Гучна справа про ДТП в Києві в серпні 2020 року, коли нетверезий майор військово-медичної академії Володимир Холодний збив та тяжко травмував трьох курсанток, отримала неочікуване продовження.

В родині 26-річної Олександри Гуй (зараз, після того, як вона вийшла заміж, в неї інше прізвище – Ред.), яка постраджала найбільше в тій моторошній аварії, нам розповіли, що протягом тривалого часу шукають можливість зв’язатись з волонтеркою, яка збирала гроші на лікування дівчат, але перестала виходити на зв’язок.

Про це в коментарі для ТСН.ua розповіли і Олександра Гуй, якій після ДТП ампутували ногу, і її батько Микола Гуй.

“Ця волонтерка збирала для нас трьох (постраджалих курсанток – ред.) гроші. Казала, що збирала на протез для бігу для мене і для Тані (інша жертва ДТП – ред.). Казала, що держава нас не забезпечує. Потім я поїхала на лікування до Німеччини, там довелось бути 14 місяців. Весь цей час було не до спілкування з нею, мене лікували за рахунок німецької програми для поранених військових. Використовувала і свої гроші на харчування. Знаю, що волонтерка зібрала більше одного мільйона гривень, вона надсилала мені скріншоти. Коли виникла потреба в грошах, коли було треба 5 тис. грн. на переклад документів з німецької на українську, вона сказала, щоб я надіслала їй номер картки. Я відправила, а вона мені повідомила, що нічого надсилати мені не буде і перестала брати слухавку. Така ситуація триває більше року. Ми хотіли написати заяву в поліцію чи СБУ. Але кажуть, що вона не остання людина в суспільстві. Чесно сказати, я боюсь… Мені дуже прикро. Мені знов потрібна операція, яку в Україні не зроблять. Суглоб дуже проблематичний, тому мінімальна вартість операції складає 5 тис. доларів”, – каже Олександра Гуй.

До цього Олександра додає, що якось волонтерка їй повідомляла, що, начебто, гроші надсилались її татові – Миколі Гую.

“Гроші, які батько сам збирав – він їх всі мені віддав. Яке вона має право так говорити? Зібрала більше мільйона і прикривається”, – відверто обурюється Олександра.

Її батько розповів, що дівчині довелось перенести 22 операції. “Уявляєте?! 22 операції! Одну ногу врятували, інша – на протезі. Протез натирає, постійний біль. Хочу наголосити, що гроші збирала волонтерка, зібрала мільйон. В результаті цей мільйон “пристав” до неї. Іншим дівчатам вона запропонувала, що віддасть ці гроші на ЗСУ. Віддала чин і – ніхто не знає. На телефонні дзвінки не відповідає. Олександра знов потребує операції, знов потрібні кошти”, – каже Микола Гуй.

До цього додає про те, наскільки складними були операції: “Лікарі брали у Олександри частину м’язів з однієї ноги, пришивали до іншої. Тяжко дивитись”.

Волонтерка, до якої родина Олександри має безліч фінансових питань, на телефонні дзвінки від ТСН.ua і письмові повідомлення в месенжерах нічого не відповіла.

Як відреагували на вирок
Днями Володимир Холодний отримав вирок суду – 6 років позбавлення волі. Чи буде подавати апеляцію – на це питання в його оточенні ще не дали остаточної відповіді.

В той же час Олександра каже, що знайшла в себе сили відпустити ситуацію. “Звичайно, мені прикро, що я залишилась інвалідом. Більше 8 йому б не дали. Я так і знала, що йому дадуть 6 років. Про це казав адвокат”, – каже Олександра.

До цього додає, що навчання в академії вона вимушена почати спочатку. “Після ДТП казали, що для мене буде створений індивідуальний план, але ніхто нічого не створював. Я прийшла на перший курс, хоча мала б зараз випускатися”, – розповідає Олександра.

