Про це у своєму блозі в інтернет-виданні “Збруч” пише львівська писанкарка Мирослава (Мірка) Клос.

“В університеті ти маєш право перездати, відпрацювати, а у школі — ні. Ти не маєш права помилятись. Інакше тебе спишуть, ти станеш об’єктом цькування, “булінгу”. Зрештою ти виростеш або пофігістом, або невдахою”, – вважає автор.

Насправді ж, за словами Мірки, помилки – це круто, адже не помиляється той, хто нічого не робить.

Блог набув неабиякої популярності серед читачів. Лише за чотири доби з моменту публікації його поширили понад 1,5 тисячі користувачів соцмережі Facebook.

Важко пояснити дитині те, у що сама не віриш, чого не підтримуєш. Нова форма бунту — це не стільки косуха в шафі, як чесність перед собою.

Моя дитина не хоче ходити до школи. Йому там не цікаво. Я його розумію. Я теж не хотіла ходити до школи. З цієї ж причини. У мене була мама, яка мене заставляла бути нормальною.

Було простіше придурюватися, що я нормальна, аніж із нею сперечатися. Тепер мама, коли приїжджає, то і мене, і малого заставляє бути нормальними. Каже, що я погано на нього впливаю.

Важко пояснити дитині те, у що сама не віриш, чого не підтримуєш. І для чого? Нова форма бунту — це не стільки косуха в шафі, як чесність перед собою. Мені би дуже хотілось, щоб учнів у школі готували до життя, а не до ДПА.

Усі зауваження у щоденнику пов’язані не з тим, що він забіяка, а з тим, що йому подобається веселити дітей. І часто ці жарти чи гумор він використовує на уроці. Щоб ви розуміли — наприклад, на уроці німецької мови може намалювати собі гітлерівські вуса. Він ще може наївно запитати вчительку: “Вам що, цирк не подобається?!” Вчителі це розцінюють як грубість і дзьобають його та мене.

Я виросла і зрозуміла, чим огидна школа, чому я її так не люблю. У школі тебе карають за помилки
Ви помітили, як змінились дерева? Були голі та з бруньками, а стали всі якраз такого ніжно-зелено-наївного кольору. Каштани, тополі, клени, зілля і трава — все такого забарвлення. Художники називають цей колір куриликівським. Був такий художник Вільям Курилик, він малював багато у цьому кольорі. Цей колір триматиметься у природи дуже короткий час. Потім він впаде у глибоко-зелений. У різні відтінки зеленого. Дерева, трава, кожне дерево матиме свої пантони, своє забарвлення.

Мені цей куриликівський зелений асоціюється з дитиною, яка починає дорослішати. Із дитиною, яка вже й не дитина, але ще не підліток. Такий от цікавий короткий період. Коли ще не вмієш брехати, але вже б не завадило деколи це вміти. “Мамо, а ти знаєш, я маю дві мови. Одну — хатню літературну, а іншу — шкільну зі сленгом”. Або: “Цьоць, я не знаю, чи ти в курсі, але мені вже починають подобатись дівчата”.

Цього тижня я дізналась, що одна божевільна мамочка зацькувала однокласника мого сина, який їй не подобався. І батьки забрали його зі школи. Я бачила, як водій автобуса не зупинявся дітям на зупинці, аж потім ті витягли папірці грошей і махали ними, щоб водій мав мотивацію їх підібрати. В автобусі і тролейбусі дорослі, замість того, щоб допомогти тримати наплічник, який важить тонну, штурхають, смикають, кричать на тих дітей.

Життєва дідовщина: мене били, і я буду бити. Мене ніхто не розумів, тому і я не хочу тебе розуміти.
Ми на Великдень їздили до Сокаля. То моє рідне місто. І там мене вразив ось такий феномен. Школярі “тусять” у довжелезному коридорі супермаркету АТБ. Це їхній культурний центр, це єдине місце, де вони можуть перебувати для того, щоб спілкуватись.

