Коли почалася Революція Гідності, молодій поетесі Златі-Зоряні Паламарчук було трохи більш ніж 20 років. Вона вивчала журналістику в одному з київських вишів і писала ніжні вірші про кохання.

Злата-Зоряна була на Майдані до самого кінця. Революція Гідності змінила і її саму, і її поезію, дівчина почала писати про Революцію, а згодом – і про війну. Саме на слова молодої поетеси були створені пісні “Небесна Сотня” (група “TaRuta”), “На відблисках мого меча” (група “Тінь Сонця”), “Час ітіме як йшов” (група “Тобі здали”), “Дай мені так” (група “Колір Ночі”) та інші.

Спогадами про Майдан, його феномен та найяскравіші моменти, а також свою власну Революцію, Злата-Зоряна розповіла OBOZREVATEL.

– Злато-Зоряно, коли ви вперше прийшли на Майдан?

– У першу ніч. Тоді, коли Мустафа Найєм запросив усіх на зустріч на Майдані. Коли приїхала, людей було зовсім мало, але вони постійно приїздили і приїздили… Здається, вже в першу ніч була машина озвучки, виступали політики… Хоча, можливо, я помиляюся, і політиків ще не було – зараз дуже важко хронологія подій пригадується. Але та перша ніч, коли все починалося, закарбувалася в пам’яті.

Наступний яскравий спогад – коли зібрався перший мільйон. Дуже чітко пам’ятаю, як Святослав Вакарчук давав свій концерт, коли вмикали всі телефони – і ці кадри облетіли всі світові ЗМІ.

– Чим ви займалися на Майдані?

– Мені пощастило бути серед людей, які реєстрували прибулих на Майдан. Це було 26 грудня, у нас відкрився намет, один із трьох, здається, де ми виписували такі “посвідчення майданівця”. Люди приходили в ті намети, заповнювали символічну анкету і отримували паперове посвідчення учасника Майдану. Мені потім розповідали, що деякі перевізники у західних областях через це символічне посвідчення давали знижку на проїзд до Києва або взагалі не брали грошей за проїзд.

Люди були дуже різні. Інтелігенти, студенти… Це не вигадка, це не міф: там були справжні люди, які їхали, бо дійсно хотіли скинути режим Януковича, вони дійсно хотіли не до Росії, вони хотіли до Європи. І ця от можливість реєструвати людей мені показала Майдан із внутрішньої сторони. І це було неймовірно.

А потім стався перелом. 22 січня, на День соборності. Тоді на мосту Патона проводили символічну акцію – об’єднання лівого і правого берега до Дня соборності. І я вперше туди поїхала. Там було ду-у-уже холодно. Коли повернулася звідти до нашого намету реєстрації – дізналася про першу смерть на Майдані: вбили Сергія Нігояна.

Я пам’ятаю, як люди просто почали бігти. Пам’ятаю, як побігла разом з усіма.

Це просто було наче в якомусь фільмі. Ти психологічно до того ніяк не готова… Тобі двадцять з невеликим хвостиком років – і ти ніяк не готова до того, що зараз по тобі стрілятимуть… Що тебе гнатимуть, як тварину просто – і стрілятимуть по тобі…

Люди бігли з Кріпосного провулку в сторону Арсенальної. Це така широка дуже дорога, і “беркутівцям” було зручно стріляти, влучати в людей… Розстріл почався з Кріпосного провулку, з цього наступу… Тоді загинуло 8 людей.

Мені вдалося вибратися звідти неушкодженою. А ввечері підпалили Будинок профспілок… Було якось не до того, де мої речі поділися, де моя сумка, в якій лежав диктофон, блокнот, багато пляшечок води, документи… У мене лише телефон у руках зостався. А сумка, як виявилося, залишилася в машині озвучки, котра стояла в Кріпосному провулку і котру потім розбили, зрівняли з землею…

А тоді якраз уже ухвалили оті “драконівські закони” про учасників революції, що дозволяли приходити до людей у квартири… Була певна, що до мене точно прийдуть. Бо ж документи в тій машині лишились… І я пам’ятаю той вечір, коли я повернулася в квартиру – я почала прибирати вдома, аби було чисто…

– Готувалися до приходу чужинців?

