Василь кинувся назустріч лікарю — і всі запитання, які роїлися в його голові останню годину, так і залишилися невимовленими. Їх пришпелив до дна душі погляд старого професора, в якому змішалися і відчай, і бiль, і стрaх, і співчуття.

Співчуття до чоловіка, котрий залишився сам із трьома дітьми. Донечка щойно з’явилася на світ, а її мама його покинула…

Без мами

…Село хoвалo тридцятирічну жінку — щебетливу сміхотунку, вчительку, акторку самодіяльного театру, дочку, дружину, маму. Двоє хлопчиків — дев’ятирічний Максим і п’ятирічний Віталик — стояли біля дoмoвини й безпорадно розтирали кулачками по щоках сльoзи. Василь нікого не бачив, нічого не чув. Він хoвав разом із Людою своє кохання, своє щастя і затишок. Вивела чоловіка з зацепеніння теща. Коли вони поверталися з цвинтaрa, повідомила, що забере дітей собі. Так, мовляв, буде краще для всіх, пише “Вільне життя“.

— Ні, мамо, дітей я не віддам нікому, — сказав і міцніше стиснув руки обох синів. — Як захочете помогти нам — не відмовлюся, але діти будуть зі мною…

Родичі зрозуміли, що перечити не варто. Василь — чоловік відповідальний, працьовитий, непитущий, тож із Божою поміччю поставить дітей на ноги. Обговорили, хто коли сидітиме з дитиною. Бо ж не розраховуватися Василеві з роботи. І потягнулися клопіткі будні. Щоранку чоловік мусив обійти господарку, зготувати їсти, відправити Максима до школи, Віталика — в садок, погодувати Надійку, передати її чи то мамі, чи тещі, чи комусь із сестер або племінниць і — на роботу. Ввечері знову йшов до худоби, готував вечерю, перевіряв уроки…

Усі в селі дивувалися Василеві й захоплювалися ним. Особливо жінки. А чоловіки здебільшого співчували. Та ніхто достеменно не знав, як йому важко. Хіба що Люда. Часом уночі, вкотре заколисавши маленьку донечку, Василь ставив перед собою фото дружини й розповідав їй про все, радився, не раз плакав…

Надійка росла дуже неспокійною, часто прокидалася, кричала. Видно, не вистачало дитині мами. Дев’ять місяців вона росла і розвивалася в маминому лоні, відчувала мамину любов, мамине тепло, засинала під стукіт маминого серця і раптом… опинилася в чужому, незрозумілому їй світі, який чомусь більше не озивається до неї перестуком маминого серця, звучанням маминого голосу…

Якось Василеві приснилася Людмила. Вона взала з ліжечка Надійку, розпеленала її, і поклала Василеві на груди, животик до живота, погладила дитинку по спинці, всміхнулася і розчинилася в напівтемряві. Тієї ж миті дитинка заплакала. Василь кинувся до неї, розпеленав, поклав собі на груди і прикрив ковдрою. Дитя відразу заспоколося. Так вони відтоді й спали.

Минали роки. Росли діти. Надійка вже школяркою стала, помічницею. Василеві й не вірилося, що це та сама дівчинка, яка виросла в нього на грудях. Він досі не міг позбутися звички спати горілиць, майже нерухомо, хоч донька давно вже перебралася до своєї кімнати.

Не встиг Василь оком змигнути, як його Максим став студентом. Незабаром і Віталик вступив до технікуму… З хлопцями батько клопоту не мав зовсім. Вони змалку були самостійні, працьовиті. Їм не треба було по кілька разів повторювати одне й те ж. Часом Василь думав, що, може, його синам також хотілося ласки, ніжної опіки, але все це діставалося Надійці. Батько не міг поділити свою ніжність на трьох. Покуйовдить одному з другим чубчики, поплескає по плечиках — і знову до праці.

Падчерка — не дочка

Як виросли Василеві діти, він раптом став затребуваним нареченим. Раніше претенденток ділити з чоловіком його клопоти не було. А тут давно розлучена бібліотекарка почала «бісики» Василеві пускати. І сусідчина сестра, котра до сорока засиділася в дівках, стала частенько навідуватися. І на роботі вималювалася кандидатура на дружину. Василь не те що не хотів одружуватися — просто жодна з тих жінок, котрим він подобався, не дивилася на його дітей очима… матері. У погляді та вчинках кожної він шукав лагідність, м’якість своєї Люди. Пригадував, як вона дивилася на синів — мовби закутувала їх любов’ю. Як цілувала їхні брудні долоньки, гріла в долонях замерзлі пальчики… Хіба хтось іще зможе так любити їхніх дітей?

