Є події, які ділять наше життя навпіл, брутально руйнуючи той світ, який вибудовувався десятиліттями… Війна перекреслила більшість з того, чим я дихала всі ці роки третього тисячоліття. Замість сенсу — лише безутішні варіанти імітації якогось існування і одне-єдине бажання — убивати ворога, нищити орду сатанистів як всесвітнє зло, яке не те що не можна залишати непокараним, його взагалі не можна залишати… Раз у раз повертаюся у той сонячний день — свято пресвятої Покрови 14 жовтня 2000 року, коли Господь дав мені сина. Я назвала тебе Теодором. З першої ж миті нашого знайомства мене знесла хвиля неймовірно щасливого материнства. Я націловувала рожеві п’яточки, люляла, співала, насолоджувалася зв’язком, який буває тільки між матір’ю і дитиною. І побігли, ніби стрічка кіно, дні та роки. Перші кроки, перші слова, перша коляда. Пригадую, як ретельно старший брат Адам разом із тобою вчив колядки, щоб на Різдво сповіщати добру новину з користю для вашого спільного бюджету… Потім Адам разом із другом записалися у секцію карате, і ти став відвідувати заняття разом із ними. Ти був у групі молодший від усіх на 3 — 4 роки, але це не завадило тобі бути нарівні зі старшими. Ти ріс міцним, гармонійним, спокійним та виваженим. Твої вчителі знали тебе як учня з цікавим світоглядом та оригінальним мисленням. Ти мав багато захоплень — грав на піаніно, на гітарі, в театрі! Багато малював та робив поетичні спроби. Ти грав у театрі “З вулиці на сцену” у виставі “Майже Гоголь, майже Вій”. Але коли тобі запропонували стати моделлю — обурився. Такий кумедний був… Останній епізод у кольоровому кіно — це твій день народження, 14 жовтня 2021 року. Ми провели його разом, просто ти і я… Гуляли в місті, потім у торговельному центрі купили джинси твоєї улюбленої фірми й обідали в ресторанчику… Говорили про все на світі та сміялись, сміялись, сміялись… За декілька днів ти підписав контракт із ЗСУ, був дуже гордим і щасливим, що пройшов тестування у ряди морської піхоти. Ми прощалися спішно — коротко обійнялися перед дорогою. Ти писав мені, що все добре, що зустрів справжніх друзів — братів, що згадуєш рідний дім. Ти приїхав на Новий рік додому лише на добу, щоб зустріти 2022-й разом з коханою Юлею, мене на той час не було в Україні… А вже у лютому ти сказав Юлі, щоб приїхала до тебе не пізніше 18 — 19 числа, бо на наступні вихідні вже буде війна… Ти скинув мені декілька світлин з коханою, розказав, яка чудова в тебе дівчина — і моя майбутня невістка… 24 лютого о 5.00 вас підняли по тривозі. Ти швидко мені передзвонив і попросив благословити тебе на війну. Спросоння я не зрозуміла, наскільки це серйозно, і просто попросила тебе всюди, куди б ти не йшов, пускати вперед Ісуса, і йти за Ним. Я читала акафіст до Богородиці й псалтир у святому переконанні, що кожного ранку отримаю від тебе 4.5.0. Так і було. Двадцять три дні війни… Ми перестали говорити по телефону, лише переписувались у вайбері та телеграмі. Разом із новинами про війну поступово стали зникати й розчинятися кольори, але ми ще продовжували спілкуватися короткими есемесками. Ось що писав мені з війни ти, мій коханий син Теодор: — Слава Україні, мамо! Вони пішли в наступ, атакували з різних сторін — Все буде добре, мамо. Я подзвонив братові Піо й отримав від нього благословення, весь монастир за нас молиться. (Монастир василіян у Херсоні, де Теодор бував раніше, коли проходив християнські табори на Джирилгачі.) — поки що Миколаїв відбили — у сзч не буду втікати — морська піхота не здається — 4.5.0., місто під контролем — тримаємо оборону міста — вони деморалізовані — 4.5.0., деякі йдуть на наш бік — у нас тихо декілька годин — все на нашу сторону грає — в рашці будуть бунти, тоді вони прокинуться — 4.5.0., новини читаю і тільки радію — бомжі у Львові допомагають збирати пляшки на бандера-смузі!!!))) — це все серйозно, мамо! — сьогодні була наша черга їх бомбити — обіймаю тебе — 4.5.0., все добре, Мамо! Слава Україні! — все добре й тихо — настрій на висоті — 4.5.0. Україна переходить з режиму оборони в режим контрнаступу — мам, щоб ти розуміла, вчора колона 50 танків їхала. сюди. вони всі порозбігались. вчора ще вертушка хотіла приземлитись. ми вже готові були зустріти. але вони махали руками з вертольота, щоб наші не вбивали. скинули броню, зброю. десантувались голі, босі й порозбігалися у різні сторони — 4.5.0. з Криму лізуть, все знають. 4 крейсера гуляють під Одесою, бояться заходити — Мамо, весь світ тепер знає про Україну! — у нас купа грошей, ми будемо в ЄС! в НАТО! — болючий цей шлях. Але ми доказали всім! — я гордий, що я в най-найкращій армії світу! — 4.5.0. Героям слава! зі мною все добре, настрій ок. Звик, така наша доля — Мам, тут гради. я цілий, здоровий пишу. електрики нема, київстар вишка лягла. я живий, мам — 4.5.0. тамада хороший і салюти цікаві. вони не взяли місто. не дамо — люблю, цілую. тримайся, мамо 4.5.0. — це твій останній меседж, датований 18 березня. 1-ша година 42 хвилини… Напередодні, у четвер, 17 березня, о 10-й вечора, моє серце розривалося від хвилювання, я набрала тебе й почула твій голос. Ми говорили довго, хвилин 15. Я мліла від щастя чути твій голос, за яким так заскучила. У ньому не було жодного хвилювання, жодного страху чи невпевненості, тільки мир, спокій і залізна витримка в голосі… Яка ж я була щаслива тебе чути!!! Ти заступив у наряд о 4-й ранку, разом з тобою на бойовому посту був ще Тимур, твій побратим. А о 5-й годині 9 хвилин пряме попадання ворожої ракети у військову частину в Миколаєві віднесло твою чисту душу, мій дорогий лагідний сину, до вічних осель. Я довідалася про це не одразу, ще днів п’ять я божеволіла, поки тривали розкопки казарм. І аж 23 березня, на день ангела Галини, син Адам подзвонив мені й сказав: “Мамо, Теодора з нами більше немає…” Синочку, Теодоре… Тепер ти лежиш за 15 хвилин ходьби від нашого будинку, на Алеї Слави, неподалік обеліску із Архистратигом Михаїлом, що береже спокій полеглих синів України на Личаківському кладовищі. Я хотіла поховати тебе на нашій малій Батьківщині, на Кропивниччині, там, де лежить рід моєї матусі. Але пані з Міністерства оборони сказала: “Це вже не тільки ваш син, це син України… Йому належить бути там, де герої”. Скоро Великдень… Я мушу вчитися жити без тебе. Робити щось для України, яку ти так любив… Я буду робити. Я буду воїном, лише на своєму фронті, сину, щоб ти був впевнений, що навіть після твоєї смерті є кому любити й захищати Україну. Але навіть якщо мені вдасться убити тисячу нелюдів — це не загоїть моєї відкритої рани… Це не виправить тої кривди за убитих дітей Бучі й Маріуполя, які мене болять так само, як ти… Я більше не боюся смерті. Я не знаю, коли ця година прийде до мене, але я знаю, що там, де ти, — там тільки світло й радість. І мені треба жити так, щоб по завершенні земної мандрівки я також пішла туди, де зможу нарешті пригорнути й поцілувати тебе, мій сину, мій дорогий захиснику України. Галина ОСАДЧА

