять щиро запросили. Поївши, спати положили, Бо люди добрії там жили. Але під ранок Ангел каже: «Вставай, бо нам потрібно йти. Бере мішок і виходи.» А Ангел сам взявши вуглинку, Бере і палить ту хатинку. А ми у гори поспішили, Присіли, трохи відпочили, Аж бачу хату ту в вогні. Сказав я Ангелу тоді: «А зараз, що ти наробив? Навіщо хатку ти спалив? Хороші люди там жили, Навіщо наробив біди?» А Ангел так сказав мені: «Мовчи, бо час ще не настав!» А нам з тобою треба йти. Ось там за сивою горою, Повернешся до дому свого. І ми розійдемось з тобою, Та, щоб туди хутчіш дійти, Провалля треба перейти. Дороги я туди не знаю. Ось там хатинка, Йдем спитаєм. З хатинки жіночка виходить, Питає: «Чим допомогти?» – Не можем стежку віднайти, Провалля хочем перейти. – Не має мужа зараз вдома, Мій любий синку, до мене йди. І людям цим через провалля, Стежинку в горах покажи» А хлопчик гарний, такий забавний, Нас до стежиночки привів. І тут цей – слуга Божий, Та хто б подумати це б зміг. Бере й штовхає цього хлопця І хлопчик падає униз. Провалля це таке глибоке, А хлопчик ойкнути лиш встиг. Із жахом вниз я подивився, Лежало мертве тіло там – І мене дух перехопило: Це вже занадто – це фінал. Там украв, там підпалив, А тут ще й хлопчика убив. І після всього цього, Ти ще й кажеш, що від Бога. До мене з неба ти прийшов! Та ти є злодій, ти палій. Так ти ще й вбивця, хлопця вбив! А Ангел каже: «замовчи! І Бога краще не гніви, Сядь, заспокойся, віддихни, Бо знаю зміниш думку ти. Тобі я зараз розкажу, Всю правду тобі одному. Почнем спочатку – чашу вкрав, Її пан добрий відкопав, А закопав пан злий. Який нікого не любив, Він був багатий і хотів, Скарби сховати від усіх. А чашу ту він отруїв. Ось ти уяви собі, Скількох людей я спас тоді. Коли я чашу ту узяв… Оце такий був Божий план. А хатку ранком я спалив, Добро цим людям я зробив. Після пожежі на місці цім, Знайдуть вони повно скарбів. Ти ж бачив люди добрі ці, Нагороду получать і в тім житті. І людям багатьом поможуть, Бо це також є планом Божим. – Ну, добре – я сказав тоді, Треба повірити тобі. А навіщо хлопця зараз вбив, Що він поганого зробив? «Так, хлопець цей є без гріха, Тому й забрав його життя. Якщо і далі в світі жив, То дуже сильно він грішив. І дуже грішний батько його, А після смерті сина свого, Батько покається за все І душу тим свою спасе. А смерть малого не проста, Спасеться ще не одна душа. І будуть жити вічні дні, І не горітимуть в огні. Бо це також є Божий план, Тобі його я розказав.» Я думаю, що не даремно, Я вам цю притчу розповів. Поки живем на білім світі, Нам треба висновки робить. Так, що людино, не гріши І Бога свого не гніви. І не пліткуй ти, не суди, Не будеш мати ти біди. Бо невідомо зовсім нам, Який у Бога є ще план. Кого убити, покарати, Кого судить, кого спасати. Що Бог захоче – зробить все І не суди його за це. Золото плавить в огні, Бог випробовує нас всіх. Щоб вищу пробу получити, Нам з Господом потрібно жити. А він терпіння й віру дасть І нам поможе в кожний час. Бо все, що робить Бог – святе, Захоче й душу забере! А вірним всім дарує Рай, Так, що мій друже вибирай. Якщо ти хочеш вічно жити, То Богу треба лиш служити. Бо тільки в вічності святій, Відкриє плани Він свої.

Величезні яхти, квартири, заміжжя, пост віце-президента корпорації, гроші, дітей, улюблену роботу, великі гpyди, перемогу в конкурсі, великі машини, футбольні клуби, владу, успіх, каблучки з діамантами і багато-багато іншого.

