Схоже, Росія вирішила вичавити із заборони в’їзду в Україну російській учасниці Євробачення Юлії Самойловій максимум. Тема, яка мала б затухнути ще тиждень тому, штучно роздмухується. Зараз усі українські ЗМІ масово тиражують заяви голови Європейської мовної спілки Інгрід Дельтенре, у яких вона погрожує санкціями Україні та відмовою низки країн від участі в Євробаченні, якщо наша влада не дозволить в’їхати в країну російській учасниці конкурсу. Дехто у соцмережах вже почав натякати, що, мовляв, може краще справді пустити Самойлову в Україну, щоб не було скандалу. Наскільки серйозними можуть бути наслідки заяв пані Дельтенре?

Реальність полягає в тому, що відмов європейських країн від участі в Євробаченні очікувати не варто. Хіба що Вірменія з Білоруссю можуть підіграти Москві. Зрозуміло, що Дельтентре свідомо накручує інтерес до історії з Самойловою. Не виключено також, що все це награне обурення фінансується Росією.

Поведінка європейських мовників викликає серйозні питання. На сайті ЄМС (до речі, англійською абревіатура звучить менш милозвучно для нас – ЕБУ) погроз керівництва знайти не вдалося. Також звертає на себе увагу розбіжність між першою заявою організаторів, де вони сказали, що розчаровані рішенням України, але поважають наші закони, і другою – від пані Дельтенре. Від неї звучать відверті погрози.

Що має зробити Україна, щоб закрити тему Самойлової? По-перше, ще раз публічно і з аргументами підтвердити, чому в’їзд росіянці заборонено. І що це рішення остаточне і оскарженню не підлягає. По-друге, українські організатори Євробачення цілком могли б закликати до встановлення можливих фактів втручання Росії з метою дискредитації України, наших учасників з гурту Otorvald, а також самої ЄМС. Тому що від заяв і листів пані Дельтенре негарно пахне. І тут питання: що страшніше для європейських мовників – скандал з недопуском Самойлової, чи антикорупційне розслідування. У Швейцарії, де розміщена штаб-квартира ЄМС, полюбляють такі речі. Доведено колишніми очільниками ФІФА й УЄФА Йозефом Блаттером і Мішелем Платіні.

Позиція України щодо бойкоту теж має бути простою: не хочуть, хай не співають. Для того, щоб продемонструвати свою послідовність, українські організатори мають розіслати в оргкомітети країн-учасниць чітке роз’яснення: що може очікувати на їх делегації у випадку публічної демонстрації російських символів або якоїсь іншої форми підтримки “забаненої” Росії.

Зараз ми маємо оперативно перехопити ініціативу в інформаційному плані. Бо поки що виглядаємо так собі: нас лякають, а ми – мовчимо…

Ви ж знаєте, що Майя Санду хоче? Вона хоче, щоби пустити до нас цих… як їх… ну, голубих. І сирійців – це ж немислимо для Молдови!”

Кишинівський таксист, який взявся переконувати мене в тому, що президентом Молдови повинен стати лідер соцпартії Ігор Додон, не мав сумніву, що ці аргументи – бездоганні. Вони тут справді працюють.

Гейропейці на марші

Про те, що опозиційна кандидатка Майя Санду “вже домовилася з Європою, що пустить сюди 30 тисяч сирійців”, йдеться в листівках на підтримку Додона, про це говорять навіть на теледебатах.

Тактика не нова.

“– У Івана донька проститутка. – Так у нього ж нема доньки! – Байдуже, нехай тепер відмивається перед усім містом!” – ця схема без збоїв працює в Молдові.

В офіційному друкованому ЗМІ соцпартії, газеті “Социалисты”, наводять навіть норми Угоди про асоціацію і посилаються на конкретні статті документа, мовляв, стаття 14 УА зобов’язує Молдову приймати біженців з ЄС.

Заради інтересу вирішив відкрити текст Угоди. Звичайно ж, у статті 14 просто немає норм, які нібито “цитуються”. Але хто ж її шукатиме та читатиме?

Часом, спостерігаючи за молдовською політикою, мимоволі замислюєшся: а чи не перенісся ти до України зразка 2013 року? Ті самі аргументи. Ті самі фейки про асоціацію. Хтозна, можливо, навіть та сама команда.

І навіть слово “гейропа”, яке в нас нині звучить хіба що в жартах, в Кишиневі чи Бельцях вживають всерйоз, щоби довести: “нам туди не треба”.