– Так. Я дуже перестрашилася. А потім мені подзвонили ведучі зі сцени, сказали, що принесли мої документи до сцени. Ті, хто мене знав, навіть подумали, що я загинула чи сильно поранена – бо чого би ще документи мої хтось знайшов і передав.

Так документи повернулися до мене. А сумка, речі, диктофон – все це пішло по людям десь там.

Цікава історія трапилася з моїм блокнотом. Він для мене був дуже важливий. Для кожного його записник – це особисте. А я в свій ще й вірші записувала… І можете собі уявити, що ще в соцмережі Вконтакте через певний час мені пише підліток-дівчинка, каже “у мене є ваш блокнот, і я можу вам його переслати. Мій батько був на Автомайдані, і у нього ваш блокнот, я можу вам його переслати”. Я прочитала, думаю – щось не те… Перечитую знову, а там не “на Автомайдані”, а “на Антимайдані”. І дівчинка пише з Донецька. І прикладає фото мого блокнота…

– Повернула?

– Я написала їй, що це мій блокнот. А далі вона обмежила доступ до свого профілю. Може, вона батькам проговорилась, що мені написала, може, їй заборонили. Але я зрозуміла, що наші речі опинилися в учасників Антимайдану.

Але на цьому епопея з цим блокнотом не завершилася. Я зараз не користуюся Вконтакте, але профіль там залишився. І якось я зайшла – і прочитала повідомлення, що мій блокнот тепер – десь у музеї, в окупованому Криму.

Мені ця історія дуже неприємна, бо я не впевнена, що там люди можуть взагалі зрозуміти нас. І коли ти розумієш, що твої речі, твій блокнот, твої особисті думки опинилися в чужих руках, коли ти не знаєш, що то за музей, в яких цілях твій блокнот там читається… Таке враження, наче хтось порпається у твоїй білизні. Це дуже неприємно. Але це все – такі дрібниці порівняно з людьми, які там втратили своїх рідних, близьких, коханих.

Тобто моя історія – зовсім пересічна.

– Революція Гідності дуже вас змінила?

– Надзвичайно. Вона розділила життя на “до” і “після”. До Революції я була свідомою, але не настільки. Революція Гідності загострила відчуття справедливості, розуміння, що свою гідність і свободу треба виборювати, що якщо на тебе тиснуть, ти повинен чинити опір. Вона мене зробила сильнішою. Відкрила нові грані моєї творчості: я почала писати про Майдан. А далі, коли розпочалася анексія Криму і війна, вся ця поезія стала підґрунтям для написання нової, уже іншої, присвяченої війні.

Я часто думаю про те, що нам не дали прожити й відчути Небесну сотню, нам не дали оцінити її жертву, бо в нас дуже швидко розпочалися інші буремні події. У нас відібрали Крим. Росія вдерлася на Донбас. Україна почала нести величезні жертви.

І ця Небесна сотня – вона невідспівана, вона якось залишилася, як на мене, обділена увагою, тому що відразу прийшла війна.

Тому я дуже рада, наприклад, що в мене є поезія, присвячена Небесній Сотні. Що загалом люди почали і тоді, і зараз про це писати, що це не залишається поза увагою, що ми починаємо про це більше говорити – і пам’ятати. От просто подумайте: сім років тому з нами трапилася Революція Гідності. Для мене, чесно, це наче сім днів, я не вважаю, що багато вже часу пройшло, дуже швидко ці роки минули. Але от, наприклад, дітям, які зараз уже повнолітні, тоді було по 11 років. Вони Революцію Гідності можуть і не пам’ятати, або пам’ятати так, як я – Помаранчеву революцію, просто з телевізорів. Вони можуть не знати її справжню історію.

– Вони і не знають здебільшого, це правда.

