В ОП нагадали, що командир полку Нацгвардії “Азов” Денис Прокопенко (Редіс), його заступник Святослав Паламар, в.о. командира 36-ї окремої бригади морської піхоти Сергій Волинський (Волина), старший офіцер “Азова” Олег Хоменко і командир 12-ї бригади Нацгвардії Денис Шлега перебувають у Туреччині, згідно з умовами обміну.

“Ми мусимо звільнити всіх, хто залишається в російському полоні та за ґратами, усіх, хто був примусово депортований. Ви розумієте, як це важливо. Люди – це найцінніше, що є в України. І ми наполегливо боремося за повернення кожного нашого воїна й кожного цивільного”, – наголосив Єрмак.

Він також наголосив, що родини захисників “Азовсталі” борються за звільнення усіх, хто досі залишається в полоні.

Керівник ОП також зазначив, що історія оборони Маріуполя та “Азовсталі” стала для всього світу свідченням мужності та стійкості українського народу й залишатиметься взірцем незламності для багатьох поколінь українців.

“Маріуполь став нашими Фермопілами. Як і про 300 спартанців, про оборону та трагедію Маріуполя має знати весь світ. Але найважливіше, про що я завжди кажу: герої мають бути живими”, – резюмував він.

Також з “азовцями” зустрілася і перша леді України Олена Зеленська.

“Емоцій багато. Шлях до цієї миті був довгий і важкий. Нарешті вони змогли обійнятися. Передала їм привіт і подяку від України, від президента та всіх людей, за яких вони воюють. Важливий день. Головне – що Україна бореться й боротиметься за всіх наших людей. Їх ще багато в російському полоні – чоловіків і жінок, військових і цивільних. І нам потрібен кожен і кожна. Живими”, – наголосила Зеленська.

Звільнення “азовців” з полону
Як повідомляв УНІАН, 21 вересня стало відомо про звільнення з російського полону 215 захисників України.

За умовами обміну з РФ командир “Азова” Денис “Редіс” Прокопенко, заступник командира “Азова” Святослав “Калина” Паламар, старший офіцер “Азова” Олег Хоменко; командир 36-ї окремої бригади морської піхоти Сергій “Волина” Волинський і командир 12-ї бригади Нацгвардії Денис Шлега мають перебувати в Туреччині під особистою протекцією президента Реджепа Таїпа Ердогана до кінця війни.

Як зазначив президент України Володимир Зеленський, серед звільнених є ті, хто пережив теракт, влаштований росіянами в колонії в окупованій Оленівці на Донеччині.

Звільнені командири вже пройшли в Туреччині медичні огляди.

У Чернівцях до 11 років позбавлення волі засудили 40-річного чоловіка, який під час сімейної сварки облив 16-річну доньку бензином, через що вона загорілась.

Про це повідомили в прокуратурі Чернівецької області.

За даними слідства, чоловік скандалив із своєю дружиною. Коли за матір заступилась 16-річна донька, то агресор облив її та кімнату бензином. Дівчина стояла близько до печі та випадково загорілась. Вона отримала опіки обличчя, шиї та обох кистей. Після скоєного чоловік втік, проте його затримали.

“Прокурор довів, що громадянин, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, намагався позбавити життя свою дружину та трьох дітей”, – йдеться у повідомленні.

Підозрюваному інкримінували ч. 2 ст. 15, п. 5 ч. 2 ст. 115 та ч. 2 ст. 194 КК України. Його засудили 11 років позбавлення волі.

62-річний чоловік зарубав сокирою дружину і доньку, пише Конкурент.

У поліції розповіли, що близько 7:15 надійшло повідомлення про вбивство за адресою проспект Соборності, 32. Одразу сюди прибув наряд патрульної поліції. Затримали чоловіка, який сам сказав, що вбив свою дочку та жінку. Також прибула слідчо-оперативна група, і зараз на території триває огляд місця події, збираються всі речові докази.

Підозрюваного уже відправили в наркодиспансер. Зараз перевіряється, чи він психічно був здоровий, чи хворий. Неодноразово люди чули, як сім’я свариться, конфліктує, він погрожував їм вбивством.

