От, наприклад: “Слова дощем позами­вались… І не дощем, і не слова…” Люди називали і Вінграновського, і ще когось – най­начитаніші припускали, що це Еліот чи Сен-Жон Перс… І як солодко було відкривати їм, що це – Шевченко! І що “Ми восени таки похожі хоч капельку на образ Божий” чи, скажімо, “Готово! Парус розпустили…” – це теж Шевченко.

Ми хвалилися Шевченком, як у тому давньоукраїнському канті: “І Тобою, милий Боже, повсякчас хвалюся”.

Як же нам хотілося довести всьому світові, що Шевченко і модерний, і сучасний, адже з нього постійно ліпили тільки селянського романтика і таврувальника панів, понижуючи образ національного генія до постаті бідного кобзаря, що печально пощипує струни кобзи чи бандури.

Тобто: “Читайте “Наймичку” й “Тополю”, забудьте “Мертвим і живим”, як уїдливо зауважив сучасний поет.

Біда в тому, що в багатьох шкільних і студентських авдиторіях саме такий образ Шевченка переважає й досі — кріпак і селянський поет-мученик. “Скиньте з Шевченка шапку. Та отого дурного кожуха. Відкрийте в нім академіка. Ще одчайдуха-зуха…” – закли­кав Драч і багато інших поетів впродовж сторіччя.

Але наша українська натура й далі продовжує зациклюватися на образі мученика, затінюючи істинний образ Шевченка-поета, чий “Кобзар” – особливо в часи без­дер­жав­ності – і аж дотепер правив нам за найвищу Конституцію Націо­нального Духу.

Багато поетів страждали і гинули, але небагато давали прихисток у слові цілій нації.

І не випадково уже в наші драматичні дні відважний син древнього вірмен­сько­го народу Сергій Нігоян гине в центрі Києва за ідеали гідності саме з Шевченковими словами на вустах: “Борітеся – поборете!”. Не випадково, перекрикуючи той незабутній протестний брязкіт наростаючого бойовиська, молода українська письменниця, стоячи на вершечку барикади на Грушев­ського і показуючи пальцем на янучарів, з убивчою силою проголошуватиме Шевченкове: “Во Іудеї, во дні они, во врем’я Ірода-царя… романські п’яні легіони паскудились…”

Бо справжні Шевченкові смисли в багатьох його творах звучать як важкий, глибокий рок, а не мелясна попса.

Я мрію дожити до тих часів, коли дітям у школі перестануть сльозливо оповідати про горопашного кріпака, який служив безправним, безсловесним попихачем у панів, а змінять парадигму і вестимуть натхненну мову про неймовірного хлопчика, що аж світився великим талантом, який без тата й мами, і без, здава­лося, жодних шансів на успіх, створив сам себе. І це його світіння бачили всі – і той свавільний п’яний дячок, з яким малий Тарас читає псалтиря над померлими, – а читає він найкраще за всіх своїх ровесників — і навіть норовистий Павло Енгельгардт, до якого хлопчик приходить по дозвіл навчатися у хлип­нівського маляра, бо з дитинства любить малювати вояків і коней, це його найбільша пристрасть, і він вперто шукає вчителя. Енгель­гардт швидко збагнув, що йому до рук потрапив справжній скарб, адже Тарас най­дотепні­ший, найспритніший, він усе робить завиграшки, талановито, – кращого за нього не знайти! І він бере хлопця спочатку у Вільно, а потім і в столицю.

А Шевченко тим часом вишколюється в малярстві, і його мистецьке око все помічає. Виявляється, панське життя теж має свої протиріччя. У кожного суспільного стану – своя морока. І, попри зрозумілий класовий антагонізм, Шевченко згодом напише й таке, що в нас нечасто цитували:

Не завидуй багатому:

Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —

Він те все наймає…

Практичний нащадок швейцарського роду має свої плани щодо талановитого юнака, тож віддає його аж в 4-річну науку до живо­писця Ширяєва, бо хоче мати свого покоєвого художника. Але пан ніколи не віддав би юнака в науку, якби хлопець так шалено цього не прагнув, якби не горів цим…

А уявіть, який по­­тужний і світлий талант треба було мати, щоб довкола його викупу з кріпацтва і вступу в Ака­­де­мію закрутилися такі імениті люди, як Жуковський, Брюлов і багато інших. Це просто якась нереальна історія!.. Достоту історія про успіх. Хоча, треба чесно визнати: якби більшість з тих людей знали, що допомагають передовсім поету, а не художнику, нічого б такого не сталося.

І дітям, і студентам варто наголошувати, що сильна і дієва мрія відкриває нам усі шляхи, навіть, здавалося б, у найнесприятливішому середовищі, однак для цього треба вперто і каторжно працювати. Тож приклад Шевченка має їх окрилювати, а не вганяти в безнадію. Срібна медаль Академії, академік гравюри, розпис Боль­шого театру, високо­освічений юнак, що має шанс продовжити навчання в Римі, – це все про Шевченка. Його чекає феєричне життя – він бачив, як живуть вищі суспільні прошарки, він умів бути франтом, був улюбленцем веселого творчого това­риства – адже він не тільки художник, а ще й чудово співає, легко віршує…

Але виявляється, що те його внутрішнє світіння, то далеко не абажурне сяйво, то – вогонь правди. Він ані на мить не забуває про своє коріння і про ту не-правду, яка панує на його батьківщині. Шевченко має мужність не записатися в лави прославляльників російського царя, який хай і лівим ґудзиком правої поли, але теж був причетний до його викупу з неволі. Але для генія правда – понад усе. І Шевченко переливає свою правду в поезію, і його слова снуються в такій божистій послідовності, що, змикаючись одне з одним, дають нам вічну, непро­минальну енергію українського духу.