– Тому дуже важливо, щоби відбувалися зустрічі в школах з учасниками. Я знаю, що інколи школярі самі навіть просять: “Розкажіть нам про Революцію Гідності”. Бо якщо не ми почнемо про це розповідати, ті, хто у ній брав безпосередню участь, то за нас це почнуть робити інші, можливо, не учасники, можливо, навіть ті, хто якісь зовсім інші висновки зробив із тих подій. Бо навіть одразу після Революції Гідності, коли я спілкувалася з ліцеїстами, виступала перед студентами, читала їм свою поезію – по завершенні зустрічі до мене підходили окремі викладачі й питали: “Ну і скажіть зараз, а чи треба нам була ота Революція Гідності, якщо зрештою вона призвела до війни?”…

І таких міфів – безліч. Навіть на тих ранніх етапах, коли, здавалося б, можна було би поспілкуватися з очевидцями, звернутися до першоджерел – люди не розібралися. І свідомо чи ні, поширюють оці міфи, що війна почалася через Революцію Гідності. Що анексія Криму стала прямим наслідком Майдану. Хоча ми знаємо, що сценарій анексії Криму розроблявся задовго до того відомого посту Мустафи Найєма. І Росія просто шукала привід, аби почати його реалізовувати.

Ні, ніяка Небесна сотня не винна в тому, що Путін все життя дивився на Крим, який, мабуть, потрібен Росії був, бо давав вихід через Чорне море. І міфи, які породила російська пропаганда тоді, на самому початку, з роками лише ростуть та множаться. Ось чому важливо розповідати правдиву історію Майдану. А правдива історія – це історія кожного, хто там був. Революція Гідності – це історія кожного, хто там був. Так складається загальна історія – з історії кожного. І особисто я ніколи не подивлюсь на Майдан іншими очима, я ж знаю цих учасників, я знаю, що їх вело туди. Я знаю, як вони цим переймались. Я ніколи не скажу, що це щось було фейкове, що це хтось створив умисно чи що на Майдані щось платили людям, які туди йшли.

Ясно, що одна людина не може побачити все, але те, що бачила я, дозволяє мені категорично стверджувати: тим учасникам, яких знала я, ніколи ніхто грошей не платив. Вони (зокрема, мої однолітки) просто хотіли вийти з-під режиму Януковича – і все.

– На Майдан вийшло дуже багато людей. Але ще більше, зокрема, у східних і південних регіонах, – його не підтримали, не зрозуміли. Як гадаєте, чому?

– Одним із перших наметів, що з’явилися на Майдані, був намет кримчан. Тому я так не можу сказати, що вони не підтримували. Знаходились ті, хто підтримував. Але у нас усіх різна історична пам’ять – і ця різність нас розділяє. Ми, як мені здається, живемо за різними цінностями. “Бандерівців” он шанують на Західній Україні, а на сході і в Криму ними дітей і дорослих лякають. Можливо, це говорить історична пам’ять, яка є однією з підвалин наших цінностей.

Вона нас найбільше і роз’єднує.

Хоча цілком можливо, найбільше нас роз’єднує навіть не історія, а незнання справжніх історичних подій. Це породжує масу викривлених “історій”, частину з яких, як відомий міф про російськомовне немовля, з’їдене кровожерливими бандерівцями, майстерно підігріває пропаганда.

Так народжуються міфи, які нас роз’єднують.

– Але ж йшлося не про минуле, а про майбутнє. І, здавалося б, людям властиво прагнути кращого життя. Чи вважаєте ви, що страх перед минулим, перед історією, перед міфами пропагандистськими у частини суспільства українського виявився більшим за бажання кращого майбуття?

– Цілком можливо. А може, відіграло роль ще й те, що за президента Януковича голосував все-таки переважно схід. І повстати проти його режиму під час Революції Гідності для східняків могло означати визнання своєї помилки, своєї поразки. А на додачу ще й економічні зв’язки східних регіонів з Росією далися взнаки, територіальна близькість до РФ… Важко сказати. Я не спеціаліст, тому можу хіба припускати.