Відомості внесені до ЄРДР за частиною 2 статті 115 Кримінального Кодексу України – умисне вбивство. Зараз тривають слідчі процедури.

Із власних джерел журналістам стало відомо, що підозрюваний сам попросив сусідку викликати поліцію, і сказав, що забив дружину і доньку. 56-річну жінку зарубали у спальні. Їй майже відтяли голову. 22-річну дівчину вбили у коридорі.

Як повідомляє ІА Волинські новини, сусіди розповідають, що криків потерпілих вони вранці не чули. Натомість зазначають, що чоловік часто хапався за ніж, погрожував доньці та колишній дружині вбивством, неодноразово бив їх.

В травні 2021 року чоловіка судили за побиття ексдружини та доньки, проте зважаючи на те, що чоловік є безробітним пенсіонером і має ІІІ групу інвалідності, йому лише призначили штраф у розмірі 1530 гривень.

Про це повідомляє прес-служба ОПУ.

“Це не традиція – наша з вами сьогоднішня зустріч. Я вважаю, що це – наш обов’язок, обов’язок влади. Все, що більше, все, що ми можемо зробити чи повинні зробити, ми готові це зробити для вас і для пам’яті загиблих героїв – дійсно найкращих людей, які віддали найдорожче, що в них є. Це – їхнє життя”, – сказав президент.

На зустрічі обговорили проблему повернення людей, котрих незаконно утримують на тимчасово окупованих територіях та в Росії. Володимир Зеленський заявив, що Україна працює над тим, щоб зробити це якомога швидше.

“Ми дійсно подаємо у списках на взаємне звільнення, щоб ви просто знали, всіх. Немає такого, що ми подаємо цивільних, а військових – ні. Такого немає. Це неправда. Повірте. Ми всіх повернемо: хто живий і неживий. У будь-якому разі”, – звернувся президент до учасників зустрічі.

Пасажири автобуса, яких у Луцьку захопив у заручники Максим Плохой, коли він зайшов до салону, уваги на нього одразу не звернули. Люди думали, що то рибалка, бо зловмисник був одягнений у подібному одязі. Втім, після того, як терорист дістав зброю і наказав водієві наказав їхати в центр міста, люди запанікували, 68-річній жінці навіть стало зле, але терорист дав заспокійливе, про це йдеться в сюжеті ТСН.19:30.

Після звільнення з автобуса пасажири розмов із журналістами уникають і увесь свій час проводять з рідними. Пан Василь кілька разів відмовлявся говорити на камеру, але зрештою погодився. Серед пасажирів автобуса була донька і зять.

Чоловік розповідає, що саме говорив із донькою телефон, аж раптом почалися постріли, чув навіть вибух.

Василь зізнається, що неможливо описати хвилювання, як і реакцію онучки, від якої намагалися приховати те, що відбувається. Але дівчинка надвечір все ж дізналася, що в автобусі її мама і тато.

13 випадкових людей, що пережили 13 пекельних годин. Кожен напередодні мав особисті справи і з різних причин опинився в приміському автобусі, що мав швидко проскочити середмістя Луцька. Але сталося геть не так. Хто вони, ці люди, в якому нині стані і чи готові забути вчорашній день, як страшний сон? ТСН поспілкувалася з тими, хто погодився говорити на камеру.

“Онучка в будинку плакала, тому що все це почула, знала. І вона, прямо кажучи, не плакала, а верещала, і взяла копілочку, і каже: “От в мене є гроші, підемо викупляти маму, тата”, – каже Василь, батько двох заручників луцького терориста.

Василь розповідає, що тепер його донька має страх перед автобусами. І каже, що більше до маршрутки із переповненим салоном не сяде.

“Жінка сказала вперед, хоч під танки, без нього не повертайся”, – каже інший чоловік, син якого був у заручниках.

Один із заручників “Максима Плохого” розповідає, що це мала бути звичайна поїздка. Останнім у салон автобуса зайшов високий чоловік, який у руках мав рюкзак та сумку. Ним і виявився терорист.

