І хоч Маркус щодня публікує у Twitter жахливі кадри розбитого українського міста, але один із останніх його знімків зараз розлетівся по усьому світу. І на це фото, пишуть користувачі соцмереж з різних куточків планети, дивитися без сліз неможливо.

Мова йде про фотографію, зроблену, як написав Ям, “у 18 день російського вторгнення”.

На цій світлині чоловік втішає наляканого після бомбардування в Ірпені пса, який через страх не може рухатися.

Відомо, що чоловіка, який притулився до собаки, намагаючись втішити і розворушити чотирилапого, звати Андрій Кулик.

Світлину уже перепостили у своїх акаунтах тисячі людей – від журналістів до зоозахисників усього світу.

Додамо, що того ж дня Ям зняв ще фото, на яких показані біль і розпач людей, які втратили домівки через дії російських окупантів, а також розбите армією РФ мирне місто.

Польща вже змушена закрити пункт пропуску з Білоруссю через цю ситуацію і мігранти розбили на кордоні табір. На відео потрапив момент, як мігранти викликали сльози у дитини за допомогою сигаретного диму.

На відео, яке розмістили в Twitter видно, що хлопчикові спеціально випускають в очі сигаретний дим, щоб він заплакав.

Дитина повинна була заплакати перед тим, як давати коментарі журналістам на камеру.

Чоловіки тримали дитину з двох сторін, а ще один тримав у обличчя дитини запалену сигарету і випускав йому дим прямо в очі.

Дитина при цьому не пручалася і слухняно терпіла. Судячи з його реакції, він розумів свою “відповідальну місію”, тому стійко переносив всі знущання.

Однак маніпуляції з сигаретним димом не сильно допомогли мігрантам, через те, що сліз було зовсім небагато.

Хлопчика все одно відправили до журналістів, і він дав інтерв’ю на камеру. При цьому він виглядав сумним і пригніченим.

Imigranci dmuchają dymem papierosowym w oczy dzieciakowi żeby potem udzielił szczerego wywiadu białoruskiej TV pic.twitter.com/kRZBvX99GL

— Dariusz (@PanDariuszP) November 8, 2021

Про це вона розповіла в бесіді з DOROTYE.

“Я вважаю, що людину потрібно запам’ятовувати живим. Я зібралася в купу, у мене було багато роботи. Я для себе в той момент зрозуміла, що мені не можна опускати руки, тому що є мама. І я можу її втратити, якщо дозволю собі розклеїтись “, – розповіла артистка.

Каменських зазначила, що її батько помер не через коронавірус. Причиною смерті став його вік. За її словами, звичайно у нього були якісь хвороби, як і у всіх людей похилого віку, але нічого серйозного.

“Найголовніше, що він пішов у свідомості і я його запам’ятала …”, – на цьому моменті співачка розплакалася.

“Зараз, прости. Все добре, я просто сумую дуже”, – сказала крізь сльози Каменських.

На сторінці соціально-мистецького проекту “Пісні війни” у соціальній мережі Facebook з’явилася молитва, створена спеціально до Різдва.

Спочатку пісні на професійній студії звукозапису створюються українськими воїнами, які воювали і досі захищають наші території на сході України. Це шостий сингл проекту, який був створений ще в 2016 році. Автором слів і музики цієї сучасної колядки є український воїн і бард Зіновій Медюх, відомий також як Зеник з Майдану. Виконують її сам автор, співачка Оксана Муха і вокальна формація Піккадійська Терція.

На Різдво, на Святий Вечір, позбиралася малеча,
Мати кутю вже поставила на стіл.
В хаті в нас когось бракує: «Діти, тато, наш воює,
Молимось, щоб повернувся він (2 р.).
ПРИСПІВ:
Та молитва на Різдво збереже в бою його,
І Оленка зачекалась свого тата.
Миколаї всі святі, поверніть його мені,
І не треба більш нічого дарувати (2 р.).
II.
Богородице Маріє, чорний вітер з сходу віє,
Хочу я, щоб оминув він нашу хату
Наш Івасик народився, в нього зубчик лиш пробився,
Він ні разу ще не бачив свого тата (2 р.).
ПРИСПІВ:
Та молитва на Різдво збереже його в АТО,
І Оленка зачекалась свого тата.
Миколаї всі святі, поверніть його мені,
І не треба більш нічого дарувати (2 р.).

