Анна працює секретарем головного лікаря у Центрі первинної медико-санітарної допомоги, її чоловік – сторожем у Чортківській центральній комунальній районній лікарні. Коли в березні в аптеках міста маски виявилися ще тим дефіцитом, Юрій вирішив повернутися до своєї першої професії – кравця. Колись він працював на побуткомбінаті, але після його закриття довелося шукати інші види заробітку. Цієї весни навички згодились не лише йому. Анна згадує: чоловік розпоров одноразову медичну маску, глянув, як вони пошита, і за цим зразком вони почали шити маски самі.

– Спершу шили їх на зав’язках, – пригадує жінка. – До моїх обов’язків входило випрати тканину, прогладити, покроїти і віддати чоловікові. Я приходила з роботи, розкладала тканину, прасувала, різала – і так по 6-8 годин щодня. Юра шив по 12 годин на день. Тож я вирішила, що пора допомагати і з цим також: почала давати чоловікові вже готові маски, до яких він пришивав гумку. У нього шви рівніші – набита рука. Я 80 масок можу цілу ніч шити, а йому для цього треба 2-3 години, якщо все підготовлене.

До сімейного підряду залучили і сина-студента, який саме приїхав зі Чернівців через карантин. Йому віддали найбільш клопітку роботу – вивертати прошиті заготовки, бо це забирало багато часу.

На перші маски родина “пустила” всю білу постільну білизну, яка тільки була вдома. Їх передали працівникам реанімації лікарні, в якій обоє і працюють, а також у Дім милосердя.

– Марлевих масок ми вирішили не шили. По-перше, їх і шити важко, по-друге, таку маску тричі випрати – вона розлізеться. Це не вартує зусиль, – пояснює жінка. – Машинка у нас ніжна, то жартуємо з чоловіком, що не сходячи з місця, намотали на ній кілометри.

Хоча згодом почали шити і марлеві.

Шила ночами

У домі в родини з десяток швейних машинок. Стару, сторічну Зінгер, витягли на світ Божий першою. До неї згодом додали ще одну. Більше двох у домі тримати Анна не дозволила. Каже, це була би катастрофаа, якби ними заставили вже житло. Решта досі живуть в гаражі.

Чоловік Анни працює добу через три. Після того, як показав, як шпульку закладати, як нитку засиляти, жінка почала допомагати – шити ночами. Першої ж ночі не зчулася, як побачила, що вже світає, коли підняла голову від шиття. Тож сімейний підряд працював за такою схемою: три дні шиє чоловік Анни, а кожна четверта ніч, коли він йде на зміну, за машинкою – її.

– Я могла і до третьої ночі шити, а тоді лягти на кілька годин і збиратись на роботу. Насправді не думала, що буде стільки звернень, – згадує Анна. – Розраховували, що максимум пошиємо якісь 500 масок. А на сьогодні пошили вже більше 4 тисяч.

Маски Надкерничних, окрім рідного Чорткова, спершу поїхали до Івано-Франківська, Херсона, Мелітополя, навіть у Польщі. Тепер їхня географія ще ширша: США, Словаччна, Чехія, Австрія, Англія, Італія, Іспанія… Анна свого часу розмістила оголошення у соцмережах: запропонувала всім охочим подарувати багаторазову маску, пошиту власноруч. І замовлення посипалися… Знайомі, знайомі знайомих, а тоді і зовсім чужі люди.Попри те, що слово “безкоштовно” писала в кожному дописі про маски у фейсбуці, читачі часто не вірили, перепитували ціну. В карантин, коли все в дефіцит, щось може бути за “дякую”?

– Наші люди не є захланні, – зауважує жінка. – Всі, хто звертались, не просили по 20-30 масок. Спершу ми давали максимум по три в одні руки, бо було багато замовлень і хотіли всім догодити. Тож просили людей почекати – аби встигли пошити нову партію. Потім вже намагалися пошити трохи більше, якщо людина замовляла три, то щоб дати їй шість. Бо походиш ти в тій масці дві години максимум, вона намокає, змісту в ній немає, треба міняти.

Це вже потім Анна могла і бонусом дати маску-дві. Особливо, коли мова йшла про дівчат і жінок.

– Про який зараз макіяж може йти мова? А жінки ж хочуть бути ще красивішими, чому для цього не використати гарну кольорову маску? Хоча чоловікам догодити таки важко: переважно вся тканина яскрава або в квіточки, темних мало. Але одного разу принесли “під камуфляж”, то маски з неї роійшлися моментально, – пригадує Анна.

