Ці зміни було затверджено наказом Міноборони № 45, який було видано 25 січня 2023 року. Про це повідомляє Military Media Center.

Йдеться про 15 мільйонів фінансової допомоги, яку виплачують членам родини загиблого військовослужбовця.

“Ця допомога розподіляється рівними частками на всіх одержувачів, передбачених у статті 16-1 Закону України “Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”, крім громадян РФ або Білорусі та осіб, які постійно проживають на територіях цих країн, осіб, засуджених за державну зраду, колабораційну діяльність, допомогу державі-агресору”, – йдеться в повідомленні Military Media Center.

При цьому право на отримання ОГД настає з моменту офіційної загибелі військовослужбовця – з тієї дати, яка вказана у свідоцтві про смерть. Якщо хтось із родичів, які мають право на виплату, відмовився від своєї частки допомоги або не звернувся за нею протягом трьох років із дня загибелі військовослужбовця, то його частину грошей розподілять порівну між рештою одержувачів.

Зі списком документів, які необхідно подати для отримання допомоги, а також порядком їхнього подання можна детально ознайомитись за таким посиланням: https://armyinform.com.ua/2023/02/15/novyj-poryadok-otrymannya-odnorazovoyi-groshovoyi-dopomogy -chlenamy-simej-zagyblyh-vijskovosluzhbovcziv-rozyasnennya/

При цьому, згідно з новими правилами, ОГД не виплачується вся одразу. Її виплату розтягнули на понад три роки.

“Відтепер призначена сума ОГД у Міноборони, військовій частині А0515, Державній спеціальній службі транспорту МОУ та підпорядкованих їм військових частинах виплачується поетапно: на першому етапі — 1/5 від призначеної суми ОГД; залишок невиплаченої суми ОГД (4/5 від призначеної суми) — щомісячно, частками впродовж 40 наступних місяців”, – йдеться у повідомленні.

Про це телеведуча розповіла на своїй сторінці в Instagram.

“Нарешті я здійснила подорож в минуле… Минуле, яке я ніколи не забуду… Село Великий Скнит – тут жили мої дідусь Петро і бабуся Надія. Любов до них, назавжди в моєму серці!” – підписала знімки Леся.

На одному з кадрів телеведуча показала стару церкву, яка зустріне вас на в’їзді в село. Храмові вже понад 100 років, там дуже тихо і красиво.

За словами зірки, Бабуся Надія була дуже веселої вдачі, як і сама Леся. Вона працювала поштаркою і вела весілля. А 1942-го року в село прийшли німецькі окупанти…

Нікітюк показала закинутий будинок. Туди 1942-го привели бабусю Надію на розстріл, за те, що вона не сплатила податок. Жінка біла вагітною, на 8-му місяці. У кімнаті на підлозі вже лежала розстріляна і теж вагітна жінка. Військовий на ім’я Зачек погрожував вбити і бабусю Лесі. Але в цю мить почалася бійка в іншій кімнаті і Зачек вибіг. Тим часом бабуся Надія вискочила через вікно, тікала полями, болотами, ховалася в лісах з дитиною під серцем. Однак це дозволило їй врятуватися.

Дід Петро тим часом був на війні, звідки повернувся вже з перемогою, 1945-го.

“Ось і подвір’я, в якому я виросла… Хлів майже розвалився… А колись з бабцьою цибулю перебирали”, – згадує Леся і показує напіврозвалене подвір’я.

Але є й добра новина. Нові власники відбудовують стару хату. Життя в селі триває – люди заводять худобу, садять городи.

Сходила Леся і на цвинтар, де знайшли спокій її рідні люди.

“Ніколи не забувайте звідки ви… І історію свої предків”, – підсумувала Леся Нікітюк.

Як стверджують в Уряді, право на призначення житлової субсидії має кожна особа або родина, чиї витрати на оплату послуг ЖКГ перевищують 15% щомісячного сукупного доходу.
У разі, якщо в оселі зареєстровані особи не проживають до традиційного пакету документів (заяви та декларації) потрібно додати офіційний “доказ”, що підтверджує факт непроживання особи за зазначеним місцем реєстрації.
“Потрібно взяти довідку, що ця людина фактично там проживає, але офіційно не зареєстрована за вказаною адресою. В декларації ж заявник розписує дані і цієї людини, і його дружини/чоловіка – зазначають у Мінсоцполітики.
Окрім сімейного стану кожного члена родини, прописаного в оселі, вноситься серія і номер паспорта, ідентифікаційний номер. І не тільки.
Як додають у Мінсоцполітики, в запасі треба також мати і інші документи – вони можуть знадобитися “для розгляду питання по суті”.

Але навіть додавши вищезазначені документи, видихнути з полегшенням не вдасться – доведеться пройти ще один “тест-драйв”.

І стосується це не тільки заявника, а і тих осіб, що за фактом не проживають в оселі із заявником, але офіційно там прописані.