III.
Миколай поправив вуса, почесав по бороді,
Запитав у всіх ангелів – тих, що були на війні:
«Чи живий Оленки тато, чи поверне до села?».
Не беруть його гранати – Богородиця спасла.
ПРИСПІВ:
Та молитва на Різдво берегла його в АТО,
І Оленка дочекалась свого тата.
Миколаї всі святі зберегли його мені,
І не треба більш нічого дарувати (2 р.).

Так, вона виступила разом з переможцем одного з сезонів “Танців” Ігорем Кузьменком. Дівчина хотіла своїм прикладом показати, що в житті немає нічого неможливого. Її номер показали в прямому ефірі “1+1” (щоб подивитися відео, доскрольте новину до кінця).

Карині ампутували ногу в 2018 році. У дівчини була вроджена спинно-мозкова грижа, яка дала ускладнення на ногу. Після вагітності стан дівчини погіршився.

“Я людина з інвалідністю – два роки тому я втратила ногу. Танці повернули мені віру в мої сили. У мене була вроджена грижа… А після вагітності мій стан тільки погіршився – ногу довелося ампутувати, інших варіантів не було. Це був крах…” – поділилася історією Статищак.

“Спочатку було важко не те що танцювати, а просто ходити, зробити крок. І зараз буває максимально боляче. Іноді потрібно випити знеболююче і просто йти працювати далі. Це мій головний танець за життя – якщо хоч одна людина надихнеться моїм прикладом – чи це не щастя”, – підсумувала дівчина.

Ведуча ток-шоу “Право на владу” Наталя Мосейчук не справилась з емоціями і розплакалась в прямому ефірі програми, коли читала лист доньки загиблого героя Небесної сотні.

Майдан досі залишається нерозслідуваною трагедією. За шість років, які минули від масових розстрілів у Києві на головній площі столиці, українці так і не отримали відповідей на болюче питання: коли будуть названі та нарешті покарані винні у цьому страшному злочині?

Невідомі деталі, поховані під товстим шаром брехні та забуття, влада взяла курс на дегероїзацію Майдану, проводячи його під прапором чесності і розвінчуваності міфів. А рідні загиблих героїв всі ці шість років щодня відчувають пекучий біль втрати.

Наталя Мосейчку зачитала в ефірі “Право на владу” листа доньки одного з таких героїв, та не змогла стримати сліз.

“Я цей пост побачила кілька днів тому і кілька днів я до нього повертаюся, але читати його неможливо. Я зараз змусила себе і попросила Вас його почитати не для того, щоб поставити театральну паузу, щоб люди встали, згадали загиблих на майдані, щоб був такий жалобний момент. Тому,   що шість років ми вставали і ми згадували цих людей, і мит їх досі пам’ятаємо, але нікого ж не повернеш. І на тлі того, що відбувається зараз з Майданом, на тлі дегероїзації, десакралізації Майдану, хоча все це відбувається під прапором чесності і розвінчування міфів, читати це всерівно боляче. Тому що ця дитина залишилася без тата. І ми говоримо не про одну дитину, не про одну долі, я гадаю, покоління три, тому що це друге покоління з горем і болем, мама – перше покоління, ну а є ще онуки, тому що в декого з майданівців вони залишилися. Три покоління однієї країни в горі, три покоління однієї країни не знає правду про Майдан,  зазначила Наталя Мосейчук.

Труни, загорнуті у прапор України, винесли з літака і повантажили в катафалки.

Всіх загиблих зустріли траурним маршем. Також поруч стояли військові з прапорами держав, які втратили в катастрофі своїх громадян.

Напередодні, 11 січня Іран офіційно повідомив, що український літак МАУ в Тегерані 8 січня був збитий випадково.