“На війні солдати не мають неділь…”

Однак тоді, навесні, всі запаси тканини, які були у подружжя, швидко вичерпалися. І тоді настала черга Анни дивуватися людській щедрості та безкорисливості. Якщо спершу зовсім незнайомі люди звертались по маски, то потім ті ж незнайомі люди почали постачати Надкерничних тканиною. Для масок люди згадали про всі запаси тканин, які в них лежали десь на антресолях чи по селах зберігалися десятиліттями.

– Сині, салатові, в троянди – я такого ситцю в руках ніколи не тримала, – сміється Анна і додає: на пошиття масок почали “скидатись” всім світом. – Хтось дав тканину, хтось приніс цілий пакет ниток для шиття, власниця салону гардин передала цілий моток гумки, яка пішла на “вушка” для масок.

Спершу Анна відповідала лише за заготовки, згодом шити маски почала і сама. (Фото: Анна Надкернична) Спершу маски шили на зав’язках, але потім перестали – ґумка виявилась більш практичною. Але дістати її було важко, тож просили людей не викидати ту, яка була на одноразових медичних масках – її можна було вже самотужки перешити на тканинну.

80-100 масок за добу – такий конвеєр не мав вихідних. Хоча спершу виникла дилема: як шити в неділю?

– Я зателефонувала до священника за порадою, – зізнається Анна. – Всю ніч не спала з думкою, що цілий день пропаде, а це десятки непошитих масок. Отець сказав, що на війні солдати не мають неділь. І я сіла шити знову.

За кілька тижнів такої роботи “полетіла” праска, яку до цього точно не використовували аж так часто.

– Я чесно попросила знайомого, щоб допоміг, з умовою, коли це все закінчиться, віддам праску на потреби лікарні. Знайомий праску привіз. Нову. Але сказав, щоб залишила собі. Тепер жартую, що на масках я доробилася до праски, – сміється Анна.

Зібрала колекцію

Оскільки тканина, яку приносили люди, була з різними цікавими візерунками, то Анна Надкернична вирішила залишати собі по ожній – на згадку та й для використання також. Але потім їх назбиралось так багато, а для повсякденного вжитку жінці потрібні були раптом три. Тож і ця колекція із 40 штук теж знайшла нових власників.

– Є люди, які шиють маски за гроші. Мені ж рука не піднімається на таке. Хоч ми з чоловіком за березень заплатили майже 900 грн за світло, бо ночами шили. Але за таке гроші не можна брати, – вважає жінка. І додає: дні помалу ставали довшими, то вже й довше шили засвітла.

Ситець, полотно, батист – на маски використовували саме ці тканини. Потім чоловік пробував шити щось оригінальніше – з джинсу з трикотажною підкладкою. Щодо захисту масок подружжя ілюзій не має. Розуміє, що від вірусу вони не захистять. Однак хоча би перешкодять мимовільним доторкам до обличчя. Та й зрештою, в магазини та аптеки досі пускають лише в масках. Тож робити нічого – траба мати.

***

На руках – мозолі від ножиць, на стопах рани – свого часу Анна виклала в соцмережі фото, яке показує зворотній бік благородної справи. Коли ти місяцями розкроюєш тканину, розклавши її на підлозі, шкіра на згинах стоп не витримує: тріскає і кривавить.

Здавалося б, усі, хто хотіли маски, вже їх отримали. Однак періодично Анна публікує нові дописи зі “свіжопошитими” масками.

– Бо ті, які розіслали раніше, вже зіпралися, – пояснює жінка. І вкотре сідає на сторічну машинку, і шиє ночами. Бо дні вже знову стають коротшими…

Вони організували акцію “Будемо Здорові”, в рамках якої шиють маски і роздають їх тим, хто цього потребує, пишуть Версії.

Про акцію на сторінці у фейсбук написала донька власниці перукарні Людмила Костюк.

“Хочемо частково посприяти, щоб Ви були ЗДОРОВІ. Давайте разом розпочнемо Флешмоб під гаслом “Будемо Здорові”. Заходьте і моніторте друзів, знайомих, родичів, які не можуть придбати МАСКИ! За БЕЗКОШТОВНИМИ МАСКАМИ – до нас! Будемо раді допомогти,” – написала жінка на своїй сторінці.

Власниця перукарні у телефонній розмові розповіла кореспондентові WestNews, що робить це безкоштовно, за велінням серця. Жінка за власні кошти купила тканину і ґумки. Вона розкроює тканину, а потім із донькою та ще однією працівницею перукарні шиє маски. За кілька днів вони так виготовили близько тисячі масок, які роздали людям.

“Роздаю тим, хто приходить, даю людям на вулиці. Питаю – скільки людей в сім’ї і даю по одній кожному. Багато в одні руки не даю, щоби не було спекуляцій,” – розповіла власниця перукарні Галина Костюк.