Субсидія НЕ ПРИЗНАЧАЄТЬСЯ, якщо будь-хто зі складу домогосподарства (або член родини):

Має заборгованість за виконавчими провадженнями про стягнення аліментів більше 3 місяців. Впродовж 12 місяців перед поданням заяви на отримання субсидії здійснив на суму у понад 50 тис грн:
-купівлю земельної ділянки, квартири/будинку (чи іншого нерухомого майна), транспортного засобу, цінних паперів, будівельних матеріалів, здійснив закупівлю безготівкової або готівкової іноземної валюти
АБО
-одноразово оплатив будь-які роботи або послуги (крім медичних, освітніх та житлово-комунальних послуг).

Перебував за кордоном сукупно більше 60 днів. На 1 число місяця, з якого призначається субсидія, має на депозитному банківському рахунку(-ах) суму у понад 100 тис грн. Має у власності транспортний засіб (крім мопеда і причепа), що підлягає державній реєстрації:
– з року випуску якого минуло менше 5 років
АБО
-більш ніж ОДИН транспортний засіб, з року випуску якого минуло менше 15 років.

Як подати та коли чекати на “рішення?
Написати заяву і подати пакет документів на отримання субсидії можна в ЦНАП та органах соцзахисту населення за місцем реєстрації або фактичного проживання.
Втім, в умовах запровадженого Урядом карантину, у більшості районних УЗСН столиці вже запроваджено попередній запис громадян на прийом.
Разом з тим, можна надіслати цей “пакунок” і звичайним листом.

Наразі грошову компенсацію вже отримали деякі родини.

Раніше в МЗС України заявляли, що відмовилися обговорювати питання компенсацій.

Пояснили це тим, що конкретна сума повинна бути результатом домовленості урядів всіх держав, громадяни яких загинули, а не одностороннім рішенням.

Авіакатастрофа МАУ в Ірані

8 січня 2020 року протиповітряні сили Ірану збили літак МАУ в небі над Тегераном. Усі 176 пасажирів рейсу загинули, серед яких – 11 українців.

У квітні 2021 року 10 іранським посадовцям оголосили звинувачення у справі про катастрофу МАУ.

4 червня влада Ірану офіційно заявила про готовність виплатити родинам загиблих українців по $150 тис. компенсації.

Прошу поширити цю інформацію може хтось відгукнеться, Жінка працювала останнім часом в Меленяно.

Вона знаходиться в лікарні San Gerardo di Monza, reparto terapia intensiva”.

Передає – джерело.

Таке повідомлення залишила у соціальних мережах Mariya Kuchuryan. Розшукуються родичі Любові Фірсової, народженої 21 листопада 1956 року у Сумській області. Якщо ви впізнали цю жінку, напишіть до Марії.

Про це пише видання “Пенсійний кур’єр”.

Як зазначається у видання звернувся читач, котрий поцікавився, як оформити таку пенсію.

Хто претендує на пенсію?

Експерти ЗМІ пояснили, що розмір пенсії у зв’язку з втратою годувальника залежить від страхового стажу та заробітку годувальника. Згідно законодавством, пенсія у зв’язку з втратою годувальника призначається непрацездатним членам сім’ї померлого годувальника, які були на його утриманні, за наявності в годувальника на день смерті страхового стажу, який був би необхідний йому для призначення пенсії по III групі інвалідності (від 1 до 15 років в залежності від віку, в якому настала смерть годувальника).

Кому призначають пенсію?

У разі смерті пенсіонера внаслідок поранення, каліцтва, контузії або інших ушкоджень здоров’я, отриманих під час участі в масових акціях громадського протесту в Україні з 21.11.2013 по 21.02.2014 за євроінтеграцію і проти режиму Януковича (Революції Гідності), незалежно від тривалості страхового стажу. Дітям пенсія у зв’язку з втратою годувальника призначається незалежно від того, чи були вони на утриманні годувальника.

Непрацездатними членами сім’ї є діти померлого годувальника (в тому числі діти, які народилися до закінчення 10 місяців з дня смерті годувальника), що не досягли 18 років або старших, якщо вони стали особами з інвалідністю до досягнення 18 років.

Крім того, діти, які навчаються за денною формою навчання у загальноосвітніх навчальних закладах системи загальної середньої освіти, а також професійно-технічних, вищих навчальних закладах, мають право на пенсію до закінчення навчальних закладів, але не довше ніж до досягнення ними 23 років.

Відповідно до статті 37 Закону пенсія у зв’язку з втратою годувальника на одного непрацездатного члена сім’ї призначається в розмірі 50% пенсії за віком померлого годувальника, обчисленого відповідно до статей 27-28 закону.