“У такій накидці, рибацькій шапці. Ніхто не звернув уваги. Думали, що то рибалка якийсь, бо вони там часто їздять на рибу”, – пригадує звільнений заручник.

Нагадаємо, вранці 21 липня у центрі Луцька чоловік захопив автобус з пасажирами та погрожував його підірвати. Свідки повідомляли про звуки автоматної черги. Серед заручників, яких утримували понад 12 годин, були вагітна жінка, дитина та люди літнього віку.

Надвечір Зеленськийвиконав умову луцького терориста для того, аби звільнити заручників. Так, президент записав відеозвернення зі словами: “Фільм “Земля” 2005 року дивитися всім”. Пізніше він видалив цей ролик зі своєї Facebook-сторінки.

Після цього терорист здався близько десятої вечора. Заручників відпустили.

Майже одночасно у Харкові затримали ймовірного спільника луцького терориста.

Штурм чи просто звільнення? Жваву дискусію викликала спецоперація по затриманню волинського терориста. Чоловік після перемовин здався сам, але за хвилину після цього силовики підірвали шумову гранату та приїхали на БТР звільняти заручників. То ж, що це було – вимоги протоколу спецпризначенців чи постанова – журналісти ТСН спробували розібратися.

37-річна Галина В. лежала у медцентрі місяць, коронавірус у неї діагностували за кілька днів до смерті. До слова, раніше у перинатальному вже померла жінка та інфекцією заразилися четверо медиків.

Рідні жінки переконані: вона заразилася коронавірусом саме у лікарні.

Натомість місцеві чиновники кажуть: жінка кілька місяців тому була за кордоном і спілкувалася з родичами, які були на заробітках.

Жінку в окреме відділення перевели лише тоді, коли дізналися про контакти з родичами та зробили тест.

У лікарні також кажуть: чоловік Галини, який повернувся з Польщі, кілька днів був поруч з нею у медцентрі.

Проте сестра померлої вважає, що Галина заразилася у лікарні. “Це трапилося в лікарні, то нехай буде на їхній совісті, ми знаємо свою правду”, – розповіла Оксана.

Рідні Галини В. важко пережили її смерть. Крім того, що без мами залишилася новонароджена дівчинка (її стан середньої важкості, а аналізи проводять зараз у Києві. – О.), серйозні проблеми виникли і з похороном.

Сестра розповіла: влада Болехова відмовилися надати рідним людей для похорону, то ж мусіли ховати жінку самі. Вантажили труну в машину швидкої, а потім витягали і ховали брат і близькі родичі. Всі були в захисних костюмах.

Про це поінформувала Оксана Пастернак у “Фейсбуці”.
Відомо, що українці було 60 років. Померла в Кардереллі в Неаполі.

Українка родом із Хмельницької області.

Зараз шукають її рідних – у мережі оприлюднили особисті дані українки.

Можливо хтось знає її,прохання повідомити.

Велике прохання поширити дану інформацію,щоб побільше людей могли бачити дану публікацію.

Надіємось на не байдужих людей!

А рідним щирі співчуття.

Про це повідомила Ніна Карпачова, колишній уповноважений Верховної Ради з прав людини, а нині віце-президент Європейського інституту омбудсмена.

Стан моряків Сергія Гоги, Олексія Іванова, Василя Тюркеджі і Максима Терехова задовільний, вони всі нагодовані. За її словами, вони були допущені до управління своєю човном, човен повністю готовий. Але вийти вони не можуть через погодні умови в Бердянську. “На цей момент вони чекають погодне вікно, і як тільки з’явиться це вікно, вони будуть робити перехід в сторону Бердянська”, – сказала Карпачова.

Станом на 19:30 був прогноз, що протягом 9-10 годин погодні умови покращаться і вони зможуть почати перехід в сторону Бердянська. За її словами, також розглядається варіант їхньої доставки додому по суші разом з човном.

Також стало відомо, що причиною аварії українського літака Boeing 737 біля аеропорту в Тегерані (Іран) стало загоряння двигуна.