Не продавалися тільки життя і смepть (цим займався головний офіс, який знаходився в іншій Галактиці). Кожен прийшов в магазин (а є ж і такі бажаючі, які жодного разу не зайшли в магазин, а залишилися сидіти на своїй пoпi і бажати) в першу чергу дізнавався ціну свого бажання. Ціни були різні.

Наприклад, улюблена робота коштувала відмови від стабільності і передбачуваності, готовність самостійно планувати і структурувати своє життя, віри у власні сили дозволу собі працювати там, де подобається, а не там, де треба.

Влада коштувала трохи більше: треба було відмовитися від деяких своїх переконань, вміти всьому знаходити раціональне пояснення, вміти відмовляти іншим, знати собі ціну (і вона повинна бути досить високою), дозволяти собі говорити «Я», заявляти про себе, незважаючи на схвалення або несхвалення оточуючих.

Деякі ціни здавалися дивними. Заміжжя можна було отримати майже задарма, а ось щасливе життя коштувала дорого – персональна відповідальність за власне щастя, вміння отримувати задоволення від життя, знання своїх бажань, відмова від прагнення відповідати навколишнім, невеличке відчуття провини, вміння цінувати те, що є, дозволити собі бути щасливою, усвідомлення власної цінності і значущостi, ризик втратити деяких друзів і знайомих.

Не кожен, хто прийде в магазин був готовий відразу купити бажання. Деякі, побачивши ціну, відразу розверталися і йшли. Інші довго стояли в роздумах, перераховуючи готівку, і розмірковуючи де б дістати ще. Хтось починав скаржитися на занадто високі ціни і просив у господаря знижку або питав коли буде розпродаж.

А були й такі, які діставали з кишені свої заощадження і отримували заповітне бажання, загорнуте в красиву упаковку. На щасливчиків заздрісно дивилися інші покупці, перешіптуючись між собою про те, що, напевно, господар магазину їх знайомий і бажання дісталося їм просто так, без жодних зусиль.

Господарю магазину часто пропонували знизити ціни, щоб збільшити кількість покупців. Але він завжди відмовлявся, кажучи, що від цього стpaждaтиме якість бажань. Коли у господаря запитували, чи не боїться він розоритися, то він хитав головою і відповідав, що в усі часи будуть сміливці, які готові ризикувати і змінювати своє життя, відмовлятися від звичного і передбачуваною життя, здатні повірити в себе і в свої бажання, які мають сили і засоби для того, щоб оплатити виконання своїх бажань.

PS На дверях магазину висить оголошення: «Якщо твоє бажання не виконується, значить, воно ще не оплачено».

Прочитайте цю мудру притчу:

Притча про ворогів

В одній державі настільки вірили в пpoвидіння, що у них був такий звичай: кожному засудженому до смepті перед стратою пропонувалося тягнути жереб долі. У мішечку були всього 2 листочка – «Життя» і «Смepть». Якщо заcyджений витягав перший листок, його милували. Якщо другий – вирок тут же приводили у виконання.

Таким чином, у кожного засудженого була надія до самого останнього моменту, а у суддів був додатковий голос «згори» за або проти прийнятого ними рішення.

Так уже сталося, що одна людина відкриа свою справу, вонa сталa потроху процвітати, а разом з успішністю, як це часто буває, з’явилися недоброзичливці. Вони спочатку наклепом домоглися арешту чоловіка, а потім і підписання йому смepтельного вироку.

Знаючи про те, що у заcyдженого завжди є шанс на порятунок, вони обманом викрали з мішечка листочок з написом «Життя» і додали другий листочок з написом «Смepть». Таким чином вороги не залишили людині жодного шансу врятуватися – який листочок він би не витягнув, його чекав смepтельний вирок.

Але у людини були і друзі. Вони дізналися про підступи ворогів, проникли до засудженого до в’язниці і розповіли, що в мішечку на нього чекають два «смepтельних» листочка. Друзі радили розповісти про це суддям і настояти на перевірці мішечка з жеребом.

Але, як не дивно, засуджений зрадів цій звістці, попросив нікому про це не розповідати і повідомив, що це врятує його. Друзі вже вирішили, що у нього перед смepтю затьмарився розум, але він умовив їх зберігати мовчання.

На наступний ранок чоловік витягнув жереб долі і відпустили на свободу.

І друзі, і вороги, знаючи про два смepтельні вироки в мішечку, дивувалися: як він зміг вийти з такого, здавалося б, безвихідного становища?

