Водночас льотчик Степан Тарабалка, якого в Україні вважали “Привидом Києва”, насправді не збивав 40 літаків, про що ходили численні чутки. Тарабалка загинув 13 березня 2022 року в повітряному бою з російськими окупантами.

Про це йдеться у Фейсбуці командування Повітряних Сил ЗСУ.

“Герой України Степан Тарабалка НЕ “Привид Києва” і він НЕ збив 40 літаків. 13 березня 2022 року майор Степан Тарабалка героїчно загинув у повітряному бою з переважаючими силами російських окупантів”, — наголосили у Повітряних силах ЗСУ.

Українські захисники кажуть, що насправді “привид Києва” — це збірний образ усіх пілотів 40-ї бригади тактичної авіації Повітряних Сил ЗСУ.

“Привид Києва – це супергерой-легенда, чию постать створили українці! Це швидше збірний образ пілотів 40-ї бригади тактичної авіації Повітряних Сил, які захищають небо столиці. Які раптово з’являються там, де їх не чекають!” — кажуть в командуванні.

Крім того, у Повітряних силах спростували й інші фейки, які активно ширяться Україною. Так, виявилося, що військові льотчики поки не навчаються за кордоном на F-16, як би нам усім цього не хотілося”.

До того ж, американські бомбардувальники теж не літають над Україною.

“Зберігайте спокій та користуйтесь офіційними джерелами інформації”, — вкотре наголосили військові.

Як ним можна не захоплюватися, якщо він в перший же виліт 24 лютого збив ворожий літак. І щодня впродовж тижня саме цей пілот-винищувач двохсотив російських льотчиків, у яких завдання було одне – бомбити Київ. Після цього самі пілоти льотного складу почали називати побратима Привидом Києва, захоплюючись ним і рівняючись на нього. Кожен намагається досягнути його ж висот. Позивний миттєво розійшовся і поміж людей. Для киян його присутність в небі стала символом безпеки.

Перші три тижні, коли російські літаки та крилаті ракети активно атакували Україну, стали неймовірно результативними для Привида. Тільки на його рахунку – більше ніж 22 збиті ворожі літаки та крилаті ракети. Але ж крім нього по всій країні в небо піднімаються й інші пілоти. Всі разом вони відправили у пекло вже понад сто літальних апаратів країни-агресора.

На жаль, втрати серед льотного складу у нас також є. Але, як кажуть самі пілоти, льотчики не вмирають, вони летять в небо і не повертаються…

При цьому, інформаційну війну також ніхто не скасовував. І днями почалися ширися чутки про загибель саме Привида. І пишуть це, беручи інформацію про наших загиблих пілотів, про тих, хто також виконував бойові завдання. Маніпулюючи почуттями людей, ці дані використовують аби зневірити українців. Тож почали ширитися твердження, що Привид загинув. Але першоджерелом, як правило, стають сторінки з неповними іменами, без фотографій, без прив’язки до конкретної людини. Проведений аналіз нашими розвідниками дійшов висновків, що ці сторінки – фейкові або зроблені спеціально для вкидів. Звичайно, нашому ворогу б дуже хотілося розбити згуртованість українців, віру в наших захисників, а ще більше – аби Привида Києва не стало. Але він є.

І днями, до речі, саме він під час патрулювання повітряного простору над Києвом знищив чергову повітряну ціль – крилату ракету, яка мала завдати втрат цивільному населенню та місту. Привид вкотре показав ворогу, що йому немає місця в українському небі.

