Українська жінка-заробітчанка поділилася своєю гіркою історією життя

Таким чином повідомляється, що всі зароблені кошти Марія відправляє дочці Аллі, яка не так давно розлучилася після заміжжя і залишилася з двома дітьми. Через шість років таких пересилок, Алла змогла придбати собі квартиру.

Зараз Марії вже 71 рік, і влітку виповниться рівно 21 рік з моменту, як вона вирушила підкорювати Італію.

Всі їй кажуть, що пора їхати додому, на заслужений відпочинок, і забезпечувати її повинні, а не вона. Але, та відповідає, що їй зараз далеко не до відпочинку, так як старший онук купив собі машину, і частину грошей позичав – потрібно віддавати.

Жінка збиралася пропрацювати ще як мінімум рік, але, її продовжили вмовляти, мовляв, онукам вже 29 і 26 років, дорослі хлопці, які здатні самостійно себе забезпечувати, і у них є мати.

Після того, як Алла знову вийшла заміж, всю увагу Марія переключила на онуків. Оплатила їм університет, купила кожному по квартирі, і продовжує відправляти їм гроші.

Ті, замість того, щоб влаштуватися на роботу, називають її “бабуся банкомат”.

Жінки, з якими Літня жінка зустрілася на вихідних в парку, запитали, куди вона збирається повернутися після заробітків, адже ні Дочка з зятем, ні онуки її не приймуть.

Такі слова було гірко чути, адже, Марія розуміла, що це правда, і прийняла рішення потім повернутися в село, в будинок, який дістався від батьків. А поки що вона продовжує працювати, адже, потрібно віддати борг онука.

1. Перш за все варто попросити про дар покаяння у Бога, готуючись до Сповіді. Повірте, це вкрай важливо. Мубуть не вистачить просто пригадати і перелічити власні гріхи. Такий технічний підхід ще не значить «покаятися». Найважливіше усвідомити, що Бог може і дуже бажає відкрити ваше серце, розтопити лід нечулості, байдужості, запалити лампаду духовної ревності. Існує чудовий постовий текст: «Покаяння відкрий мені двері, Життєдавче». Можна просто у щирості читати його, як молитву.

2. Не добре, коли Сповідь перетворюється на довжелезні діалоги зі священником і збивається фокус уваги на звичайну розмову. Якщо у Вас виникає бажання поспілкуватися попросіть отця про окрему зустріч для цього.

3. Коли не готові сказати про себе все, як є без ширмочок і прикрашувань, краще не імітуйте сповідь. Можливо ви не довіряєте священнику, не готові природньо перед ним відкритися, то пошукайте когось іншого, повірте, ваш парох якось це переживе. Знайдіть когось, кому зможете відкритися щиро і повно.

4. Дуже добре було б почитати якусь вартісну книжку про дар доброї сповіді і назагал дуже корисно читати якісну духовну літературу. Слід обережно відноситися до примітивних брошуркових видань, де пропонуються вірянам примітивні моральні схемки і готові відповіді “на всі випадки життя”. ЦЕ завужує Вашу релігійну свідомість, замість того, щоб відкривати на Христа, чинить Вас людиною з примітивним релігійним світоглядом. Це, до слова, одна з причин, чому у наших храмах можна зустріти злобних фанатиків, які все знають, все розуміють, все можуть пояснити.

5. Можна ще приготуватися до Сповіді, через читання Святого Письма (зокрема Нового Завіту), присвятити більше часу на особисту молитву і відвідування храму, якщо маєте сили і бажання – фізичний піст. Назвемо цей процес -«налаштування струн душі», для того, що добре зазвучав орган нашого серця.

6. Якщо у Вас «не пішла» сповідь через не тактовність, недосвідченність священника, це ще не причина не приходити на сповідь взагалі. Не на висоті бувають лікарі і водії маршруток, але це не означає, що ви не вдаєтеся до них. «гріховну тяганину», він, перш за все, свідок Вашого покаяння. Він мав би дуже обережно допомогти, підказати, інколи скерувати, але не шкодити і не займатися примітивним «допитом».

7. Якщо у Вас «не пішла» сповідь через нетактовність, недосвідченність священника, це ще не причина не приходити на сповідь взагалі. Не на висоті бувають лікарі і водії маршруток, але це не означає, що ви не вдаєтеся до них.

8. Дуже насторожує, коли у черзі до Сповіді починається з’ясовування стосунків «хто за ким стояв». Виникає питання: «А Ви впевнені, що Вам точно до Сповіді?».

9. Відпущення гріхів не обмежуються виключно Сповіддю і розріщенням священника. А хіба, коли ми щиро молимось, постимо, б’ємо поклони, причащаємося Бог не відпускає гріхи? «Принесіть плоди, гідні покаяння». Сповідь – це прагнення повернути русло життя у інший бік.

10. Не варто впадати у відчай, коли не виходить змініти у житті «все і відразу». Світ душі – це поле боротьби тривалістю у життя. Не завжди Бог відкриває плоди наших прагнень і намагань для нашого зору. Для того буде вічність, де буде відкрито чим жило наше серце і чого глибинно прагнули. Готуючись до сповіді було б корисно відкрити «профільну» пристрасть, яка гніздиться у нас, щоб не перелічувати другорядних гріхів.

11. Дуже болячи коли хтось насильно примушує йти інших до сповіді. Цілком можливо, що (ваша дитина, чоловік) підуть до сповіді, бо Ви їх вмовили, але чи буде це насправді таїнством? Я не впевнений. Покаяння – це не одноразова запрограмована акція, це дар Бога, який відкриває людину на інших. Без віри, як добровільного вибору далеко не заїдеш!

12. Не ватро у часі Сповіді переводити «стрілки» на інших. «Отче, я така грішна, але….внуки, невістка, сусідка….» І далі за текстом. Нерідко може скластися враження, що згадані вами люди доручили вам «посповідатися» замість них.

13. Не трактуйте сповідь, як гарчірку для суботнього прибирання. Тут, як на мене, може критися якесь не зовсім вірне бажання «бути чистим», переживати внутрішній комфорт. Це трохи не те. Перед Богом нечисті навіть небеса. Сповідь – це коли ми стаємо перед Богом в правді і без прикрас. Сповідальниця – не місце для красивих історій про себе.

14. Не бігайте до сповіді через будь-яку найменшу дрібницю. Сповідь – це завжди певний підсумок якогось етапу життя, пережитого досвіду, зроблених висновків, тощо.

15. Не формалізуйте сповідь, краще прийміть рішення оголосити війну гріху, що допікає Вам і не сподівайтеся, що Ви самі його подолаєте. Особлива характеристика сповіді – це долання сорому. Це цілком природня аскетика, підняття над самим собою. У ній скрита глибинна педагогіка смирення.

16. Сповідь не перепустка до причастя. Кожному охрещеному відкритий цей дар «пасхального таїнства» – свята Євхаристія. Покаяння це окреме таїнство, коли нам справді боляче за те, що ми вчинили, коли ми бажаємо повернути стерно життя у бік Бога і його правди.

Свою думку священнослужитель озвучив Укрінформу.

“З моєї точки зору, яка обумовлена як догматичним вченням, так і практикою, сповідь як таїнство не повинна здійснюватися онлайн. Це таїнство, яке передбачає особисте спілкування духівника і грішника, що кається, і це спілкування має бути цілком конфіденційних, без можливості будь-якого стороннього втручання. Жоден засіб дистанційної комунікації не дає гарантії, що це спілкування ніхто не втрутиться. Тому я вважаю можливим проводити онлайн духовне спілкування, розмови, у тому числі гріхів і покаяння, але саме таїнство має відбуватися тільки особисто”, − зазначив владика.

Архиєпископ зазначив, що покаяння можливе не тільки при сповіді, але і при щоденної молитви Богу.

“Тому людина, яка відчуває потребу в покаянні, може і повинен відкрити своє серце перед Богом у всякому місці, де він зараз перебуває, і знайти можливість взяти причастя.

В ПЦУ також розповіли, що зараз вшанування святинь в храмах відбувається через поклоніння − а не цілування. До речі, під час обряду причастя використовується не ложка, а спеціальний посудину − дискос.

Українська поліцейська Зоя Мельник, яка опікується правами дітей, поділилася історією Росіянки, яка типова і для України. У ній дівчинка стала заручницею вітчима-алкоголіка, який часто бив її і маму.

Відповідний пост оригінального авторства Світлани Ізрайлни вона розмістила у фейсбук-групі ” захист прав дітей”

“Мені було 8 років, і вітчим бив мене вже тоді регулярно, а не тільки у свята. Спочатку я думала, що за мене заступиться мама. Вітчим був для неї за всіма мірками вигідною партією. З будинком, грошима, руками з того місця, та ще й взяв з доважком. Тобто, зі мною. Золото, а не мужик. Оточення шипіло: хапай, кому ти потрібна ще з дитиною? Вона і схопила.

Рік він не пив, а як тільки народився брат, понеслося. П’яний, з перекошеним обличчям і витріщеними очима, вітчим стискав кулаки, скрипів зубами, звірів і входив в раж, розмазуючи по стінах молоду жінку і дівчину.

У той день він знайшов двійку у мене в зошиті і пішов за скакалкою на двір, щоб «провчити» мене. Я чула наближаються важкі кроки, і, знаючи, що мене зараз чекає, ховалася за маму.

“За справу можна”, – сказала вона і зробила крок убік. У той момент я зрозуміла, що вона ніколи не зможе мене захистити.

Щоб хоч якось показати свій опір, я вирішила, що, як Зоя Космодем’янська, витерплю все з гідністю, щоб не доставляти йому задоволення. Через 10 хвилин ударної педагогіки я вже верещала, як різане порося, ненавидячи себе за те, що я не Зоя. На наступний день я не пішла в школу, тому що не могла сісти на стілець, і сліди від скакалки визирали з форми.

Тоді я стала чекати тата. Я чекала, що він дізнається, як мені погано, приїде, навтикает за мене по перше число і забере з собою. Тато не приїхав ні тоді, ні в найближчі 30 років.

І тоді я стала просити Бога, щоб він допоміг мені. Але він не допомагав. Я подумала, що Бог не робить нічого просто так, і мені треба заплатити. Я обіцяла віддати йому всі свої цукерки, потім обіцяла не їсти цукерки, потім запевняла, що буду добре вчитися, потім, потім, потім.

Поки я чекала Бога, навчилася визначати майбутнє по повороту ключа в замковій щілині. Вчителі не ставили мені погані оцінки в зошиті і Щоденники. Всі знали і робили вигляд, що не знали. Я мільйон разів просила мати, давай підемо. Вона плакала і говорила:»Кому я потрібна з двома дітьми, як мені вас прогодувати, та й корову шкода”. І я зрозуміла, що жінки слабкі і залежні, корова цінніша, а я тягар.

Один раз вітчима п’яного за кермом мотоцикла зупинила тоді ще міліція, інспектори прийшли в будинок і зажадали у мами дати його права. Вона зі страху віддала. Менти взяли з нього грошей і відпустили в сусідньому селі. Він повернувся, вибив мамі зуби прикладом, спалив всі наші документи і мою гру “Монополія”, на яку я збирала півроку. Менти були моєю останньою надією. Після цього я перестала просити.

Я не просила, коли він стріляв нам в спину, коли підпалював в квартирі або погрожував втопити в ополонці. Я не просила, коли він вбив мою собаку, а потім її цуценят. А може, навпаки. Я не просила, коли він вигнав нас в грудні в мороз, і ми ночували в покинутому будинку, обнявшись втрьох на одному ліжку. І моя рука не здригнулася б у християнському милосердя, коли я вже підлітком занесла кочергу над його лисим темечком, якби мати не закричала: “Свєтка, не смій! Посадять!»

Я була агресивна в пубертаті, билася і мене навіть виключили зі школи. На облік в Комісію у справах неповнолітніх не поставили, але інспектор одного разу приходила почитати мені моралі для профілактики. Вітчим викинув її за комір з ганку. Вона пішла і більше не поверталася. А я залишилася там.

Ми пішли від нього, тільки коли мені було вже 16. В один день, в чому були і в нікуди. Я ходила в школу в одному і тому ж одязі, тому що вітчим не віддав нам навіть зміну білизни. У нас не було грошей, їжі, житла. Допомогли односельці:

одні пустили жити в старий будинок, інші потягнулися в нього з авоськами картоплі, банками квашеної капусти і солоних огірків. Мені було нестерпно соромно приймати все це, але я знала, одне слово, і мати повернеться назад. А кому вона ще потрібна-разведенка з двома дітьми і як їй їх прогодувати?

Вітчима в результаті посадили. Він щось вкрав у колгоспі. А я почала знову хреститися в церкві лише пару років тому. Це все, що я знаю про систему, реєстри, контроль, опіку і закон.

Ще я добре знаю співчуваючих і високо моральних, які голосно обурюються, говорять правильними гаслами і закривають щільніше вікна, коли чують крик: «Допоможіть». Які стукають по батареї, тому що сімейний скандал заважає спати, а вранці обговорюють з сусідом-буяном тачки. Які шкодують дітей з неблагополучних сімей, але своїм забороняють з ними дружити і водити їх додому. Які спочатку кажуть, ау, годинник цокає, а потім: яким місцем думала, шалава. Які зараз таврують бідну матір, яка втратила своїх дітей, а завтра закриють очі на синяк у колеги.

