У зв’язку з воєнним станом в Україні – діють певні обмеження на приватизацію землі.

Згідно зі статтею 121 Земельного кодексу українці мають безоплатно отримати землю для:

ведення фермерського господарства – в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство;
ведення особистого селянського господарства – не більше 2,0 гектара;
ведення садівництва – не більше 0,12 гектара;
будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах – не більше 0,25 гектара, в селищах – не більше 0,15 гектара, в містах – не більше 0,10 гектара;
індивідуального дачного будівництва – не більше 0,10 гектара;
будівництва індивідуальних гаражів – не більше 0,01 гектара.
Тобто кожна особа має право приватизувати шість земельних ділянок різного цільового призначення з наведеного переліку. Закон передбачає одноразову можливість передачі земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах вищезазначених норм за кожним видом використання.

Обмеження воєнного стану

З 24 лютого 2022 року відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено режим воєнного стану.

Відповідно до підпункту 5 пункту 27 розділу X Земельного кодексу України у період дії воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, в межах України або окремої її місцевості, у якій введено воєнний стан безоплатна передача земель державної, комунальної власності у приватну власність, надання дозволів на розроблення документації із землеустрою з метою такої безоплатної передачі, розроблення такої документації забороняється.

Важливо: Положення цього підпункту не поширюються на безоплатну передачу земельних ділянок у приватну власність власникам розташованих на таких земельних ділянках об’єктів нерухомого майна (споруд), а також на безоплатну передачу у приватну власність громадянам України земельних ділянок, переданих у користування до набрання чинності цим Кодексом” (введений у дію з 1 січня 2002 року).

Верховна Рада проголосувала в першому читанні за законопроєкт №4020 про перелік об’єктів державної власності, що не

Кабмін передав на приватизацію вісім державних підприємств: перелік
підлягають приватизації.

“За” проголосувало 289 депутатів під час позачергового засідання ВР 30 березня.

Законопроєктом пропонується затвердити список з 74 держпідприємств, в яких частка держави повинна становити 100%. Зокрема, пропонується заборонити приватизацію стратегічних підприємств: НАЕК “Енергоатом”, НЕК “Укренерго”, ДП “Східний ГЗК”, ДП “Гарпок”, ДСП “Чорнобильська АЕС” і “КБ” Південне”, ПрАТ “Укргідроенерго”, ДП “Украерорух”.

Зазначено також дев’ять АТ, в яких частка України має становити 50% +1 акція. Серед них – АТ “Укрзалізниця”, АТ “Укрпошта”, НАК “Нафтогаз України”, холдингова компанія “Артем”; Феодосійська суднобудівна компанія “Море”; завод “Фіолент”; Київський завод автоматики; “Хартрон”; Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту.

Водночас ще 102 держпідприємства можуть бути переформатовані в господарські товариства. Частка держави в них також повинна скласти 50% + 1 акція.

“Це компромісний та зважений законопроєкт, що сприятиме залученню інвестицій в економіку України та убезпечить дійсно важливі для держави підприємств від продажу”, – зазначила заступниця очільника Мінекономіки Світлана Панаіотіді.

Повідомляється, що реалізація акта дозволить здійснити необхідні заходи щодо приватизації підприємства з метою залучення інвестицій у його подальший розвиток, а також забезпечити надходження коштів до державного бюджету від продажу цього об’єкта.

В п’ятницю, 2 березня президент України Петро Порошенко підписав закон про приватизацію.

Про це в Twitter повідомив прес-секретар глави держави Святослав Цеголко.
“Президент на Нацраді реформ підписав закон про приватизацію. Держава агресор не має права приймати в ній участь”, – повідомив Цеголко.

Прийнятий Верховною Радою 18 січня законопроект №7066, зокрема, забороняє юридичним і фізичним особам-резидентам країни-агресора брати участь в приватизації в Україні.

Закон також встановлює вимоги до проведення аукціонів об’єктів малої та великої приватизації. Для продажу об’єкта приватизації на аукціоні державними органами приватизації створюватиметься аукціонна комісія, яка розроблятиме умови продажу.

Згідно з документом перелік об’єктів великої приватизації, що підлягають продажу, затверджується Кабінетом міністрів за поданням Фонду державного майна. Переліки об’єктів малої приватизації, що підлягають продажу, затверджуються Фондом держмайна.

Основні положення законопроекту

Прийнятий в парламенті законопроект передбачає регулювання приватизації одним законом замість семи. Законопроект також передбачає поділ об’єктів приватизації на дві групи (замість п’яти): велика приватизація і мала приватизація. У документі заданий чіткий критерій поділу – великим держпідприємством буде вважатися компанія, вартість активів якої перевищує 250 млн грн.