– Ви дуже гарно сказали про те, що історія Майдану – це тисячі конкретних історій конкретних людей. Чи запам’яталися вам такі історії? Чи знали ви когось із тих, хто згодом загинув і став Героєм Небесної Сотні?

– Я не знала особисто жодного Героя Небесної Сотні. Але кожного разу, коли з’являлися фотографії вбитих, коли приносили їхні речі, серед яких було і “посвідчення майданівця” – я все думала: а можливо, ця людина була біля мене. Може, ми навіть перекинулися кількома словами. Вдивлялася, чи не мій то почерк на тому посвідченні…

Найяскравіший і найжахливіший водночас мій спогад про Майдан – це труни з Героями, які на руках несли до сцени. “Пливе кача”, яку мені досі нестерпно важко слухати – і труни, що пливуть по морю людей до сцени… Ми зараз звикли до війни, до втрат, до статистики загиблих. Слухаючи новини, ми розуміємо, що хтось загинув, і співчуваємо. Але ці відчуття важко порівняти з відчуттями від тих смертей. Коли ти, не в останню чергу через свою наївність, молодість, ніколи в житті не бачив таких сутичок і такої кількості жертв. А тут це раптом починає відбуватися з тобою, на твоїх очах. Ти пропускаєш це через себе, розумієш, що ти – частина цього, підтримуєш цей рух… І звичайно – сприймаєш це все як свою втрати, кожного загиблого там сприймаєш як власну втрату. Навіть якщо не знав його особисто.

Дуже шкода, що зараз ця жертва не цінується. Шкода, що люди не задумуються, що ніхто не хотів помирати у центрі Києва. Ніхто не хотів помирати в принципі. Люди вийшли на мирну акцію. І потрапили в ситуацію, коли їх позбавили життя.

Загалом, їжі було багато завжди, постійно хтось щось приносив і годував тих, хто там був на Майдані. Це пам’ятаю.

Пам’ятаю, як в аптеку заїхала, це уже після розстрілу, вже десь кінець лютого… Заїхала купувати різні ліки, коротше, все, на що було коштів. І заходять ще якісь люди, бачать, що я це все пакую і “ми також їдемо, ми також веземо”, і я просто сідаю в машину до незнайомих людей і ми просто їдемо на Майдан, щоби завезти ці ліки. Це до Головпоштамту, до місця, де збирали всі медикаменти… Просто так: ви – на Майдан, я – на Майдан, і ми – на Майдан, поїхали – поїхали!

Насправді це жахливі події, жахлива жертва людей у цих подіях. Але це такі події, коли ти зустрічаєш дуже багато хороших людей. Велика концентрація хороших людей в одному місці. Це було неймовірне відчуття.

І я вважаю, що кожна з попередніх революцій – Революція на граніті, Помаранчева революція – вони підживлювали те, з чого народився потім Майдан. Майдан відбувся ще з пам’яттю тих революцій. І думаю, що це дуже важливо – пам’ятаючи про Майдан, не забувати і про події та людей, завдяки яким він зрештою і відбувся.

Революція на граніті за здобуття незалежності тривала з 2 по 18 жовтня 1990 року.

Мирний виступ почали студенти – встановили намети і оголосили голодування. Тисячі киян підтримали молодь у боротьбі за вільну Україну.

Вже 17 жовтня вимоги студентів виконали, зокрема прем’єра Масола звільнили, влада погодилася провести в Українській РСР нові вибори та відкласти підписання нового союзного договору між республіками СРСР.

Через рік після студентських протестів центральну площу Києва назвали Майданом Незалежності.

Розстріли на Майдані

З дозволу Печерського районного суду Києва ДБР разом із Офісом генпрокурора проведуть досудове розслідування стосовно ексберкутівця, який причетний до вбивств десятків людей під час Революції Гідності.

Про це він заявив в інтерв’ю The Washington Post.

Відповідаючи на висловлювання журналіста про незаконність псевдореферендуму на півострові у 2014 році, Сальвіні зазначив: «Був референдум, і 90 відсотків людей проголосували за повернення Криму до складу РФ».