Через це місцева дітвора інколи діймала Ганнусю, а дорослі тітки – її маму. Від сусідки Лізки мамі діставалося часто. Лізка до всіх мала претензії. Але Ганнусиній мамі-одиначці перепадало найбільше. Дівчинка не любила сімейного гуртожитка. І дуже хотіла стати дорослою.

Дехто з родини після народження Ганнусі від них відвернувся.

– Ганьба яка! Дарчина Любка бaйcтрюча нaрoдила. А такою тихенькою була. Не треба було дівці до міста їхати, – перемивала кісточки дорога родина. – Якби вийшла заміж за Степана. Так увивався біля неї.

– Степан також не подарунок, – ставав дехто на захист Люби. – Щойно весілля відгуляли, а вже руку підняв на дружину.

– Краще б уже бuв, аніж в подолі принести, – не вгавали деякі родичі.

Ганнуся мала довге волосся кольору стиглої пшениці й гарненьке миле личко.

– Маленька красуня, – усміхалися люди до дівчинки.

– Красуня, – зітхала мама, споглядаючи на вражаючу схожість доньки з колишнім «великим коханням».

Коли Ганнуся була в третьому класі, пoмeрла бабуся Дарка. Відтоді вона з мамою до села їздила рідко. Хіба що на дідову й бабусину мoгuлu. В гості Любу з донькою ніхто не кликав. Родина не могла пробачити Любі пoзaшлюбної дитини.

Коли Ганнусі минуло десять років, у неї з’явився вітчим. Не кликала його татом, хоча дядька Ігоря поважала і слухала. Називала його просто «ви».

І була вдячна, що вони з мамою нарешті переселилися з сімейного гуртожитка до нормальної двокімнатної квартири.

Дядько Ігор залюбки ходив на батьківські збори, коли мама була на роботі. Ганнусю у школі хвалили.

– Наша доня – найкраща, – «звітував» дядько Ігор мамі про Ганнусині успіхи.

Після закінчення школи дівчина вступила в інститут. Закінчила навчання з червоним дипломом і з пропозицією вийти заміж. Її наречений – син і внук шанованої родини – викликав ляк у матері.

– Доню, ми проста сім’я. Не з руки з такими людьми родичатися.

– Любцю, а якщо це її доля? Наша Ганнуся розумниця і красуня. А статки нині нема, завтра є, чи напавки, – міркував вітчим.

– Мамо, не всі такі, як наша родина. Одні – відвертаються, інші – пригортаються. Дмитро – чудовий. І його батьки також.

Люба готувалася до зустрічі з майбутнім зятем і сватами. Від хвилювання трусилися руки й ноги. І ось дзвінок у двері.

– Доброго дня. Дмитро, – представився Ганнусин наречений. – Моя мама Вікторія. Батько Арсен.

Люба розгублено усміхалася. Плуталися думки і слова.

– Риболовлю любите? – запитав гість в Ігоря, побачивши у коридорі вудки.

– Грішу трохи, – пожартував.

«Рибна» тема так захопила чоловіків, що жіноцтво махнуло на них рукою.

– Нам відразу сподобалася ваша донька, – мовила Вікторія до Люби.

– Дякую. Ми – звичайні люди, як бачите.

– Головне, аби діти були щасливі.

Любине горло здушило від сліз. Вона все життя вдячна Вікторії за ці слова.

Ганнуся з Дмитром подарували своїм батькам двох онуків. Відсвяткували десяту річницю весілля. Переїхали жити в столицю. Дмитро займався бізнесом і трохи політикою. Ганнуся, Ганна Миронівна, працювала бізнес-консультантом. Вона досягла у цій сфері високого статусу. Її цінували за професіоналізм і компетентність.

– Ганнусю (чоловік кликав її тільки так), мушу їхати у справах на твою маленьку батьківщину. Є один бізнес-проект. Павло, Пашка, ти його знаєш, ідеєю не тільки поділився, а й до співпраці запрошує. У нього там родич у чиновниках ходить. Ось вони й вирішили переробне підприємство організувати. Може, й ти поїхала б? Подивилася б. І до батьків вступили б.

– Не вийде. Маю важливі зустрічі. Ти знаєш, якого штибу мої клієнти. А мамі й дядькові Ігорю гостинці підготую. І скажи їм, що скоро приїду.

Бізнесовим проектом Дмитро зацікавився. Якби все вийшло так, як запланували, можна було б отримати гарні прибутки. Жодного переробного підприємства у районі, де керує Павловий родич, немає. Отже, конкуренції також. Зате вистачає робочих рук і сировини.

А ще розхвалював Дмитро став у Завидинцях. Він, як і батько, любив рибалку. На прохання районного керівника сільський війт Завидинців влаштував столичним гостям відпочинок з рибалкою і юшкою.

– Завидинці? Моя мама народилася у цьому селі. Став там справді чудовий.

– Я пообіцяв сільському голові подарувати кілька комп’ютерів для школи. Хлопець він нормальний. Зробити щось хоче. А грошей нема. Молодь із села втікає. Наступного місяця завезу подарунок. Поїдеш зі мною?