Оскарження приватизації буде можливо протягом трьох років після її проведення і в міжнародних арбітражах. Крім того, на об’єкти, що приватизуються буде накладатися мораторій на банкрутство.

Крім того, замість п’яти процедур приватизації пропонується залишити дві – аукціон і викуп. При цьому малі об’єкти приватизації будуть продаватися через електронну площадку “ProZorro.Продажі”.

Новий закон також вводить практику залучення інвестиційних радників. Згідно з новими правилами, об’єкти великої приватизації будуть продаватися з залученням інвестиційного радника – одного з інвестиційних банків зі світовою репутацією. Радник вивчатиме попит на об’єкт, шукати потенційних покупців, спілкуватися з ними і пропонувати стартову ціну.

“Звісно, можуть. І ніякої заборони ніколи”, – заявив він, відповідаючи на запитання, чи вірно, що “Газпром” і “Роснефть” протягом 7-10 років можуть бути приватизовані.

“Я вважаю, це логічно і важливо, тільки треба приватизувати з розумом. У всьому повинен бути економічний сенс”, – додав він.

Раніше на цьому форумі екс-міністр фінансів РФ, керівник ЦСР Олексій Кудрін закликав приватизувати весь російський нафтовий сектор в найближчі сім-вісім років, прес-секретар президента Росії Дмитро Пєсков сказав, що таких планів поки що немає, а помічник Володимира Путіна Андрій Бєлоусов заявив, що він проти такої приватизації.

Приватизацією нас уже більше двох років лякають депутати профільного комітету Верховної Ради, і лякають успішно – міф про приватизацію заблокував спроби реформувати галузь міністерством Олександра Квіташвілі.

Зараз же, коли ми обговорюємо медичну реформу із лікарями та пацієнтами в обласних та районних центрах України, частіше чуємо побоювання не “приватизації”, а про “закриття” лікарень.

І тут моментів два: а чи потрібні нам саме такі лікарні, як зараз, і чи потрібно їх закривати?

Для наглядного прикладу опишу ситуацію, коли один із заступників міністра несподівано навідався у хірургічне відділення райлікарні і попросив журнал запису оперативних втручань у стаціонарі.

Там було трохи більше 100 операцій за рік.

Штат відділення складає 7 хірургів.

Тобто, кожен з хірургів виконав біля 14 операцій на рік, або 1 операцію на місяць.

Хто захоче летіти в літаку пілот якого має дві години льотної практики в місяць?

Напевно ніхто.

Тоді хто захоче щоб його чи його близьких оперував хірург, який робить одну-дві операції на місяць?

Напевно теж ніхто. І, судячи з відвідуваності лікарні, мало хто хоче оперуватися у цьому відділенні, з тих самих причин: не довіряють ні медичному закладу, ні медикам, і за найменшої можливості їдуть у іншу лікарню.

Чи щасливий хірург, що має аж одну операцію на місяць? Вочевидь, що ні!

Що ми маємо у сухому залишку? І пацієнт, і лікар є заручниками системи, у якій перший не отримує потрібного лікування, а другий не може та вже і не дуже хоче його надавати, бо відсутність належної клінічної практики призводить до невпевненості у власних силах. Добре ж відомо, що теорія без практики мертва.

Чому так відбувається?

За існуючої системи, лікарня фінансово не вмотивована боротись за пацієнта.

Сьогодні бюджетне фінансування лікарні гарантоване, оскільки заклад бюджетний, а потрібну статистику виконання “ліжкоднів” завжди можна “домалювати”.

Лікар, в рамках бюджетного фінансування, не зацікавлений у пацієнтові. Адже від кількості операцій зарплата лікаря не залежить. Теперішня система тотальної зрівнялівки дає однакову оплату і лікарю, що робить одну операцію на місяць, і лікарю, що робить їх сотню. А після підвищення мінімальної заробітної плати, “зрівнялівка” стала ще більш тотальною: тепер лікар і санітарка отримують приблизно однакову зарплатню.

От вам і результат: лікарі без пацієнтів, пацієнти без допомоги, зате в кожній лікарні 100% виконання ліжкоднів.

Для того, щоб гарантувати громадянам медичну допомогу, недостатньо пообіцяти це у Конституції, потрібно ще і забезпечити її фінансову та фізичну доступність.

Фізична доступність передбачає наявність лікарні в тому місці де живе громадянин.

Фінансова – передбачає, що пацієнт не буде за все платити.

Наразі громадяни не отримують від держави ні фізичної (УЗД немає, лікар невисокої кваліфікації), ні фінансової (за 95% медикаментів ми платимо з власної кишені, а суму “неформальних платежів” не знає ніхто).