Трагедія в Рибінську – це гіпербола того кошмару домашнього насильства, яке твориться щодня поруч. Одна лише різниця: Молчанов цілком може бути психічно хворий, але тисячі інших, що б’ють і принижують своїх дружин, дітей і матерів, цілком собі здорові. І ви їх знаєте.

Хіба хтось реально вважає, що ця нещасна жінка везла своїх дівчаток на забій? Вона просто хотіла для себе і для них кращого життя. Щоб все, як у людей. І кожен, хто зараз гидко самій.

Трагедія в Рибінську – це гіпербола того кошмару домашнього насильства, яке твориться щодня поруч. Одна лише різниця: Молчанов цілком може бути психічно хворий, але тисячі інших, що б’ють і принижують своїх дружин, дітей і матерів, цілком собі здорові. І ви їх знаєте.

Хіба хтось реально вважає, що ця нещасна жінка везла своїх дівчаток на забій? Вона просто хотіла для себе і для них кращого життя. Щоб все, як у людей. І кожен, хто зараз гидко самостверджуючись, пише: “Я б на її місці ніколи…”, сходіть в храм, поставте свічку, подякуйте небо, що ви не на її місці. І замовкніть.

РЅ. Як я це пережила? Я не знала, що це ненормально. У мене все було, як у людей.

“Ми просимо, щоб в наших храмах священики звершували служби без вірних, просимо бути їх на дворі зберігаючи соціальну дистанцію та інші санітарні приписи”, – зазначив Святослав.

За словами глави УГКЦ, церква знімає з вірян обов’язок участі у недільних та святкових богослужіннях і просить залишатися вдома. Він підкреслив, що натомість їм пропонують долучатися до служб через онлайн-трансляції. Крім цього, додав, що греко-католикам можна не сповідатися та не йти до причастя під час карантину.

Він підкреслив, що охочі посповідатися зможуть зробити це упродовж місяця після закінчення карантину. А під час причастя порадив вірянам широко відкривати вуста і не торкатися ними ложечки.

“Сам подих теж може бути небезпечним, тому після причастя ми просимо наших священиків після кожного причасника чинно, відповідально дезінфікувати цю ложечку рушником, просоченим спиртом відповідної концентрації”, – додав він.

Насамкінець глава УГКЦ Святослав попросив не приносити цього разу до церкви на освячення вербу та великодні кошики.

“Ви зможете освятити їх у ваших домівках за допомогою онлайн-трансляцій. Там, де неможливо брати участі в Пасхальному богослужінні, глава родини може свяченою водою покропити ці страви. І будьте певні, ви зможете гідно відсвяткувати свято Христового Воскресіння”, – запевнив Святослав Шевчук.

Коли після одруження у нас народився синочок, радості не було меж. У нас нічого не було – ні кола, ні двора. Нашою власністю були кілька ложок, тарілок, тепла ковдра і дві подушки. Але ми дуже щасливими були з чоловіком. Не мали своєї хати, жили по найманих квартирах. Невдовзі я завагітніла знову. Після довгих розмов, навіть сварок з чоловіком вирішила зробити аборт. Уже домовилася з лікарем, але щось мене зупинило. Ми продовжували конфліктувати, але я твердо вирішила народити дитину і почала за неї молитися. Просила Господа дати мені здорове дитя, я обіцяла не робити абортів, скільки мені Бог не послав би діток.

Минув час, народився здоровий хлопчик… Ішли роки, росли діти, а з ними і наші статки. Ми збудували хату, купили квартиру, машину, мали роботу за кордоном. Було всього досталь, і коли здалось, що це все наша заслуга, що це все завдяки нашій працьовитості, розуму, і я не зможу працювати (а ще стільки ланів на майбутнє!), я гордо відкинула те, що колись просила і Господа, і зробила аборт.

Вийшла з лікарні і залилась сльозами. Але було вже пізно. Досі пам’ятаю клацання ножиць і маленьку облиту кров’ю кульку, що лежала у баночці. Це було моє дитятко… Я втратила спокій. Приїхала додому, діти раділи, кликали “мамо!” А мені хотілося кричати, що я не мама, що я грішна за тварину, бо кожна звірина захищає своє маля, боронить. А я своє дитя дала сама знищити…

Минуло не багато часу і тяжко захворів син. Страшна недуга прикувала його до ліжка. Мій гріх дав про себе знати… Довелось залишити роботу, вже не мали ніякого значення статки. Були готові продати все, лише врятувати хлопчика. Нам допомагали матеріально,це були великі кошти та надії на життя не було. Після дев’яти місяців хвороби син помер. Дев’ять довгих місяців я чекала його смерті. Дев’ять місяців я дивилася на його смерть, а вона не поспішала. Дев’ять місяців… як вагітна жінка чекає на нове життя.

Я мала можливість все обміркувати, все згадати: що думала, що говорила, чим знехтувала…

Господь пригадав мені все. Але я молюсь і надіюсь на Його прощення. Простіть і ви, люди, і не жартуйте з Богом. Господь дав мені багато, а забрав найдорожче. Вчіться, люди, на чужих помилках. І дітей своїх вчіть.

Моя мама була коханкою, скільки я себе пам’ятаю. Я пригадую, як до нас майже щовечора приходить чужий дядько.

І тоді мама уважно дивиться на мене, дарує цукерки або кілька апельсинів і більше мене не бачить упродовж усього вечора. То в нас вдома такий ритуал існував. Мені наказували йти в дитячу кімнату дивитися мультики. А тим часом мама з цим дядьком замикалися в іншій кімнаті на ключ, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».

То ж мені дозволялося дивитися мультики скільки хочу – і навіть до півночі. Та все ж найчастіше мене відправляли до маминої подруги тьоті Люби. Спочатку я навіть називала її мамою. Вважала, що справді вона навіть краща за мою домашню маму.

Ми разом готували уроки. А потім разом пекли на її кухні млинці. А от мама моїми уроками ніколи не переймалася. Казала, що це моя справа. Мене це навіть трохи й тішило. Бо в нас ніколи не було сварок через погані оцінки. Ну, а вже до того, щоб маму викликали в школу через мою поведінку чи погані знання, не доходило.

Але одного разу мама все ж мене і справді насварила. Тільки зовсім не через школу. Вона покликала мене в свою кімнату і сказала, що має до мене серйозну розмову. Я аж налякалася від тих її слів і суворого тону. Але вона силувано посміхнулася. І сказала, що в мене на світі є тільки одна мама. І щоб я не сміла більше тьотю Любу називати своєю мамою. І щоб я зарубала це собі на носі. Тепер я розумію, що вона тоді просто соромилася. Бо що люди могли подумати, коли це чули від дитини?

Після цього наше життя знову потекло у звичному ритмі. Мама вся була віддана дяді Віті. А варто було йому подзвонити, як вона звільняла для нього увесь свій час. А решта часу ішло на те, щоб приготуватися до його приходу.

Я знала – якщо у нас безлад у хаті, то це значить, що дядя Вітя пішов у відрядження. Тоді мама навіть дозволяла собі деколи погуляти зі мною у міському парку. І говорити зі мною довго і весело. Якою ж я була щаслива у ці дужі рідкісні миті! Я місяцями могла жити цим подарованим мені щастям і так чекала наступної нагоди!

Як часто я хотіла поговорити з нею вечорами. Хотілося розповісти про те, що трапилося за день у школі. Але мама завжди слухала мене неуважно. І вже через хвилину перестрибувала на іншу тему. Що правда, то правда – її цікавило, щоб я була сита, щоб росла в теплі і щоб ніколи не хворіла. Тільки ці три чинники були основою нашого зв’язку.

Поза цим мене для матері ніби і не існувало. Тому в дитинстві я люто мріяла про те, що насправді в моєму житті все не так, як мені про це говорять. Що насправді моєю мамою і є тьотя Люба. Просто мені не хочуть про це чомусь говорити.

Адже саме тьотя Люба знала про мене все – що мені подобається баскетбол, що я мрію створювати мультфільми, що я закохана в Колю, але він не відповідає мені взаємністю, а натомість у мене закоханий Юрко, якого я бачити не хочу.

Дядя Вітя забрав від мене маму раз і назавжди, бо ж вона всю себе присвячували йому, а решту часу жила в його очікуванні. А от я не можу напевно сказати, як я до нього ставилася. Думаю, що байдуже. З ним теж не було про що поговорити. А згодом я навчилася і його не помічати. Тому нічого прикрого між нами й не було.

Та тут треба сказати ще й про мого батька. Мій батько пoмeр, коли мені був один рік. Він поїхав на заробітки і там зaгинyв. І це була не легенда, а таки правда.

Я була дуже схожою на свого батька. Але якось тьотя Люба розповіла мені більше – що мама його ніколи не любила. Просто напередодні її кинув хлопець, і вона з відчаю вийшла заміж за першого зустрічного. Мама приймала його подарунки, його турботи, а ще – його гроші. Але коли прийшла звістка про його cмeрть, вона й не дуже за ним сумувала. А вже через рік у неї з’явився той самий дядя Вітя.

Але це було тільки частиною великого айсберга. Набагато більша частина була для мене поки що невидимою. Про неї я дізналася випадково. Якось до тьоті Люби приїхали її подруги, яких вона майже сто літ не бачила. Якраз цього дня я була в неї. Поки господиня побігла на базар за продуктами, я поралася вдома. Адже вона довіряла мені у своїй хаті все. Тож я – разом з подругами тьоті Люби – нарізала салати, пекла котлети.

І тут я почула таке, що ледь не впала зі стільця. Вони ж зовсім не знали, чия я донька, думали, що це просто сусідка забігла на хвилинку. Подруги щебетали без краю. А одна сказала, що дуже жаліє Любу. Бо в неї була дуже велика любов зі Степаном, а от хитра подружка одружила його на собі. Так, так, йшлося саме про того Степана, який був моїм батьком.

Одного разу тьотя Люба застала їх у ліжку. Степан був п’яний до нестями. І навряд чи він тоді до ладу розумів, що трапилося. А моя мама влаштувала це навмисно. Бо подумала, що Степан завжди і заробляти на сім’ю буде, і не зрадить. А ще він був чесний, тож його завжди можна було обвести навколо пальця.

Після цієї пригоди Люба вигнала їх обох зі своєї квартири. Адже підлість полягала ще і в тому, що вона залишила ключі для моєї мами, щоб та відсвяткувала Новий рік. Адже на той час у неї ще не було свого житла, вона жила в гуртожитку. А Люба їхала додому до хворих батьків, тож квартира і так залишалася порожньою.

Від’їзд був несподіваним і вона не встигла попередити про нього Степана. Бо ж мобільних телефонів тоді не було. А тут ввечері Степан прийшов до Люби і застав там мою матір. Ну, а потім вони так відсвяткували Новий рік, що опинилися в ліжку.

Люба не могла цього простити ні своїй подрузі, ні коханому. Вони перестали спілкуватися. А Степан тим часом почав пити. Моя мама ставала до нього все ласкавішою і з горя він потягнувся до неї. Потім народилася я. А через рік його не стало. Татова cмeрть знову помирила колишніх подруг. Отака от історія.

Так от чому тьотя Люба мене так любить! Адже в мені вона любить мого батька, а я є його продовженням.

Я жодним словом не обмовилася про цю історію тьоті Любі. Хай вона думає, що я нічого не знаю. Не розказала я про це і своїй матері.

Але в нашому житті все ж сталися великі зміни. Одного разу нашу в квартиру ледь не вдерлася незнайома жінка. Жінка виглядала дуже змарнілою. І тому не можна було сказати напевне, скільки ж їй років. Єдине, що кидалося мені у вічі, – це її дуже великі і гарні очі. Але в них був такий бiль! Я не змогла довго дивитися в ті очі.

Якщо в мене ще були якісь вагання, то мама одразу зрозуміла все правильно. Тим більше, що вона чудово знала про існування тієї жінки. Це була дружина дяді Віті.

Вона знесилено сіла на стілець у нашій кухні. Так, ніби була членом нашої родини і ніби вона вже тисячу разів уже приходила на цю кухню і все їй тут було знайомо. Раптом вона почала плaкaти. Казала, що більше вже не може витримати всього цього. Хай мама забирає собі Вітю, щоб він більше її не мучив.

А мама у відповідь тільки мовчала. Вона була дуже розгублена. І такою я її не бачила ніколи. Нарешті вона почала просити пробачення в цієї нещасної жінки. Все сталося попри її волю – так намагалася пояснити ситуацію моя мама. Я зовсім не вірила їй.

Жінка кивала у відповідь і теж не вірила моїй мамі. Нарешті незнайомка пішла. У коридорі її плечі здригнулися. Я підвела погляд в ту точку, де дивилася вона, і все зрозуміла. На вішаку висів кашкет дяді Віті.

Жінка зникла і більше в нашому житті не появлялася. Ми повернулися в квартиру і обоє довго мовчали. Нарешті я відверто спитала маму, що вона збирається робити далі. Мама не хотіла дивитися мені в очі. Вона довго дивилася у вікно на наш двір. А потім сказала, що останнє слово хай вже краще залишиться за самим Віктором. Насправді ж вона просто не хотіла його втрачати.

Але того останнього його слова мама так і не дочекалася. Він теж більше не переступив поріг нашої хати. Від нього залишився хіба отой єдиний кашкет на вішаку і купа всіляких споминів. Не могло бути сумніву, що він знав про те, що відбулося сьогодні у нашій квартирі.