І якось Василеві здалося, що зможе. Так у його житті з’явилася Ліда. Жінка була розлученою, залишила в місті квартиру вже дорослій дочці й переїхала в село доглядати хвору маму. Господарка потребувала чоловічих рук, а Василь жив недалечко. Так і зав’язалися між ними стосунки.

Якось у неділю Василь попросив Ліду поїхати з ним і Надійкою на ринок, бо дівчинці треба було прикупити на зиму дещо з одягу і взуття. Проходжаючись між рядами, вони вивчали асотримент.

— Ой таточку! — запищала Надійка. — Я хочу таку курточку! Дивися, яка! І рукав відкочується, надовго вистачить…

Ліда спитала в продавчині ціну й почала відмовляти Надю. Натомість запропонувала купити вдвічі дешевший плащик на синтепоні. Зате собі жінка вибрала дорогі чоботи на овечому хутрі. Надійка згідливо мовчала. А Василь відвів Ліду вбік.

— Знаєш, Лідусю, — сказав м’яко, і його очі набралися слізьми. — Я п’ятами буду світити, але мої діти мають бути зібрані не гірше від чужих. Якщо ти шкодуєш купити моїй дитині куртку за мої ж гроші, то нам з тобою не по дорозі. Бувай…

Запах жінки

Того дня вони купили Надійці все, що вона хотіла. Жіночка, котра продавала пуховики, чула, мабуть, Василеву розмову з Лідою, бо ж продала куртку для Надійки з великою знижкою. І телефон свій дала. Якщо, мовляв, пуховичок забрудниться, то треба буде його почистити. Прати не рекомендує. За тим номером Василь незадовго зателефонував. Цікавився, чи має Світлана куртки для хлопців.

— Як ваша красунечка? — спитала жінка, коли Василь приїхав на ринок уже з Віталієм. — Я їй шапочку до пуховика приготувала. Ні, не треба грошей. Подаруйте Надійці від мене…

Того разу Світлана знову продала Віталику куртку зі знижкою. І Василеві захотілося якось віддячити щедрій продавчині. Уже забувши, як залицятися до жінки, він знічено, мовби хлопчина, запросив її до ресторану.

— О, з задоволенням! — посміхнулася. — Але ми ж не залишимо Надійку саму вдома. І в ресторані дитині буде нецікаво. А давайте краще повечеряємо вдома. Чи в мене, чи у вас.

Василь дивився на Світлану — і в його душі розливалася тепла повінь. Серце застукотіло в давно забутому для нього молодечому ритмі. Хотілося співати, стрибати, втнути для цієї жінки якесь миле безглуздя. Квітку подарувати чи що…

…Увечері до них додому приїхала Світлана. З домашньою випічкою, з подарунками для Наді. Вони смажили в садку на мангалі сердельки, потім пили чай. Василеві хотілося якнайбільше дізнатися про Світлану, але її увагою заволоділа Надійка. Вона показувала своє плетиво з бісеру, розповідала про школу, про дружбу пса з котом, про те, які її тато вміє пекти рогалики, ким вона буде на новорічному святі… Світлана розповідала про свою дочку, вже студентку.

— Добре їй, — сумовито мовила Надійка. — У неї є мама…

— Але в неї нема тата, — сказала Світлана, обнявши дівчинку. — Тато ніколи її не бачив, ми жили тільки вдвох…

Василь стояв на порозі до кімнати і боявся зруйнувати словом цю ідилію. У його улюбленому кріслі сиділа жінка й обнімала його дочку. Раптом Василь відчув на своєму плечі руку молодшого сина.

— Вона мені подобається, — прошепотів на вухо батькові Віталій. — А тобі?

І Василь, як колись, у дитинстві, скуйовдив стильну синову стрижку і замість скупо поплескати по плечі ніжно, як умів, обняв його. Віталик помітив, що на батькових очах знову зблиснули сльози. Що поробиш, з роками і чоловіки стають сентиментальними. А надто, коли в їхніх серцях світає від любові. І коли дім наповнюється запахом жінки — бентежним ароматом ванільних тістечок, чуттєвим шлейфом парфумів і ще чогось такого, що не пояснити словами…