А що? Спілкуватись їм хочеться. А де спілкуватись у маленькому місті? На вулиці все ще холодно, грошей мама на кафе не дає, та й нема ніякого молодіжного кафе. Тому цей довгий коридор магазину став їхнім прихистком.

Я не люблю вас, дорослих, які не розуміють, наскільки важливим для дерева є отой його перший відтінок. Ви потім ходите до психотерапевтів і пояснюєте свої теперішні проблеми, які тоді давно зашпортались саме в тому відтінку. Бо вас тоді не підтримали.

Ти не маєш права помилятись. Інакше тебе спишуть, ти станеш об’єктом цькування, “булінгу”. Зрештою ти виростеш або пофігістом, або невдахою.
І це — життєва дідовщина. Мене били, і я буду бити. Мене ніхто не розумів, тому і я не хочу тебе розуміти.

Я виросла і зрозуміла, чим огидна школа, чому я її так не люблю. У школі тебе карають за помилки.

Як можна навчитись без помилок? Я от зараз пішла на сальсу і танцюю, як вмію. А не вмію я зовсім. Уявіть собі, як буде змінюватись моє ставлення до тренера, до себе, до сальси, якщо за неправильні кроки мені писатимуть зауваження, викличуть мою маму, скажуть, що я незграба, не стараюсь, розсіяна на занятті.

В університеті ти маєш право перездати, відпрацювати, а у школі — ні. Ти не маєш права помилятись. Інакше тебе спишуть, ти станеш об’єктом цькування, “булінгу”. Зрештою ти виростеш або пофігістом, або невдахою.

Я у школі обрала для себе стратегію нападу. Добре, якщо я для вас така погана, то я і не намагатимусь бути хорошою.

Класична істина: не помиляється той, хто нічого не робить, хто боїться щось робити
У моєї знайомої психолога-терапевта дуже багато клієнтів — золоті медалісти. Їхні особистісні проблеми в дорослому житті — це зворотній бік медалі. Ти так боїшся помилитись, так вилазиш зі шкіри, щоб тебе любили і хвалили, що руйнуєш цим собі життя.

Я пишу це для того, щоб ви зафіксували собі в голові, що помилки — це круто. Помилка — це вже спроба. А спроба — це вже щось. Класична істина: не помиляється той, хто нічого не робить, хто боїться щось робити. У своїх думках я дуже класно танцюю. В реальності мені потрібно багато часу і зусиль, щоб добре танцювати.

Ми всі мали оцей куриликівський відтінок свого листя. Згадайте оте молоде своє листя. Я тоді хотіла танцювати. Я мала голубі лосіни, шкіряні білі чешки і футболку з кроликом Баґз Банні. Довжелезне волосся у хвостику. Мені подобались ці заняття. Але мене зламали. Мені відбили охоту, бо “то не для тебе”.

Я думала, що ненавиджу спорт, бо вважала, що спорт — це фізкультура. Мене зламали.

Мене водили в музичну школу через силу, як вимагали їсти молочне в садочку. Я думала, що музика — це сольфеджіо. Мене зламали.

Ці всі гуртки приносили мені купу стресів і комплексів. А школа була місцем, де шанси на те, що тебе почують, дорівнювали нулю. Я думала, що знання — це школа. Мене зламали. “Глухий не чує, де ж тут перемога”.

Я розкажу вам історію свого двоюрідного брата Олега. Він хлопчиком гуляв зі своїм дідом Вадимом по місту. Дід був російськомовним ветераном без ноги. Він був нерідним дідом, але дуже любив Олега, проводив з ним багато часу. Вони гуляли, розмовляли.

Дід купив йому цукерки “Морські камінці”. Це такі родзинки в кольоровій цукровій глазурі. Тоді їх пакували не в целофанові пакети, а у крафтові обгортки з паперу. Вони купили ті камінці та пішли у скверик. Але продавщиця нещільно закрила пакет, і коли Олег взяв його в руки, цукерки всі, як один, впали на землю. Олегу стало страшенно прикро, бо він любив і хотів ті морські камінці. Він чекав, що зараз його почнуть сварити. А дід спокійно каже: “Ну що, йдемо нові купимо!”