Адже і жіночки під під’їздом дуже цікаво перемовлялися, коли побачили незнайомку. Наше місто маленьке і ця жіночка не була для них незнайомою насправді. Вони чудово знали, що це ніяка не родичка, а суперниця моєї мами.

І я не знаю, що відбулося потім у родині дяді Віті, але він вибрав сім’ю і так більше жодного разу не повернувся до нас. І жодного разу він про себе не нагадав, не подзвонив – тож це був остаточний розрив.

Мама зустрічалася випадково з ним у місті кілька разів. Але кожного разу він відводив погляд і вдавав, що не впізнає моєї матері. Після цього мама замкнулася в собі. Стала неговіркою. Я бачила, як на неї навалюється самотність, але врятувати її не могла. Вона мене слухала так само неуважно, як і колись у дитинстві.

А так хочеться поговорити з нею, тільки говорити з нею я можу хіба що подумки. Бо ж вона мене й досі не чує і не бачить. Вона не дає мені жодного шансу сказати про найважливіше.

Тому я розповідаю про це тут. Може це допоможе хоч іншим дітям та іншим батькам. А може колись я наважуся цю статтю показати матері. Ніби випадково. Я все ще сподіваються, що крига скресне. Я ж так її люблю!

Незважаючи на те, що у Юлі була чудова сім’я, чоловік Іван і синочок Максим, мама для Юлі залишалася найдорожчою людиною в світі.

Може тому, що залишилися вони рано удвох наодинці. Валентина Ігорівна виховувала Юлечку сама – чоловік кuнув її з малям відразу після наpодження. Жодного разу після того не з’явився, щоб хоч дочку побачити, не кажучи вже про якусь грошову допомогу.

Валентина Ігорівна працювала в школі педагогом, викладала в молодших класах. А ввечері не цуралася і іншої роботи, завжди ходила на якісь підзаробітки, щоб лише донечці нічого не бракувало.

А коли Юля трохи підросла і вступила до університету, Валентина Ігорівна, не роздумуючи, подалася до Італії, щоб допомогти дочці.

За 5 років заробила на квартиру, Юля берегла кожну мамину копійку, бо знала, як тяжко мамі вона дається.

Приїхала Валентина Ігорівна додому лише один раз – на весілля своєї донечки, і знову повернулася, бо тепер треба було щось і для внуків підзаробити.

Коли вдруге повернулася в Україну на хрестини онука, Юля благала маму не їхати більше нікуди. Вона добре розуміла, що Валентина Ігорівна і так все життя заради неї жила. А вона ж, молода жінка, всього 55 нещодавно виповнилося.

Більше Валентина Ігорівна нікуди і не поїхала. Залишилася вдома дочці допомагати, внука няньчити.

Та все частіше стала помічати Юля сум в очах матері. Причини не розуміла, але відчувала, що щось не дає мамі спокою.

Юля не помилилася, мама знову сьогодні повернулася з церкви сумна, стривожена, видно було, що вона зосереджено думає над чимось.

Коли Юля переконалася, що не помиляється щодо мами, наважилася на серйозну розмову.

-Мамо, ти вже який місяць ходиш сама не своя, бoлить що? Чи, може, образив хто? Кажи, не мовчи, ти ж знаєш, що ти для мене найрідніша.

Валентина Ігорівна довго не могла підібрати потрібних слів, а потім, все-таки, сказала, як є:

-Донечко, не суди мене строго, я закохалася. Так сильно, як ніколи в житті. Це дядько Микола. Він пропонує мені одружитися з ним і переїхати до нього.

Тепер щонеділі, після Служби Божої, мyчить мене одним і тим же запитанням:

-А що, Валентино, ти прийняла вже рішення. Я ж все життя на тебе чекав. Давай поживемо хоч на старість.

Валентина Ігорівна рoзплакалася:

-І я його дуже сильно люблю, але ж як я тебе залишу.

Юля обійняла мамусю з такою щирістю і любов’ю:

-Яка ж ти смішна, мамо. Ти не помітила, що я уже зовсім доросла. Ти ж все життя жила заради когось. Ти, як ніхто інший, заслуговуєш на щастя. Погоджуйся, навіть не думай.

Юля побігла до телефону:

-Доброго дня, дядьку Миколо. Запрошуємо вас сьогодні на вечерю.

Дівчина нарешті була щасливою, бо бачила, якою щасливою зробили Валентину Ігорівну її слова.

-Дивись, Максимку, – звернулася Юля до маленького синочка. –Тепер у тебе буде ще й справжній дідусь.

Але й забути тебе не можу. Щовечора я засинаю з думкою про тебе. Згадую твою ласку, ніжні поцілунки, теплі слова – і мене знову огортає хвиля приємних спогадів. Я не можу без тебе, але й сказати тобі про це теж не наважуюся.

Мабуть, для тебе я була розвагою на одну ніч. Але ні! Ні! Ти не такий. Ти – найкращий. Ти саме та людина, в якій я, на жаль, так рано, відшукала свій ідеал.

Чому все завжди складається проти мене? Чому я не можу ще хоч раз побачити тебе? Ще раз почути твій голос, відчути твій погляд, руки і вуста, які так ніжно пестили моє обличчя? Чому саме тепер і саме тебе я зустріла? Щоб страждати?

Я здогадуюся, що тобі не байдужа. Дехто скаже, що нас розділяють десятки кілометрів і ми не зможемо бачитися часто. Але ж це не проблема, тим більше для нас. Наше кохання безмежне, воно подолає будь-яку відстань, потрібно тільки вірити в нього.

І я вірю! Вірю, що побачу тебе неодмінно. Вірю і чекаю на зустріч.

Хтось скаже, що я самовпевнена дурепа. А мені байдуже, бо я кохаю, чуєш, кохаю!”

— З економічною ситуацією, яка є в нашій страні… Крадуть. Від 13 до 75 років – спектр широкий. Нарізку, маленькі кусочки сиру, – показує пальцями. Має чорну бороду На шиї – чорне татуювання з двох симетричних птахів. У вусі дірка від сережки. За професією, каже, поліграфіст. – Наркомани тягнуть коньяк, щоб виручити за це якийсь прибуток. В основному цуплять дорогу ковбасу та консерви, “елітку”, щоб випити. Але ж знаєте, бабця кусочок ковбаси ворує – то гріх, але як можна ображатись. Робить це від того, що хоче їсти. А як юнак тягне коньяк за 700-800 грн, щоб купити наркотичних речовин – справа інша. Було раз: син із матір’ю. Побачили в відеокамери: матуся наховала три-чотири консерви, ковбасок сирокопчених, печінку тріски — по мєлочах, але ж дороге! — а син навіть і не знав! Як приїхала міліція, то вона як дала драла через чорний хід! І сина бросила.

Каже, жінки цуплять лаки, колготки, фарбу для волосся, помади. Діти тягнуть цукерки дрібні, шоколадки, маленькі іграшки. Чоловіки – спиртне. Навколо червоніють оголошення про акції, але людей мало – ранок. Двоє чоловіків перекидають одне одному коробки з товаром. Поруч – алкогольний відділ. Огрядний чоловік у червоній пуховій жилетці роздивляється полиці зі міцним, спершись на наповнений пляшками візок. Кількома рядами стоїть замотана в целофан горілка. По динаміку лунає нагадування: увага, заборонено продаж алкоголю з 23:00 до 10 ранку.

— Більше на цій роботі неможливо працювати. Ставлення руководства дуже, дуже погане. І розумієш, коли в цьому варишся, що будеш мать сім пядєй во лбу, а перспективи росту нема ніякої. Бо все вже зайняте чиїмись родичами, – періодично чутно, як хтось перемовляється по рації. – Та й покупці всякі трапляються. Я до війни, у “Форі” працював, то мене “зустрічали” хлопці з дубинками – бо я їм винести щось не дав. До мене там працював інший охоронець – все дозволяв “виносити”. Але колись це мало закінчитись. Було, що і з палицею додому ходив, – махає рукою.

Поки говоримо, підходить його колега з пачкою сигарет – на перекур. “От, журналистка, питає, що в нас крадуть?” – каже і ліпить на пачку наклейку з невеликого рулона. Це, пояснює, для внутрішнього користування – що та пачка не крадена.

Усередині зі стелі звисають великі сріблясті сніжинки, все прикрашене гірляндами. Пахне свіжими булочками. Цукерки запаковані в сувенірні пляшки з-під шампанського. Лунає різдвяна музика. Торгують штучними білими й зеленими ялинками. 1,8-метрове деревце – по 1,185 грн. “Дешево. Переконайтесь!” – йдеться на вивісці.

Жінка в сіро-фіолетовому пуховику з хутряною опушкою намагається зважити цукерки, але автомат чомусь не працює.

– Я тут не вперше, часто буваю. Я тут живу недалеко, на Сирці. У нашому районі нема таких великих супермаркетів. Це самий ближчий, та ще “Ашан”, і всьо. Дещо дешевше, дещо дорожче, – хутко тікає вздовж проходу.

Зупиняюся в рибному відділі. Блондинка-продавчиня в шапочці через прилавок скаржиться на життя своїй знайомій. На вигляд обом – по 50 років.

– Я більше не можу тої роботи, не можу. Працюю тут за 7 900, 5 днів, от уже 5-ий день і більше не витримую. У мене грижа, та ж воно на ліки більше піде, – у руках моток прозорого цупкого целофану загортати продукти. Пахне кількою.

40-річна підприємець Світлана сидить навпочіпках у хлібному відділі і довго набирає у візок хліб. Скидає куртку – жарко.

— Не знаю, чи дешево тут на Новий рік усе купувати, але в мене є 4-відсоткова знижка — для еспедешників (cуб’єкт підприємницької діяльності – підприємець без статусу юридичної особи – Gazeta.ua). Єдине, що тут не влаштовує – сири, ковбаси: асортимент маленький. Усе інше, чого тут нема, купую в “Ашані”.

Біля стелажів з цукерками стоїть жінка у великому світлому шарфі у клітинку. Розглядає дитячі подарункові набори з цукерками.

— Не знаю, скільки тут усе коштує. Мене влаштовує тільки опт: мені треба багато.

— Для підприємства?

— Для дитячого садка. Я просто зібрала гроші і маю купити на них подарунки, — каже Лілія, 37 років.

Одна з працівниць супермаркету, середнього віку, розкладає по ящичках пакети з рисом. Щось говорити навідріз відмовляється — не можна.

— Можете поспілкуватися з нашим завідувачем. Он, дивіться, – Анєчка, – показує пальцем на жінку, яка швидко зникає в одному з коридорів.

Жінка впевнена, що її коханий тепер став ангелом.

“Мені пощастило бути його дружиною та прожити разом 6 років. 6 років – це невеликий строк, але він любив мене безмежно! Спи спокійно, Сашо. Я впевнена, тепер ти ангел! Не знаю чому, але ця фотка так подобається мені, хоча і якість не дуже. Чекав мене з тренування. Фото надіслав, щоб я знала, що він вже чекає… Бути б поруч… Але так не буває!” – йдеться в повідомленні.

Віра завжди була дівчиною консервативних поглядів. І чоловік у неї такий же. Але Віра завжди саме такого чоловіка і шукала. Зате тепер вона саме «заміжня»: за чоловіком — як за кам’яною стіною.

Розподіл ролей у них в сім’ї традиційне: на Вірі господарство і дитина, вона не працює, хоча синові вже шість, і працювати не збирається.

Сім’ю забезпечує чоловік, і справляється з цим непогано. У матеріальних питаннях Віра звикла повністю покладатися на чоловіка: про гроші у неї голова не болить.

Якщо щось треба — вона просто говорить чоловікові, скільки. Чоловік практично ніколи не відмовляє. З іншого боку, Віра теж зайвого не просить. Тільки те, що дійсно необхідно.

Звичайно, чоловікові доводиться багато працювати, і весь побут на Вірі. Вона готує, прибирає, займається з дитиною.

Чоловік в побутові питання не вникає абсолютно, аж до того, що навіть і не знає, де взяти чисті шкарпетки і білизну. Єдине, що робить в будинку — трохи спілкується з сином після роботи, коли вдається прийти додому раніше.

Дивно, але приятельки Віри — а це зараз в основному мами, з якими вони разом ось уже кілька років гуляють на майданчиках і водять дітей на гуртки — дивляться на Віру з жалістю якийсь. Хоча у багатьох з них ситуація, в принципі, така ж — живуть з дітьми на забезпеченні чоловіка.

При цьому не бачать необхідності, наприклад, вставати вранці і готувати чоловікові сніданок — мовляв, невже він сам не зробить собі бутерброд і не наллє кави? Віра ж постає щоранку, готує сніданок, будить чоловіка, допомагає зібратися, зав’язує краватку, проводжає на роботу.

Ну адже для того і сім’я, щоб піклуватися один про одного, чи не так?

У неділю Віра завжди з ранку дає чоловікові відіспатися, тихенько годує сина на кухні сніданком і веде гуляти у двір. Так було і того разу. Під двоє зібралася компанія, кілька мам, діти 5-7 років.

Діти добре грали, мами спілкувалися. І тут дзвінок чоловіка з питанням, що на сніданок. Віра взяла сина і пішла додому — накрила стіл, зварила кави. Син попросився до друзів, і Віра через 10-15 хвилин вийшла у двір знову.

І відразу зрозуміла, що весь цей час. поки її не було, «подруги» тільки те й робили, що обговорювали її.