Повноцінний доступ від іранської сторони до уламків літака МАУ українські експерти отримали лише 10 січня. Через тиждень стало відомо, як Іран заважав розслідуванню українців. Також з’ясувалося, що на місці трагедії були помічені мародери, які розбирали речі загиблих пасажирів.

Президент України Володимир Зеленський заявив, що наша країна чекає від Ірану повного визнання провини в катастрофі літака МАУ, офіційних вибачень, покарання винних і виплати компенсацій.

Президент країни Хасан Рухані сказав, що шкодує про трагедію і приносить глибокі співчуття у зв’язку з катастрофою. Він повідомив, що країна виплатить компенсацію родинам 176 жертв.

В “Міжнародних авіалініях України” повідомили, що знали про те, що літак Boeing 737 зазнав аварії не випадково.

Раніше президент записав відеозвернення через катастрофу літака МАУ в Ірані, де зазначив, що буде проведено розслідування авіакатастрофи в Ірані.

Як відомо, аварія літака української авіакомпанії МАУ в Ірані сталася вранці 8 січня.

Літак, на борту якого знаходилися 167 пасажирів та 9 членів екіпажу, виконував рейс із Тегерану до Києва. Серед загиблих було 11 громадян України.

Нагадаємо, українці несуть квіти та свічки до до термінала D аеропорту «Бориспіль», щоби вшанувати пам’ять загиблих пасажирів та членів екіпажу літака Boeing-737-800 компанії «Міжнародні авіалінії України», що розбився в Ірані.

Четвер, 9 січня, оголосили днем жалоби в Україні у зв’язку з катастрофою літака МАУ в Ірані.

Люди проходили повз, бо думали, що дівчинка плаче через який-небудь двійки або подібні нісенітниці. Джерело.

Я теж пройшла повз, але щось змусило мене повернутися і наздогнати її.

— Ти чого плачеш? — питаю.

Дівчинка все ж відповіла:

— У нас уроки раніше закінчилися, два англійських скасували. Мама на роботі, а бабуся кудись пішла, вдома нікого немає, я не знаю, що робити. Треба подзвонити мамі, а у мене грошей немає на рахунку.

— І ти через це плачеш?

— Ну, да.

— У даєш! Розвела сльози на порожньому місці. Диктуй номер, зараз я твоїй мамі подзвоню.

Набрали маму, поговорили. Та сказала:

почекати на лавочці біля під’їзду, тому що, бабуся скоро прийде. До кінця розмови з мамою дівчинка висушила сльози і навіть посміхалася.

На прощання я сказала їй, що в світі дуже мало речей, через які дійсно варто засмучуватися. І якщо наступного разу їй знадобиться допомога, нехай не плаче, а звернеться до якої-небудь симпатичної дівчини на вулиці, на зразок мене!

Мораль цієї історії така: іноді, щоб допомогти людині, не потрібно робити якихось серйозних зусиль. Особливо це стосується дітей, тому що вони недосвідчені в цьому світі, і часто приймають дрібну неприємність за велику біду.

І навіть якщо дитина дійсно плаче через двійки, просто підійдіть і скажіть, що це не трагедія, просто треба наступного разу підготуватися до уроку краще, і тоді обов’язково буде «відмінно».

Дайна і Метт Мейгер — молода пара з Челсі, штат Мічиган, США. В минулому році вони з нетерпінням чекали на народження своєї донечки Луелли. Після 18-годинних сутичок Дайна зовсім ослабла, а серцебиття Луелли почало сповільнюватися. У матері і дочки сильно піднялася температура. Метт і Дайна молилися, щоб все пройшло успішно, і 23 жовтня Дайна народила.

Зовсім недавно Дайна поділилася історією, яка швидко розійшлася по Інтернету, не залишаючи нікого байдужим.

“У перший раз, коли ми зважилися залишити доньку вдома, ми вирушили до церкви. Там один з місіонерів розповів випадок, який запав мені глибоко в душу. Цей місіонер побував в одному з дитячих притулків в Уганді.

Насправді він бував у багатьох з них, але саме цей відрізнявся від інших. Чоловік зайшов у дитячу кімнату, де було понад 100 ліжок, в яких лежали немовлята. Він здивовано прислухався і не повірив своїм вухам — стояла приголомшлива тиша.