Кабінет міністрів бачить вихід із даної ситуації у такий спосіб: держава відходить від обіцянок безкоштовної медичної допомоги і переходить до гарантованого державою пакету медичних послуг, які вона може фінансово забезпечити не на папері, а по-справжньому.

Замість того, щоб утримувати лікарні, держава починає закуповувати у них медичні послуги в рамках гарантованого пакету.

Фактично держава буде платити за те, що пацієнтів дійсно лікують, а не звітують на папері.

Уряд бере на себе зобов’язання щодо фінансової доступності медичної допомоги всім і кожному. Іншими словами, держава гарантує, що в який би заклад на території України ви не звернулись, ви не будете платити за послугу, що входить до гарантованого пакету медичної допомоги.

Що стосується фізичної доступності медицини, ця задача лягає на плечі місцевої влади.

Завдання органів місцевого самоврядування – зробити так, аби громадяни мали куди звернутись за медичною допомогою. Міськрада, райрада чи рада ОТГ має обладнати заклад, зробивши його комфортним і для лікаря, і для пацієнта.

Чим привабливішою буде лікарня (як з точки зору обладнання, так і кваліфікації лікарів), тим більше пацієнтів захочуть там лікуватися, тим більше коштів від держави вона отримає.

Тепер повертаємось до “закриття лікарень”.

По-перше, держава (МОЗ, Кабмін і навіть ВРУ) не мають таких повноважень.

Відкривати, закривати, перепрофільовувати чи приватизовувати комунальні установи може виключно власник – громада. Такі рішення ухвалюють лише органи місцевого самоврядування.

Інше питання, навіщо місцевій раді закривати лікарні, якщо від якості роботи медичних закладів, залежатиме стан здоров’я громади, її задоволеність владою (перш за все місцевою), а також економічний добробут населення.

Якщо місцева влада зможе організувати у себе на території системну роботу лікарні, то держава гарантовано за це заплатить з бюджету за принципом: гроші ходять за пацієнтом.

Не потрібно вигадувати велосипед, така модель управління якістю медичної допомоги давно працює у цивілізованому світі. Просто Україна, з нашою системою керування не якістю, а ліжковим фондом лікарень, наразі далека від розвинених країн.

Більше того, для налагодження оновленої системи Кабмін надаватиме місцевим радам більше коштів. Органи самоврядування отримають гарантований потік державних інвестицій на 5 найближчих років!

Реорганізація відбуватиметься згідно з планом створення госпітальних округів. План цей має розробити і подати уряду місцева влада. Усе, що для цього потрібно місцевій владі – домовитись між собою.

Якщо, маючи такі можливості, місцева влада вирішить віддати лікарні у приватну власність чи позакривати, це буде вкрай дивне рішення.

Не менш дивними виглядають запевнення скептиків з середовища голів облрад, райрад та міськрад, що ідеї Кабміну це фантазії, а жодної субвенції регіони не отримають.

Іншими словами, такі голови місцевих органів самоврядування заявляють своїм виборцям: “Ніякої реформи не буде, бо прем’єр не дотримається своїх обіцянок і жодної інвестиційної субвенції Кабмін не надасть”.

Це справжній саботаж з бажанням зберегти статус-кво. Тому на запитання журналістів, що буде, якщо та чи інша область не запропонує плани реорганізації мережі лікарень, я завжди упевнено відповідаю: “Нічого”.

Просто нічого не зміниться, заклади і далі виконуватимуть ліжкодні, місцеві бюджети бідкатимуться, де відшукати додаткового фінансування на утримання мережі лікарень. А пацієнти тим часом їздитимуть у сусідні області, у реформовані опірні лікарні.

Зрештою, пропонована система дає усім право вибору: пацієнтам – право обирати лікаря і лікарню; лікарям – право обирати, ким і де працювати; місцевій владі – право реорганізовувати архаїчну мережу чи далі жити у неефективному совку.

Наостанок хочу нагадати, що право приймати ті чи інші рішення місцевій, як і центральній владі, надали саме ми, громадяни. І саме ми маємо право вимагати від влади тих чи інших рішень. Або не вимагати – це теж наше право.

Проте, якщо не вимагатимемо рішень сьогодні, то завтра і післязавтра помиратимемо на 12-15 років швидше за жителів Європи, та заспокоюватимемо себе фразою “добре, що лікарню не закрили”.

Олександр Ябчанка, експерт “Реанімаційного пакету реформ”, менеджер проектного офісу секторальної децентралізації проекту EDGE

Під час війни треба взагалі заборонити продаж серйозних підприємств і землі. Таку думку в ефірі телеканалу “112 Україна” висловив голова ВО “Свобода” Олег Тягнибок.