Мовляв, ну взагалі ні в які ворота — цар прокинувся, клацнув пальцями, і вона все кинула і побігла кави йому подавати! Як прислузі дзвонить в дзвіночок! Навіть гірше.

Гаразд сама побігла, але і дитини зірвала, він теж не хотів йти, так добре грав з друзями. І тільки для того, щоб налити в чашку кави і поставити під ніс тарілку з сирниками? А сам він що, не впорається з цим завданням? Тьху! Що за родина, що за чоловік, що за неповагу до дружини!

— Не можна так до себе ставитися! — накинулися на Віру приятелька. — Ти його розбалувала і на голову вже до себе посадила! Хоч раз запропонуй йому поїсти самому! Чи не зламається ж він.

— Та мені не важко зовсім! — виправдовувалася Віра. — До того ж він дійсно не вміє робити сирники!

— Не вміє — нехай їсть бутерброди! — подруга. — Справа навіть не в тому, що тобі важко, справа в його ставленні до тебе, розумієш? Йому наплювати, що ти зайнята, його величність снідати бажають.

Ось у нас в родині таке немислимо. Мій чоловік вранці йде тихо, щоб мене не розбудити. А твій — думає тільки про себе. У вихідний день міг би сам піднятися і приготувати тобі сюрприз. Але у нього такого і в думках немає.

Віра нічого особливого в такому положенні не бачить, доглядати за чоловіком їй навіть приємно. Але, може бути, з боку видніше, і ситуація дійсно насторожує.

Китаєць на ім’я Володимир. У театрі, де вона брала участь в шоу-програмі, Світлана відразу помітила симпатичного молодого китайця. Після вистави він кинув їй “Hi” – практично єдине, що знав по-англійськи.

– Як тебе звати? – запитала англійською Світлана.

– Володимир.

“Що?” – вухам своїм не повірила. Але згадала дівоче ворожіння на день Андрія. Тоді їй весь час випадало ім’я нареченого – Володимир. З думками “Де ж я Володимира в Китаї зустріну?” і їхала в далеку країну. Виявилося, напередодні Чан Го Цин дивився кіно про російського або українського хлопця, і ім’я у нього було – Володимир. Його і запам’ятав, вирушаючи знайомитися з танцівницею українкою – заздалегідь дізнався, звідки приїхала в їх невелике місто ця красуня.

“Або я – з нею, або ви – без мене”. Почали спілкуватися – через Гугл-перекладач. Минуло кілька місяців, настала пора повертатися в Україну, а звідти – в Корею, китайський контракт закінчився. Виникло цілком резонне питання: залишатися парою або розходитися? І незабаром Світлана полетіла додому – готувати документи для заміжжя.

– Китай досі не перестає дивувати – і місцеві жителі, і традиції, і їх побутові звички, – розповідає Світлана Дзюма. – Наприклад, китайці готові майже що бuтися до кpoві, відстоюючи своє бажання заплатити в ресторані за всю компанію. А найстрашніше для них, як вони кажуть, втратити обличчя – зробити щось недостойне, що, на їхню думку, кидає тінь на весь Китай. Наприклад, бути неввічливим або відмовити в допомозі людині на вулиці – в їх очах це майже злoчин.

Традиції в Китаї, за словами Світлани, шанують вище заповідей. Для китайців сім’я завжди на першому місці. Не послухатися батьків наважуються одиниці. А батьки з приводу романів з іноземцями мислять однаково: любов любов’ю, а одружуватися – тільки на своїх.

– Перед першим знайомством Джейсон (я чоловіка називаю так) не сказав своїм батькам, що я – іноземка, і вони, побачивши мене просто впали в крісла, не могли слова вимовити, – каже Світлана. – Майбутній чоловік теж уперся – якщо не приймуть мене в сім’ю, то він з неї піде. А для китайських батьків втеча сина з сім’ї – подія гірше не придумаєш. І їм довелося змиритися. Хоча зараз я для них улюблена невістка.

За наречену доводиться платити. У тутешніх сім’ях моляться, щоб народився син – адже саме син в майбутньому зобов’язаний, і це прописано в законі, залишатися разом з батьками, забезпечувати і доглядати за ними. Дівчата після заміжжя переходять в сім’ю свого обранця – від дня весілля вони належать іншому роду.

Одружитися, до речі, теж недешево. Одного бажання мало – за наречену треба заплатити.

– У китайців прийнято на повному серйозі викуповувати наречену – яку суму назвали батьки, стільки наречений повинен заплатити, – каже Світлана. – Батьки нареченої складають рахунок, де прописано, скільки вони витратили на дитсадок для дочки, на школу, на освіту, на вивчення іноземних мов, інші заняття і репетиторів – все-все, що було до цього моменту. “Якщо ти хочеш у нас забрати дочку, оплати все, що ми на неї витратили, щоб виростити її для тебе”. У великих містах ця сума становить в середньому 10 тисяч доларів, в Пекіні – 30-60 тисяч, в невеликих містечках – від 3-4 тисяч.

Перед весіллям Джейсон підготував викуп – 10 тисяч доларів, щоб передати батькам коханої. До речі, молоді подумували зіграти весілля в Україні, але як раз почалася АTО – Китай з метою безпеки перестав видавати візи своїм громадянам. З тієї ж причини – не вдалося отримати візу – не змогли приїхати батьки Світлани. А весілля було в старовинному китайському стилі – наречену вісім чоловік несли в палантин, наречений “прискакав” за нею на коні. Потім – привітання, частування батьків чаєм, келих шампанського з усіма родичами.

– Закінчилося наше весілля в обід – поїли, привітали, вручили гроші, і по домівках – тут так прийнято, не святкують до ночі або навіть кілька днів, як у нас, – каже Світлана. – Гроші потім забирають батьки – вони за традицією оплачують банкет.

Першими встановили опалення. Від викупу за наречену батьки Світлани відмовилися – але зажадали подарунків, коли китайський зять приїде в гості. Звичайно, в жарт, але Джейсон – хлопець серйозний, по приїзді в Україну завалив сім’ю дружини презентами. Прийняв християнство – без всяких прохань і натяків, після чого в Україні зіграли ще одне весілля, вже за нашими традиціями.

Сім’я святкує як китайські свята, так і українські. З перших найголовніший – Новий рік, який відзначають два тижні, а відразу за ним – день китайських ліхтариків і зустріч весни. А ще – осінній День сім’ї, який святкують у вересні в повний місяць. З українських – Різдво, Великдень і теж Новий рік. Цього року відзначали Новий рік і Різдво всією українською громадою містечка – у вишиванках. Світлана пекла паски, робила крашанки і пригощала українськими стравами китайських свекра і свекруху. Правда, за що українці люблять борщ, вони до сих пір не зрозуміли. А ось сало, оселедець і солоні огірки стали в родині улюбленими продуктами. Дістати їх важче, ніж у нас, але можна.

До речі, батьки Джейсона – Чан Го Цина стали першими в своєму селищі, хто встановив батареї – в Китаї вважають, що краще спати в двох куртках, ніж заплатити за тепло – для них це викинуті на вітер гроші. Також ні в кого немає ванни – тільки душ. Встановити опалення зажадала українська невістка, інакше взимку онука не привезуть.

Також, на відміну від інших, Джейсон і Світлана живуть окремо від його батьків – це також вимога дівчини. Адже надто складно постійно жити в нерозумінні через різницю культур.

Сина назвали Михайлом. Подружжя до цього часу спілкуються за допомогою Гугл-перекладача. Ні, звичайно, мову Джейсон підучив, але для обговорення не тільки побутових питань все одно словникового запасу не вистачає.

У пари підростає син Міша, хрещений як Михайло Чанг Мо Лін. З огляду на китайську писемність, де кожен ієрогліф має особливе значення, він – перший китаєць з таким ім’ям. Вибір імені дитини – один з найважливіших пунктів, адже, як кажуть, як корабель назвете …

– Джейсон не спав добрих два тижні, поки придумував ім’я, – сміється Світлана. – І придумав дійсно оригінальне серед китайців. Перший ієрогліф – прізвище, ще два – ім’я, а загальне значення приблизно таке – “той, хто ніколи не буде голодним і буде вільним”. Не бути голодним для китайця – основне. Вони ніколи не питають “Як справи?”, А тільки “Ти не голодний?”. І якщо відповідь – “Ні”, значить, у тебе все в порядку.

Маленький Міша поки змішує китайсько-українську мову – тато з ним говорить китайською, мама – українською. А може додати і англійське слово – адже чує, як між собою спілкуються батьки.

А ще – незабаром подружжя чекає поповнення. Дівчинка, яку, як вважає Джейсон, він вимолив у Бога. На відміну від китайських дружин, які через місяць після пoлoгів виходять на роботу, віддаючи дитину бабусі і дідусю, Світлана вирішила ростити дітей сама. Хоча за традицією перший час за невісткою повинна доглядати свекруха, а потім – забирати внука на виховання. У майбутньому дівчина планує повернутися до улюбленого заняття – танців.

У будь-який момент можуть підійти диверсанти. Вони дошкуляють нашим бійцям не менше ніж обстріли. Диверсанти можуть наблизитися в будь-який момент та наробити багато горя. Одна з таких груп уночі підійшла до оборонців Зайцевого, проте її вчасно виявили наші оборонці.

Їм доводиться всю ніч вдивлятися в тепловізори та прилади нічного бачення, адже ворог ніколи не спить. Особливо вночі. Коли на мирній території України готуються до сну – на війні все тільки починається.

Вночі можна щось прогавити, тому стоїш в два рази на вушному. Щоб не прогавати. Прогавиш – все. І своє життя, і чуже, – прокоментував “Лихо”, боєць батальйону “Донбас-Україна”.

Ми звикли, шо війна – це коли стріляють гармати та кулемети. Але, насправді, – це, здебільшого, спостереження. Така собі гра на уважність між двома сторонами.

Ти постійно когось очікуєш. Пощастило, тепловізори є – можна дивтись. У нас же тут балки, посадки. Межуть винирнути відразу – не встигнеш зреагувати,
– розповів “Кабан”, боєць батальйону “Донбас-Україна”.

Бійці 46-го батальйону, що тримають оборону під окупованою Горлівкою, помічають ворога.

“Рух був біля цієї водойми” – згадує боєць “Лихо”.

Українські військові не вступають в бій з ворогом – лише демонструють диверсантам, що їх виявили. Згодом ворог затихає. Нещодавно ворожа ДРГ вже намагалась зайти в тил українським армійцям. Знову марно. Але окупанти не припиняють цих спроб, адже тут дуже для цього вигідний рельєф місцевості.

Там є така ділянка, якщо її прогавити, то вони вже будуть тут – у тебе, майже паралельно зрівняються з тобою. І ти не побачиш,
запевнив “Авєр”, боєць батальйону “Донбас-Україна”.

Бійці зізнаються, що така війна виснажує більше ніж контактні бої.

“Звісно, в бою легше. Там адреналін з п’яток до шиї. Особливо не напружуєшся. За тебе все роблять рефлекси”, – пояснив боєць “Кабан”.

– А я хочу, щоб моє весілля було взимку!

– Сонечко, взимку холодно. І квітів нема, – сміючись, відповіла мама.

– Я – сніжинка! – тупнула ніжкою доня і побігла до вікна.

М’якенькими, білими лапками, ступав холодним жовтим листям перший сніг. Несмілива завірюха починала білий танець під тьмяними софітами ліхтарів. Дівчинка зачаровано дивилася на наpодження зими.

З Ігорем Зоя зустрілася на вечірці у подруги-одногрупниці Ліди. Здавалося, поруч сиділо не двоє донедавна незнайомих людей, а близькі родичі. Обоє синьоокі, біляві, вродливі. Доля-невидимка милувалася ними і сумувала водночас. Вона ж бо знає те, що непідвладне людям – майбутнє.

Весілля Ігоря і Зоя відгуляли взимку. Швидко пролетіло чотири роки подружнього життя. І тепер вони чекали первістка. Лікарі сказали: буде дівчинка.

– Назвемо Сніжанкою. Ти не проти? – запитала в чоловіка.

Ігор у відповідь поцілував дружину.

Маленька наpодилася здоровою, а Зоя після пoлoгів почува себе зле. Жила від лікарні – до лікарні.

Доня тягнула рученята до тата, усміхалася, але він завжди поспішав. Винyвато пояснював: мушу багато працювати. Зоїне сеpце, коли чоловік наспіх цілував її і Сніжанку, починало шалено й тривожно битися.

Інколи забігала Ліда. Ігор у присутності подруги ніяковів. І Ліді було трохи некомфортно. Зоя нічого не помічала. У неї були зовсім інші клопоти.

Через тиждень, як відсвяткували два рочки Сніжанки, Ігор прийшов додому раніше, ніж зазвичай.

– Зою, ти повинна вислухати мене. Не хвилюйся, будь ласка. Я буду допомагати, не відмовляюся від алiмeнтів, але не можу більше жити з тобою. Ти була часто в лікарні, я відвик від тебе, як від жінки.

– Хто вона? – чужим, хрипловатим голосом запитала Зоя.

– Ліда.

Зоя не влаштовувала сцени. Він щось запитував – вона відповідала. Що саме – так і не може тепер згадати. А Сніжанка ховалася то за тата, то за маму. Сміялася. І щось щебетала, щебетала.

Аж коли Ігор зачинив за собою двері, стало невимовно боляче. Навіть фізичний бiль не був таким нестерпним. Ліда, подруга!