– Поїду. І для школи також дещо спрезентую. Але я маю умову. Не кажи сільському голові, нікому, про маму і про мене. Родина колись відвернулася від нас. Я розповідала тобі.

– А якщо хтось тебе впізнає?

– Ну, якщо впізнає.

Дмитро таки зателефонував сільському війтові і сказав, що приїде зі столиці ще одна людина, яка також хоче допомогти школі. Тим паче, її мама родом із Завидинців. Звати Люба.

Голова під великою таємницею розповів новину в сільраді. До вечора її вже знало все село.

Зустрічали благодійника, який ощасливив школу дивом сучасної техніки, учні, вчителі, сільрадівці й інші мешканці Завидинців. У перших рядах стояли Любині родичі, яким не терпілося побачити, що ж виросло з того нагуляного дівчиська. Та й не дуже вірили, що щось путнє з Ганнусі виросло. Гадали, наплутав щось голова.

Із районним керівником приїхали представники, точніше, представниці з відділу освіти, адміністрації, преси. Чиновник пафосно представив Дмитра Арсеновича, який великодушно вирішив допомогти школі комп’ютерами, а району допоможе створити нові робочі місця.

Ганна стояла біля автівки. Дмитро попередив сільського голову, що афішувати свою персону вона категорично не бажає. А, оскільки війт почувався винним, що не втримав язика за зубами, то обіцяв мовчати, як риба.

Родина тим часом серед приїжджих з району чиновниць і двох журналісток вишукувала Ганну. Перешіптувалися, котра ж із них Любина донька.

Ганна ловила на собі зацікавлені погляди. Але «дорогі» родичі міркували: звідки в Любиної знайди така дорога машина? І занадто гарна й доглянута ця пані. Ні, це не Ганна. А стоїть осторонь тому, бо, напевно, коханка столичного благодійника.

А Ганна ладна була кричати на весь світ: «Це ж я!..»

– Не приїхала наша родичка, – шепотіли розчаровано родичі.

– А що то за одна біля машини стоїть?

– Коханка нашого благодійника.

– Звідки знаєте?

– Всі знають, що такі з коханками, а не з дружинами їздять.

Сільського голову запросили виголосити завершальний спіч. Він дякував Дмитру Арсеновичу, районному керівникові та іншим. А також благодійниці, яка подарувала школі принтери.

Керівник з району, змінившись на обличчі, зашепотів сільському голові:

– Чому її до слова не запросили?

– Вона того, інкогніто. Не хотіла.

– Хм!

Чиновник рушив до Ганни, взяв її під руку.

– А ось наша скромна благодійниця. Еее

– Ганна Миронівна, – тихо мовив війт.

– Ганна Миронівна, еее

– Дружина Дмитра Арсеновича, – знічено прошепотів сільський голова.

– дружина Дмитра Арсеновича, – розквітнув в усмішні чиновник. – Дякуємо вам від щирого серця.

«Дорогі» родичі тихо ахнули. Дехто був не проти підійти, аби засвідчити своє шануваннячко. Ганна ж у супроводі районного чиновника пішла до авто. Родичі розгублено дивилися вслід.

Коли машини рушили, родинонька дружно накинулася з докорами на сільського голову:

– Ти чого не сказав, що то була Любина донька?

– А ви що, не впізнали своєї родички? – зіронізував той.

Йому ніхто не відповів.

Постійно просили в борг не маленькі суми грошей, а віддавати, ніколи не поспішали. Коли мені виповнилося 14 років, і мої батьки загuнyли в aвтoкaтacтрофі, і чомусь всі одразу зникли. Я залишилася зовсім одна.

Ніхто з родичів навіть і чути про мене не хотіли. Деяким я намагалася дзвонити, просити про допомогу, але в основному ці, так звані родичі, навіть не відповідали на мої дзвінки, просто не брали трубку.

Мене визначили в дитячий будинок. Де я постійно плакала, мені було дуже важко. На моє щастя, все ж, є хороші люди на землі. У нас біля будинку є магазин, і одна продавщиця з нього забрала мене з дитячого будинку. Вона була заміжня, і у них була дочка 5 років.

Ці люди мені абсолютно сторонні, але вони мене врятували і допомогли пережити все це пeкло. Як я дізналася пізніше, моя мама колись теж їм допомогла. У неї було добре серце. Так ось вона влаштувала чоловіка цієї продавщиці на хорошу, добре оплачувану роботу.

Коли були живі мої батьки, я вчилася в хорошому і дорогому ліцеї. Але у моїх прийомних мами і тата не було стільки грошей, і все ж вони твердо сказали, що я довчусь саме в цьому ліцеї. Щоночі я плакала в подушку. Мені було дуже шкода прийомних батьків.