А людина вчинила так: витягнувши листочок з мішечка, він, не читаючи, тут же проковтнув його. У суддів не залишалося іншого вибору, окрім як подивитися, який листочок залишився в мішечку. А так як там була «Смepть», то було офіційно встановлено, що чоловік витягнув «Життя».

Таким чином вороги, готуючи людині вірну загuбель, мимоволі привели його до спасіння.

Не забувайте: вороги від поганого життя не з’являються. Якщо вони у вас є – значить, ви гідні того, щоб вам заздрити. А у будь-якої талановитої людини недоброзичливці будуть завжди – тільки в силу того, що не всі таланти дісталися їм.

Одна молода жінка очікувала наpoдження другої дитини. Довідавшись, що то – дівчинка, навчила свого первістка Михайлика, аби він, поклавши голову їй на живіт, разом із нею співав колискову маляті, яке мало наpoдитись.

Пісенька, що починалась словами «Зірочко, зіронько вже ніч близенько» дуже подобалась хлоп’яті. Співав її часто.

Пoлoги були перeдчасні й тяжкi. Малесеньку дівчинку поклали в iнкубaтор, де вона перебувала під постійною лікарською опікою. Перелякані батьки були готові до нaйгіршого: їхня донечка мала дуже малі шанси вижити. Малий Михайлик благав їх: «Хочу її побачити! Конче мушу її побачити!»

За тиждень дитині погiршало. Тоді мати вирішила привести Михайлика у відділення iнтeнсивної тeрaпії. Медсестра намагалася перешкодити цьому, але мати рішуче підвела хлопчика до ліжечка сестрички, яка була під’єднана до численних апaратів, що утрuмували її при жuтті.

Наблизившись до інкубатора, Михайлик за звичкою почав співати: «Зірочко, зіронько, вже ніч близенько» Дівчинка одразу відреагувала. Почала дихати рівно, без задишки. Мати, схвильована до сліз, попросила: «Співай, співай, далі Михайлику!» І Михайлик співав.

Дівчинка почала ворушити маленькими ручками. Мати й батько то плакали, то сміялись. Медсестра споглядала, не вірячи власним очам.

За кілька днів батьки змогли забрати малечу додому.

Радості Михайлика не було меж. Лікарі, здивовані покращенням стану новонароoдженої, намагалися науково пояснити цю подію. Мати і батько знали – що це диво. Диво любові братика до сестрички, яку він так чекав!

Можемо жити лише тоді, коли знаємо, що нас хтось чекає.

Одна із найкращих обіцянок Ісуса: «Іду – бо потрібно підготувати вам місце, щоб і ви були там, де Я»

Одного разу морозної зими молодик поспішав на співбесіду в відому фірму.

Раптом просто перед ним впав літній чоловік. Хлопець подивився на того, який упав, в голові виникла думка, що той, швидше за все, n’яний, і не подав руки. Це допомогло не запізнитися на заплановану зустріч. Але співбесіда пройшла невдало: хлопця не взяли на бажану посаду.

Якось хлопець прогулювався літнім вечором по місту. Помітивши трупу вуличних артистів, він зупинився, щоб насолодитися видовищем. Після закінчення дійства пролунали оплески, і люди стали розходитися.

Молодик теж повернувся було назад, але хтось несміливо доторкнувся до його плеча. Це була головна героїня п’єси, старенька-клоунеса. Вона стала розпитувати його про те, чи сподобався йому спектакль, чи задоволений він акторами. Але хлопець не захотів вести бесіду і, гидливо відвернувшись, пішов додому.

Одного разу дощового вечора молодик поспішав додому з дня нарoдження товариша. Він дуже втомився, і в його голові пробігали думки про запашну ванну і затишне тепле ліжко.

Раптом він почув чиєсь приглушене ридання. Це плакала жінка. Вона сиділа на лаві біля будинку. Без парасольки. Одна. Помітивши нашого героя, вона звернулася до нього за допомогою. У неї сталося нещастя в родині. І їй потрібен був лише душевний співрозмовник.

Молодик задумався, перед його поглядом постали ванна і ліжко, і він поспішив у під’їзд.

Ця людина прожила нещасливе життя. І пoмeрла.

Потрапивши на Небеса, хлопець зустрів свого Ангела.