Сльоза доганяла сльозу. Зоя плакала тихо, аби не злякати Сніжанку. А доня маленькою долонькою витирала мамине обличчя. І зовсім по-дорослому зітхала.

Батьки заспокоювали Зою.

– Ти ще будеш щаслива, – гладила, як у дитинстві, Зоїну голову матір.

– Натовкти б писок зятенькові, – ходив туди-сюди кімнатою злісний батько. – Не чоловік він.

Розлучилися з Ігорем без скaндалів. Він приносив Сніжанці подарунки, вітав зі святами. Зоя навчилася сприймати його, як чужу, посторонню людину.

Не зважаючи на пережите, Зоїне здоров’я поліпшувалося. Тепер вона частіше зупинялася біля дзеркала. Але вродлива жінка з сумними, серйозними очима не була схожа на колишню Зою.

– Може б ти повернулася на роботу. Серед людей легше, – радила матір. – Сніжанці раду дамо. Сьогодні заходила в аптеку, дівчата запитували про тебе.

– А й справді, – підтримав батько. – А то з дому не виходиш.

У вихідні Зоя садила Сніжанку на санчата і везла до парку. Ліпили разом маленькі сніговики. А дорогою додому заходили до магазину за мандаринами-апельсинами.

Цього дня Зоя ледве тягла санчата. Снігу нападало стільки… Сніжанка тримала торбинку з апельсинами. Врапт санчата зашпорталися і перевернулися. Сніжана злетіла в сніг. Апельсини жовтими клубочками покотилися по дорозі.

Зоя однією рукою обтріпувала доньку, іншою – намагалася зібрати апельсини.

– Не можете ради дати, дівчата?

Незнайомий «рятівник» допоміг зібрати апельсини, витріпав маленький коцик і застелив санчата.

– Нині дорогами ходити важко, а ви хочете їхати. Давайте, підвезу вас, – пожартував. – Зима тільки почалася, а вже замело. Моя машина стоїть в гаражі, і твою, малеча, треба поставити.

– Нам не далеко, – сказала Зоя.

– А тато мене ніколи не возив, – обізвалася Сніжанка.

– Не хвилюйся, маленька, зима тільки почалася. Навозиться. А то мама ще загубить тебе в снігу.

– Ось наш будинок. Дякуємо.

Незнайомець у відповідь усміхнувся.

У зимові дні в аптеці людно.

– Доню, що б ти мені від кашлю дала?

– Пані, ті ліки дуже дорогі, знайдіть-но щось дешевше.

– Швидше рухайтеся! Шукаєте півгодини одні таблетки!

– Доброго дня. І як ви це так спокійно терпите?

За віконечком стояв знайомо-незнайомий «рятівник». Купив «простудні» ліки. Подякував. Непомітно затримав на Зої погляд.

Ці дні видалися доволі холодними. Після роботи хотілося якнайшвидше додому. А на зупинці, як на зло, завжди багато людей, тиснява.

– Зою, доброго вечора. Хотів би підвезти вас. Якщо дозволите.

– Звідки ви?

– На бейджику прочитав. А я – Максим. Зізнаюся: чекав, коли ви закінчите роботу. Погоджуйтесь, бо замерзнемо, поки будете думати. Чи вас чоловік зустрічатиме?

– Ні!

Дорогою додому Зоя дізналася, що Максим одружився на другому курсі. А на п’ятому розлучився. Його дружина закохалася у перспективного і не бідного викладача. Тепер і Максим має власну справу. А особисте життя відклав на колись.

Максим намагався не набридати Зої. Інколи забігав до аптеки. Деколи підвозив додому. А ще любив звіддаля спостерігати, як Зоя і Сніжана ліплять у парку сніговичків, кувиркаються у снігу. Відчував: йому подобаються ці дві білявки. Але давнє розчарування вперто не бажало відпускати.

Доля-невидимка знала: колись Максим зліпить для Сніжанки величезного сніговика. І називатиме маму й доню «щастям, знайденим у снігах». Просто, ще не час.

Автор – Ольга Чорна журналіст, блогер, газета “Наш ДЕНЬ”

– У мене борг назбирався, – говорить. – Доки була робота – автоматично із зар­плати вираховували аліменти, але як звiльнuвся, то не можу ні копійки відкласти. Сам ледве вuжuваю. Моя ж донька все розуміє, а дружина oбyрюєтьcя.

Олег – сантехнік. Не поїхав у Польщу, бо не дали робочої візи. Закон президент підписав у січні. Тож, батьки, які не сплачували гроші дитині понад півроку, не зможуть керувати авто, виїжджати за кордон і користуватися збpoєю для пoлювaння.

– Несправедливість повна, – oбyрюєтьcя Олег і наводить в прикад шоумена Антіна Мухарського, який поїхав з країни. – Заборгував 400 тисяч гривень аліментів. Хочуть його майно з мoлoтка пустити. З такими дyрнuми законами тут немає що робити. Це особиста справа батьків і дітей, а не держави.

А нещодавно Олегові запропонували місце на збудованому японцями заводі. І вже після стажування запросили на роботу. Крім того, там йому обіцяли добру “білу” зар­плату.

– Відмовлюся, – каже. – У мене борг з аліментів великий, тому будуть через сyд із зарплати щомісяця вираховувати половину. А як сплачу старий борг – уже новий набіжить. Тож з того заробітку копійки лишаться.

– І що робитимеш? – питаю.

– Підроблятиму нeлeгaльно. Донька зрозуміє, а жінка хай далі кaзuться.

Автор – Ольга Швед

Ларисина сім’я не бідує. В чоловіка бізнес. Ще й з-за кордону його родичі щось підкидають. Проте, на запитання, як живеться, завжди з кислою міною відповідала:

– А-а-а, так собі, проблем вистачає.

Тим часом родина закладала фундамент під нову хату неподалік міста. Ігор, Ларисин чоловік, давно хотів «вилізти» з «коробки» на шостому поверсі. Хоча місця у трикімнатній квартирі вистачало: в сім’ї ріс тільки один син.

Ларисин рідний брат виховував двох дівчат-двійняток, жив разом із тещею в двокімнатці. Статків у Петра не водилося, тому діти частенько забігали до Лариси. Тітка зрідка вгощала чимось добрим. Переважно, смаколики отримували від дядька Ігоря або двоюрідного брата Стаса. Дівчатка не помічали, яким недобрим оком при цьому глипала тітка.

Якось при зустрічі Петро запитав у швагра:

– Як там хата? Росте?

Той ще не встиг рота відкрити, як Лариса скривилася:

– Така дорожнеча зараз. Ця хата всі соки витягне. Скоро гoлі й босі будемо ходити. От, інші люди живуть

– Не прибідняйся, сестро, – мовив Петро. – Не наклич біди. Дав би Бог, аби всі мали те, що ви. Багато людей на чужину їдуть, бо нема ні роботи, ні гроша.

– Ага, їдуть на заробітки, бо їм світа мало, – огризнулася Лариса.

Звели перший поверх. Узялися за другий. Ігор купив нову машину. Ларисин «робочий» гардероб залишався незмінний. Як і кислий вираз обличчя.

Вона ніколи не розповідала, де відпочиває з сім’єю. На роботі ділилися враженнями від літа: хтось їздив до Туреччини чи Єгипту, чиясь відпустка минула на дачі або в селі. Коли запитували Ларису, відповідала:

– Трошки відпочили.

І яким же було здивування однієї зі співробітниць, коли, зустрічаючи в аеропорту родичів, побачила Ларису. Невже це та сама гримза, до якої звикли щодня? В брендових одяганках, дорогій взувачці. А які прикраси! А сумочка! І невже макіяж? Лариса з чоловіком і сином реєструвалися на літак до Австрії.

Співробітниця потай сфотографувала Ларису. Бо ніхто не повірить, коли розповідатиме.

Новина на роботі викликала фурор. Особливо фото.

– То наша Лариска, виявляється, симпатична, – оцінила чоловіча половина.

Після відпустки Лариса з’явилася у звичному образі. Наче й не було в аеропорту тієї розкішної жінки.

– А, може, їй чоловік не дозволяє на роботі гарно виглядати? – пліткували співробітниці. – Ревнивий, певно.

– Та ні, вона просто прибіднюється. Є такий вид «спорту».

– Отак і накаркає чогось.

Закінчили другий поверх. Почали будувати третій. Лариса з гонором дивилася на сусідські оселі: таки їхня вища. А Петро жартував:

– Тепер в кожного буде окремий поверх. Аби не заважали один одному.

Лихo прийшло в братову родину ні з того, ні з сього. Захворіла одна з двійнят. Лікування коштувало, як для Петра, шалених грошей. Кинулися туди-сюди, трохи на Петровій роботі допомогли, дещо на роботі в дружини зібрали. Мама з тещею витрясли з вузликів усе до копійки. Але не вистачало.

Вирішив у сестри в борг узяти.

– Нема в нас грошей, – зробила стpaжденне обличчя Лариса. – Треба хату добудувати. І два гаражі Ігор хоче. І загорожу з каменю. Не знаю, як витягнемо все це. А ціни сам знаєш.

– Може, я спробую чимось допомогти, – встряв у розмову швагро.

Лариса його спопелила поглядом. А коли брат пішов, висварила:

– Думаєш, Петро поверне гроші? Звідки? І, взагалі, хтозна, чи дасть те лікування якийсь результат. Зрештою, в Петра є ще одна донька, якщо що.

Ігорові аж мотopoшно стало від слів дружини.

Виріс третій поверх. Почали будувати гаражі. Ігор не міг дочекатися, коли вселиться в нову хату. Лариса також. Лише сина це не приваблювало. Стасові подобалося жити в місті. Тому вирішили квартиру не продавати.

«Робочий» гардероб Лариси так і не зазнав змін. А на запитання: «Як справи?» – і далі стpaжденна гримаса.

Петровій доньці ставало легше. Попереду була peaбілітація. Дієти. І витрати.

Нарешті Ігор «виліз» із багатоповерхової коробки. Хата виглядала, як лялька. Подвір’я, наче в американських фільмах. Кам’яна загорожа сягала більше метра. Лариса не могла натішитися. І не могла похвалитися перед співробітниками.

Спершу на новосілля запросили потрібних людей та чоловікових ділових партнерів. А вже потім – декого з Ларисиної та Ігорової родини. Зі своїх співробітників Лариса не запросила нікого. Навіщо їм знати, як вона живе? Щоб заздрили?

Все-таки чутка, що Лариса перебралася в «палац», на роботу дійшла. Всім було цікаво, як там і що там. Пояснила коротко:

– Ледве стягнулися на ту нещасну хату.

Бізнес в Ігоря йшов нівроку. Круте авто поміняв на ще крутіше. Сім’я щороку відпочивала закордоном. У подорожі Лариса вирушала, як годиться, в образі заможної жінки. Стасові мiзки штурмували репетитори: готували до вступу у престижний столичний виш. І лише «робочий» гардероб Лариси не став моднішим.

Петрові доньки після дев’ятого класу вступили до коледжу. А він працював у Польщі. Уже віддав борги за лікування. Тепер заробляв для сім’ї.

Стас часто залишався ночувати в місті. Через навчання, мовляв. Ігор був зайнятий бізнесом. Лариса після роботи йшла в магазини, а потім додому готувати вечерю і здмухувати порохи у хоромах. Тому на міській квартирі ніхто давненько не був. Аж поки Ігорові не зателефонував колишній сусід.

Чоловік не впізнав помешкання. Деякі речі пропали. Валялися пляшки з-під винa і пивa. А це що?! Шпpиц? Невже?

Сусід розповів, що в квартирі часто збирається негарна компанія. Кpики, шум, гамір. Сам бачив, якийсь молодик виносив телевізора. Іншого разу – повну сумку.

Ігор поспішив до школи. Сина там не було. Класна керівничка скаржилася, що Стас прогулює уроки. А скоро закінчення навчання, вступ. До репетиторів, як виявилося, хлопець також перестав ходити.

Ігор повернувся в квартиру. Чекав сина. Той прийшов пізно.

– Стасе, нам треба поговорити.

– Завтра. Я хочу спати.

В Ігоря сну не було. Не знав, як все це подати дружині. Як і не знав того, що коїться з сином.

Правда виявилася сумною. Разом із компанією Стас навідувався у підпільні гральні заклади. Про повноліття там ніхто не запитував. І «бавився» дyрманом. Майно з хати пішло на продаж, бо кишенькових грошей і тих, які давали на оплату репетиторів, не вистачало. Ошелешив батька й тим, що заборгував «серйозним» людям. А ще – не вступатиме у столичний виш. Навчатиметься у своєму місті.

Та до вступу й навчання не дійшло. Хлопця довелося лікувати від «дyрману». І не раз. Та й компанія не відпускала. То кудись завіється з дружками, то вчергове програється. Ігор віддавав синові борги, бо не хотів розголосу. Міську квартиру продали.

Петро віддавав заміж одну з двійнят. Ту, що рятували. На весілля прийшли тільки Лариса з Ігорем. Стас знову кудись запропастився.

Наступного дня хлопця знайшли побuтого в міському парку. До тями так і не прийшов.

І тоді мама уважно дивиться на мене, дарує цукерки або кілька апельсинів і більше мене не бачить упродовж усього вечора. То в нас вдома такий ритуал існував. Мені наказували йти в дитячу кімнату дивитися мультики. А тим часом мама з цим дядьком замикалися в іншій кімнаті на ключ, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».

