Про це повідомляє Postimees.

Як зазначається, Естонія вже виділила 2 мільйони євро з держбюджету на закупівлю сотні таких пристроїв.

Планується створити спільну для всієї Шенгенської зони базу даних, у якій зберігатимуться відомості про громадян третіх країн, що приїжджають і виїжджають. Інформація буде доступна співробітникам прикордонного контролю всіх країн-членів. Зараз кожна країна зберігає дані про пересічних кордону громадянами третіх країн в свою базу і в рейсовому документі ставиться печатка, по якій прикордонники інших країн можуть перевірити в’їзд в Шенгенську зону і виїзд з неї. Всі ці дані планується зберігати в єдиній системі.

За словами представниці прикордонної охорони Департаменту поліції і прикордонної охорони Естонії Еве Кальмус,основна мета нової системи ENTRY-EXIT – доступність для всіх країн-членів ЄС інформації про перетин кордону, незалежно від місця її перетину.

“Це означає, що якщо людина в’їхала в Шенгенську зону через кордон Естонії, а виїжджає з неї через Іспанію, місцевий прикордонник через систему зможе дізнатися, чи перевищив мандрівник дозволений період перебування і через який зовнішній кордон держави-члена він потрапив на територію”, – заявила вона.

Система також буде мати пристрій розпізнавання осіб.

“Пристрій на кордоні робить фотографію людини, яку машина автоматично порівнює зі знімком у відсканованому проїзному документі”, – додала Кальмус.

Таким чином, перевірка достовірності особи стане автоматичною.

“Це зробить перевірку надійнішою та безпечнішою, а прикордонник за рахунок часу, заощадженому на уважній звірці особи і фотографії, зосередитися на розмові з перетинають кордон, щоб переконатися, наприклад, у призначенні його поїздки й встановити можливі протиріччя у висловлюваннях людини”, – підсумувала Кальмус.

Інклюзивна освіта: з чого все почалося

Більшість юристів натякають, що стартували зміни із важливих законів, котрі були ухвалені в 2016-му. Правки в положення “Про освіту” регулювали хоча б мінімально це питання, але не давали точного інструментарію.

Всі вони глибоко помилялися. Основи рівності закладені в головному документі світу: “Загальній декларації прав людини” (1948 рік). Після Другої Світової міжнародна спільнота зрозуміла: так далі тривати не може, всі повинні проживати на планеті комфортно, не шкодячи один одному.

Пізніше, коли згадали про права жінок, афроамериканців, ЛГБТ, разом із ними захищатися на вулиці вийшли і люди з особливими потребами. А чому ні? Подумали вони, якщо хіппі, панкам та представникам різних рас можна, а чим відрізняємося від інших ми?

Це і дало поштовх тому, що мільйони нарешті усвідомили: не можна ігнорувати когось, тільки за те, що він “не такий, як ти”. Почали опікуватися і дітьми, нарешті, після років “спецкласів” та примусового психологічного лікування (хоча язик не повернеться його так назвати). Такий досвід активно підтримували Німеччина та Ізраїль. Вони жили за принципом: пожаліти можемо, вивести на наш рівень – ні. Як результат, цілі натовпи дітей з аутичним спектром, з особливостями поведінки та сприйняття світу опинилися за бортом.

Вони не могли ні навчатися, ні знайти нормальну роботу. Тобто держава перетворила їх на “утриманців” без права на гідний розвиток.

Наші закони – це суміш досвіду Британії та США, де все більш гуманно, ніж у Німеччині. Принцип “гроші ходять за дитиною”, звісно, непоганий, але чи працює він?

Як запевнила співавтор закону “Про освіту”, яка і впровадила базові засади інклюзії, Олеся Миськів, головна проблема – “більшість дозволяє собі не сприймати меншість”. Хоча вчителі і батьки можуть створити комфортні умови для дитини.
Звернення до Інклюзивно-ресурсного центру (супровід дитини до 18 років, підбір оптимального навчального закладу, допомога із дефектами мовлення, рухами – відправляється необхідний спеціаліст у школу, садок, ПТУ, чи вищий навчальний заклад)

Звернення до дирекції школи (маючи на руках висновок ІРЦ ви вимагаєте позачергового зарахування своєї дитини)

Дирекція пише прохання у мерію, звідки виділяють кошти на доплату вчителям (20% від ставки) та обладнання робочого місця дитини (35% від бюджетного мінімуму, виданого саме на одну дитину державою)

Допомагаєте у соціалізації разом з вчителями (батьки мають право бути особистим асистентом дитини, за умови подання заяви, вас реєструють як штатного працівника, але на відміну від вчителів не платять)
Дуже цікаві посади, до речі, про які школи, судячи з досвіду чули, та одним вузом. Свого часу законодавчо визнали, що асистента педагога потребують чимало дітей з особливими освітніми потребами. Відтоді ця діяльність має великий попит.