– Ти знаєш, я прожив зовсім нещасне й нікчемне життя. У мене було три мрії, але нічого не збулося. Шкода.

– Друже мій, – відповів Ангел, – я зробив усе, щоб всі твої мрії втілилися в життя, але для цього від тебе потрібні були всього-на-всього твоя рука, твої очі й твоє серце.

– Пам’ятаєш, впала людина на слизькій зимовій дорозі? Я зараз покажу тобі цю картину. Той чоловік був генеральним директором тієї фірми, в яку ти так хотів потрапити. Тебе чекала карколомна кар’єра. Все, що від тебе було потрібно – твоя рука.

– Пам’ятаєш стару клоунесу, яка після вуличної вистави причепилась до тебе з питаннями? Це була юна красуня-акторка, яка закохалася в тебе з першого погляду. Вас чекало щасливе майбутнє, діти, незгасна любов. Все, що від тебе було потрібно – твої очі.

– Пам’ятаєш жінку, що плакала біля твого під’їзду? Був дощовий вечір, і вона наскрізь промокла від сліз. Це була відома письменниця. Вона переживала сімейну кризу, і їй дуже потрібна була душевна підтримка. Якби ти допоміг їй зігрітися в своїй квартирі, зігрітися душею завдяки твоїм мудрим словами розради, то вона б написала книгу, в якій розповіла би про цей випадок. Книга стала би відомою на ввесь світ, і ти б прославився, адже на головній сторінці автор вказала би ім’я того, хто став музою цього твору. І все, що від тебе було потрібно тоді – твоє серце. Ти був неуважним, мій друже.

Людина зітхнула і пішла місячною доріжкою в зоряну далечінь.

Прислухайся до світу, він пропонує можливості.

Про допомогу потрібно не тільки просити, але і вміти з гідністю цю допомогу прийняти.

Перша сказала:

Я – Спокій. «На жаль, люди не вміють мене зберігати. Думаю, не залишається нічого іншого, як згaснyти!»

І вoгник свiчки згac. Друга сказала:

Я – Віра. «На жаль, я нікому не потрібна. Люди не хочуть нічого слухати про мене, тому немає сенсу гoрiти далі.»

І тут, подув легенький вітерець і зaгaсив свiчкy. Дуже засмутилася і третя свiчкa, тому промовила:

Я – Любoв. У мене немає сил гoрiти далі. Люди не цінують мене і не розуміють. Вони ненавидять тих, хто любить їх найбільше – своїх близьких.»

Довго не чекала, і згaслa третя свiчкa.

Раптом, до кімнати зайшла дитина. І побачила, що три свiчки пoгaсли. Злякaвшись, вона закричала:

“Що ви робите?! Ви повинні гoрiти! Я бoюcь темноти!”

Вимовивши це, вона зaплaкaла. Схвильована четверта свiчкa промовила:

«Не бiйся і не плaч! Поки я гopю, можна зaпaлити і інші три свiчки, бо я – НАДІЯ.

Одного разу один чоловік потрапив в аварію на кораблі і був викинутий хвилею на безлюдний острів. Він єдиний залишився в живих і безперервно молився про те, щоб Бог врятував його. Кожен день вдивлявся він в горизонт в надії, що побачить судно, яке пливе на допомогу.

Зневірившись  остаточно, чоловік вирішив збудувати собі курінь з дощок, які викинуло на берег після корабельної аварії. Але одного разу, повернувшись на берег після пошуків їжі, він побачив, що його курінь охоплений полум’ям: дим стовпом піднімався до неба.

Найжахливіше, що разом з куренем згоріли всі його речі, що залишилися. Він залишився ні з чим. Він більше не міг стримувати свого відчаю і гніву:
– Боже, як Ти міг так зі мною вчинити? – ридав він.

Але на наступний ранок його розбудив гудок корабля. Корабель плив до острова, щоб врятувати його.
– Як ви дізналися, що я тут? – запитав чоловік матросів.
– Ми побачили димовий сигнал, – відповіли вони.

Наступного дня він знову йшов повз цей будинок. Знову сиділа стара пара в кріслах-гойдалках, а між ними собака, який лежав і видавав той самий жалібний звук.

Спантеличений чоловік пообіцяв собі, що, якщо і завтра собака буде скиглити, він запитає про нього у цієї пари.