Вони працювали вдень і вночі, без вихідних, намагалися заробити якомога більше грошей, щоб оплатити моє навчання, модно і красиво одягнути. Але ж у них була ще й своя дочка, яка теж багато в чому мала потребу.

Я ніколи ні про що не просила, а навіть навпаки пропонувала перевести мене в звичайну школу, але вони навідріз відмовилися. Просто відповідали, у тебе буде все добре, ось побачиш, і продовжували робити свою справу. З їхньою донькою ми стали як рідні, всюди і завжди були разом.

Мої прийомні батьки дали мені гарну освіту. Зараз я вже доросла, самостійна 25 річна дівчина. Влаштувалася на дуже хорошу роботу. І тепер я повністю себе забезпечую сама, і про маму з татом не забуваю.

Завжди їм допомагаю. Купила їм машину і дачу, щоб тепер вони могли відпочити. Також я оплачую навчання моєї молодшої улюбленої сестрички. Ці абсолютно сторонні мені люди, стали для мене рідними.

Набагато рідніші кожного з моїх численних родичів, які тепер почали самі мені дзвонити і запрошувати в гості. Але мені цього не потрібно, вони для мене чужі люди. На їхні запрошення я відповіла просто, щоб вони більше мене ніколи не турбували і взагалі забули про моє існування.

Може, звичайно, хтось і засудить мене за це, що може я не права. Але вони кинули мене в найважчий момент мого життя. А тепер ці люди мені теж не потрібні, як колись і я їм.

Мої батьки пишаються мною, радіють моїм успіхам, але всім цим я цілком і повністю зобов’язана тільки їм, це їхня заслуга, це вони мене поставили на ноги, подолавши стільки труднощів. Я їх дуже люблю. Спасибі їм величезне.

Дрогобицькою місцевою прокуратурою скеровано до суду обвинувальний акт у кримінальному провадженні стосовно 22-річного місцевого мешканця, який підозрювався в умисному нанасенні тяжкого тілесного ушкодження.

Йдеться про інцидент, який стався 16.09.2017, близько 22:00 год, в с.Унятичі на Дрогобиччині.

“Чоловік напідпитку, під час сварки з своїм близьким родичем, наніс йому численні удари руками і ногами по різних частинах тіла, зокрема, у голову. Отримавши тілесні ушкодження 35-річний потерпілий помер. Після цього, 17.09.2017, зловмисник, разом із ще двома особами, відвезли тіло чоловіка у поле та закопали. ” – йдеться у повідомленні.

З’ясувалось, що причиною конфлікту стали особисті неприязні стосунки.
Зазначимо, що у залі судового засідання обвинувачений свою вину визнав частково.
Відтак, врахувавши усі обставини, суд ухвалив вирок, відповідно до якого визнав фігуранта винним та 15.04.2019 призначив покарання у виді 7 років позбавлення волі.

Керівництвом обласного “главку” було прийнято рішення про введення в дію спеціального поліцейського плану “Грім”. В результаті події ніхто не постраждав.

Попередньо встановлено, що п’яний чоловік посварився з родичами, вибіг на подвір’я свого приватного будинку і почав стріляти в повітря з мисливського карабіна “Форт”.

Місце події було оточене поліцією. Під час проведення операції “Грім” бійці харківського спецпідрозділу “КОРД” вступили в переговори з озброєним чоловіком.

Але на вимоги правоохоронців припинити стрілянину він не відреагував, а навпаки, зробив постріл у повітря. Спецназівці затримали чоловіка.

Зараз він доставлений до Московського відділ поліції для з’ясування всіх обставин інциденту.

Зараз вирішується питання про відкриття кримінального провадження.

І все у нас було добре, та й зараз добре, але кожен раз, коли він мені каже, що треба родичів провідати, у мене починається мандраж. Я домашня людина, мене напружують такі поїздки. А знаєте чому?

Тому що їхати туди всього-то годину, але ми чомусь завжди їдемо туди з ночівлею, а їздити доводиться часто. І добре раніше, але коли ми поповнили сімейство, це стало просто незручно! Я їду з дочкою, на руках тримаю собаку, а вдома залишається кіт, один зовсім.

Я приїжджаю вся в шерсті, дочка зазвичай вже зголодніє на той час, а я навіть приготувати їй нічого не можу, тому що я не можу господарювати на чужій кухні. Тим більше готувати на печі, це не саме моє найкраще вміння. Раніше ми туди їздили дуже часто, практично раз в пару тижнів. Приїдемо і починається.

Та старший брат вирішив своїх дітей в місто до нас відправити вчитися, жити вони само собою повинні у мене. То середній брат вирішив працювати у нас в місті, жити, звичайно, у мене в квартирі. То молодший брат вступив на заочне, і 3 рази в рік буде на сесію у нас зупинятися.

