З можливостями, які мали РФ перед нападом на Україну, наївно було розраховувати взяти Київ за 48 годин.

Про це в інтерв’ю “Обозревателю” сказав доктор економічних наук, економіст та соціолог Владислав Іноземцев.

“Дивно вважати, що українці вітатимуть російські війська. Складно знайти когось, хто готовий очолити окупаційний маріонетковий уряд, що керуватиме Україною на користь Москви. Весь цей розрахунок був від початку до кінця хибним”, — каже здивований соціолог.

На це рішення Путін пішов, каже Владислав Іноземцев, тому що вже багато років не “зіштовхується з реальним світом”. У доповідях, які приносять йому на стіл, зазначено те, що він хоче бачити.

“У всіх доповідних записках написано саме те, що хоче побачити; всі його “історичні” статті показують, що він абсолютно не в ладах із реальністю і не знає, та й не хоче знати, історії. Він вважає себе Богом і створює реальність під себе, а з цього виникають помилкові висновки та припущення. Думаю, він ухвалив рішення напасти на Україну, бо мав абсолютно неправильні ввідні дані та безнадійно хвору уяву”, — додав Владіслав Іноземцев.

«Тверезіший погляд на життя», – так одним словосполученням характеризує результати опитування Інституту соціології публіцист і блогер Леонід Швець. Радіо Свобода попросило його проглянути, що відповіли українці на базові соціально-політичні запитання, які інститут ставить респондентам із 1991 року, й оцінити їх через призму 25-ї річниці Незалежності України.

Віра і невдоволення

Віра у краще майбутнє та невдоволення владою найбільше об’єднують українців. Ці чинники серед решти запропонованих респондентам набрали майже однакову підтримку – близько 29 відсотків. Замикає трійку варіант «спільні труднощі життя» (майже 27 відсотків).

Леонід Швець вважає, що у такому виборі українців нічого дивного немає. І звертає увагу на інше запитання до респондентів – про їхні ціннісні пріоритети. Найважливіше для українців – міцне здоров’я, благополуччя дітей, міцна сім’я і матеріальний добробут. «Це – цінності виживання, і такі результати – свідчення суспільства виживання, – зазначає публіцист. – У складній економічній, воєнній ситуації це зрозуміло. Якщо ми відчуваємо, що забезпечене оце найближче коло, можна казати про щось інше, рухатись далі».

Як зауважують автори дослідження, ціннісні пріоритети українців за 25 років майже не змінилися.

Попри те, що українці й далі орієнтовані, перш за все, на піраміду Маслоу, Леонід Швець вбачає у настроях респондентів радше позитив – у форматі, як він сам його характеризує, «незважаючи на». «Незважаючи на невдоволення владою, незважаючи на втрату сподівань на швидкий рух до Європи тощо, все-таки говоримо про надію», – каже він.

«Надія» – слово, яке, за результатами опитування, найточніше характеризує почуття українців, коли вони думають про майбутнє своєї країни. «Ми живемо в напруженому суспільстві, але досі зберігаємо здоровий глузд і можливість адаптуватися до цієї ситуації», – коментує результати дослідження заступник голови Інституту соціології НАНУ Євген Головаха.

За надією, однак, слідують тривога і страх.

Олена Злобіна, заввіділу соціальної психології інституту, однак, зазначає, що всі показники цьогорічного опитування свідчать про поступове зниження психологічної напруги в суспільстві. «Люди починають поступово повертатися до того, що не буде якихось страшних катаклізмів, стає меншим страх війни, страх розпаду країни, з іншого боку, починається зростання відчуття індивідуального впливу на життя», – резюмує дослідниця.

«Важко сказати»

Більшість населення України – 60 відсотків – пишається своїм громадянством. Цей показник дещо знизився, порівняно з попереднім роком, зокрема – й за рахунок зростання кількості тих, кому «Важко сказати»: понад 24 відсотки респондентів не знають, як відповісти на це запитання.