Своєю чергою, батько Олександри, як людина віруюча, каже, що хотів би побажати винуватцю страшної аварії такого, щоб його діти не зазнали такого лиха. “Щоб його діти не зазнали такого, чого зазнала моя дитина. Земля кругла. Саме складне, коли діти страджають через батьків. Коли донька дві доби була в реанімації, я стояв поруч, в мене котились сльози. Я хотів бути на її місці, а не бачити її страждання”, – емоційно каже Микола Гуй.

Дівчина переборола фобії
Олександра розповідає, що і досі не почуває себе спокійно, коли чує позаду звук автівки. “Фобії я переборола, в мене їх немає. У мого чоловіка є автівка, я навчилась їздити. Ходити мені важко. Але коли я є пішоходом і розумію, що позаду автівка, то в мене починається ступор. Я ходжу в протезний центр, я ходжу туди, спілкуюсь з військовими. Я можу сказати, що втрата кінцівки або кінцівок – це не вирок, можно жити і насолоджуватись життям. Але велику роль відіграє реабілітація. Дійсно, себе шкода, але дивитись треба в майбутнє, життя триває. Треба рухатись далі, хоч і на протезі”, – каже Олександра.

Познайомилась з пораненим і вийшла за нього заміж
На питання про те, що допомогло їй пережити складну життєву ситуація, Олександра відповідає так: “Велику роль відіграло виховання. Допомогли підтримка та молитва батьків. По-друге, велику роль зіграли друзі. А коли я поїхала до Німеччини, то я знайшла там свого коханого. Одружились. У мене проблеми з ногою, у нього з рукою. Ми допомагаємо один одному”.

“Олександра зі своїм чоловіком вінчались в церкві на території лікарні, де їй відрізали ногу. Там за неї молились. Її чоловік, військовий, теж лікувався в Німеччині. У нього гранатою розтрощило щоку, плече, руку. Лікувався півтора роки. Господь звів його з моєю донькою”, – додає батько Олександри.

Після наркозу завжди плакала
На питання про те, щ обуло найскладнішим за останні роки, Олександра згадує те, як просиналась після наркозу: “Після того, як я виходила з-під наркозу, я завжди плакала. Мені, напевно, було шкода себе. Коли ти замикаєшся в собі, то ти втрачаєш сенс життя. Найскладнішою була боротьба з собою – змусити себе йти далі. Коли я приходжу до госпіталя, то військовим кажу, що через рік-два ви все забудете і будете згадувати це як страшний сон. Протез – не вирок. Я не прикута до ліжка і не маю права здаватись”.

ДТП за участю майора та курсанток: що відомо
Ввечері 25 серпня 2020 року в Києві на території військової частини на вулиці Зоологічній сталась морошна ДТП. Нетверезий військовий автівкою збив трьох курсанток, які знаходились у дворі військової частини.

До столичного воєнного госпіталю дівчат привезли із тяжкими травмами. 46-річного кермувальника затримали. У поліції підтвердили, що водій – у звані майора – був нетверезий, і не впоравшись із керуванням, наїхав на трьох студенток-медиків військового вишу, які стояли біля будівлі.

Двом жертвам ДТП лікарі ампутували по одній нозі, у третьої постраджалої діагностували тяжкі травми кінцівок. Всі дівчата були вимущені пройти тривале лікування.

9-річна Саша Філіпчук, дівчинка, яка втратила руку після поранення на окупованій Київщині, отримала біонічний протез. Її нова рука роботизована, і тепер дитина вчиться жити із нею, йдеться в ТСН.

Останній вечір у Нью-Йорку Саша із мамою Юлією проводить у Сентрал-парку. Деякі їхні дівчачі мрії за останні пів року раптом збулися, але зовсім не так, як хотілося. «Я наприклад, все життя хотіла побувати в Америці. От просто все життя, поки ще була маленька, дивилася «Беверлі хілз». Саша дуже хотіла побачити Нью-Йорк саме», – розповідає жінка.

Саша із готовністю показує, як вона вміє робити колесо на одній руці. Її другу руку ампутували після того, як дитину в окупованому Гостомелі поранили росіяни. І це – єдина тема, якої мама просить не торкатися.