Коли я починаю обурюватися, то чоловік мені каже” ну тебе ж приймають в селі”

-Я туди їжджу, тільки тому, що ти сумуєш за рідним. От і все. Я з радістюі не буду туди їздити. Мої приїзди не означають, що твої родичі можуть у нас жити і своїх дітей до нас жити відправляти. В гості приїхати, нехай приїжджають, можуть навіть переночувати, якщо треба. Але жити?

Я потім окремо розповім, як вони все ж наполягали на проживанні у нас. Я, звичайно, їм здаюся злісною такий мегерою, яка в будинок не пускає, але вибачте

Там і мама його всім підряд пропонує у нас зупинятися, і тітка. Я розумію, в селі всі так і звикли, але я так не можу. Як мені з чужими вдома сидіти. Для нього вони брати, а мені то чужі мужики. Я може, люблю роздягнена будинком ходити і співати, доки нікого немає.

Я взагалі вважаю, що моя квартира це настільки особистий простір, що я не готова навіть тимчасово пускати до себе жити. Я сама не живу по чужим людям і до себе не кличу, але періодично все-таки приїжджають.

Правоохоронці відкрили кримінальне провадження. За умисне вбивство чоловікові загрожує до 15 років за ґратами.

Зазначається, що поліцейські та співробітники СБУ допомогли чоловіку перетнути сіру зону та зустріли 40-річного уродженця Донеччини неподалік лінії розмежування.

У розмові з правоохоронцями, екс-бойовик розповів, що у грудні 2014 року він, через складне матеріальне становище та «завдячуючи» пропаганді РФ, вступив до одного з підрозділів так званої «Народної міліції ЛНР» в Алчевську, де охороняв склади та місця розташування підрозділу.

Повідомляється, що у травні 2015 року, через постійні суперечки та бійки із керівництвом він переїхав до Донецька, де продовжив незаконну діяльність у так званому «комендантському взводі» місцевих бандформувань.

За його словами, там він охороняв територію частини та виїздив у складі «патруля» для перевірки служби у інших підрозділах окупаційних військ.

За даними поліції, потім член незаконних збройних формувань вступив у лави так званих «внутрішніх військ ДНР», але згодом «розчарувався в ідеях бойовиків» і забажав повернутись на підконтрольну Україні територію.

Наразі відкрито кримінальне провадження за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ст. 260 КК України «Створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань».

Подальшу долю чоловіка вирішить суд.

Як раніше повідомляв IA ZIK, бойовики намагаються повернути відвойоване силами АТО Зайцеве.

Crying beautiful woman photo

На шостому році заробітчанського життя Миросю здолала неймовірна ностальгія. І сни прибігали з рідної землі тривожні.

Її підопічна, майже вісімдесятилітня сеньйора Беттіна, мала добру пам’ять і любила розмовляти з українкою. Стара італійка не була зарозумілою. А ще їй було невтямки, чому освічена Мирося, яка прочитала багато книг, могла підтримати розмову на різні теми, швидко вивчила мову, змушена працювати не бібліотекаркою у своїй країні, а тут, на чужині, доглядальницею.

Мирося пояснювала сеньйорі, що на Батьківщині за роботу платять мало, а життя дорожчає майже щомісяця.

– Але ж ти маєш чоловіка, – зауважувала Беттіна. – Він що, альфонс?

– Чому альфонс? – захищала благовірного Мирося. – Чоловікам у нас також мало платять.

– Чому він не поїхав заробляти гроші для родини? – не здавалася Беттіна.

Мирося опускала очі.

– Альфонс! – безапеляційно винесла вердикт сеньйора.

Коли ж Мирося сказала, що повинна допомагати ще й Ліді, хворій рідній сестрі, Беттіна так демонстративно закотила очі.

І ось вона вирішила провідати рідних. Попросила відпуску в сеньйори. Складала подарунки у валізи. Звіряла список, аби когось не забути. Похресниця Майя, похресник Михайлик, подруга Таня, сусідка Леся.

Нікому не повідомляла, що збирається додому. Вирішила: хай це буде сюрпризом. Хвилювалася. Донька вже стала дорослою. Тамарі – дев’ятнадцять. Бідний Олесь, шкодувала благовірного. Змушений сам давати раду.

На лавці біля під’їзду, традиційно сиділа збірна місцевих пліткарок.

– Добрий день, – привіталася Мирося.

– Добрий, – непевно відповіли ті. – У відпустку чи назавжди?

– У відпустку.

Мирося зайшла в під’їзд. А котрась із «збірної» вслід кинула:

– Ой, не добрий день, дорогенька, не добрий.

Подзвонила в двері. Відкрив незнайомий хлопець?

– Вам чого? – запитав.

– А ти хто?

– Ааа, Томко, певно, це твоя мама.

Донька навіть не знітилася.

– Тато де?

Тамара подзвонила до сусідки Лесі:

– Тата покличте.

Олесь висунув голову.

– Що сталося?

– Мама приїхала!