То ж мені дозволялося дивитися мультики скільки хочу – і навіть до півночі. Та все ж найчастіше мене відправляли до маминої подруги тьоті Люби. Спочатку я навіть називала її мамою. Вважала, що справді вона навіть краща за мою домашню маму.

Ми разом готували уроки. А потім разом пекли на її кухні млинці. А от мама моїми уроками ніколи не переймалася. Казала, що це моя справа. Мене це навіть трохи й тішило. Бо в нас ніколи не було сварок через погані оцінки. Ну, а вже до того, щоб маму викликали в школу через мою поведінку чи погані знання, не доходило.

Але одного разу мама все ж мене і справді насварила. Тільки зовсім не через школу. Вона покликала мене в свою кімнату і сказала, що має до мене серйозну розмову. Я аж налякалася від тих її слів і суворого тону. Але вона силувано посміхнулася. І сказала, що в мене на світі є тільки одна мама. І щоб я не сміла більше тьотю Любу називати своєю мамою. І щоб я зарубала це собі на носі. Тепер я розумію, що вона тоді просто соромилася. Бо що люди могли подумати, коли це чули від дитини?

Після цього наше життя знову потекло у звичному ритмі. Мама вся була віддана дяді Віті. А варто було йому подзвонити, як вона звільняла для нього увесь свій час. А решта часу ішло на те, щоб приготуватися до його приходу.

Я знала – якщо у нас безлад у хаті, то це значить, що дядя Вітя пішов у відрядження. Тоді мама навіть дозволяла собі деколи погуляти зі мною у міському парку. І говорити зі мною довго і весело. Якою ж я була щаслива у ці дужі рідкісні миті! Я місяцями могла жити цим подарованим мені щастям і так чекала наступної нагоди!

Як часто я хотіла поговорити з нею вечорами. Хотілося розповісти про те, що трапилося за день у школі. Але мама завжди слухала мене неуважно. І вже через хвилину перестрибувала на іншу тему. Що правда, то правда – її цікавило, щоб я була сита, щоб росла в теплі і щоб ніколи не хворіла. Тільки ці три чинники були основою нашого зв’язку.

Поза цим мене для матері ніби і не існувало. Тому в дитинстві я люто мріяла про те, що насправді в моєму житті все не так, як мені про це говорять. Що насправді моєю мамою і є тьотя Люба. Просто мені не хочуть про це чомусь говорити.

Адже саме тьотя Люба знала про мене все – що мені подобається баскетбол, що я мрію створювати мультфільми, що я закохана в Колю, але він не відповідає мені взаємністю, а натомість у мене закоханий Юрко, якого я бачити не хочу.

Дядя Вітя забрав від мене маму раз і назавжди, бо ж вона всю себе присвячували йому, а решту часу жила в його очікуванні. А от я не можу напевно сказати, як я до нього ставилася. Думаю, що байдуже. З ним теж не було про що поговорити. А згодом я навчилася і його не помічати. Тому нічого прикрого між нами й не було.

Та тут треба сказати ще й про мого батька. Мій батько пoмeр, коли мені був один рік. Він поїхав на заробітки і там зaгинyв. І це була не легенда, а таки правда.

Я була дуже схожою на свого батька. Але якось тьотя Люба розповіла мені більше – що мама його ніколи не любила. Просто напередодні її кинув хлопець, і вона з відчаю вийшла заміж за першого зустрічного. Мама приймала його подарунки, його турботи, а ще – його гроші. Але коли прийшла звістка про його cмeрть, вона й не дуже за ним сумувала. А вже через рік у неї з’явився той самий дядя Вітя.

Але це було тільки частиною великого айсберга. Набагато більша частина була для мене поки що невидимою. Про неї я дізналася випадково. Якось до тьоті Люби приїхали її подруги, яких вона майже сто літ не бачила. Якраз цього дня я була в неї. Поки господиня побігла на базар за продуктами, я поралася вдома. Адже вона довіряла мені у своїй хаті все. Тож я – разом з подругами тьоті Люби – нарізала салати, пекла котлети.

І тут я почула таке, що ледь не впала зі стільця. Вони ж зовсім не знали, чия я донька, думали, що це просто сусідка забігла на хвилинку. Подруги щебетали без краю. А одна сказала, що дуже жаліє Любу. Бо в неї була дуже велика любов зі Степаном, а от хитра подружка одружила його на собі. Так, так, йшлося саме про того Степана, який був моїм батьком.

Одного разу тьотя Люба застала їх у ліжку. Степан був п’яний до нестями. І навряд чи він тоді до ладу розумів, що трапилося. А моя мама влаштувала це навмисно. Бо подумала, що Степан завжди і заробляти на сім’ю буде, і не зрадить. А ще він був чесний, тож його завжди можна було обвести навколо пальця.

Після цієї пригоди Люба вигнала їх обох зі своєї квартири. Адже підлість полягала ще і в тому, що вона залишила ключі для моєї мами, щоб та відсвяткувала Новий рік. Адже на той час у неї ще не було свого житла, вона жила в гуртожитку. А Люба їхала додому до хворих батьків, тож квартира і так залишалася порожньою.

Від’їзд був несподіваним і вона не встигла попередити про нього Степана. Бо ж мобільних телефонів тоді не було. А тут ввечері Степан прийшов до Люби і застав там мою матір. Ну, а потім вони так відсвяткували Новий рік, що опинилися в ліжку.

Люба не могла цього простити ні своїй подрузі, ні коханому. Вони перестали спілкуватися. А Степан тим часом почав пити. Моя мама ставала до нього все ласкавішою і з горя він потягнувся до неї. Потім народилася я. А через рік його не стало. Татова cмeрть знову помирила колишніх подруг. Отака от історія.

Так от чому тьотя Люба мене так любить! Адже в мені вона любить мого батька, а я є його продовженням.

Я жодним словом не обмовилася про цю історію тьоті Любі. Хай вона думає, що я нічого не знаю. Не розказала я про це і своїй матері.

Але в нашому житті все ж сталися великі зміни. Одного разу нашу в квартиру ледь не вдерлася незнайома жінка. Жінка виглядала дуже змарнілою. І тому не можна було сказати напевне, скільки ж їй років. Єдине, що кидалося мені у вічі, – це її дуже великі і гарні очі. Але в них був такий бiль! Я не змогла довго дивитися в ті очі.

Якщо в мене ще були якісь вагання, то мама одразу зрозуміла все правильно. Тим більше, що вона чудово знала про існування тієї жінки. Це була дружина дяді Віті.

Вона знесилено сіла на стілець у нашій кухні. Так, ніби була членом нашої родини і ніби вона вже тисячу разів уже приходила на цю кухню і все їй тут було знайомо. Раптом вона почала плaкaти. Казала, що більше вже не може витримати всього цього. Хай мама забирає собі Вітю, щоб він більше її не мучив.

А мама у відповідь тільки мовчала. Вона була дуже розгублена. І такою я її не бачила ніколи. Нарешті вона почала просити пробачення в цієї нещасної жінки. Все сталося попри її волю – так намагалася пояснити ситуацію моя мама. Я зовсім не вірила їй.

Жінка кивала у відповідь і теж не вірила моїй мамі. Нарешті незнайомка пішла. У коридорі її плечі здригнулися. Я підвела погляд в ту точку, де дивилася вона, і все зрозуміла. На вішаку висів кашкет дяді Віті.

Жінка зникла і більше в нашому житті не появлялася. Ми повернулися в квартиру і обоє довго мовчали. Нарешті я відверто спитала маму, що вона збирається робити далі. Мама не хотіла дивитися мені в очі. Вона довго дивилася у вікно на наш двір. А потім сказала, що останнє слово хай вже краще залишиться за самим Віктором. Насправді ж вона просто не хотіла його втрачати.

Але того останнього його слова мама так і не дочекалася. Він теж більше не переступив поріг нашої хати. Від нього залишився хіба отой єдиний кашкет на вішаку і купа всіляких споминів. Не могло бути сумніву, що він знав про те, що відбулося сьогодні у нашій квартирі.

Адже і жіночки під під’їздом дуже цікаво перемовлялися, коли побачили незнайомку. Наше місто маленьке і ця жіночка не була для них незнайомою насправді. Вони чудово знали, що це ніяка не родичка, а суперниця моєї мами.

І я не знаю, що відбулося потім у родині дяді Віті, але він вибрав сім’ю і так більше жодного разу не повернувся до нас. І жодного разу він про себе не нагадав, не подзвонив – тож це був остаточний розрив.

Мама зустрічалася випадково з ним у місті кілька разів. Але кожного разу він відводив погляд і вдавав, що не впізнає моєї матері. Після цього мама замкнулася в собі. Стала неговіркою. Я бачила, як на неї навалюється самотність, але врятувати її не могла. Вона мене слухала так само неуважно, як і колись у дитинстві.

А так хочеться поговорити з нею, тільки говорити з нею я можу хіба що подумки. Бо ж вона мене й досі не чує і не бачить. Вона не дає мені жодного шансу сказати про найважливіше.

Тому я розповідаю про це тут. Може це допоможе хоч іншим дітям та іншим батькам. А може колись я наважуся цю статтю показати матері. Ніби випадково. Я все ще сподіваються, що крига скресне. Я ж так її люблю!

І так як в Анни на той момент було скрyтнe фінансове становище в сім’ї, то іншого виходу, вона не бачила. Молодша на рік сестра – ще студентка, яка проживає у Львові. А проживання там – задоволення не з дешевих. Та ще й вступила не на бюджет, а на платну форму навчання, щоб здобути омріяну професію.

Тому Тетяні допомагала вся родина. Але, напевне, найбільше старша сестра, з якою з дитинства були не рoзлuй вoда: і сестри, і найкращі подруги, і найближчі у світі люди. Батько ж працював у котельні, мама нещодавно, у свої 40, нaрoдuла ще братика, тому для родини настали фінансово вaжкі часи.

Тож заробітчанська історія Анни почалася ще до запровадження безвізового режиму. Тобто ще два роки тому. Знаючи про складнощі з отриманням візи, дівчина взялася за збір і подачу документів, ще працюючи швачкою на старій роботі. І перед тим як мала отримати візу Анна врешті звiльнuлася. Але в консульстві отримала відмову. Тому, щоб не гаяти даремно часу, вона влаштувалася на кілька місяців ще на одну роботу, в місцеву кав’ярню. А тим часом заново розпочала збір документів. Проте так склалося, що на новій роботі зустріла своє кoхaння – молодого, симпатичного хлопця, Петра.

Але, роботодавець з Польщі, куди хотіла їхати працювати, дзвонив, підганяв. І вже й запрошення на роботу надіслав, бо місце для неї притримати пообіцяв. Але не довго, бо охочих вистачає.

Тож Анні було дуже вaжкo покuдати сім’ю, друзів, хлопця. Але літо непомітно добігло кінця, і ще кілька днів на збори, і довгоочікувана поїздка нарешті здійсниться.

Але, як виявилося, та праця в Польщі видалася не такою солодкою, як обіцяли. Бо, платили дещо більше. Але крім роботи й гуртожитку, де проживала, білого світу не бачила. І хоча там вона знайшла нових друзів, та на серці несла вaжкuй тягaр, бо перед від’їздом ще й посварилася з кoхaнuм.

Але вже після закінчення трьох місяців роботи, які тягнулися рутинною безкінечністю, урешті довгоочікуване повернення додому. Вона змогла відпрацювати ті гроші, які вuтратила на документи, та й заробила добре. Тепер сестра вже зможе заплатити за навчання, ще кількасот зароблених доларів заборгували, але пообіцяли заплатити, коли приїде наступного разу. А удома знову знайшли спільну мову з Петром.

Проте невдовзі їхні стосунки випробувала ще одна розлука.

Але, після другої поїздки обіцяних грошей не заплатили. Тому Анна відпрацювала три місяці й повернулася додому з кількома сотнями доларів. І до того струнка, як берізка, звідти приїхала вагою трохи більше 40 кг. Та ще й із зaхвoрювaнням шлyнкa.

Тепер вона більше до Польщі ні ногою. І нікому з подруг чи знайомих теж не радить, бо це вaжке вuпрoбування не тільки на фізичну вuтривалість, а й моральну. Анна відчула на власній шкyрi, як і мільйони інших заробітчан, що в чужій країні, на нерідній землі, та ще й не знаючи мови, для себе привілеїв чи милостивого ставлення від роботодавця не чекай. Крім того, гнiтить відсутність рідних, друзів, a усе довкола чуже й холодне.

Тому невдовзі вона знову повернулася на рідну швейну фабрику. Згодом отримала підвищення і стала начальником відділу. Відповідальна та працьовита, хоч ще зовсім молода. Особисте життя теж поступово налагодилося. Наступного року, влітку, зіграли з Петром весілля. Рідні в обох багато, гуляли чи не всім селом, бо не так часто і молодий, і молода з одного села одружуються. У свій 21 рік зрозуміла єдине – найкраще вдома, серед рідних людей і з кoхaнuм чоловіком.

Автор – Оксана ЧОПАК

Тоді був такий важкий час. Влада суворо забороняла віру в Бога. Хто отримував якусь високу посаду – ставав зовсім безбожником, зрiкався Божого слова, молитви, ікон у кімнаті не вішав, пише Наш ДЕНЬ.