На початку березня вони намагалися вирватися з окупації. Юліного чоловіка – Сашиного вітчима – росіяни вбили. Мама із пораненою, змученою болем дитиною більш як добу ховалися у підвалі. Тепер все це здається страшним сном. «Вона в мене є. Значить в мене є сенс жити і хочеться для неї найкращого. В нас є янгол-охоронець. Я в цьому впевнена на 100%», – переконана жінка.

Благодійники оплатили дороговартісне протезування для дитини у США. Усе, що із нею відбувається, дівчинка сприймає як гру. Каже, подобається і протез і лікарі, які її лікували.

На біонічній руці дівчата вже навели красу – намалювали нігті і вдягли синьо-жовтий браслетик. Саша мріє про перстеник, що тримався би на механічному пальці. Вона вже вміє багато, але ще – звикає. Носити руку наразі треба кілька разів на день по 40 хвилин. «Там є сенсори. Треба ворушити цією рукою, щоб сенсор доторкнувся. Коли сенсор доторкнувся, цей рух вплине на руку, і рука теж почне рухатися», – розповідає Саша.

Дівчата летять далі в Канаду до подруги. Повернутися до Гостомеля, де все сталося, Юля поки що не має моральних сил. «Я навіть за землею сумую українською. Дуже хочу додому», – каже жінка.

Як повідомляє Yavp.pl з посиланням на wp.pl, протез коштував 245 тисяч злотих. Поставили його жінці в березні 2020 року, фактично через 2 роки та 3 місяці після нещасного випадку.

За словами українки, 90% коштів виділив міський осередок соціальної допомоги, решту зібрали небайдужі. Колишній роботодавець жінки до цього часу не заплатив обіцяного відшкодування.

Зараз Альона стверджує, що лише звикає до протезу руки: він не дуже пасує їй, тому поки переважно лежить на полиці. За кілька днів жінка знову проходитиме реабілітаційний курс, під час якого вже вчитиметься керувати протезом.

Нагадаємо, українка втратила руку в грудні 2017 року внаслідок нещасного випадку, коли працювала в пральні в польському містечку Любонь (Великопольське воєводство).

Працедавець пообіцяв покрити кошти на протез для дівчини, але не виконав свою обіцянку.

Завдяки небайдужим громадянам України та Польщі, чоловікові Альони вдалося назбирати 100 тисяч злотих, які пішли на реабілітацію, яка тривала майже 1,5 роки: масажі, ліки, мазі – все, щоб приготуватися до встановлення протезу.

В новому дослідженні науковці сфокусувалися на короткочасній пам’яті, адже вона найчастіше страждає під час хвороби Альцгеймера, інсульті та травмах голови. Медики відібрали добровольців, які взяли участь в картуванні мозку за допомогою електродів, їх помістили в різні відділи, аби визначити проблемні зони. Для того, щоб впливати на нейрони гіпокампу, відповідальні за епізодичну пам’ять, фахівці використовували електронну систему, засновану на нелінійній математичній моделі MIMO – багатопотоковій передачі даних.

Спочатку дослідники записали нейронні “коди” під час початкової вправи. Пацієнтам показували один колір і через деякий час просили вибрати його ж із запропонованих на екрані. Вчені аналізували дані з електродів тих, хто дав правильні відповіді, і синтезували код, заснований на MIMO, для правильної роботи пам’яті. Цей код відтворювали при повторних тестах, які виявили поліпшення епізодичної пам’яті на 37%.

Ми показали, що можемо підтримувати і покращувати здатності самих пацієнтів. Навіть коли пам’ять людини порушена, є можливість знайти моделі належного функціонування та відокремити їх від помилкових. Ми допоможемо людям використовувати тільки вірні шаблони для формування нових спогадів. Тим самим простимулюємо вроджений хист, а не замінимо їх. У майбутньому сподіваємося допомогти пацієнтам утримувати спогади, – розповів керівник дослідження Роберт Хемпсон.

Під час другого тесту учасникам показували кілька фотографій, а через кілька хвилин просили вказати на них серед чотирьох або п’яти інших зображень. Потім знову записували код правильних відповідей. Через 75 хвилин процедура повторювалася із застосуванням цього коду – результат покращився на 35%.