Асистент учителя — людина, яка допомагає гармонізувати роботу класу (17–30 учнів) та дитини з особливими освітніми потребами. Приміром, усіх школярів слід готувати до спілкування та взаємодопомоги, розуміти специфіку проблем їхнього однокласника. А йому варто допомагати влитися у спільну роботу, давати посильні завдання, презентувати результати. Така допомога вимагає меншої кваліфікації, ніж у вчителя, не потрібно вищої педагогічної освіти.

Достатньо ЗНО та 120-годинних курсів. Проте асистент вчителя не має права вести уроки або адаптувати програму, а лише виконує адаптаційні завдання вчителя.

Зовсім інша посада — особистий асистент дитини, зазвичай працює пенсіонер чи студент, який допомагає саме школяру — сприймати завдання (наприклад, за вад слуху чи ментальних порушень), дотримуватися загальноприйнятих правил поведінки, заспокоюватися (скажімо, за аутизму). Про цей вид допомоги батьки мають подбати самі: оплачувати асистентів дитини або звернутися до благодійних фондів (у більшості випадків фінансують саме вони).

Втім, попри складну процедуру, є ще одна неприємна новина – далеко не всі можуть скористатися цією послугою. За даними аналітичного центру Cedos, цей показник становить приблизно 15-30% населення України.

Зачароване коло. Спроби реформувати прописку в Україні тривають вже понад 20 років. Традиційно вона вважається рудиментом радянської епохи. Прописка з’явилася у 1923 році й пройшла три етапи трансформації для контролю за міграцією по всій країні.

У 1990 році Комітет конституційного нагляду СРСР визнав дозвільний порядок прописки неконституційним, а через 11 років вже Конституційний Суд України дійшов того ж самого висновку.

Здавалося б, що заважає поставити хрест на цьому пережитку минулого? Нічого! – подумали народні обранці й (повторивши досвід Тимчасового уряду 1917 року) і вже у 2003 році прийняли закон, який був покликаний запровадити вільний вибір місця проживання.

“Прописку” перейменували на “реєстрацію місця проживання”, та встановили, що для такої реєстрації достатньо просто подати заяву без будь-яких підтверджуючих документів. Проте, на практиці все виявилося складнішим, аніж цього очікували парламентарі.

Прописка виявилась життєво необхідною буквально усім: Центрвиборчкому – для визначення списків виборців, постачальникам комунальних послуг – для нарахування плати за опалення, військоматам – для здійснення військового обліку. Ба більше – новину про радикальну лібералізацію прописки ніхто не доніс бабусям-паспортисткам.

Окрім того, чи хотіли б ви, щоб у вашій квартирі прописалося сотня людей, про яких ви уявлення не маєте, і щодо яких до вас регулярно навідувалися б дільничний інспектор міліції, представник військкомату чи поштар з повісткою до суду?

Із огляду на ці причини, не дивно, що закон залишився на папері, а прописка – живіша за будь-які інші інститути, що дісталися нам у спадок від радянської епохи.

У свою чергу депутати, зрозумівши, що протягом 9 років їх реформу так ніхто і не помітив, повернули до закону положення 1974 року про обов’язковість доведення права на проживання. Третя спроба парламенту кардинально змінити ситуацію відбулася у 2016 році – повноваження із реєстрації, які було відібрано ще у 1932 році, повернули місцевій владі. Зрозуміло, що жодних інструментів для здійснення цих повноважень на місцях вже не було, тому починати довелося майже з нуля.

Що відбувається зараз? Окрім ускладнень, пов’язаний із доведенням права на проживання, існує ще одна велика проблема – відсутність єдиної системи реєстрації. Реєстрацію зараз здійснюють більше 10 тисяч оpганів і у багатьох випадках інформація про місце проживання залишається лише у них.

Саме через це людям часто доводиться брати різні довідки про склад сім’ї та кількість зареєстрованих, а оpгани реєстрації завалені додатковою звітністю.

Втім, Україна не єдина стикається із проблемою реєстрації місця проживання. Саме зараз подібні реформи проходять у низці країн Європи. Із 1 січня Німеччина перейшла на декларативний принцип реєстрації та запровадила автоматичну онлайн реєстрацію.

Швейцарія працює над створенням єдиного реєстру по всій країні, а Польща із 1 січня взагалі скасувала реєстрацію місця проживання для своїх громадян. Основною метою реєстрації місця проживання є отримання інформації про те, де знайти ту чи іншу людину.