Мирося нічого не розуміла. Дивилася на всіх. А вони мовчали. Переминався з ноги на ногу незнайомий хлопчисько. Олесь ховав очі. Леся привідкрила двері.

– Ти виходиш заміж? – запитала у доньки перше, що спало на думку.

– Ну ми живемо разом із Валеркою. Він студент.

– Давно?

– Що давно? Студент?

– Живете давно?

– Ну

– А тітка Ліда? Як її здоров’я?

– Та нічого, – відповів Олесь.

Мирося заглянула в одну кімнату, в іншу. У доньки дорога мобілка і ноутбук. Шафа ломиться від одягу. Купа взуття. А де ж чоловікові речі?

– Ти нічого собі не купував? – запитала в Олеся.

Знову мовчання. Незручну паузу перервав стукіт у двері.

– О, тітка Ліда! – вигукнула Тамара. – А в нас гості.

Ліда виглядала квітучою і доглянутою. Жодного натяку на хворобу. Замість кинутися в обійми сестрі й подякувати за допомогу, почувалася ніяково.

– Як ти? – запитала Мирося.

Всі глянули на Ліду. Та опанувала себе:

– Навіщо замотувати все в папірчик? Все одно, хтось розповість. Ще й прибрешуть. Наші люди такі. Присядь, Мирославо. Значить, так

Виявилося, все змінилося, поки вона заробляла гроші для сім’ї. Олесь четвертий рік живе з Лесею. «Пошкодував» самітню сусідку. А вона – його. Чоловік не працює. Йому вистачає Миросиних євро. Ще й Лесі перепадає.

Тамара живе з бойфрендом. Валерці комфортніше у їхній квартирі, аніж у себе вдома, де батько пиячить, а мати його так «перевиховує», що півбудинку чує. Фактично, Тамара утримує кавалера. За мамині гроші.

– А тепер – про Ліду, – мстиво мовила Леся, яка слухала через привідкриті двері одкровення Миросиної сестри. – Хворою вона не була. Просто, шантажнула Олеся, що все тобі розповість. І тоді єврикам настане кінець. То ж вирішили: краще платити дорогій родичці за мовчання. І, знаєш, Миросю, треба було попередити про свій приїзд.

– Щоб підготуватися? Перенести назад Олесеві речі, аби засвідчити його подружню вірність? Чи спровадити в лікарню Ліду, щоб підлікувати її наглість?

– Мамо, ти поїдеш назад чи залишишся? – не в тему запитала донька.

Мирося нічого не сказала. Їй було образливо, боляче, незатишно у своєму помешканні. Почувалася обманутою, приниженою, зрадженою.

Першою забралася з квартири Леся. За нею вислизнув Валерка. За ним – Тамара.

– Я також піду, – мовила Ліда. – Але ще скажу. Знаєш, Мирославо, ти викручуєшся там, а ми – тут. Кожен, як може. То ж не осуджуй.

Олесь стояв ні в тих, ні в сих.

– Йди вже, йди! – спроваджувала благовірного Мирося.

– Ти мене проганяєш? Певно, там.

– Там я працювала, щоб ти завів і утримував коханку. І ще: колись ти прийшов сюди в зяті. Тепер, вважай, ти в зятях у сусідній квартирі. Ми розлучаємось. Альфонс!

Донька повернулася додому пізно.

– Мамо, а де подарунки, до речі?

Мовчки віддала Тамарі пакунки.

– Ображаєшся? Думаєш, нам з татом було легко без тебе?

– То чому не сказали? Я повернулася б.

– А за що ми жили б?

– І так зле, і так недобре. Там багато жінок працюють по десять і більше років. І все у них вдома гаразд.

– Ти впевнена?

– Не впізнаю тебе, Тамаро. Ти була такою доброю дитиною.

– Ми просто стали чужі, мамо. Чужі!!! І не треба все ламати. Ти приїхала і поїдеш назад. Адже поїдеш?

– Поїду. Але грошей і пакунків більше висилати не буду.

– Чому? Тут все таке дороге. Як же ми?

– Ми ж чужі.

Автор – Ольга Чорна

За матеріалами видання “Наш День“

Наше весілля було дуже красивим. Я навчалася в інституті культури. Майже кожен мій друг – то вроджений тамада. Ми такий сценарій придумали, що все село було на вухах! Ще й різні знаменитості до нас приїжджали. Свадьбували весело і цікаво.

Але свекруха мене недолюблювала. Ще й тут крізь зуби нам посміхалася. Але прийшла до нас із двома келихами шампанського. Почала нам всілякі побажання торочити, а в самої такий погляд, що в мене мороз пішов по шкірі. Боялася я те шампанське пити. А наш студентський староста Володько це помітив і одразу вихопився з-за столу. «Ні-ні, ми розіграємо ці два келишки», – сказав він. І влаштував простеньку вікторину. Питання були дуже веселі, але такі прості, що їх відгадати могли практично всі, хто сидів за столом.