Ми розвалюємо систему управління: “Привид Києва” розповів, як зустрічають російських командирів. Ще у перший день російського вторгнення в Україну 24 лютого “Привид Києва” здобув 6 повітряних перемог у небі над столицею. Пілота МіГ-29 ще називають “ангелом-охоронцем Києва”. Адже він захищає українців та знищує окупантів. “Привид Києва” в останньому інтерв’ю розповів, що російські командири зрозуміли, що не спроможні планувати дії, тому почали приїздити сюди, на позиції. А тут їх радо зустрічають всі ЗСУ. Саме Привид Києва точними ударами авіабомб знищив командний пункт росіян. Про його розташування українська військова розвідка знала. А пілот чітко знищив ціль. Вся ця “славетна” російська армія не в змозі планувати дії Льотчик розповів, що керівники Росії вже зрозуміли, що війна програна. Саме тому самі почали зливати інформацію про те, де розгортаються командні пункти та про найбільш активних генералів, які приїжджають на позиції. Він зазначив, що останні 20 років у російській армії відбувається “зворотна селекція та деградація еліт”. Високі посади там обійняли недалекі люди, які не вміють командувати військом та нерозумно ведуть людей вперед. Але є й більше мотивовані командири, які мають справжній бойовий досвід, брали участь у сирійській кампанії та в інших військових конфліктах. “Ось такі намагаються бувати на позиціях, розбиратися в ситуації, наводити порядок. І саме інформацію про них почали нам надавати. А ми тільки раді. От і днями, завдяки таким даним, були знищені колона техніки і командний пункт. Ми відпрацювали по отриманих координатах. Вони були точні”, – розповів “Привид”. Проте він пояснив, що знищувати треба не тільки генералів та аеродроми, а й систему керування, бо сам по собі генерал цінності не має. Це лише ланцюг системи управління, який включає в себе органи управління, пункти управління та систему зв’язку. “Коли ми розвалюємо систему управління, то падає вся система. І після того їх, як кошенят, мочать наші добробати та тероборона. Ми ж добре бачимо, що вся ця “славетна” російська армія не в змозі планувати дії. Коли це зрозуміли керівники російської армії, почали особисто приїздити до підлеглих. І ми їх тут накриваємо”, – поділився пілот МіГ-29. Також він запевнив, що першу фазу війни Росія програла. Аби припинити війну, нам потрібно перебити найбільш підготованих керівний склад противника. І ми вже це робимо. Слава Україні! Слава ЗСУ. Нехай береже вас Господь!

У Твері, що у Росії, зняли нібито привид Михайла Круга.

Про це пише Topnews.

Зазначається, що фото було зроблено поблизу могили співака у День народження Михайла Круга.

Матвій обіцяв юнці золоті гори, розповідав, як гарно вони житимуть удвох, натомість сам ніде не працював, полюбляв посидіти в дружній компанії за келихом пuва, до того ж промишляв дрібними крaдіжкaми. Та закоханій дівчині це було байдуже. Вона зібрала свої речі і перебралася з милим на орендовану квартиру. У них не завжди було що попоїсти, тим не менш, юнка терпляче очікувала обіцяного райського життя і сліпо вірила, що воно колись настане.

Потім Інна зaвaгітнiла, але й це не надихнуло Матвія на покращення матеріальних умов родини. Плату за квартиру вносили батьки дівчини, вони ж постачали молодій сім’ї продукти. Коли наpoдилася донечка, стало зовсім непереливки. Якось Матвій встав уранці, попив чаю без цукру і без хліба і пішов, сказавши, що роздобуде щось їстівне, а без харчів додому не повернеться. І більше не повернувся.

Його знайшли в яру з прoлoмлeною гoловою. Подейкували, що хлопчина поліз на чуже обійстя, щоб розжитися чимось цінним, а господар зустрів його не дуже гостинно. Та міліція не стала в цьому розбиратися, списавши все на yбuвcтво. Інна з дитиною змушена була повернутися до батьків. Важко було дівчині без освіти й роботи з малям на руках.

Знаходилися кавалери, що погоджувалися взяти на утримання дівчину разом із приплодом, але вони надовго не затримувалися в житті Інни, оскільки першої ж ночі, проведеною в ліжку з юнкою, їх відвідував -Матвій.

Пpuвид з розбuтою головою і заюшенuй кpoв’ю підходив до ліжка молодят і прискіпливо оглядав обранця кoханої. Звісно, після такого жaхіття чоловік більше не з’являвся на обрії.

Інна махнула на все рукою, вирішивши, що її доля – скнiти самотою. Ростила доньку, як могла, багато працювала. А якось познайомилася в потязі з провідником Максимом. Вони дуже сподобалися одне одному, але дівчина з блuзькістю не поспішала, знаючи, як негативно на це прореагує її пoкiйний чоловік.

Якось серед ночі, коли Матвій знову прийшов і став шарудіти посудом зі словами: “Я голодний! Нагодуй мене!”, Інна не витримала, ввірвалася на кухню і стала кидатися у пpuвида тарілками: “Скільки ти будеш мене мучити? Облиш мене у спокої! Я зустріла хорошого чоловіка, ми можемо бути разом. А ти йди у свій світ і не смій більше мені заважати! Я теж маю право на щастя!”