Держави, які відмовились від обов’язкової реєстрації, мають інші механізми для швидкого пошуку своїх громадян. Ті ж країни, які поки що зобов’язують усіх мешканців реєструватися, зрозуміли, що для отримання актуальної інформації, потрібно забезпечити людині швидкі та легкі умови доступу до послуги. Саме тому надання послуги в “один клік” – є однією з найкращих практик.

Наразі Україна не має альтернативного інструменту пошуку своїх громадян. Разом із тим, інформація про зареєстроване місце проживання у багатьох випадках не є правдивою.

Єдиним способом виправити ситуацію могло б стати запровадження простої системи реєстрації, що працюватиме за декларативним (повідомним) принципом, що спонукатиме людей підтримувати інформацію про своє місце проживання в актуальному стані.

Як могла б працювати нова система в Україні? За декларативним принципом реєстрація здійснюється на підставі лише одного документа – заяви, що подається онлайн або особисто. Варто зазначити, що сама по собі реєстрація не надає людині жодних підстав на набуття прав на майно за місцем реєстрації.

Більше того, з метою захисту інтересів власника органи реєстрації вибірково перевірятимуть підстави реєстрації за встановленими критеріями, блокуватимуть та анулюватимуть реєстрацію.

До того ж, власник обов’язково отримуватиме повідомлення про реєстрацію іншої особи в його житлі та матиме можливість безкоштовно оскаржити реєстрацію в органі реєстрації.

За зловживання декларативним принципом накладатимуться значні штрафні санкції. Декларативний принцип реєстрації має багато переваг: насамперед, це простота звернення і швидкість отримання послуги, адже онлайн реєстрація не потребує особистого подання документів – вона займе не більше 5 хвилин і буде доступною цілодобово.

У випадку особистого звернення, то із урахування проїзду, в середньому впоратися можна буде хвилин за 40. І, безумовно, такий час обслуговування має бути єдиним стандартом по всій країні.

Реєстрація на підставі декларації вже працює у деяких штатах США, Нідерландах, Латвії, Німеччині, Естонії, Фінляндії, Литві та у низці інших країн. Механізм декларативного принципу легко вписується і в українські реалії.

Спочатку людина має отримати право на проживання, а вже після цього здійснити реєстрацію. Порядок отримання права врегульований в українському законодавстві й не потребує змін для запровадження декларативного принципу.

Декларуючи місце проживання, людина, як і зараз, зазначатиме підставу для проживання. Ще однією перевагою для всіх може стати запровадження реєстрації на базі демографічного реєстру.

Єдина система реєстрації надасть можливість обміну даними між різними державними органами та звільнить громадян від необхідності отримання і подання нескінченної кількості довідок про реєстрацію місця проживання, склад сім’ї та кількість зареєстрованих.

Затяжна реформа реєстрації місця проживання в Україні найближчим часом може завершитись.

Експерти Офісу реформи адмінпослуг розробили і представили законопроект, робота над яким тривала протягом 2017 року та включала консультації із 6 центральними органами, опитування органів реєстрації та вивчення найкращого міжнародного досвіду 15 країн.

Необхідні зміни наразі проходять погодження та доопрацювання Робочою групою при Міністерстві внутрішніх справ.

Варто пам’ятати, що Україна – не перша країна, яка проходить шлях переходу на декларативний принцип – доріжку вже протоптано. Залишається тільки пройти її швидко, не збавляючи обертів.

Про це заявив прем’єр-міністр України Володимир Гройсман, повідомляє “Інтерфакс-Україна”.

“Не потрібно винаходити велосипед, він винайдений у всіх країнах світу. Подивіться, як живуть люди, а у нас – не встиг вийти на пенсію, як уже помер. Це велика проблема і виклик для всіх нас”, – наголосив прем’єр.

Як зазначив очільник Кабміну, первинним рівнем медичної допомоги у державі стане формування інституту сімейного лікаря. Тим часом вторинний рівень буде розвиватися на міському рівні.

Таким чином третій рівень буде запроваджуватися в обласних лікарнях, яким буде надано більш якісне обладнання. Це означатиме спеціалізовану медичну допомогу з високим рівнем складності.

“Обласна лікарня не буде виконувати рядові втручання. Якщо мова йде про надскладні втручання – це четвертий рівень, столичні лікарні, лікарні системи АМН України, де є відповідне обладнання та фахівці, які виконують надскладні маніпуляції, наприклад, трансплантацію органів”, – пояснив Гройсман.

За його словами, система охорони здоров’я буде фінансуватися у інший спосіб. Зокрема йдеться про інвестування у конкретних пацієнтів та медичні послуги.