Почала кричати у відповідь і захміліла дочка моєї свекрухи. Вона прийшла на весілля із чоловіком. Вони теж на мене скоса зиркали. Але горілка та вино, як ви всі розумієте, трохи пом’якшують ненависть. Тому зараз вони виглядали майже нашими друзями.

І от Володько вихопив тацю з келишками. І поніс її до Валентини і Людвіга – дочки та зятя моєї дорогої свекрухи, яка тим часом дуже зблідла. Але не встигла вона оком моргнути, як вони ті келишки осушили.

Більше на весіллі свекруха не сміялася. Це було дуже помітно. Тому що настрій у всіх увечері уже був дуже святковим. Всі пили, їли, танцювали досхочу. А наприкінці ми навіть весільну ходу селом влаштували. Кожного всім весіллям додому випроводжали. Жартівливо – аж до самого порогу.

Жили ми окремо від свекрухи. Мої батьки поїхали за кордон. І хоч хата у нас була маленька, всього дві кімнати, але нам, молодим, цього вистачало цілком. У свекрухи був двоповерховий палац, бо чоловік її працював на митниці. Дочці теж звели таку ж фортецю. Самі розумієте, що я для них вважалася жебрачкою, хоч мої батьки тяжко працювали у Чехії і нам допомагали. Та й ми були трудящими, тому не бідували.

Жили ми добре. Намагалися і про свекруху зі свекром не забувати. Деколи в неділю приходили до них, бо вони до нас не хотіли нізащо. А от у її дочки після нашого весілля все пішло шкереберть. Її Людвіга, до речі, теж митника, вже не можна було упізнати. Він почав п’яний приходити додому. Лупцювати жінку. Раптом її так зненавидів, що навіть на вулиці не соромився розповідати, яка вона в нього погана. Вже й батьки приходили його присмирювати. Це був такий сором для родини! Бо ж у селі всі все бачать. І про кожну подію можуть говорити ще рік.

А потім почав Людвіг на все село кричати, що це Валентина його причарувала. Раз він у суботу сів у машину і заявив, що поїде до ворожки. Але хай і дружина з ним сідає, і їхній кум Василь. Не хотілося Валентині у таку дорогу їхати. Але чоловік так кричав, що все село повиходило надвір. Хтось нібито в город вийшов, хтось – у сад. А насправді – всі слухали ті крики.

Повернулися вони ввечері. І що тут зчинилося. Хату ж їм допомагали як його, так і її батьки будувати. Тому Людвіг захотів ділитися. А розмови про це виносилися надвір. Виявляється, поїхали вони таки до ворожки. І та сказала, що дали Людвігу напій на весіллі. Він якось і не подумав, на чиєму весіллі. А ми здогадалися, що це те шампанське не за адресою потрапило. Не дуже я в такі чарування вірю, але виходить, що й таке буває. Хтозна, може, коли б ми випили того іскристого напою, вже давно й розійшлися б.

Закінчилося все тим, що свекруха прибігла до мене – пробачення просити. Почала плакати, що дурна була, хотіла синові кращу невістку. А я ж їй, як дочка. «Мамо! Та я вас пробачаю!» – обійняла я її. Але хіба я Бог, щоб повернути ситуацію на місце.

Дуже довго це пекло у них тривало. А все через хату, бо не хотів її Людвіг так просто залишати. А потім сталося страшне. Збив він жінку з дитиною у місті. П’яний був, на шаленій швидкості їхав, бо злість підганяла. Світила йому тюрма, але свекор його якось від того викупив. Але від сорому не викупиш. Стали його люди обходити десятою дорогою. Та й їхній двір також.

І тут Валентина, яка вже зовсім від тих сварок стала не своя, прийняла несподіване рішення. Та жінка, яку збив її чоловік, була одинокою. Батьки померли, тому й приїхала вона з іншої області. І малого, якому було всього рочок, мали здати в дитячий будинок. А Валентина попросила, чи не можна б усиновити того хлопчика.

Дуже то велика катавасія – всиновити дитину. Та ще й мати якої загинула за таких дивних обставин. Але Валентина вперлася. І батькам нічого не залишалося, як використати всі свої впливові зв’язки, щоб допомогти дочці у цій справі.

Отак і появився у їхній родині Дмитрик. А Людвіг стих, перестав зчиняти сварки. Цей малий зробив диво. Навколо нього все крутилося, як навколо сонця. Він такий люблячий був, що міг будь-яке серце розтопити. Та й Валентину прийняв, як маму. І Людвіга став звати татом. І в нас часто гостює. Він такий мобільний – по всіх родичах у селі полазить. Так той малий згуртував родину, що всі двоюрідні та троюрідні стали до Валентини в гості з того часу ходити. Тільки щоб Дмитрика побачити.