До слова, ЛГБТ-тематика справді є інструментом для найболючіших електоральних ударів по Майї Санду. Опозиційна кандидат – незаміжня, не має дітей, та ще й працювала в США, у Світовому банку. Точно лесбійка, як інакше! Про це навіть в газетах пишуть. У соціалістичних.

Зовсім інша справа – сім’янин Ігор Додон, носій сімейних цінностей, який захистить Молдову. Це – не жарт, це реалії передвиборчої Молдови.

Молдова обирає Трампа

Четвер. Маршрутка Кишинів-Бельці. Один із пасажирів, дядько 55+ явно провінційної зовнішності, бачить, що я відкрив на ноутбуці “Європейську правду”, де на стартовій – карта голосування в США.

Одразу аж оживає та кидається до мене із питанням:

— Ну як там Трамп, скільки голосів?
— Еммм… Власне, не важливо скільки. Переміг, я далі за голосами не слідкував.
— Точно, ви впевнені, що він виграв? 270 виборщиків набрав? – перепитує той, а коли чує ствердну відповідь, з полегшенням зітхає: “Гора з плечей”.

Я, звісно ж, спитав про молдовську політику, але дядьку вона виявилася не така цікава. Каже, що все одно ж виграє “Додон, а не ця Майя”. Але керувати, на його думку, все одно будуть американці.

Ця історія – дуже показова.

Перефразуючи “класика”, можна сказати, що “Молдова – не Україна”.

У нас десь у Вінницькій області навряд чи подорожній цікавився би виборами в США як найважливішою темою. І тим більше – напевно не знав би таких деталей, як поріг у 270 виборщиків, необхідний для перемоги в США.

І пояснення цьому просте.

Молдова – країна, що живе у тотальному інформаційному полі РФ. Для людей, які звикли спілкуватися російською у побуті, не існує альтернативи російському телебаченню, російським газетам та іншим кисельовим.

І навіть румуномовні молдовани не мають змоги вирватися з цього простору. Ключові місцеві газети та телеканали, підконтрольні олігарху Плахотнюку, транслюють ті самі сигнали, ті самі фейки.

В цих умовах та за цієї вкрай брудної кампанії насправді видається дивом те, що Майя Санду змогла отримати у першому турі такий пристойний результат – 38,7%, та ще й без реклами.

Українці обирають Росію

“Українська меншина – найбільша нацменшина у Молдові. Українців навіть більше, ніж етнічних росіян”, – запевняє Михайло Крижанівський, голова Спілки українців Молдови, з яким ми зустрілися в “Українському домі” в Бельцях.

Він не піде на вибори, хоча й має молдовський паспорт.

“Не піду, щоб не було соромно. Бо якщо піду, проголосую за Додона, але після того, як той сказав про російський Крим, я не можу…” – пояснює пан Михайло.

Але Михайло Крижанівський є нетиповим представником громади. Він, швидше, є винятком.

Бо майже всі підтримають проросійського кандидата, навіть не замислюючись про Крим.

“Але особисто моя думка – я вважаю, що він щодо України вчинив по-хамськи. А загалом українці  – за Додона.

Чому? Бо у нього проросійська політика, а наші їздять в Росію на заробітки. Їм проєвропейська політика до лампочки”, – просто та доступно пояснює голова Спілки українців.

“Крим? А що Крим? Цим українцям Крим байдужий. Так само, до речі, як у 1992 році в Україні було байдуже Придністров’я – тоді у нас навіть більше були схильні підтримувати Тирасполь і російську 14-ту армію. І мені про це часом згадують”, – додає він.

Власне, для того, щоби переконатися, що українська громада підтримує антиєвропейського та проросійського кандидата, не треба було йти до “Українського дому”. Достатньо поговорити з людьми на вулицях Бельців – найбільш українського міста Молдови.

А ще – перевірити, хто керує виборчою кампанією соціалістів у Бельцях.

Голова штабу Додона – Олександр Усатий, українець та активний член громади.

Заступник Крижанівського у Спілці українців, Степан Лядрик – також на чільних позиціях у штабі кандидата. “Я з ним сперечався про це… Але йому там плотять. Йому запропонували місце і він має дохід”, – пояснює голова спілки. І контраргументів на це немає.

І немає їх, мабуть, ні в кого. А вже на початку наступного тижня ЦВК Молдови майже напевно оголосить про перемогу Ігоря Додона.

Привести до перемоги Майю Санду зможе хіба що диво.