Про це заявив офіційний представник аеропорту.

Політ тривав 12 хвилин, після чого борт впав поблизу аеропорту Тегерана.

Після падіння літака спалахннула пожежа. Глава управління з надзвичайних ситуацій Ірану Бенкет Хоссейн Куліванд заявив, що ніхто з людей, які перебували на борту українського літака, який зазнав аварії в Тегерані, не вижив.
Про це він повідомив іранському телебаченню, передає АP.

Це – найбільша авіакатастрофа з українським літаком за всю історію незалежної України. Останній раз аварія такого масштабу сталася 17 грудня 1997. Тоді, у Салоніком загинули всі 66 пасажирів і 8 членів екіпажу українського літака.

Бабуся сиділа на дивані і плакала, а поруч з нею сусідка тітка Марія.

– Чому ти плачеш? -Запитала дівчинка, – З мамою щось?

Бабуся глибоко зітхнула, витерла сльози, обняла свою внучку і сказала:

– Мами більше немає. Мама наша полетіла високо високо. Вона тепер зверху буде дивитися на тебе.

Мама Ані дуже довго хвоpіла і завжди заспокоювала дочку, що все пройде, і все буде добре. Але на жаль, хвоpоба взяла своє. Після похopoну мами, бабуся почала сильно здавати і незабаром злягла, дівчинці довелося доглядати за нею, більше родичів у них не було, батька свого вона ніколи не бачила, а мама ніколи про нього не розповідала …

– Бабусю, як ти себе сьогодні почуваєш? – запитала Аня йдучи вранці до школи, – у мене сьогодні 4 уроки, я прийду швидко, ти не переживай, я зараз піду до тітки Марії попрошу, щоб вона до тебе сьогодні зайшла. І вибігла з квартири.

Сьогодні Анютка як ніколи поспішала зі школи, ноги самі бігли. Коли вона була вже біля будинку, то побачила біля під’їзду розгублену сусідку, вона погладила дівчинку по голові і сказала:

– Анюта, бабусю забрали в лiкарню, але ти не переживай, у мене поживеш, місце знайдемо. Ось побачиш вона швидко одужає.

Так дівчинка опинилася у великій родині. У Тітки Марії було троє синів, дочка і кіт Мурзик. Всі діти були раді появі Ані. Особливо кіт, він постійно сидів у неї на колінах і співав свої пісні, чекав і зустрічав її зі школи.

Через два тижні бабусі не стало. Тітка Марія намагалася удочерити дівчинку, але їй відмовили, що і зрозуміло було, своїх четверо дітей, до того ж вона одна їх виховувала.

– Що ж нам робити, Анюточко, як бути, адже заберуть тебе в інтернат, а ми вже так звикли всі до тебе, а Мурзик найбільше.

І тітка Марія згадала про свою молодшу двоюрідну сестру Олену, яка жила в іншому місті, працювала в адміністрації, але у неї з чоловіком не було дітей і вони завжди мріяли про дитину. Подзвонила їй, та не довго думаючи на наступний день приїхала.

Кілька тижнів пішло на оформлення документів. Аня плакала, коли їхала з рідного дому, тут залишалося все, що вона любила і цінувала.

Приїхавши в свій новий будинок, Аня з початку трохи переживала, думала, як вона буде жити в таких хоромах. Квартира була великою, всі меблі білі, навіть кухонний гарнітур був блискуче білого кольору. Але Тітка Олена з дядьком Михайлом виявилися дуже турботливими і милими людьми, вони прийняли Аню як свою рідну дочку, душі в ній не чули.

Одного ранку в двері подзвонили, тітка Олена відкрила двері, на порозі стояв чоловік, представився Віталієм і сказав, що він батько Анюти.

Віталій довго розмовляв, він приїхав здалеку, що б забрати доньку до себе. Але Тітка Олена з дядьком Михайлом звичайно були проти, вони дуже звикли до неї, полюбили і не уявляли без неї життя. тоді Віталій вирішив сам поговорити з нею.

