Радянський Союз і Захід змагалися у всьому. І якщо у дослідженні космосу і виробництві зброї СРСР випереджав Штати, то в автопромі завжди пас задніх.

Однак, щоб не відставати від конкурентів, машини часто копіювалися, але не завжди вдало, передає Радіо Свобода.

Класичний приклад елегантного американського авто – 4-дверного седана Buick Buffets 1935 року. Сподовався він і радянським інженерам. Ось його копія, зроблена в Москві в 1936 році. ЗІС-101 важив 2,5 тонни (приблизно на 600 кілограмів більше, ніж американський оригінал) і брав 26,5 літрів бензину на 100 кілометрів.

Opel Kadet 1939 року виробництва. Перед Другою світовою війною Сталін намагався розробити угоду з виробництва цього авто в Радянському Союзі. Але після перемоги союзників радянський лідер розглядав його як військовий трофей. У 1946 році, як повідомляється, всю фабрику OPEL повністю розібрали і вивезли з Німеччини в СРСР. Результатом цього стало масове виробництво автомобіля “Москвич-400”. На Заході ця машина була доступна для простого населення, в Союзі на ній їздили в основному бюрократи. Простим громадянам у 1930-40-х роках фактично треба було виграти в національну лотерею, щоб насолодитися привілеєм їзди на власному авто.

Ford Super Deluxe Woody 1947 виробництва, з дерев’яними вставками чудово підходив для сухої сонячної погоди каліфорнійського узбережжя. Але погодні умови Росії з суворими зимами і дощами восени виключали подібний дизайн.

Packard Caribbean в 1955 році, в Штатах випускали недовго. Однак дизайн взяли на озброєння в 1959 році, коли СРСР представив свій самий престижний автомобіль. ЗІЛ-111 провіз радянського лідера Микиту Хрущова (праворуч) по Москві, 1964 рік.

Італійський Fiat 600d – “бульбашка” користувався популярністю по всій Європі. З моменту випуску в 1955-му протягом п’яти років продали більше мільйона одиниць цього авто. У 1961 році СРСР випустив ЗАЗ 965, майже ідентичну копію Fiat, двері в якій також відкривалися вперед. Автомобілі “стали ближче до людей” після 60-х років, коли, ставши в чергу, їх могли отримати пересічні громадяни.

Коли це авто випустили в Західній Німеччині в 1961, то слоган машини звучав як “Керуй “Принцом” і будь королем. За пів хвилини авто разгонялось до 97 кілометрів на годину. Через десять років радянський автопром випустив ЗАЗ 968. Через бокових отворів радянська копія отримала прізвисько “вухатий”.

Італійський Fiat 124 став Європейським автомобілем року в 1966-м. Брат-близнюк “Жигулі” (експортна назва Lada) були ретельно змодельовані за зразком Fiat, але з більш товстої сталі з високим підйомом для російських доріг. Знаменитий автомобіль випускали майже 18 років.

Як раніше повідомляв інформаційний портал Знай. ua, Горбачов закликав Путіна заспокоїтися, поки не пізно.

А чесних людей, які могли б керувати державними підприємствами, в країні не залишилось? Невже один і той самий – розумний,талановитий, фаховий, можливо, навіть із західною освітою, топ-менеджер, якщо його поставлять керувати приватним підприємством, зробить із нього «лялю». І… перетворить на «годівницю корупції» те саме підприємство, якщо воно належатиме державі. Я правильно розумію?

В Україні 3 500 державних підприємств. 1 700 із них не підлягають приватизації. Позиція уряду – цей перелік треба скорочувати, залишивши державі лише стратегічні підприємства. Решту – продати. Є ті, хто проти приватизації взагалі.

Часто цю думку озвучують пересічні українці, які не мають стосунку до бізнесу. Є категорія експертів, які ЗА приватизацію ВСЬОГО державного майна. Навіть «Укрзалізниці», лікарень і підприємств оборонного комплексу.

Не дивуйтесь, така думка теж існує. Її до уваги не беремо, оскільки просувати таку ідею в країні, яка знаходиться в стані війни, – безглуздо. Щодо «Укрзалізниці», то її приватизація заборонена законом. Ідея екс-міністра охорони здоров’я Олександра Квіташвілі про приватизацію лікарень теж підтримки не знайшла. Оборонні підприємства – навіть не обговорюється.

Щодо «нестратегічних» об’єктів

У всіх на вустах одне з найбільших підприємств хімічної промисловості України – Одеський припортовий завод. Знаходиться він у місті Южне Одеської області. Озвучена стартова ціна 99,6 % акцій цього підприємства – 13,175 млрд гривень.

У ЗМІ можна знайти назви компаній, які виявили зацікавленість до конкурсу з продажу ОПЗ: норвезька компанія Yara, американська IBЕ Trade, а ще Koch Fertilizers, CF Industries, польська Ciech.  У Фонді держмайна припускають, що серед міноритарних акціонерів може опинитися й добре відома в Україні структура – Європейський банк реконструкції і розвитку. Інформаційні повідомлення довкола ОПЗ і його приватизації з’являються постійно.

Це означає, що приватизація цього підприємства, а також його подальша робота буде під пильною увагою влади, суспільства, преси. До інших підприємств, які контролюватимуть, можемо віднести й обленерго, акції котрих теж виставлятимуть на продаж. ( По 25 % акцій «ДТЕК Західенерго», «ДТЕК Дніпроенерго», «ДТЕК Дніпрообленерго» і «Київенерго»,  «Донбасенерго», «Сумиобленерго» й «Одесаобленерго».  99,9% акцій Миколаївської теплоелектроцентралі, 70 % акцій «Хмельницькобленерго» і 50,1 % акцій «Тернопільобленерго», 78,29 % енергогенеруючої компанії «Центренерго»).

Але як щодо тих підприємств, назви котрих особливо не фігуруватимуть у ЗМІ? А отже, й слідкуватимуть за їх долею не так прискіпливо? Експерти застерігають від ситуації, коли покупцям вистачить грошей тільки на придбання компаній, однак не буде коштів на  інвестиції, модернізацію та розвиток підприємств.

Більше того, якщо не вирішити проблему офшорів – де гарантії, що підприємства, які перейдуть з державних рук до приватних, не почнуть мінімізувати податки? А ми й надалі нарікатимемо на виведення грошей в офшори та рахуватимемо, скільки втрачає держава. Можливо, є сенс спершу вирішити проблему оптимізації податків, а потім оголошувати приватизацію? І пошукати чесних керівників?