Звук, який ніколи не присутній там, де є маленькі діти. Але тут, у кімнаті з більш ніж 100 малюками, стояла саме вона, моторошна тиша. Він повернувся до няньки і запитав, чому так тихо. Відповідь, яка пролунала, змусила мене здригнутися. Я ніколи, НІКОЛИ в житті не забуду її.

Медсестра подивилася на місіонера і сказала: “Після того, як вони потрапляють до нас сюди і плачуть незлічену кількість годин, проходить тиждень, коли вони заспокоюються, розуміючи, що ніхто до них не прийде…

… Вони перестають плакати, коли розуміють, що ніхто не прийде до них. Ні через 10 хвилин, ні через 4 години, можливо, ніколи…”.

Моє серце ніби розбилася на частини, і я ніяк не могла зібрати його по шматочках. В мені загорілося бажання дати обіцянку. Обіцянку самій собі.

Ми прийшли додому. В ту ніч, поки Луелла спала, притиснувшись своїм маленьким тільцем до мене, я дала їй обіцянку. Що я завжди буду приходити до неї. Завжди! В 2 години ночі, коли почую плач, я прийду! Коли їй вперше буде боляче, коли її серце буде розбите в перший раз, ми прийдемо до неї. Ми будемо поруч, підтримаємо, дозволимо їй самій приймати рішення, але будемо поруч.

Вона побачить, як ми плачемо і засмучуємся, адже плакати і відчувати — це нормально. Вона буде знати, що ми — її безпечне місце. Ми завжди будемо поруч”.

Поїхала навмання, світ за очі. А рідним написала записку, що пішла топитися у Дністрі. Мене навіть шукали тиждень, але не знайшли. Зробили символічну могилу без тіла, до якої згодом і дорогу забули. І я змусила себе забути колишнє життя. Правда, років зо два у страшних снах до мене поверталося минуле. Дивилося на мене очима донечки та волало п’яним голосом чоловіка. Тривало це доти, доки не зустріла Майкла, теперішнього мого чоловіка. Із ним забула про все. Доньку мені замінили його троє дітей. Я вирвала все і всіх зі свого серця, зі споминів, з думок.

Багато хто мене осуджуватиме, читаючи це зізнання, але я рада, що саме через мою втечу донечка отримала шанс на життя, здоров’я, добрих прийомних батьків, а тепер і заміж: вийшла. І я точно знаю, що все у неї буде гаразд. А залишити дитину, родину та ще й написати про власне самогубство мене змусило важке життя і обставини. …Заміж я вийшла пізно, у 35. Доти все були не ті й не ті.

Я жила в маленькому містечку, працювала вчителькою англійської мови. Ще у студентські літа мала кавалерів та романи, але вони нічим, крім кількох ночей, не закінчилися. Не встигла я й озирнутися, як роки проминули. Мої ровесники вже мали дорослих дітей, а я уже й не сподівалася на сімейне життя. Думала, до старості буду сама.

Проте у нашій школі з’я вився Олег, новий учитель музики, котрий після розлучення повернувся до матері. Адо того проживав із дружиною у Львові: Високий, поставний, із чудовим голосом та проникливими чорними очима. Він одразу мені сподобався, але я навіть не сміла нічого такого думати. Це й привабило чоловіка до мене, як він згодом зізнався. Бо навіть заміжні вчительки бігали навколо нього, сподіваючись на прихильність новенького. А я нічого такого не робила. Сиділа в учительській у куточку, змучена життям, й увесь час читала книги англійською.

“Може, розкажете мені, Оксано Ігорівно, що ви так ретельно щодня читаєте? Але не тут, адесьу місті, за кавою”, — тихо сказав мені одного разу той музикант і навіть до болю стиснув мою руку. “А чому б не розказати, розкажу, лише б кава була добра і смачна”, — відповіла я. І навіть здивувалася власній сміливості. У цьому реченні знову ожила невгамовна дівчи-на-студентка, яка анітрохи не соромилася чоловічої уваги. Куди й поділася затуркана вчителька.