Урешті сили покинули дівчину, вона опустилася на підлогу, обхопивши голову руками. Отямилася, коли вже розвиднилося. Довкола був безлад і купа побитого посуду.

Коли з рейсу повернувся Максим, то розповів, що серед ночі побачив у вагоні прuмару. Цей незнайомець потроху насував на нього, а наблизившись упритул, ніби пройшов наскрізь. У молодика й волосся дибки встало.

Інна, вислухавши його, дістала із шухляди фотокартку: “Поглянь, це він?” Максим ствердно кивнув головою. Тоді дівчина про все йому розповіла, закінчивши словами: “Не бійся! Він більше не повернеться”. Того дня вони стали блuзькими. І справді Матвій їх більше не турбував.

На Західній Україні особливо багато цікавих замків. І кожен з них має безліч історій. Бо бачили вони століття воєн, десятки династій, безліч інтриг, смертей і народжень.

Кажуть, кожен замок має своїх привидів. Ніби-то це душі, які зависли між світами мертвих і живих та не можуть знайти спокою ніде. Блукаючи коридорами та проникаючи крізь зачинені двері, напівпрозорими тінями та ледь чутними звуками вони лякають живих. Люди запевняють, що бачили їх, і часто у різні часи й у різних місця описують одне і те ж. Чудово відчувають їхню енергію і тварини. Що це, містика? Можливо, та беззаперечним залишається те, що на землі є особливі місця і будівлі, де відбуваються дуже дивні речі. І найчастіше вони зв’язані зі смертю.

Навіть якщо ви не вірите в існування привидів, особливу енергетику місць, куди смерть приходила проханою гостею, або безжально мучила невинні душі, неможливо не відчути. Тут є щось особливе.

Золочівський замок

Місто Золочів на Львівщині

Золочівський замок дуже старий. На галицькій землі, надійною охороною якої мав бути, замок стоїть ще з 1634 року. Та з приходом австрійських військ, перетворився на в’язницю. І вже відтоді почав вбирати у себе негатив приреченості, страждань і смертей людських.

Та ніколи не було і не буде у фортеці нічого гіршого і жорстокішого за те, що чинили там енкаведисти зі своїми полоненими. Закривавлені залізні столи і гаки, вмуровані у стіни люди… «Мордуючи вагітних жінок, радянські карателі розпорювали тим черева і напихали камінням» — розповідали місцеві сторожі. Замок фактично був перетворений на катівню. Важко уявити собі, скільки горя, сліз і мук бачили його стіни. На жаль, така енергетика не зникає ніколи.

Холодно і моторошно тут було завжди. Та з появою у замку дивного, незрозумілого походження каміння, яке привезли під час реставрації, містики ще прибавилось. На гірській породі проглядаються дивні незрозумілі символи. Дехто вважає їх картою, інші — зашифрованими таємними знаками. Кажуть, колись вони належали лицарському ордену тамплієрів. Так чи інакше, але від часу появи каменів у Золочівському замку стали помічати привид невідомого чоловіка. Цікаво, що всі, кому доводилось бачити його, описують темний довгий плащ, тростину в руці та капелюх на голові привида.

Золочівський замок — дуже красива і цінна архітектурна пам’ятка. Сюди приїжджає багато туристів та приходять на прогулянки місцеві закохані пари. Та, на жаль, споруда, на території якої було поховано тисячі жертв радянського режиму, мусить жити із своїми страшними таємницями. Тіла похованих пізніше було ексгумовано, та померлі у страшних муках не були поховані з ритуалом печатання гробу. За енергетикою місце залишається кладовищем мучеників.

Підгорецький замок

Село Підгірці Бродівського району Львівської області

Замок збудований вкінці 1630-х років. Спершу належав коронному гетьманау Станіслава Конєцпольському, згодом Яну ІІІ Собєському, потім Вацлаву Жевуському, крім інших і поміщикам Сенгушкам. За часів Жевуського замок був найрозкішнішим палацом на західноукраїнських землях. Та потім будівлю руйнували, грабували і палили, розміщували тут госпіталь. Чого тільки не робили люди.

Та всі, кому від останніх років XVІІІ століття і до сьогодні доводилось провести у легендарних стінах хоча б ніч, бачили його страшну таємницю. Напівпрозору, у білих шатах та з чорним обличчям…Марію.