– Аню, поїхали зі мною. Я живу один у мене є квартира, правда вона не така велика як ця, але житло все ж є. Я недавно тільки дізнався, що мами і бабусі не стало і ти залишилася одна. Ось зважився і приїхав за тобою.

– А де ти раніше був, коли мама хвоpіла, коли бабуся захвоpіла, коли я залишилася зовсім одна, мене хотіли віддати в інтернат, але сталося диво і я потрапила в сім’ю. Я не можу кинути моїх найдорожчих людей. Вони мені дали все, я дуже вдячна, що вони є у мене. Чому мовчиш? ну скажи хоч що-небудь. Якщо б ти мене любив і я була потрібна тобі, ти мене знайшов, набагато раніше. А зараз я не зраджу їх. Вони – моє життя.

Віталій нічого не зміг сказати на своє виправдання, так, він винен, що кинув дружину і дитину. Плїхал і забув про їх існування, що не допомагав і не брав участі у вихованні доньки. Він опустив голову і не міг дивитися в дочці в очі. Так хотілося обійняти її, поцілувати і ніколи не розлучатися, в цьому житті у нього не було нікого ріднішого крім неї.

Він залишив свою адресу і телефон, і поїхав. Але в душі десь глибоко таїлася надія, що коли-небудь його дочка простить його, приїде, обійме і скаже: «Тату, я дуже скучила за тобою…»

На шостому році заробітчанського життя Миросю здолала неймовірна ностальгія. І сни прибігали з рідної землі тривожні.

Її підопічна, майже вісімдесятилітня сеньйора Беттіна, мала добру пам’ять і любила розмовляти з українкою. Стара італійка не була зарозумілою. А ще їй було невтямки, чому освічена Мирося, яка прочитала багато книг, могла підтримати розмову на різні теми, швидко вивчила мову, змушена працювати не бібліотекаркою у своїй країні, а тут, на чужині, доглядальницею.

Мирося пояснювала сеньйорі, що на Батьківщині за роботу платять мало, а життя дорожчає майже щомісяця.

– Але ж ти маєш чоловіка, – зауважувала Беттіна. – Він що, альфонс?

– Чому альфонс? – захищала благовірного Мирося. – Чоловікам у нас також мало платять.

– Чому він не поїхав заробляти гроші для родини? – не здавалася Беттіна.

Мирося опускала очі.

– Альфонс! – безапеляційно винесла вердикт сеньйора.

Коли ж Мирося сказала, що повинна допомагати ще й Ліді, хворій рідній сестрі, Беттіна так демонстративно закотила очі.

І ось вона вирішила провідати рідних. Попросила відпуску в сеньйори. Складала подарунки у валізи. Звіряла список, аби когось не забути. Похресниця Майя, похресник Михайлик, подруга Таня, сусідка Леся.

Нікому не повідомляла, що збирається додому. Вирішила: хай це буде сюрпризом. Хвилювалася. Донька вже стала дорослою. Тамарі – дев’ятнадцять. Бідний Олесь, шкодувала благовірного. Змушений сам давати раду.

На лавці біля під’їзду, традиційно сиділа збірна місцевих пліткарок.

– Добрий день, – привіталася Мирося.

– Добрий, – непевно відповіли ті. – У відпустку чи назавжди?

– У відпустку.

Мирося зайшла в під’їзд. А котрась із «збірної» вслід кинула:

– Ой, не добрий день, дорогенька, не добрий.

Подзвонила в двері. Відкрив незнайомий хлопець?

– Вам чого? – запитав.

– А ти хто?

– Ааа, Томко, певно, це твоя мама.

Донька навіть не знітилася.

– Тато де?

Тамара подзвонила до сусідки Лесі:

– Тата покличте.

Олесь висунув голову.

– Що сталося?

– Мама приїхала!

Мирося нічого не розуміла. Дивилася на всіх. А вони мовчали. Переминався з ноги на ногу незнайомий хлопчисько. Олесь ховав очі. Леся привідкрила двері.

– Ти виходиш заміж? – запитала у доньки перше, що спало на думку.

– Ну ми живемо разом із Валеркою. Він студент.

– Давно?