Школа має такою бути. Давай, спробуємо ще раз. Дім має таким бути. Давай, спробуємо ще раз.

Є безліч випадків у житті, коли ти не знаєш, як повестись. Тоді пропоную вмикати режим “Я в теперішніх обставинах” і, наприклад, до чужої дитини на зупинці віднестись так, якби ти хотів, щоб до твоєї віднісся хтось чужий на тій самій зупинці. Нарваному підлітку відповісти так, якби ти хотів, щоб хтось дорослий відповів тобі, коли ти був нарваним підлітком. Підтримати, захистити, обгородити, а не зламати. Чи перефарбувати, бо так має бути.

Італійський вчитель Чезаре Ката опублікував у фейсбуці завдання на літні канікули для своїх учнів. Аж на 15 пунктів. Серед них — прогулянки на самоті, читання, бо це найкраща форма бунту, щоб фільми із глибинними діалогами не закінчувались після титрів, а вплітались у життя і думки.

Восьме завдання — займайтесь спортом і займайтесь ним дуже багато. Дев’яте — сміливість комусь висловити почуття, бо в разі взаємності це буде прекрасне літо, а в разі невдачі повертайтесь до восьмого завдання. По можливості перечитувати конспекти уроків, порівнювати те, про що читали і говорили, з тим, що відбувається у вашому житті. Список дуже зворушливий.

Мудрі столітні хвойні дерева не залишаються впевнено зеленими. Вони теж відростають таким кольором. Розумієте? І мене це тішить. Я теж хочу бути модриною, яка відростить собі куриликівські бруньки. Взую свої мартінси, піду погризти чіпсів у коридорі АТБ. Я жартую. Це була би провокація. Я буду старатись, не зважаючи на те, скільки кілець у моєму стовбурі, шукати розуміння із тими світлими молодими пагінцями.

Хоча, здавалося б, доволі очевидно, що через, м’яко кажучи, недосконалу систему дуже багато учнів у загально-освітніх навчальних закладах, як кажуть, «протирають штани», витрачають в пусту час і, на жаль, і здоров’я втрачають… Якась невеличка група дітей (аля-вундеркінди) нормально засвоюють той чималий обсяг інформації, а більшість не спроможна це сприйняти і «переварити», вони відстають від програми і потім часто, навіть за великого бажання, вже й не можуть повноцінно розуміти, про що йдеться далі, бо не засвоїли попередні базові речі…

І при цьому всьому не секрет, що непоодинокими є ситуації, коли у вузах, теж завдяки нашій «чудовій освітній системі», можна зустріти студентів, які не знають якихось елементарних речей на рівні таблиці множення…

Хіба не ясно, що краще було б надати дітям, без перевантажених навчальних днів, якісну базову інформацію з найбільш «життєво прикладних» предметів – так, щоби всі або абсолютна більшість могла це засвоїти, а решта, для тих «вундеркіндів», перевести у факультативне навчання, де кожна дитина зможе зробити акцент на тому, що вважатиме потрібним в контексті майбутніх освітніх та життєвих планів. Плюс у загальноосвітніх навчальних закладах можна було б навчати учнів простим професіям, якими вони могли би користуватися одразу по завершення школи.

А здоров’я дітей, школярів?.. Ми кажемо про корисність рухової активності, занять фізичною культурою і спортом. Так, звісно, це корисно! Але в наших реаліях школярам, за великим рахунком, не дуже є коли фізично приділяти час спорту… Якість уроків фізкультури здебільшого теж десь «в районі плінтуса»… І т.д.

Пригадується, як дружина одного нардепа, виховуючи сина молодшого шкільного віку, десь в соціальній мережі пропонувала чиновникам з міністерства науки і освіти просто спробувати походити якийсь період з ранцями школярів перших класів – можливо, тоді вони зрозуміли би, що «щось не те».