Багато пацієнтів тутешнього туберкульозного санаторію (1949 рік) і також персонал розповідають, що бачили привида. Зустрічались з ним, звичайно сторожі і працівники замку. А родина польських поміщиків, що жила тут свого часу, навіть записали на папері свої спогади, щоб увіковічнити факт зустрічі з привидом. «Часто бувало таке, що двері на другому поверсі палацу відчинялись самі собою, а майже невидима постать жінки у білій пишній сукні щоночі блукала то однією, то іншою кімнатою» — розповідають Сенгушки у своїх записах.

Хто така ця жінка, привид якої бачили чи не всі жителі селища? Виявляється, спокою не має душа вбитої молодої дружини Вацлава Жевуського Марії. Він власне і вбив графиню у приступі ревнощів. А тіло заховав десь тут, у замку, бо ж похоронити зі всіма ритуалами свою жертву не міг. Дехто розповідає, що тіло молодої дружини було замуроване у кам’яні стіни замку.

Замок Паланок

Місто Мукачево Закарпатської області

Колишня резиденція Тренсильванського князівства має надзвичайно багату історію. Тут підписувались міжнародні документи, мирні договори, на його території проходили народні повстання. Будучи збудованим за різними даними у 900-1300-х роках, замок став справжнім пам’ятником історії. Пережив незліченну кількість своїх господарів і мешканців, десятки штурмів і облог та зберігся у майже ідеальному стані до наших днів.
Найбільше прославили Паланок дві жінки — Софія Баторі та Ілона Зріні — свекруха і невістка, які правлячи замком, ворогували між собою. Та якщо Ілона увійшла в історію як хоробра боронителька укріплення, то Софію Баторі спіткала містична, страшна слава. А може те, що розповідають — правда. А розповідають таке: жінка мала пристрасть до людської крові і не лише вбивала заради неї, а й приймала кроваві ванни, приносячи у жертву 13-річних цнотливих дівчат.

Може ці історії — велике перебільшення, та про те, що Софія була надзвичайно жорстокою, не сперечається ніхто. Старі люди розповідають, що у кімнатах Мукачівського замку в ті часи були спеціальні кімнати для тортур, стіни яких відшліфовувались людськими тілами.

Часи минали і змінювались правителі. Вже у 1789 році замок Паланок перетворили на тюрму для політичних в‘язнів. Протягом більше як 100 років тут відбуватимуть строк близько 20 тисяч засуджених через свої переконання. Тож кам’яні стіни пам’ятають намало мук, стогонів і крові.
До речі, камера тортур, яку показують туристам, є і зараз у найстарішій частині, так званому Верхньому замку.

Олеський замок

Смт Олесько на Львівщині

Це один із найдавніших замків на території нашої країни. Свого часу місце його розташування було якраз на кордоні двох держав — Литви і Польщі, тому правителі обох держав боролись за привласнення кам’яного палацу.

Відомий замок і тим, що у середині XVІІ століття тут народився Ян Собеський — король Польщі. За легендою, під час появи на світ немовляти була страшна гроза. А мармуровий стіл, на який поклали хлопчика, раптова блискавка розколола буквально навпіл. Це оцінили як містичний знак.

Вже у 1951 році в Олеський замок знову влучила зловісна блискавка, через що розпочалась величезна пожежа. Та будівля встояла. Хоча за всі роки існування її стіни були сильно знищені. І лише кілька десятків років тому замок було відновлено практично із руїни.

Охоронці замку, яким щоночі доводиться залишатись у будівлі, розповідають, що постійно відчувають присутність невідомих явищ з настанням темряви. На дивні звуки, тіні та напіввидимі силуети реагують також сторожові собаки.

Насправді Олеський замок таки має своїх привидів, чи то привида, що належить комусь загиблому на цьому місці, хто не може знайти спокою. Принаймі за найвідомішою версією привид — це душа Адама Жолкєвського. Колись хлопець був закоханий у доньку одного із власників Олеського замку Маріану Данилович. Та отримавши відмову батька у наданні згоди на шлюб, відчайдушний шляхтич на тому ж місці встромив собі у серце ножа.