“Парламент може скасувати (рішення про приватизацію, – ред.). Є ще один дуже важливий, я вибачаюся, момент – як можна продавати що-небудь навіть неприбутковий, але під час війни? Коли інвестор сюди не приходить, тому що в Україні відсутня інвестиційний клімат. Під час війни взагалі треба заморозити будь-продаж не тільки стратегічних, а й взагалі серйозних підприємств і землі”, – вважає він.

Причинами приватизації Тягнибок називає необхідність політсил “розрахуватися” з олігархами, які фінансували їх виборчі кампанії.

Нагадаємо, 26 липня мав відбутися конкурс з продажу Одеського припортового заводу (ОПЗ). Фонд держмайна України запропонував стартову ціну за 99,567% ОПЗ – 13,175 млрд грн. При цьому прем’єр-міністр України Володимир Гройсман допустив, що приватизацію ОПЗ можуть спробувати заблокувати.

Сьогодні стало відомо, що на конкурс з приватизації ОПЗ не надійшло жодної заявки. Термін подачі заявок закінчився саме сьогодні, конкурс визнаний таким, що не відбувся.

А чесних людей, які могли б керувати державними підприємствами, в країні не залишилось? Невже один і той самий – розумний,талановитий, фаховий, можливо, навіть із західною освітою, топ-менеджер, якщо його поставлять керувати приватним підприємством, зробить із нього «лялю». І… перетворить на «годівницю корупції» те саме підприємство, якщо воно належатиме державі. Я правильно розумію?

В Україні 3 500 державних підприємств. 1 700 із них не підлягають приватизації. Позиція уряду – цей перелік треба скорочувати, залишивши державі лише стратегічні підприємства. Решту – продати. Є ті, хто проти приватизації взагалі.

Часто цю думку озвучують пересічні українці, які не мають стосунку до бізнесу. Є категорія експертів, які ЗА приватизацію ВСЬОГО державного майна. Навіть «Укрзалізниці», лікарень і підприємств оборонного комплексу.

Не дивуйтесь, така думка теж існує. Її до уваги не беремо, оскільки просувати таку ідею в країні, яка знаходиться в стані війни, – безглуздо. Щодо «Укрзалізниці», то її приватизація заборонена законом. Ідея екс-міністра охорони здоров’я Олександра Квіташвілі про приватизацію лікарень теж підтримки не знайшла. Оборонні підприємства – навіть не обговорюється.

Щодо «нестратегічних» об’єктів

У всіх на вустах одне з найбільших підприємств хімічної промисловості України – Одеський припортовий завод. Знаходиться він у місті Южне Одеської області. Озвучена стартова ціна 99,6 % акцій цього підприємства – 13,175 млрд гривень.

У ЗМІ можна знайти назви компаній, які виявили зацікавленість до конкурсу з продажу ОПЗ: норвезька компанія Yara, американська IBЕ Trade, а ще Koch Fertilizers, CF Industries, польська Ciech.  У Фонді держмайна припускають, що серед міноритарних акціонерів може опинитися й добре відома в Україні структура – Європейський банк реконструкції і розвитку. Інформаційні повідомлення довкола ОПЗ і його приватизації з’являються постійно.

Це означає, що приватизація цього підприємства, а також його подальша робота буде під пильною увагою влади, суспільства, преси. До інших підприємств, які контролюватимуть, можемо віднести й обленерго, акції котрих теж виставлятимуть на продаж. ( По 25 % акцій «ДТЕК Західенерго», «ДТЕК Дніпроенерго», «ДТЕК Дніпрообленерго» і «Київенерго»,  «Донбасенерго», «Сумиобленерго» й «Одесаобленерго».  99,9% акцій Миколаївської теплоелектроцентралі, 70 % акцій «Хмельницькобленерго» і 50,1 % акцій «Тернопільобленерго», 78,29 % енергогенеруючої компанії «Центренерго»).

Але як щодо тих підприємств, назви котрих особливо не фігуруватимуть у ЗМІ? А отже, й слідкуватимуть за їх долею не так прискіпливо? Експерти застерігають від ситуації, коли покупцям вистачить грошей тільки на придбання компаній, однак не буде коштів на  інвестиції, модернізацію та розвиток підприємств.

Більше того, якщо не вирішити проблему офшорів – де гарантії, що підприємства, які перейдуть з державних рук до приватних, не почнуть мінімізувати податки? А ми й надалі нарікатимемо на виведення грошей в офшори та рахуватимемо, скільки втрачає держава. Можливо, є сенс спершу вирішити проблему оптимізації податків, а потім оголошувати приватизацію? І пошукати чесних керівників?