«Порівняйте його з фальшивою революцією в Україні, яка була псевдореволюцією, що фінансується іноземними державами за зразком «Арабської весни». Є деякі історично російські зони з російською культурою і традиціями, які законно належать Росії», — додав глава МВС.

Сальвіні також зазначив, що виступає за скасування європейських санкцій проти РФ, «тому що вони не довели своєї користі й завдали шкоди італійському експорту».

Крім того, глава МВС Італії заперечив фінансування своєї партії з боку партії президента РФ Володимира Путіна «Єдина Росія».

«Це фейкові новини. Ми подали до суду на тих, хто повідомив про це. Це неправда. Ми ніколи не брали жодного євро, жодного рубля або долара», — резюмував він.

Таке нововведення в Україні обговорюють уже 10 років, але до цих пір остаточне рішення так і не прийнято. Тільки “перший рівень системи” (солідарний) забезпечити високі пенсії українцям не може. З таким твердженням погоджуються і в уряді, і в експертному середовищі.

Запуск накопичувального рівня може кардинально змінити всю систему. Кожен українець повинен буде накопичувати на індивідуальному рахунку частину своєї зарплати. І ці гроші не будуть витрачатися доти, поки їх власник не вийде на пенсію. Таке нововведення дозволить не тільки збільшити майбутні пенсії, а й дасть можливість інвестувати кошти в українську економіку.

Українці повинні отримувати пенсії з трьох джерел, тоді і розмір виплат буде на рівні 40-60% зарплати, як це передбачено Міжнародної організації праці (МОП). Зараз з трьох прописаних в законі рівнів повноцінно працює лише один! Тому і на пенсії можна отримати приблизно 30% від останньої зарплати.

Солідарний рівень – базовий, він повинен забезпечити мінімальні соціальні стандарти. Усі працюючі платять до Пенсійного фонду, а там вже перерозподіляють гроші між діючими пенсіонерами. Але навіть при великому бажанні, платити високі пенсії з “базового” рівня не вийде. Тим більше в українських реаліях, коли роботодавці платять зарплати в конвертах, а один працюючий повинен утримувати одного пенсіонера. Інститут демографії та соціальних досліджень при Нацакадемії наук зробив плачевний прогноз. Співвідношення працюючих і пенсіонерів буде тільки погіршуватися. Як видно з інфографіки, населення України буде скорочуватися і старіти.

Навіть з урахуванням осучаснення проблема низьких пенсій залишаються актуальною. Так, якщо в Латвії на пенсії в середньому отримують близько 47% звичного заробітку, в Україні – лише 30%. Другий рівень пенсійної системи – обов’язковий накопичувальний – намагаються запустити в Україні вже 10 років, але до цих пір ситуація не змінилася. По суті це друга пенсія, яку змогли б отримати українці. Третій рівень – добровільний накопичувальний (приватні пенсійні фонди) працює, але приймають в ньому участь всього близько 800 тис. чоловік (всього в країні 29 млн працездатних, які потенційно можуть “збирати” на пенсію).

Україна вже багато років вивчає досвід накопичувальних систем друг країн, але в минулому році зробили прорив – затвердили дату запуску 1 січня 2019 року, розповіла голова ради Української асоціації адміністраторів пенсійних фондів Тетяна Сальникова на круглому столі “Що гальмує запуск пенсійної реформи?” А до 1 липня Кабмін повинен внести пропозиції щодо впровадження “інституційних компонентів”.

У Міністерстві соціальної політики, на даний момент чиновники допрацьовують пропозиції і продовжують вивчати досвід інших країн. До слова, Україна вивчає іноземний досвід вже близько 10 років. За цей час в деяких країнах вже встигли змінитися моделі накопичувальний фондів – з централізованого на децентралізовану.