Мати загиблого 12-річного Енді Шеріл Хадсон виклала у “Фейсбуці” фото, на якому зображений мертвий хлопчик в труні. Багатьом здалася б дивною така дія матері, але убита горем Шеріл Хадсон пояснила, чому знайшла в собі сили зробити фото і викласти його в соцмережі.

Справа в тому, що 12-річний Енді покінчив життя самогубством через хуліганів, які постійно його тероризували в школі. Батьки хлопчика повідомили про ситуацію, що склалася вчителям, але, за словами Шеріл, за цілий рік цькування з боку однокласників ніяких заходів не було прийнято.

Енді не витримав постійних знущань і вирішив покінчити життя самогубством. Шеріл зробила його останнє фото під час прощання і виклала знімок в Мережу, щоб це побачили ті, хто зацькував хлопчика.

“Я сподіваюся, що після цього не тільки кривдники мого сина, але і всі, хто робить те ж саме, задумаються і переглянуть своє життя, припинять насильство над іншими”

Смерть дитини стала для Шеріл жахливою трагедією, але жінка має намір тепер боротися з насильством серед дітей та підлітків. Вона сподівається, що смерть Енді послужить хорошим прикладом для всіх.

Але часом трапляється так, що діти покидають нас…, передає Ukr.Media.

Річард Прінгл втратив свого 3-річного синочка на ім’я Х’ю через внутрішньочерепний крововилив.

Через рік після його трагічної загибелі вбитий горем батько на своїй сторінці у Фейсбуці написав 10 важливих речей, які він усвідомив тільки після втрати сина.

1. Не буває занадто багато любові.

2. Ви володієте достатньою кількістю часу. Ви можете хоча б хвилинку виділити для гри з дитиною. Нічого не повинно бути важливіше.

3. Частіше фотографуйтеся і знімайте відео з дитиною. Ви ніколи не можете знати напевно, що цей момент не останній.

4. Не варто «купувати» дітей подарунками і грошима. Краще витратьте на них свій час: вирушайте на море, сходіть в похід або в парк пострибати на батуті.

5. Слухайте музику і співайте разом. Ми з Хьюї любили співати пісні в авто, на прогулянці, вдома. Я прокручую ці моменти.

6. Цінуйте час, проведений разом. Спільні вечері, читання казок, лежання на дивані — за цими простими речами сумуєш найбільше.

7. Завжди цілуйте своїх близьких на прощання. Можливо, це буде останнім, що ви зробите для них.

8. Вмійте розважатися. Неважливо, що ви робите — гуляєте, ходите по магазинах, їдете в машині — не забувайте радіти й сміятися.

9. Обов’язково записуйте всі досягнення вашої дитини. Ці записи дуже приємно буде перечитувати в старості.

10. Якщо у вас є можливість поцілувати своїх дітей перед сном, відвести їх в школу, поснідати з ними, сходити на їх випускний вечір чи весілля — значить, ви найщасливіша людина на планеті. Пам’ятайте про це!