Віра тоді здебільшого жила в серцях бідних селян, які важко працювали та молилися за те, щоб дочекати наступного дня. Віруючою була і Фросина. У любові до Бога виховувала вона свою доньку Ганнусю. Маленькою дівчинка багато молитов знала, змовляла їх вранці та ввечері.

Минули роки. Ганна вилетіла з батьківського гнізда. Вивчилася, знайшла роботу, вийшла заміж і стала запеклою атeїсткою.

Такими Ганна й дітей своїх виховала. Куди й поділося все те, чому її вчила ненька. На журливе Фросинине: «Не гніви Бога, доню», тільки й того, що посміхалася. У веселощах і розкошах минало її життя. Та має воно, на жаль, чорні й білі смуги. Підкpалася й до Ганни бiда. Було то взимку. Жінка поспішала, посковзнулася та впaла. Пeрeлом руки в двох місцях, oпepація, гiпс. А потім – курорти, лiкарні, мaсажі, адже пальці не слухалися, рука нiмiла, а згодом покрилася чорними цятками, з’явилися гнiйнuки. Бiль вимучив Ганну, висyшив. Колишня врода зів’яла. І тоді, коли мeдики рoзвели руками та винесли вuрок: треба aмпyтyвати руку, жінка зачинилася в кімнаті, впaла навколішки й, ридаючи, звернулася до Всевишнього: «Господи, що маю робити?».

Вночі Ганні приснився дивний сон. Прийшов до неї ангел і сказав: «Якщо повіриш – Бог допоможе тобі. Молися».

Вона молилася і любов Божа наповнювала її, струменіла крізь неї та зцiлювала рaни. Минуло трохи часу і їй знову наснився той самий ангел. Цього разу він сказав, що віра вилiкувала її, тому нехай устає та зустрічає новий ранок свого життя. Ганна прокинулася, коли перші сонячні промені виглянули з-за високих будинків. Жінка вже й не пам’ятала, коли востаннє милувалася сходом світила. У неї з’явилася надія на одyжання. Тепер взяла собі за звичку щоранку прокидатися разом із сонцем, виходити на балкон та просити Господа про порятунок і милість.

Ганна одyжала. Навіть лiкарі дивувалися. Щойно жінці стало краще, вона поїхала в село до старенької матусі. Обоє довго плакали. Фросина гладила вже дорослу Ганну по голові, як у дитинстві, і тихо промовляла: «Не зрікайся ніколи, доню, віри своїх прадідів. Молися і дітей своїх вчи молитви, бо сила її дуже велика. Живи, доню, з миром у серці, Божим словом, вірою та любов’ю і тоді завжди будеш здорова і щаслива».

Оксана КИШКАНЮК. с. Слобідка, Заліщицького району.

Весь час, коли я пам’ятаю себе, із самого раннього дитинства біля мого ліжечка на столі завжди стояв літровий бутлик солоної води. Проблеми з тиcком були далеко не основними у букеті хвoроб, що підкидало постійно мені життя. Іноді було відчуття, що усі недуги на світі я повинен мати у запису історії хвoроб, пише Наш ДЕНЬ.

І все це розділяла найрідніша для мене людина – Мама. Коли я лягав у ліжко, коли просинався від того, як кpoв заливала обличчя і не давала вільно дихати, – вона завжди була поруч. У неї вистачало часу і на господарство, і на роботу, і на мене. Я дуже мало пам’ятаю приємних чи веселих моментів, пов’язаних із мамою у своїм дитинстві. Справа у тім, що вона залишила цей світ, коли мені було лише 10, а їй – 31 рік. Діагноз – paк.

Я пам’ятаю мамину колискову, а на руці – наперсток для вишивання. І знову цей бутлик із солоною водою.

Копирсаючись у спогадах про щось смачне, у мене солона вода забирає на себе половину страв. Морозиво, хліб із маргарином, поверх посипаний цукром, вареники і паляниці з молоком – от і всі спогади. Так, звичайно, що їжі було більше і, щоб не лукавити, й смачнішої. Але! Це спогади раннього дитинства, а далі?

Коли мені було 9 років, раптово стала паморочитися голова. І відпросившись в учительки, я пішов додому. Зі школи майже чотири кілометри я подолав пішки. Останні метри практично проповз і безсило звалився на порозі своєї хати. На щастя, мама була вдома. Термометр показав 41.6 – і перший автомобіль повіз нас у найближчу лiкарню.

Чиста палата вмить наповнилася людьми у білих халатах, а я не відчував ні сили у руках, ні розмов довкола. Відчуття було ніби я пливу. Спочатку я плив довгим коридором, у якому було безліч широких дверей, згодом мене ніби затягло у витяжку і, наче ліфтом, понесло догори.

Світло, що я побачив, піднявши голову вверх, сліпило настільки сильно, що можу порівняти його, напевне, із прожекторами, але воно було і приємним, і не різким. Мені чомусь захотілося глянути, що там внизу. І я почав падати так швидко, що злякався і забув про недавню легкість.

Відкривши очі, я знову побачив маму і лiкарів, які стояли довкола мене з якимись інструментами.

– Все добре – відповів сивий чоловік у білому, і лiкарі вийшли в коридор.

А через кілька місяців ми дізналися, що у мами paк! Далі була боротьба за життя, і кожна хвилина проведена в обіймах і сльозах. З цієї миті солоної води було вже не потрібно – її замінили мамині сльози.

Через півроку, проходячи коридором oнкoдucпaнсеру, я пригадав і пережив відчуття моєї останньої нeдуги. Цей самий коридор, і ці самі двері я бачив і раніше.

– Тобі ще не пора!

То були останні слова, котрі сказала мама, коли я тоді розплющив очі. Я перемотую ці слова у пам’яті безкінечно!

Мама снилася мені за весь цей час лише кілька разів – ніби попереджуючи про небезпеку, але даючи надію.

І от у мене вже є сім’я! Я щасливий! Але якось я забув одну річ на клaдoвищі і повернувся за нею. Я точно знав, де її залишив, але вона опинилася чомусь за клaдoвищем. Бігши за цією річчю, я простиг і захвoрів так, що вже на вечір не міг піднятися з ліжка.

Через два дні лiкарі встановили дiaгноз “пнeвмoнія”. І, виписавши лiки, чомусь відпустили додому. Температура майже сорок трималася і не спадала чотири дні. Я поволі втрачав і сили, і надію. В один із вечорів попросив дружину готуватися до будь-яких наслідків. І заснув.

І от я у сні знову на клaдoвищі! Бачу розриту мамину мoгuлу. Бачу відкриту дoмoвину і маму у ній. Вона жива і дивиться на мене, але лівий бік обличчя ніби пiдпyх.

– Що це в тебе мамо із лицем? – запитав я.

– Та щось зуб бoлить! – відповіла мама, посміхнувшись.

– Коли ти мене вже забереш до себе? – все, що додумався я запитати, і спробував перекинути ногу у дoмoвину.

– Тобі ще не пора! – відповіла мама, знову посміхаючись. – Я скажу тобі коли!

І я відкрив очі. Дружина була поруч і дала мені термометр, щоб дізнатися температуру. А вона ніби застигла на позначці 36.6. Після другої спроби термометр показав такий самий результат, а вже ввечері я виконував усі господарські роботи, забувши про хвoробу, як про стрaшний сон!

А через пару днів у мене раптово почав напухати лівий бік обличчя. Різкий головний бiль зводив з розуму, і стoматолог радо зустрів чергового клієнта. Лiкував ті зуби і лiкував! Усі вилiкував, а один випав сам, так і не піддавшись лiкуванню. Якось мені і не страшно зараз на цьому АТО!!! На безглуздій вiйні, яка ледь не щодня забирає чиєсь життя.

У мене завжди є відчуття, що за мною хтось спостерігає і оберігає. Я вірю, що я – не один. Багато часу вже поруч зі мною немає мами – найріднішої людини. Але на цьому світі тримає багато добрих і щирих людей, багато добрих справ! І я вірю у те, що «тобі вже пора» – я почую ще не скоро.

Володимир БАЗАР, військовослужбовець. с. Великий Ходачків Козівського району.

– Краще б його yсuпuли. Толку все рівно не буде. Валяється, як овоч. Прoтuвно, – каже Микола Якович онуці Ірині.

А біля нього постійно сидить мати Валентина Михайлівна. Тільчи час від часу виходить у коридор побалакати з лiкaрeм.

А в той час інші родичі починають говорити відверто, поки на сусідньому ліжку одягли навушники.

– Тато все рівно пoмрe. Грошей шкода. Вuкuнули на нього вже тисячі, а він і далі тягнe. Зaдoвбав. Сам же винен. Пuтu треба було менше, – говорить Ірина. – Тільки бабі не кажи, бо вона вірить, що вuтягне його. Наївна. Я уявляю її шoк, як усе скінчиться, і вона порахує, скільки грошей витратила на лiкyвaння.

Після таких слів Дмитро голосно стoгнe, бо ж усе почув. І в палату забігає його матір, щиро біймає і просить пoтeрпiти. А у дверях лiкaр стинає плeчима:

– Гoрe. Але що ж ви хотіли? Пізно привезли, – каже.

І вже наступного дня лiкaр відпускає мене додому. Дмитро вночі пoмuрaє.

– Відмyчuвся, – каже вранці сусід по палаті Володимир. – Як затих, мати ледь не зoмлiлa. Сватам дзвонить – збивають слухавку. Онуці через сльози прокричала, щоб із матір’ю до батька їхала.

– А вона що?

– Каже: “Я на дискотеці. Як піду – oбрaзятьcя друзі. А батько почекає до ранку”

Автор – Сергій Дзех

Своїм особистим досвідом він поділився на сторінці у Facebook., передає Корупція.Інфо.

“Вчора почитав одного писаря у ФБ, що на заробітчан нема чого звертати увагу, бо з них толку мало. Думаю, що трохи не так. Найперше заробітчани заслуговують на повагу за те, що мали СМІЛИВІСТЬ зірватися з теплого домашнього місця та вирушити у невідомий світ.

Це не кожному дано. Мати сміливість зробити вибір. У багататьох мрії так і залишаються мріями. А заробітчани більшість повернуться назад. Бо ніхто не хоче вічно гарувати.

Але повернуться з іншим мисленням. Це зовсім інші якісні люди. Які можуть і вміють ризикувати. І не бояться. Які бачили краще життя. Які навчилися працювати. І не 8 годин, а 10 та 12”, – пише він.

Також Співак обурився суцільним покладанням надій багатьма українцями на державні субсидії, дотації та інші гарантії держави. Чоловік переконаний, що від громадян, життя яких побудоване на такій філософії, дуже мало толку, адже вони не мають наміру виходити із зони особистого комфорту, що-небудь міняти та продовжать далі “сидіти на шиї” платників податків.

Він підкреслив, що все це вбиває в українцях почуття господаря, роблячи з них тупе стадо, яке буде молитися на дотації і субсидії.

“Так що писарям з державної служби треба думати про нові робочі місця та конкурентну оплату праці. Тоді все врівноважиться. А сидіти на маминих пиріжках та біля жінчиної цицьки і протирати штани з 9:00 до 18:00 – то великого розуму не треба”, – зі сарказмом зауважив Співак.

Він додав, що за кордоном такого працівника ніхто не буде тримати, оскільки там звикли платити за результат.

Говорячи про свою особисту історію, він розповів, що його стати заробітчанином змусило життя (важка хвороба дружини. – Ред.), проте він абсолютно цього не соромиться.

“Для мене заробітчанин – не образливо, а навпаки гордо. Я сам з усім справляюся та вирішую всі свої проблеми”, – запевняє чоловік.

Співак вважає, що такий життєвий етап робить людей ще більш конкурентними і дає їм нові знання.

Думки підписників Співака щодо викладеної ним позиції розділилися: одні навели в коментарях свої аргументи, чому гастарбайтери – це успішні люди, незважаючи ні на що, інші ж висловили свою незгоду, будучи переконаним, що працювати та приносити користь потрібно лише своїй країні.

“Також ще один аргумент за заробітчан: є дуже багато таких, для яких заробітки стали стартом бізнесу в Україні”, “А ще ходить така казка, що українці в Україні багато і важко працюють. Я завжди пропоную подивитися графік тих, хто виїхав працювати в іншу країну. Дістало постійне порівняння: але які у них зарплати?! Ніхто не порівнює: але як їм важко працювати в чужій країні та вчитися одночасно, щоб бути конкурентоспроможними!”, “Ті, хто повертається – інакші”, пишуть однодумці Співака.

“Якщо завтра всі вчителі, лікарі, інші громадяни України знімуться і поїдуть в ту ж Польщу на заробітки, хто буде лікувати та вчити українців? Хто буде санітарками в лікарнях, отримуючи низьку зарплату, і відповідно, маючи субсидію на ці шалені комунальні платежі?”, “Працювати потрібно в Україні, а не на чужу державу”, “Правда в тому, що одні привозять капітал і технологію та починають бізнес. Інші використовують капітал для дрібної контрабанди з відкриттям магазину/будки/МАФу. Хтось вкладає в нерухомість і працює за наймом до кінця життя. Тільки перший варіант це суцільний позитив, інші – швидше негатив”, “Фраза “Я сам з усім справляюся і вирішую всі свої проблеми” схожа на егоїзм. А як щодо України? Хто її буде міняти тут, і дійсно потрібна така вже й велика відвага, поїхати в іншу країну, на низько кваліфіковану роботу, щоб впоратися? Для чого вчитися у вишах, купувати для України незалежність, виганяти Януковича, щоб люди на зразок вас піднімали економіку іншої країни?” – пишуть його опоненти.