Але на такі теми публічно «солідні фахівці», як правило, не наважуються говорити. А дарма…

У цьому контексті дуже приємно, що мудрі тези в ефірі програми «Ластівчине гніздо» висловив колишній віце-губернатор, нині завідувач кафедри політології та державного управління, доктор політичних наук, професор ЧНУ Анатолій Круглашов.

Він зазначив, що викладає не лише у вузі, а й в загальноосвітньому навчальному закладі, і там…

«Якщо у мене уроки є 7-8-мі, а це для них норма, то я бачу, що мені нема з ким працювати, діти вимучені під кінець навчального часу. Сім або вісім уроків на день. Їм дається такий величезний обсяг інформації. І а) вони не спроможні “перетравити”, і б) їм він насправді не потрібний. Тому що він навіть якщо буде вивчений, забудеться, і в майбутньому в житті здебільшого не буде використаний. Тобто ми маємо систему освіти, яка, на превеликий жаль, є надто формалізованою, по-друге, вона є надлишковою з точки зору об’єму інформації, вона не перебуває в жорсткій прив’язці до потреб майбутнього ринку праці і життєвої кар’єри цих людей. І, по-третє, та ж сама міністр називала, і її колеги називали ті цифри, які йдуть у вчителя чи у освітянина в цілому на що – на паперотворчість і звітність. Тобто коли я думав, що в Брежнєвську епоху ми мали паперотворчість і бюрократизм, то думаю, що Брежнєвська епоха «відпочиває»… Творчі сили вчителя, освітянина йдуть на абсолютно непродуктивну діяльність…», – констатував Анатолій Круглашов…

Ось якби такі фахівці реформували освітню галузь, – міг би бути толк…

«Діти стали на порядок спокійніші і расслабленіші», — пише вона.

У Києві дівчата ходили в відмінний ліцей, але стрес супроводжував їх постійно. Багато задавали, не дозволяли бігати на перервах, іноді і перерв не було в принципі. Загальна ідея школи — вчитися і вчитися, все інше — тлін. І коли я плюнула на успішність і відвела дівчат на різні гуртки, зашкодивши виконанню домашок, класний керівник одразу дала мені про це знати. Негодиться. Треба вчитися.

У Польщі все інакше. Діти приїхали і показувалич удові знання з англійської та математики, навіть особливо не знаючи польської. Це не мої вигадки, мені говорили про це вчителі. Дисципліна, працездатність — все це дала нам київська школа. Але за рахунок чого? Нерви і недосипання у всієї родини. Та ну його…

Хтось із українських експертів вважає, що польська система освіти кульгає. Я вам скажу одне — я бачу колосальний контраст між психікою українських і польських дітей. І справа тут не в хиткій економіці України, мовляв, звідти всі біди. Справа в системі освіти.

Від українських дітей постійно чогось хочуть. Хочуть з надривом. Вирішуючи свої проблеми, амбіції і комплекси. На них кричать в школах, їм не дають на заслуженій перерві відпочити і розслабитися фізично, їм просто елементарно нема коли гуляти і нічого не робити. Вони живуть за розкладом, в якому немає місця дитинства.

3 роки польської школи спрямовані насамперед на те, щоб дитина навчилася комунікувати, дружити, співпереживати, допомагати і вирішувати завдання спільно. Якщо вчитель бачить, що діти втомилися, він може перервати урок і вивести їх погуляти. Прямо під час уроку. Або закінчити урок і весь наступний просто побути на вулиці, де діти будуть шуміти, бігати і грати.

Немає й мови про те, щоб учитель кричав на дітей в школі. А якщо раптом таке і трапляється, вчителька пояснює і вибачається за це на батьківських зборах — тому що її не чули і вона була просто змушена.