Шевченко розуміє, як ця правда може окошитися на його долі, він знає, що роблять з тими, хто йде супроти – і словом, і дією, як страчений Рилєєв (ось, до речі, чиїм іменем варто було б нази­вати наші вулиці – просто вчитаймося у майже всуціль українські назви творів Рилєєва – “Войнаровський”, “Мазепа”, “Нали­вайко”, “Богдан Хмель­ницький” – більшого українофіла серед російських письмен­ників не було і, мабуть, вже й не буде).

Однак Шевченко не вміє і не хоче кривити душею, у якій клеко­тить праведний гнів і мрія про ідеальну, майже міфічну Україну. І ось його землякам уже й не соромно показатися на люди: дивіться, ми є, бо в часи, коли над слов’янщиною літав Бог-Творець і розсіював зерно геніїв, яке зійшло у Польщі в 1798-му (Міцкевич), у Московії – 1799-го (Пушкін), а в Україні – 1814-го року – про нас не забуто, ми теж присутні у Великому Божому задумі.

Отож і наш з вами святий обов’язок свідчити правду. А правда сьогодні така, що наша держава майже не дбає про українську мову, що все починається й закін­чується велемовними, пустопорожніми фразами. Що нас, носіїв української мови, ще й сьогодні багато хто з наших співгромадян трактує як дивакуватих абори­генів. Що ми ще й досі, як соняшник до сонця, повертаємо голови на почуте українське слово. Що й донині не скасовано горезвісний закон ківалова, який ганьбить цілу націю.

Незрідка в наших зрусифікованих містах до мене підходять на вулицях люди і російською мовою дякують за книги. Але ж книги мої – українські. Тобто люди в такий спосіб дають зрозуміти, що вони за те, щоб їхні діти читали і навчалися українською мовою. У них з різних причин з мовою не склалося, але діти їхні мають її знати й шанувати.

Нарешті мусить бути закон, який захистить право кожного українця отриму­вати всі послуги української мовою – від крамниць і громадських установ — до ґлян­цевих видань, радіостанцій і телебачення, де всі, без винятку, ток-шоу і про­грами повинні вестися державною мовою (за чітко випи­са­ними винятками для крим­ських татарів та кількох інших націо­нальних меншин, які купно тут прожи­ва­ють).

Треба звести до розумного міні­му­му вивіски, писані мовою агресора, а надто ті, зі знущальними назвами на кшталт “Варєнічная Катюша” – так неначе той москаль щодня й щогодини без­честить нашу безталанну Катерину.

Кажуть, що мовний закон може комусь за­шкодити, але це непрада. Шкодить його відсутність. Згадайте, скільки чудо­вих сучасних україн­ських пісень ми відкрили для себе, відколи вступив у дію закон про музичні квоти.

Колись дуже дотепно перефразував Шевченка навічно молодий Назар Гончар. Пишучи про “перевертнів у бузині”, він завершив свого вірша Шевчен­ковим рядком, але в іншому написанні: “та соловейко не за тих”. І справ­ді, соловейко не за них. Адже відомо, що мова – найважливіший маркер національної самоідентифікації. Може видозмінюватися прапор, герб, і навіть, на превеликий наш жаль, територія, але, як цитувала Леся Українка слова ірландця Томаса Девіса: “Нація повинна боронити свою мову більше, ніж свою територію… Втратити рідну мову і перейняти чужу — се найгірший знак підданства…”.

Коли в часи Другої світової Черчилль обговорював зі своїми урядовцями бюджет, і вони хотіли урізати видатки на куль­туру на користь армії, Черчилль обурився:
“А що ж ми тоді будемо захища­ти?” – спитав він.

На жаль, нашим урядовцям далеко до Черчилля. Вони (і не тільки вони) не розуміють, що тільки тут, між цим небом і цією землею, народилися такі слова, як жито, Дніпро, човенце, мрія, і тисячі інших прекрасних слів. І що тут все наладиться лише тоді, коли українська мова лунатиме всюди, коли ми перебу­ватимемо в океані рідної мови.

Можливо, я утопіст, але подібна думка висловлюється в нашому інформаційному просторі дедалі частіше: якщо тут буде українська мова, то в нас буде лад, а якщо ні – тут буде вічний Путін, як би він не називався.

Адже сказано: на початку було Слово, яке, як відомо, формує свідо­мість. І з цим сло­вом ми неод­мінно повернемося до самих себе і нарешті повно­кровно з’яви­мося на культурній карті світу.

У моїй скромній книжечці, яку сьогодні удостоєно такої високої відзнаки, є вірш про дивовижну особливість української абетки, яка починається з Ангела, а закінчується Янголом, і вони обидва мовби захищають нашу абетку від А до Я – Ангел і Янгол. Такого нема в жодній мові. Але іноді, на жаль, навіть їхнього захисту замало, бо цей захист повинна гарантувати Українська Держава. І ось коли ми матимемо гідний захист і Мови, і Держави, тоді нарешті

…Буде бито

Царями сіянеє жито!

А люди виростуть. Умруть

Ще незачатії царята…

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата.

А буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі.

Іван Малкович, письменник, поет, видавець, лауреат Шевченківської премії