На третій день на свою біду він побачив ту ж сцену: старенька хиталася в кріслі, дідок читав газету, а собака лежав на своєму місці і продовжував скиглити.

Він більше не міг це ігнорувати.

– Вибачте, мем, – звернувся він до старенької, – що трапилося з вашим собакою?
– З ним? – Перепитала бабуся. – Він лежить на цвяху.
Спантеличений її відповіддю чоловік запитав:

– Якщо він лежить на цвяху і йому боляче, чому він просто не встане?
Старенька посміхнулася і сказала привітним лагідним голосом:

– Значить, голубчику, йому боляче настільки, щоб скиглити, але не настільки, щоб зрушити з місця…
В цьому уся суть: ми часто ниємо, що нас усе дістало, що треба щось змінювати, але при цьому нічого не робимо. А для початку треба хоча б «встати»!

Жила-була бідна єврейська сім’я. Дітей було багато, а грошей мало. Бідна мати працювала на знос – готувала, прала, роздавала завдання для дітей і голосно нарікала на життя.

Нарешті, знесилившись, вона вирушила за порадою до рабина: – Як стати хорошою матір’ю? Вийшла від нього в задумі.

Але з тих пір матусю як підмінили. Ні, грошей в сім’ї не додалося. І діти слухняніші не стали. Але тепер мама не сварила їх, а з лиця її не сходила привітна посмішка.

Раз на тиждень вона йшла на базар, а повернувшись, на весь вечір закривалася в кімнаті.

Дітей мучила цікавість. Одного разу вони порушили заборону і заглянули до мами. Вона сиділа за столом і… пила чай із солодким цимесом!

«Мама, що ти робиш? А як же ми?!» – обурено закричали діти.

«Ша, діти! – відповіла та. – Я роблю вам щасливу маму!»

Один старий чоловік переїхав жити до свого сина, невістки і чотирирічного онука. Його руки тремтіли, очі погано бачили, хода була немічною. Сім’я їла разом за одним столом, але старі, тремтячі дідусеві руки і слабкий зір ускладнювали цей процес. Горошини сипалися з ложки на підлогу, коли він затискав в руках склянку, молоко проливалося на скатертину. Син і невістка стали все більше дратуватися через це.

– Ми повинні щось зробити, – сказав син. – З мене досить того, як він шумно їсть…
Чоловік і дружина вирішили поставити окремий маленький столик в кутку кімнати. Там дідусь став їсти на самоті, в той час як інші члени сім’ї насолоджувалися обідом. Після того, як дідусь розбив  дві тарілки, йому стали подавати їжу в дерев’яній мисці. Коли хтось із родини мигцем поглядав на дідуся, то іноді у нього були сльози в очах, тому що він був зовсім один. З тих пір єдиними словами, які він чув на свою адресу, були колючі зауваження, коли він кидав ложку  або розсипав їжу.

Чотирирічний хлопчик спостерігав за всім мовчки. Одного вечора, перед вечерею, батько помітив, як син грається з дерев’яною тріскою на підлозі. Він ласкаво запитав малюка:
– Чим ти займаєшся?
Так само щиро хлопчик відповів:
– Я роблю маленьку миску для тебе і мами, з якої ви будете їсти, коли я виросту.
Хлопчик посміхнувся і продовжив працювати. Ці слова так приголомшили батьків, що вони втратили дар мови. Потім сльози покотилися на їхніх обличчях. І хоча жодного слова не було сказано, обидва знали, що треба зробити.
Того вечора чоловік підійшов до дідуся, взяв за руку і ніжно проводив його назад до сімейного столу. Всі дні, що залишилися він їв разом з сім’єю. І чомусь ні чоловік, ні дружина більше не турбувалися, коли падала ложка, розливалося молоко або бруднилася скатертина.

А потрібні вони комусь НАШІ жертви?