– Що давно? Студент?

– Живете давно?

– Ну

– А тітка Ліда? Як її здоров’я?

– Та нічого, – відповів Олесь.

Мирося заглянула в одну кімнату, в іншу. У доньки дорога мобілка і ноутбук. Шафа ломиться від одягу. Купа взуття. А де ж чоловікові речі?

– Ти нічого собі не купував? – запитала в Олеся.

Знову мовчання. Незручну паузу перервав стукіт у двері.

– О, тітка Ліда! – вигукнула Тамара. – А в нас гості.

Ліда виглядала квітучою і доглянутою. Жодного натяку на хворобу. Замість кинутися в обійми сестрі й подякувати за допомогу, почувалася ніяково.

– Як ти? – запитала Мирося.

Всі глянули на Ліду. Та опанувала себе:

– Навіщо замотувати все в папірчик? Все одно, хтось розповість. Ще й прибрешуть. Наші люди такі. Присядь, Мирославо. Значить, так.

Виявилося, все змінилося, поки вона заробляла гроші для сім’ї. Олесь четвертий рік живе з Лесею. «Пошкодував» самітню сусідку. А вона – його. Чоловік не працює. Йому вистачає Миросиних євро. Ще й Лесі перепадає.

Тамара живе з бойфрендом. Валерці комфортніше у їхній квартирі, аніж у себе вдома, де батько пиячить, а мати його так «перевиховує», що півбудинку чує. Фактично, Тамара утримує кавалера. За мамині гроші.

– А тепер – про Ліду, – мстиво мовила Леся, яка слухала через привідкриті двері одкровення Миросиної сестри. – Хворою вона не була. Просто, шантажнула Олеся, що все тобі розповість. І тоді єврикам настане кінець. То ж вирішили: краще платити дорогій родичці за мовчання. І, знаєш, Миросю, треба було попередити про свій приїзд.

– Щоб підготуватися? Перенести назад Олесеві речі, аби засвідчити його подружню вірність? Чи спровадити в лікарню Ліду, щоб підлікувати її наглість?

– Мамо, ти поїдеш назад чи залишишся? – не в тему запитала донька.

Мирося нічого не сказала. Їй було образливо, боляче, незатишно у своєму помешканні. Почувалася обманутою, приниженою, зрадженою.

Першою забралася з квартири Леся. За нею вислизнув Валерка. За ним – Тамара.

– Я також піду, – мовила Ліда. – Але ще скажу. Знаєш, Мирославо, ти викручуєшся там, а ми – тут. Кожен, як може. То ж не осуджуй.

Олесь стояв ні в тих, ні в сих.

– Йди вже, йди! – спроваджувала благовірного Мирося.

– Ти мене проганяєш? Певно, там.

– Там я працювала, щоб ти завів і утримував коханку. І ще: колись ти прийшов сюди в зяті. Тепер, вважай, ти в зятях у сусідній квартирі. Ми розлучаємось. Альфонс!

Донька повернулася додому пізно.

– Мамо, а де подарунки, до речі?

Мовчки віддала Тамарі пакунки.

– Ображаєшся? Думаєш, нам з татом було легко без тебе?

– То чому не сказали? Я повернулася б.

– А за що ми жили б?

– І так зле, і так недобре. Там багато жінок працюють по десять і більше років. І все у них вдома гаразд.

– Ти впевнена?

– Не впізнаю тебе, Тамаро. Ти була такою доброю дитиною.

– Ми просто стали чужі, мамо. Чужі!!! І не треба все ламати. Ти приїхала і поїдеш назад. Адже поїдеш?

– Поїду. Але грошей і пакунків більше висилати не буду.

– Чому? Тут все таке дороге. Як же ми?

– Ми ж чужі.

Автор – Ольга Чорна

Адвокат дружини Жука Анатолій Романюк від коментарів відмовився.

7 серпня, Анна Жук мала давати прес-конференцію. Замість неї на питання журналістів відповідав її адвокат Романюк. Він повідомив, що правоохоронці здійснювали тиск на його клієнтку під час допиту в ніч після вбивства.