Поховали його не на цвинтарі, а просто скинули у болото біля замкових стін як самогубця. Душа, тіло якої не було похоронене за звичаєм, зависла між двома світами. Тому напівпрозорий дух Адама не полишає замку, стогнучи та зітхаючи, лякаючи поціновувачів краси історичного Олеська.

Кременецький замок

Місто Кременець Тернопільської області

Кременець – надзвичайно вродливе волинське містечко з численними архітектурними памятками, історичними будівлями, красивими святинями. Кременець оточений сімома горами. Та найбільш відомою є легендарна гора Бона. На її вершині досі красуються руїни могутньої колись князівської фортеці. Фортеця дуже древня, рік її заснування загубився десь між початком ХІ та ХІІІ століть. З того часу їй довелось побачити не одну кровопролитну битву і схоронити тисячі полеглих у бою. Замок руйнували і відновлювали, потім знову руйнували, аж поки не залишились від нього лише кам’яні останки могутньої колись величної споруди, що зазнала легендарної слави.

А найвідомішою легендою замку є королева Бона. Отримавши щедрий подарунок від чоловіка Сигізмунда I, італійка заволоділа ним у середині XVI століття. Надзвичайно вродлива, розумна, амбітна та…жорстока жінка. Ця жорстокість овіяна вражаючими легендами, що одна за одною приписують правительці найжахливіші, навіть демонічні риси. Чи було так насправді, чи це лише вигадки, невідомо, та зрозуміло те, що королеву-чужинку явно не любили. За однією з версій, саме вона зжила зі світу двох своїх невісток, родове походження яких не відповідало її політичним планам. Існують дані, що одна з них померла від онкологічної хвороби, інша була хвора на епілепсію, та хто його зна, чи не втрутилась сюди королева.

Неймовірні звірства Бони Сфорци, про які розповідається у легендах, пояснюють укладеною з самим дияволом угодою. Згідно з нею жінка мала отримати вічну молодість. Розповідають, що цій меті королева довго приносила у жертву незайманих дівчат найжорстокішим способом: їх виводили на верхній ярус замку та скидали звідти на гострі палі. А у багряній крові купалася правителька, вбираючи красу і молодість. Інша історія розповідає про ванни із крові немовлят.

Можливо оповідачі вигадують, та все ж легенди не народжуються на пустому місці, щось тут було… Кажуть, хтось таки вбив Бону Сфорцу д’Арагону, отруївши її, а хтось приписав їй славу кровавої королеви. Та люди менше пам’ятають її добрі справи і розумні політичні рішення, які свого часу надзвичайно багато принесли для міста Кременець.

Середнянський замок

Смт Середнє Ужгородського району Закарпатської області

Історія цього замку пов’язана зі священним Граалем, Орденом тамплієрів, родами Добо, Другетів та Ракоці… Їм і не тільки у різні часи належали володіння фортеці.
Зараз від Середнянського замку залишились практично самі руїни. Вважається, що колись товщина стін замку була більше 2 метрів (це видно і зараз), а вся його площа займала трохи більше як 16 на 18 метрів, та про це достовірно не відомо. Адже багато чого досі знаходиться під землею. Величезні підземелля і ходи тепер засипані камінням. Руїни забрали з собою багато таємниць. Може й навічно. Місцеві розповідають, як ще кілька років тому на стінних каменях проглядались барельєфи із зображенням Медузи Горгони і, як би це дивно не було, Ісуса Христа.

Історики сходяться на думці, що славнозвісну середнянську пам’ятку збудували таки ченці з Ордену тамплієрів. Насправді ці люди були рицарями і войовниче захищали католицизм. Їх підозрювали у зв’язках з дияволом. Почали переслідувати і кидати у в’язниці, де катували і вбивали.

Саме з цим орденом пов’язані свідчення про зв’язок Граалю з Середнянським замком. Мовляв, Чашу, що була зроблена зі смарагду корони архангела Люцифера, колись заховали саме у стінах нашої фортеці. Чому саме її? Справа в тому, що Середнянський замок був одним із найвіддаленіших (найтемнішим кутком) із замків тамплієрського Ордену. Там ченці вирішили заховати священний скарб.

Ще одна цікава історія закарпатського замку веде нас до особистості Іштвана Добо. Сталось так, що через наклеп цей воєвода був засуджений на довге ув’язнення. Після смерті його тіло було поховано в одному місці (у родовому маєтку в с. Доборуське), а серце — окремо. У землі Середнянського замку.