І наступного дня відбулася наша зустріч, ми пробалакали майже півдня. Про все на світі. А ще через тиждень вирі -шили побратися. Що правда, Олеговій матері я була не до вподоби. Вона щодня згадувала попередню невістку, її витонченість, уміння одягатися і найголовніше — чимале придане.

“А ти в порівнянні з Олею — ніхто”, — не раз дошкуляла мені словами свекруха. Та я не зважала, бо була щаслива з коханим. Ще щасливішою стала, коли дізналася, що ношу під серцем дитя. “Та в такому віці онуків колихати, а не про дітей думати! — соромила мене чоловікова мати. — Гляди, бо народиш нам розумово відсталого каліку, а ми його виховувати не будемо, викинемо, як собача, нехай живе в дитбудинку”.

І наврочила! Через постійні сварки зі свекрухою та чоловіком (бо за два роки сімейного життя Олег почав добряче зазирати в чарку) вагітність моя була дуже складною. Донечку я народила передчасно. Дитя було кволе й нежиттєздатне. Лікарі казали, що більш ніж три дні не проживе. Але Наталя вижила. Та її діймали судоми.

Нічого доброго ніхто не прогнозував. А свекруха їла живцем, Олег щодня пиячив та вже почав на мене й руку піднімати. Мої батьки також радили залишити дитя та повертатися до них і “навіки забути ту проклятущу родину”. Жити далі в такому пеклі було несила. Дивитися на страждання дитини вже не могла. Й одного ранку я підвелася, взяла зі шафи всі гроші, що зібрали ми з Олегом на купівлю нової квартири, і рушила світ за очі.

А перед тим написала записку, що йду топитися у Дністрі. “Якщо дитина має жити і бути здоровою та щасливою, вона буде такою й без мене, якщо ні — нехай діється Божа воля”, — думала я, втікаючи з остогидлого дому. Швидко сіла в потяг до Львова, там купила квиток до Варшави.

У польській столиці на кілька днів залишилася у своєї знайомої зі студентських часів, котра вийшла заміж і щасливо жила зі своїм Ольгердом. Розповіла їй про все, лише про донечку змовчала, бо знала, що Олена, тоді вже мама чотирьох дітей, ніколи не схвалить мого ганебного вчинку. За кілька тижнів знайшла роботу. Але не знайшла спокою.

Пішла до церкви, висповідалася, але навіть священик, який, напевно, чув не одну сповідь, був вражений моїм вчинком. Не мала спокійного ані дня, ані ночі. Років зо два я їла себе по-їдом. Азгодом минулося. Я назбирала грошей, купила у знайомих росіян нові документи та нелегально виїхала до США. Опинилася у Чикаго. Там доглядала стару єврейську родину.

І там же познайомилася з Майклом. Невисокий, проте спортивний і підтягнутий чоловік часто приходив до церкви. Сідав біля мене в куточку та зосереджено молився. Якось ми перемовилися кількома фразами. Згодом я дала волю сльозам, почуттям і виговорилася. Майкл довго мовчав, а потім узяв мене за руку та привів до свого дому.

Там розповів, як лишився удівцем, як йому важко з трьома дітьми, і запропонував виховувати його двох доньок і сина. “Допоможи мені, і хтось так само допоможе твош дитині, — тихо казав мій новий знайомий. — Напевно, найбільше допоможе Бог.

Повір, якщо ти вирішила таким чином попрощатися з минулим життям, то не треба вже його згадувати”. І відтоді мені й справді стало легше. Не було нічних жахів, кошмарних снів, гірких думок. Я заспокоїлася та взялася за виховання Міраї, Алекса і Джесі-ки… Тим часом Наталю свекруха таки віддала до інтернату. Та Всевишній не залишив мою дитину, її удочерила родина священика із Житомирщини.

Нові батьки зробили все, аби моя донька стала повноцінною людиною. Хоча й не до кінця здоровою. Нажаль, і дотепер Наталя зрідка має епілептичні напади. Та це не завадило їй добре закінчити школу, навчитися гри на фортепіано, співати в церковному хорі, згодом вступити до музучилища. Про те, що вона нерідна, прийомні батьки їй сказали. Але остаточно травмувати маленьку душу не хотіли, тому про записку і про “самогубство” матері, “добросердну” бабусю та батька алкоголіка таки промовчали.