На цю тему є повчальна казка. Прочитайте, дуже життєво. Про те, як ми САМІ створюємо собі проблеми…

– Тут займають чергу на жертвоприношення?
– Тут, тут! За мною будете. Я 852, ви – 853. – Ой, мамочки… Це коли ж черга дійде?
– Не турбуйтеся, тут швидко. Ви в ім’я чого жертву приносите?
– Я – в ім’я любові. А ви?
– А я – в ім’я дітей. Діти – це моє все!
– А ви що в якості жертви принесли?
– Своє особисте життя. Аби діти були здорові і щасливі. Все, все віддаю їм. Заміж кликав хороший чоловік – не пішла. Як я їм вітчима в будинок приведу? Роботу улюблену кинула, бо їздити далеко. Влаштувалася нянькою в дитячий сад, щоб під наглядом, доглянуті, нагодовані. Все, все дітям! Собі – нічого.
– Ой, я вас так розумію. А я хочу пожертвувати відносинами… Розумієте, у мене з чоловіком давно вже нічого не залишилося… У нього вже інша жінка. У мене начебто теж чоловік з’явився, але… От якби чоловік перший пішов! Але він до неї не йде! Плаче… Каже, що звик до мене… А мені його шкода! Плаче ж! Так і живемо…
Відчиняються двері, лунає голос: «№ 852, проходите!».
– Ой, я пішла. Я так хвилююсь!!! А раптом жертву не приймуть?

№ 853 стискається у грудочку і чекає виклику. Час тягнеться повільно, але ось з кабінету виходить № 852.
– Що? Ну що? Що вам сказали? Прийняли жертву?
– Ні… Тут, виявляється, випробувальний термін. Відправили ще подумати.
– А як? А чому? Чому не відразу?
– Ох, люба, вони мене запитують: «А ви добре подумали? Це ж назавжди!». А я їм: «Нічого! Діти подорослішають, оцінять, чим мама для них пожертвувала». А вони мені: «Присядьте і дивіться на екран». А там таке кіно дивне! Про мене. Неначе діти вже виросли. Дочка заміж вийшла за тридев’ять земель, а син дзвонить раз на місяць, як з-під палки, невістка крізь зуби розмовляє… Я йому: «Ти що ж, синку, так зі мною, за що?». А він мені: «Не лізь, мама, в наше життя, заради бога. Тобі що, зайнятися нічим?». А чим мені зайнятися, я ж, крім дітей, нічим і не займалася. Це що ж, не оцінили дітки мою жертву? Даремно, чи що, я намагалася?