«Коли ми кажемо про пишання громадянством, це політичне питання в тому числі, – коментує Леонід Швець. – Якщо людина каже, що не пишається або що не знає, чи пишатися їй, це може зовсім не означати, що вона щось там заперечує. Але це може свідчити про те, що вона не задоволена ситуацією в державі і тому їй нема чим пишатися. Скажімо чесно: є підстави не пишатися? Так, звісно».

Водночас, за даними опитування, відсоток людей, які вважають себе передусім громадянином України, зріс до 60, порівняно з минулим роком. 22 відсотки респондентів ідентифікують себе, перш за все, з населеним пунктом – містом, селом – де вони живуть.

Як каже Олена Злобіна, у рамках цього питання цікавим є віковий розріз. «Серед молоді вважають себе громадянами України 66 відсотків, а серед людей старшого віку – 53 відсотки. Тобто для молодого покоління ця ідентичність є природньою. Це – нові люди, які не відокремлюють себе від незалежної України, вони є її частиною», – каже соціопсихолог.

НАТО і ЄС трохи втратили в популярності

Орієнтація українців на Європейський союз і НАТО дещо знизилася, порівняно з 2015 роком, але все одно зберігає відрив від довоєнних показників. «Відчуття, що з’явилося розуміння: завтра, післязавтра ми не будемо у ЄС чи в НАТО і побиватися з цього приводу немає сенсу – багато чого ще потрібно зробити, – каже Леонід Швець. – Але, крім цього, ймовірно, є трохи образи чи то пак відчуття того, що вони нам допомагають не так, як ми сподівалися».

Євген Головаха, у свою чергу, застерігає від повернення до невизначеної, багатовекторної орієнтації, притаманної українському суспільству на різних етапах 25-річчя Незалежності. «Так, російський напрямок уже взагалі не обирається, – каже науковець. – Але залишається оцей шлях невизначеності, багатовекторності, в якому Україна існувала аж до Євромайдану».

«У Польщі після розвалу соціалістичної системи теж була погана економічна ситуація. Але консолідованість громадської думки, консолідованість еліти, масової свідомості посприяли тому, що вони цю скруту подолали», – зазначає він.

Директор фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» Ірина Бекешкіна звертає увагу на пункт опитування, який зазнав суттєвих змін упродовж останніх 20 років. Йдеться про запитання «Чи вважаєте Ви за необхідне надати російській мові статус офіційної в Україні?». «З 1996 року в моніторингу було це запитання, тоді була значна підтримка цієї ідеї – майже 51 відсоток, – зазначає соціолог. – Далі поступово підтримка цієї ідеї зменшувалася, але все одно – тривалий час переважала. Тут, до речі, теж мала значення зміна поколінь».

Уперше кількість тих, хто виступає проти надання офіційного статусу російській мові, переважила над кількістю прихильників цієї ідеї в 2013 році. Нині, у 2016 році, таку ідею підтримує менше від третини громадян.

Нещастя допомогло

Результати опитування, представленого Інститутом соціології, Леонід Швець називає «ґрунтом», основою для подальшої розбудови якісного суспільства. На запитання, чи не запізно казати про «ґрунт» на 25-му році незалежності, публіцист відповідає: «Якщо чесно, я казав би про, може, третій рік незалежності. Відрив від радянщини відбувся лише 2,5 роки тому».

«Пуповину було обрізано. Мабуть, усе-таки, не стільки на Майдані, скільки після російської агресії. Не було б щастя, то нещастя допомогло», – каже Леонід Швець.

Акція протесту проти агресії Росії біля російського Генерального консульства у Харкові. Харків, 28 серпня 2014 року

Довідка: Загальнонаціональне опитування населення України було проведене Інститутом соціології НАН України у співпраці з Благодійним фондом «Інтелектуальна перспектива» з 13 червня по 4 липня 2016 року за квотною вибіркою, що представляє доросле населення (від 18 років). Опитування здійснювалося у всіх областях України (крім АР Крим та окупованих територій Донецької та Луганської областей) методом особистого інтерв’ю за місцем проживання респондентів. Усього було опитано 1802 особи. Похибка вибірки не перевищує 2,3%.

Олена Ремовська