Запуск накопичувального рівня, згідно з оцінками комісії з цінних паперів та фондового ринку, дозволить значно збільшити коефіцієнт заміщення (розмір пенсії у відсотках від останньої зарплати). Так, якщо віддавати із зарплати на накопичувальні пенсії 7%, то розмір “другої” пенсії складе 10,2% від останньої зарплати для чоловіків і 7,3% для жінок (вони живуть на пенсії довше). При внеску в 10% – 14,6% для чоловіків і 10,4% для жінок, при внеску в 15% – 21,7% для чоловіків і 15,4% для жінок.

Зараз українці платять єдиний соцвнесок у розмірі 22% (з них 18,15% надходять до Пенсійного фонду). Цих коштів не вистачає навіть на солідарну систему, дефіцит доводиться компенсувати з бюджету країни. Тому накопичувальний рівень доведеться фінансувати додатковим податком. Його розмір, відповідно до одного з пропозицій, буде щорічно підвищувати від 2% до 7% зарплати.

Експерт у сфері пенсійного забезпечення Валентин Мельничук впевнений, що платити за “другу пенсію” повинні і роботодавці, і працюючі. При цьому всі накопичення повинні стати власністю працівника. “Якщо ми говоримо, що це значно збільшить навантаження на фонд заробітної плати, то це не так. Якщо дивитися на заробітну плату в структурі собівартості, то вона у нас менше 10%, в чотири рази менше, ніж в країнах ЄС”, – вважає експерт. У депутатському законопроекті №6677 про запуск накопичувальної пенсійної системи пропонують частково компенсувати додаткове навантаження на зарплату за рахунок зниження податку на доходи фізосіб з 18% до 15% і скасування військового збору з зарплат.

Якщо з питанням, де взяти гроші, є певний консенсус – високі пенсії дорого коштують, і українці повинні платити. То питання, хто буде розпоряджатися грошима, залишається спірним. Так, народні депутати з різних фракцій зареєстрували законопроект (№6677), в якому пропонують повну децентралізацію. Українці зможуть самі вибирати приватні пенсійні фонди, які зможуть розпоряджатися зібраними коштами.

У той же час Національна комісія з цінних паперів зробила заяву про те, що перед запуском такої моделі в першу чергу необхідно посилити контроль з боку регулятора. До слова, є дві основні моделей – все гроші йдуть до державного фонду, який відповідає за накопичення (централізований), і друга модель – гроші розподіляються між різними фондами (децентралізована).

Прихильники централізованої системи говорять про те, що воно дешевше обходиться вкладникам, та й є гарантії від держави. У той же час експерти, які вірять в децентралізовану систему, наводять приклад Росії. Там централізований накопичувальний пенсійний рівень призвів до того, що держава витратила зібрані кошти не за призначенням.

У комісії з цінних паперів також запропонували свій варіант – створити Накопичувальний фонд, стежити за яким буде Рада. Гроші з Накопичувального фонду будуть передавати ліцензованим компаніям з управління активами. А зберігати активи будуть в ліцензованих банках. Причому, українці зможуть брати участь у виборі компанії, яка управлятиме їх активами.

Ще одна важливе питання – як розпоряджатися коштами. Фондовий ринок в Україні практично не працює, а заощадження потрібно не тільки “врятувати” від інфляції, але і примножити. Частина експертів вважає, що потрібно дочекатися активізації Фондового ринку, а вже потім запускати другий рівень. Інші ж навпаки впевнені, що пенсійні активи підштовхнуть розвиток Фондового ринку в Україні.

Пенсійні кошти також можна інвестувати в державні цінні папери, дорогоцінні метали, банківські депозити, нерухомість. Але до тих пір, поки рівень інфляції в Україні залишається високим, зберегти кошти буде вкрай складно. Щоб пенсійний рівень повноцінно запрацював, Національний банк повинен виконати закладені в прогнози рівні зростання цін і поступово сповільнити інфляцію до 5%. Крім того, щоб накопичені гроші дійсно стали значною надбавкою до пенсії, відкладати потрібно як мінімум 30 років. Таким чином, навіть якщо дорожня карта по запуску накопичувальної пенсійної системи буде виконана, скористатися нею зможуть лише працюючі українці від 35 до 50 років. За 10 років до 60-річчя зібрати на пенсію не вдасться.