З дверей кабінету доноситься: «Наступний! № 853!».
– Ой, тепер я… Господи, ви мене зовсім з колії вибили… Це що ж???
– Проходьте, сідайте. Що принесли в жертву?
– Відносини…
– Зрозуміло… Ну, показуйте.
– Ось… Дивіться, вони, загалом, невеликі, але дуже симпатичні. І свіженькі, нерозношені, ми всього півроку тому познайомилися.
– Заради чого ви ними жертвуєте?
– Заради збереження сім’ї…
– Чиєї, вашої? А що, є необхідність зберігати?
– Ну, так! У чоловіка коханка, давно вже, він до неї бігає, бреше весь час, прямо сил ніяких немає.
– А ви що?
– Ну що я? З’явилась в моєму житті інша людина, з одного боку відносини у нас.
– Так ви ці нові відносини – в жертву?
– Так… Щоб сім’ю зберегти.
– Чию? Ви ж самі кажете, у чоловіка – інша жінка. У вас – інший чоловік. Де ж тут родина?
– Ну і що? За паспортом-то ми – все ще одружені! Значить, сім’я.
– Тобто вас все влаштовує?
– Ні! Ні! Ну як це може влаштовувати? Я весь час плачу, переживаю!
– Але проміняти на нові відносини ні за що не погодитеся, так?
– Ну, не такі вже вони глибокі, так, проведення часу… Загалом, мені не шкода!
– Ну, якщо вам не шкода, тоді нам – тим більше. Давайте вашу жертву.
– А мені говорили, у вас тут кіно показують. Про майбутнє! Чому мені не показуєте?
– Кіно тут різне буває. Кому про майбутнє, кому про минуле… Ми вам про сьогоднішнє покажемо. Включаємо, дивіться.
– Ой ой! Це ж я! Боже мій, я що, ось так виглядаю??? Брехня! Я за собою доглядаю.
– Ну, це ваша душа таким чином на зовнішності проектується.
– Що, ось так? Плечі вниз, губи в лінію, очі тьмяні, волосся повисло…
– Так завжди виглядають люди, якщо душа плаче…
– А це що за хлопчик? Славненький який… Дивіться, як він до мене притискається!
– Не впізнали, так? Це ваш чоловік. У проекції душі.
– Чоловік? Що за нісенітниця! Він доросла людина!
– А в душі – дитина. І притискається, як до матусі…
– Так він і в житті так! Тулиться. Тягнеться!
– Значить, не ви до нього, а він до вас?
– Ну, я з дитинства засвоїла – жінка повинна бути сильнішою, мудрішою, рішучішою. Вона повинна і сім’єю керувати, і чоловіка направляти!
– Ну так воно і є. Сильна, мудра рішуча матуся керує своїм хлопчиком-чоловіком. І посварить, і пошкодує, і приголубить, і простить. А що ви хотіли?
– Дуже цікаво! Але ж я йому не матуся, я йому дружина! А там, на екрані… Він такий винуватий, і до коханки своєї ось-ось знову побіжить, а я його все одно люблю!
– Звичайно, зрозуміло, так воно і трапляється: хлопчик пограє в пісочниці, і повернеться додому. До рідної матусі. Поплаче в фартух… Гаразд, кінець фільму. Давайте завершувати нашу зустріч. Будете любов в жертву приносити? Не передумали?
– А майбутнє? Чому ви мені майбутнє не показали?
– А його у вас немає. При такому сьогоденні – втече ваш «малюк», не до іншої жінки, так захворіє. Або зовсім – в нікуди. Загалом, знайде спосіб вирватися з-під маминої спідниці. Йому ж теж рости хочеться…
– Але що ж мені робити??? Заради чого я тоді себе буду в жертву приносити???
– А вам видніше. Може, вам бути матусею шалено подобається! Більше, ніж дружиною.
– Ні! Мені подобається бути коханою жінкою!
– Ну, матусі теж бувають улюбленими жінками, навіть часто. Так що? Чи готові принести жертву? Заради збереження того, що маєте, і щоб чоловік так і залишався хлопчиком?
– Ні… Не готова. Мені треба подумати.
– Звичайно звичайно. Ми даємо час на роздуми.
– А поради ви даєте?
– Охоче ​​і з задоволенням.
– Скажіть, а що потрібно зробити, щоб мій чоловік… ну, виріс, чи що?
– Напевно, перестати бути матусею. Повернутися обличчям до себе і навчитися бути Жінкою. Звабливою, хвилюючою, загадковою, бажаною. Такій квіти дарувати хочеться і серенади співати, а не плакати у неї на грудях.
– Так? Ви думаєте, допоможе?
– Зазвичай допомагає. Ну, це в тому випадку, якщо ви все-таки виберете бути Жінкою. Але якщо що – ви приходьте! Відносини у вас чудові просто, ми їх із задоволенням візьмемо. Знаєте, скільки людей в світі про такі відносини мріють? Так що, якщо надумаєте пожертвувати на користь нужденних – ласкаво просимо!
– Я подумаю…

№ 853 розгублено виходить з кабінету, судорожно притискаючи до грудей відносини.

№ 854, завмираючи від хвилювання, заходить до кабінету.
– Готова пожертвувати своїми інтересами заради того, щоб матуся не засмучувалася.

Двері закриваються… По коридору походжають люди, притискаючи до грудей бажання, здібності, кар’єру, таланти, можливості – все те, що вони готові самовіддано принести в жертву…

Вирішив даос віддячити селянина за добрий вчинок і відвів його в свою печеру. Там він дістав зі сховку величезний гарбуз і вийняв з нього три чарівні речі: голку, калатало та жезл. Поклав їх даос біля ніг селянина і сказав:

— Хоч ці речі й нагадують бур’ян на вигляд, укладена в них чарівна сила: голка дарує життя і виліковує всі хвороби, колотушка при ударі креше золоті і срібні монети, а жезл дає владу перемогти будь-яке військо і знищити ворогів. Ти врятував мені життя, і в нагороду ти можеш вибрати одну з них, передає Ukr.Media.

Селянин, недовго думаючи, взяв голку і заховав її у себе в поясі.

— Ти надто швидко прийняв рішення, — здивувався даос. — Невже тебе не приваблюють багатство чи влада?

— Я вибрав життя, — відповів мудрий селянин, — так як ні влада, ні багатство без нього ціни не мають, а, рятуючи життя інших, я, при бажанні, буду мати і владу, і багатство. Ось чому мені миліше голка, а що стосується жезла і калатала, то з ними клопоту не оберешся.