Тут довіряють дітям і вірять в них. Це було для мене шоком і відкриттям. Хоча мене не можна назвати мамою-квочкою і в Києві мої дівчата гуляли самі у дворі років з 6-ти.

Якось їздили кілька класів у зоопарк, де проводився квест. Діти розбилися по компаніям і самі (!) бігали по парку, виконуючи завдання. Вчителі сиділи в кафе. І всі повернулися вчасно, і ніхто не поліз до лева в клітку або за мавпочкою на дерево. Ніхто не пропав, не впав, не побився. При цьому це такі ж звичайні діти.

Ще історія. Знову 3-4 класи дітей 9-11 років везуть на Різдвяний ярмарок. Вчителі дають їм 2 години на погуляти, а самі приємно проводять час за гарячим шоколадом і бесідами. І ніхто ні за ким не стежить, не водить за руку, не будує парами. Всі проводять час в своє задоволення! Я була вкрай здивована, коли на моє запитання “чи не втомилася пані за 3 дні з дітьми в поїздці” вона зробила круглі очі. “У нас прекрасні діти, ми чудово відпочили”.

Ну от як? Я неодноразово їздила з 1-го класу з дітьми на шкільні екскурсій і це були вирвані роки. Я приїжджала засмикана, хотілося швидко випити і сховатися під ковдрою, щоб тебе ніхто не чіпав.

Для себе поки що я зробила висновок саме такий — коли дітей постійно вантажують і напружують, вони, як пружини, змушені “розпрямлятися”, “вистрілювати”. Тут тобі і нерви, і психосоматика, і багато ще чого неприємного. Ми все це проходили, я знаю, про що пишу.

Допускаю, що така ситуація не по всій Україні. І це нам так “пощастило”.

Пишу про особистий досвід і поки те, що я спостерігаю тут, в Польщі, саме на рівні шкіл, мені подобається.

Відчувайте своїх дітей і вірте в них.

А з приводу польської системи освіти — так, вона слабша за українську. Але вона ж і практичніша. Якщо це математика, то тут тобі завдання з магазинами, купюрами, здачею від покупки, а не виконробами і щебенем (зрозуміло, що я перебільшую, але про землекопів пам’ятають, думаю, багато).

Дитина має право перездати оцінку. І не психувати з цього приводу. Їй дається 2 тижні на перездачу одиниці. Так, двійку і вище змінити вже не можна, тому логічніше нічого не написати і отримати одиницю, вивчити і перездати.

Дитина може отримувати стипендію за свої знання. І це відмінний мотивуючий фактор.

Після проходження теми з польської мови, якщо це розповідь, казка або міфи, як було зовсім недавно, діти виступають з доповіддю в саморобному костюмі! Наприклад, дівчата вбралися Аїдом, Зевсом і Афродітою. Залізли в мій шафа, спорудили “божественний” наряд і розповідали так про свого персонажа. Ми (батьки) в цьому взагалі не беремо участі, самі думають-розуміють.

І я розумію, чому діти тільки тут стали розповідати про те, що їм дають на уроках і як вони це проходять. Це весело. А якщо не особливо весело, то хоча б не напряжно.

Вчителька англійської ходить в кедах і дозволяє, якщо залишається вільний час до кінця уроку, ставити на Ютьюбі будь-який музичинй ролік за бажанням дітей.

Учитель музики грає в оперному театрі Вроцлава в оркестрі і всіляко спонукає дітей, які займаються в музичній школі, зіграти що-небудь на уроці.

У дітей немає відторгнення. Знання входять плавно. Я бачу це з англійської, програма якого тут досить слабка за київськими мірками нашого ліцею. АЛЕ! вони її не бояться і приймають досить природно і спокійно. Читають, чують, говорять, перекладають, якщо треба — в іграх, кліпах, просто в житті. А великий відсоток польського населення вільно володіє англійською. Може, це диктується життям в Європі.

В цілому, цікаво спостерігати, як змінюються діти, як змінюємося ми і як змінюється світ навколо нас.

Тетяна Ревека