Через 20 років, неначе в кі-носеріалі, я зустріла в Америці свою сусідку, котра приїхала на заробітки. Та була неймовірно здивована, що я жива і що маю добру родину. Звісно, вона не оминула нагоди сказати мені, яка я rope-мати, та повідомити, що Наталядавноудитбуди-нку. І через роки біль знову повернувся. Я захотіла знайти свою донечку. Бо ж навіть не знала, чи жива вона.

Найбільше боялася почути, що її вже нема на цьому світі. Та все скінчилося добре. Не буду описувати, якими правдами і неправдами шукала свою дитину, скільки грошей та сили треба було, аби я побачила Наталочку. І мені це вдалося. …Переді мною стояла висока чорноока красуня. І в мене знову не було жодних емоцій. Ця дівчина була мені чужою. Та я щиро раділа, що в неї все гаразд. Коли я оповіла Наталі усе, вона не здивувалася, а подякувала мені, що я залишила її. “Бо хто знає, щоб зі мною було б, якби мене не взяли до себе мої батьки, — сказала донька спокійно.

— А ви виховали трьох чужих дітей і тим спокутували свою провину. Ви зробили добро, воно вам й повернулося. Не скажу, що я вам дуже рада, але й цуратися також не буду. Побудьте на моєму весіллі й повертайтеся до Америки. У мене вже є батько і мати. До речі, рідним я скажу, що ви — моя двоюрідна тітка”. Ось так і закінчилося знайомство з моєю Наталею.

Більше не вертатимусь в Україну. Мені значно ріднішими стали діти Майкла. Бог забрав у мене родину і дав мені нову, ріднішу. І Наталя жива, можна сказати — здорова, має прекрасних опікунів. Нехай буде щасливою. А я зроблю все, аби щасливими були мої американські сонечка. Чи зрозумієте ви мене…

Священик вийшов на сцену в рясі і проникливо виконав пісню Миколи Мозгового “Материнська любов”, в результаті розгорнувши до себе всі чотири крісла зіркових тренерів.

Кароль, яка повернулася останньої, не змогла стримати нахлинули на неї емоцій.

“Боявся того, що повернуться навіть двоє. Хотілося б, щоб повернувся тільки один. Так було б трохи легше для моєї гордині”, – зізнався священик.
За словами Олександра, він не ставив своєю метою мотивувати людей прийти у храм, а просто хоче бути нагадуванням про те, що є інший світ – світ душі.

“Я постараюся приймати участь в тому, що приносить справжню радість людям і трохи усуватися там, де буде просто розвага”, – говорить священнослужитель.

Отцю Олександру було нелегко визначитися з вибором зіркового тренера. За словами протоієрея, йому сподобалося, як казав Сергій Бабкін, але він зовсім не знайомий з його творчістю.

Він також вирішив не йти в команду Джамали, щоб не ставити зірку в незручне становище, адже вони сповідують різну віру (нагадаємо, що Джамала – мусульманка. – Ред.).

У підсумку Олександр Клименко вибрав Тіну Кароль, яка зізналася, що це величезна відповідальність для неї.
За лаштунками священика підтримували дружина і троє дітей. Зазначимо, що скоро батько Олександр стане батьком в четвертий раз. Він служить в невеликому храмі в місті Березань Київської області, а також вже десять років допомагає як тюремний священик.

27 серпня, стартував сьомий сезон шоу “Х-Фактор” на телеканалі СТБ.

 

Незважаючи на те, що всі судді журі російськомовні (Андрій Данилко, Юлія Саніна (фронтвумен гурту «The Hardkiss»), Антон Савлепов, музичний продюсер Костянтин Меладзе ) як і сам виконавець з Кривого Рогу, чудова пісня покійного Андрія Кузьменка взяла гору, зазначають Патріоти України.

Своїм чудовим мелосом та мелодичною мовою змінила атмосферу в залі, звісно і завдяки майстерності обдарованого криворіжця.