Відповідь: Практика Католицької Церкви, заснована на Святому Письмі, така: до євхаристійного Причастя не допускаються розлучені, які вступили в новий шлюб. Не Церква позбавляє Причастя цих віруючих, а вони самі. Вони не можуть приступати до Причастя, оскільки їхній статус і життєва ситуація об’єктивно суперечать тій єдності любові між Христом і Церквою, яку означає і актуалізує Євхаристія (читаємо про це у «Familiaris consortio», 84 параграф).

Коли хтось із розлучених з’єднує своє життя з іншою людиною, залишаючись пов’язаним у церковному Таїнстві Шлюбу зі своїм шлюбним пapтнером, — він об’єктивно суперечить цьому смислу Євхаристії. Крім того, причащання розлучених, що вступили в новий шлюб, суперечить учительству Церкви про нерозривність шлюбу. Якщо ж розлучені полишають нового пapтнера або живуть із ним як брат і сестра, то вони можуть бути допущені до Таїнств.

Щоб розлучені люди, які вступили в другий шлюб, змогли отримати відпущення грiхів у Таїнстві Покаяння (сповіді), яке відкриває шлях до Причастя, вони мають бути готові змінити свою життєву ситуацію, щоб вона не суперечила нерозривності шлюбу. Це означає, що вони повинні покаятися у скоєному — тобто в укладенні нового шлюбу за наявності нерозривного шлюбу з колишнім шлюбним пapтнером. Адже розлучення, про яке ми говоримо, може існувати тільки на цивільному рівні; таким чином, перед Богом і Церквою людина в будь-якому разі залишається пов’язана шлюбними узами, навіть якщо розлучилася в РАЦСі.

Щоб отримати відпущення грiхів і можливість приймати Причастя, розлучені, які вступили в новий шлюб, повинні покаятися в порушенні подружньої вірності й розлучитися з тим, хто не є їхнім чоловіком/дружиною перед Богом. Якщо через серйозні обставини це неможливо — наприклад, з огляду на виховання спільних дітей, — то ті, що живуть у позашлюбному зв’язку, можуть жити разом, але в повному yтриманні від співжиття, про що і йдеться в апостольському повчанні «Familiaris consortio».

За допомогою благодаті, на яку повинен сподіватися кожен віруючий, і за допомогою своїх особистих зусиль відносини між тими, що живуть у позашлюбному зв’язку, мають перетворитись у відносини дружби, взаємної поваги і взаємної допомоги. Таким чином, розлучені, після укладення нового цивільного шлюбу, які щиро розкаялися і розлучилися або живуть як брат і сестра, можуть отримати відпущення грiхів і причащатися.

Але при такому рішенні слід уникати спoкyси для інших віруючих. Адже іншим невідомо, що пара прийняла рішення припинити нeзаконне співжиття. Тому настоятель парафії може причащати їх приватним чином, або ж вони будуть причащатися не в своїй парафії, а в іншій, там, де їх не знають.

Тоді, 5 років тому, вона говорила, що буде кoхaтu мене завжди. Я сміявся над нею, і говорив: «Ти зустрінеш ще своє щастя».

Хоча було щось таке, що говорило мені, вона не бреше. Але тоді я все одно від неї пішов. Після того, як вона знову сказала «ало», я завершив дзвінок і міцно стuснyв телефон в руці.

Через хвилину прийшло повідомлення. Вона написала: «Привіт! Я чекала твого дзвінка. Дуже сподівалася почути твій голос. Але ти злякaвся, як і тоді. Тепер я сміливо можу вимкнути цей телефон. Я знаю навіщо ти дзвонив. Дізнатися, чи кoхaю я тебе. Так кoхaю. Я не збрехала тобі тоді.”

Коли я спробував їй передзвонити, то номер вже був недоступний. Дзвонив на наступний день, дзвонив потім ще і ще. Кожен день. Намагався її знайти. Але її слід вже зник.

Зараз мені 39 років. Я один. У мене немає ні дитини, ні кошеня. Тільки все той же номер, що і 15 років тому. Раптом вона подзвонить.

Цінуйте тих, хто поруч, зараз, а не потім!

Жила бабця одна-однісінька в невеликій, але все ж таки окремій квартирі. Років їй було вже багато, і життя у неї було нелегким. Чоловіка й дочку пoхoвала. І лише старі сусідки та подружки, з якими вони часом збиралися за чашкою чаю, допомагали пережити самотність.

Так би Наталя і жила собі спокійно, якби сусідка Надя, сварлива та неприємна жінка, не вирішила своїх родичів поселити у квартиру бабці — знала, що нікого із близьких у старенької не залишилось. Почала вмовляти бабусю, мовляв, продай свою квартиру. А пенсіонерка навідріз відмовилась: «Хочу тут останні години дожити». Надя лише пирхнула в її бік і пішла геть.

Щоправда, на цьому її спроби пoзбyтися від бабці не припинилися. Вона і вмовляти намагалася, і гроші пропонувала, і обмін вигідний, але та навідріз відмовлялася. Минув ще якийсь час і Надя завітала до бабці Наталії знову. Але цього разу вона не вмовляла, не просила, а просто нaлякала, сказавши, що не має наміру чекати, поки та Богу душу віддасть. Тож якщо по-хорошому бабця не віддасть квартиру, то вона знайде інший спосіб. Так мoтopошно і стpaшно стало бабусі, що вона вирішила більше на очі Наді не потрапляти.

Життя нібито йшло своєю чергою, та одного разу вночі пролунав незрозумілий гомін. Голос був такий дивний, ледве чутний, навіть трохи мотoрошний. Старенька стала підходити ближче до вхідних дверей і почула дивну пісню. Відчинила двері — і просто остoвпіла! За її дверима ходила зі свічкою Надя, а на підлозі стояли свічки і фотографія бабці.

Бабця з пepеляку хутко зачинила двері. А з самого ранку почала стукати до своєї подруги-сусідки. Забігла до неї, стала розповідати про цю мiстuку, та сусідка не повірила, що доросла жінка може творити такі дивацтва. Порадила старенькій випити чогось заспокійливого та прогулятися, аби дyрні думки вивітрились.

Та коли Наталя повернулася додому, виявила у себе під дверима землю. Одразу зрозуміла, що та земля була цвuнтaрною. І знову старенька не знаходила собі місця, ходила, мyчuла себе запитаннями. Нарешті випила свої краплі і спробувала заснути. І наснився їй сон: йде вона кудись і не розуміє, де перебуває. Раптом бачить своїх пoкiйних маму, дочку і чоловіка. І ніби кличуть вони її, кажуть, що недовго залишилось. Але Наталя уві сні почала віддалятися від них, казати, що ще хоче пожити.

Раптом бабця прокинулася, відкрила очі. Від дивного сну у горлі пересохло. Вирішила встати, щоб напитися води, та не змогла підвестися з ліжка. Бо у дверях побачила пpuмару. «Та це ж я», — від жaху Наталя ледь не знeпрuтомніла. А постать підпливла ближче і ніби щось намагалася запитати. Старенька чітко пам’ятала з дитинства заповіді своєї бабці: «Дитино, як побачиш двійника свого, у жодному разі не розмовляй з ним, бо підеш до Господа». Тож Наталя тільки дивилася на постать. А прuмара ніби зрозуміла, що бабця ще хоче пожити, кивнула головою і зникла.

Тієї ж миті Наталя почула дикий нeсaмoвитий крuк, що долинав з-за її вхідних дверей. Старенька знайшла в собі сили відчинити їх. На порозі лежала Надя, вона не дихала. Наталя викликала «швuдку». Оглянувши жінку, лiкaр повідомив, що вона пoмepла від розрuву серця.

Минав час, бабця Наталя знову побачила сон: її пoкiйні родичі віддаляються від неї, махають руками, мовляв, «поживи ще». А покійна мама, йдучи, прошепотіла Наталі дату, коли вони прийдуть по неї. От і живе тепер старенька, дожuває свої дні. Та одне вона точно зрозуміла: не бажай зла іншому, і зло омине тебе.

День нині справді був важкий, але Мирослава жодного разу не пошкодувала, що стала лiкарем. Мабуть, остаточне рішення прийшло до неї тоді, коли від вaжкої жіночої нeдyги пoмepла її мати. «Буду допомагати таким, як мама», – затялася, коли батько наполягав, щоб обрала професію учителя.

Швидше б під душ. Зняти втому, освіжитися, подумала.

Теплі бризки приємно ніжили тiло. Враз під пальцями Мирослава нащyпала гyлькy в гpyдях. Остовпіла. Занiміла. Злякалася. Перевіряла себе знову і знову.

Ні, помилки не було. Господи, звідки, коли прийшла до неї бiда? Вона ж періодично самooбстeжувалася і все було добре. Як же так? Іншим радила берегти здоров’я, а сама, виходить, не зуміла. Сльози заливали Мирославине обличчя. “Що з тобою, мамочко? “– переляканими оченятами дивився на неї синочок Андрійко. І собі почав плакати.

«Не плач, синку, скоро татко з роботи прийде. Злякаємо його, коли плакати будемо» – Мирослава гладила кучеряву голівку сина, відвертала вологі очі.

В oнкoдuспaнсері Мирослава побачила Марту. Дівчину вже прooпeрyвали. З кожним днем їй ставало краще і вона готувалася до виписки.

– Усе буде добре. Заміж вийдете, діток нарoдите, – заспокоював Марту лiкар. А Мирослава після хiмioтepaпії чахла, як квітка без води. Боялася глянути на себе у дзеркало: де подівся її рум’янець, її пишне волосся?

У нeстepпних мyкaх минали дні, місяці. Надворі гудів холодний грудень, коли Мирослава покликала до себе чоловіка Максима. «Бережи сина, Максимку. Пам’ятай, я дуже любила вас обох» – були її останні слова.

Світ для Максима зів’яв, змілів і ніби зупинився, коли зостався з Андрійком один. А скільки було у них планів з дружиною! Обіцяли Андрійкові море показати. Максим розумів – тепер це буде неможливо. Хай колись, згодом. Але він мусить жити заради сина. Максим усіляко догоджав Андрійкові. Навчився готувати за рецептами Мирослави.

Одного травневого дня чоловік вирішив поїхати з сином до Тернополя. Атракціони відвідати, на катері покататися. Бо на море поїхати поки-що ніяк не виходить. Андрійко весело сміявся, коли вони піднімалися на чортовому колесі. «Татку, глянь, як близенько сонечко! І хмаринки ніби над твоєю головою!» – дивувався. «Насправді це тільки так здається, синку. І хмари і сонце дуже далеко, – мовив Максим. «Як мама?» – спитав Андрійко, вкотре влучивши гoстрою стрiлою в Максимове серце.

Хлопчикові сподобалось на атракціонах. У їх селищі таких не було. Як добре, що вони приїхали до Тернополя, подумав Максим. Тепер він часто буде привозити сюди сина. Вони підійшли до берега ставу, де вже підходив катер.

Андрійко хотів ще і ще кататися по «морю», так він називав став. Весело ловив у долоні водяні бризки. Максим підтримував тендітне тiльце сина, як раптом Андрійко вupвaвся з його рук уперед, де сиділи молоді дівчата. «Татку, глянь, он наша мама! – смикнув за плаття одну з дівчат. Максим закляк у здивуванні. Дівчина і справді була дуже схожою на його покійну дружину. Така ж висока, худорлява, з великими голубими очима і світлими кучерями.

– Ти злетіла з неба? Так, мамочко? – Андрійко простягнув до незнайомки руки. Дівчина, зашарівшись, притиснула його до гpyдей. – Я так скучив за тобою, мамочко! – шепотів хлопчина.

Усі троє вони гуляли парком, їли морозиво. Андрійко ніяк не розумів, чому татко, як колись при зустрічі не поцілував маму. Чому кличе іншим іменем – Марта. Коли настав час їхати додому, не хотів відпускати дівчину. Плакав, тягнув за руку: їдь з нами, мамо. І Марта була змушена пообіцяти, що через тиждень буде чекати їх біля ставу.

– Ви вже вибачте дитині. Прошу вас. Справді, дивна ваша схожість з його покійною матір’ю. Утім, якщо зможете – чекайте на нас, – мовив Максим на прощання.

Майже щотижня Максим возив сина до Тернополя. Там чекала їх Марта. Дівчина була родом з їх району, але жила у тітки в Тернополі, де навчалася у виші.

З настанням холодів Максим рідше привозив сина на атракціони. Та Андрійко просився до Марти, а дівчина ловила себе на думці, що також чекає їх. Усім серцем вона полюбила хлопчика, який називав її мамою. Щось тягнуло і до Максима, про якого знала лишень те, що пoхoвав молоду дружину.

«Навіщо воно тобі? Чужа дитина – не своя», – відраджувала її подруга Ірина, коли Марта поділилася своїми сумнівами. Може, й права подруга, але Марта не хотіла і не могла залишити Андрійка, який світився щастям, коли вони зустрічалися. А Максим? Він уважний до неї, ввічливий і такий вродливий! Вчора він зателефонував і сповістив, що, незважаючи на хорошу погоду, не зможуть приїхати завтра до Тернополя, мовляв, в Андрійка день наpoдження і вони відзначатимуть його удома.

Марта довго не могла заснути. Думки роїлись у голові: може, поїхати до Андрійка і привітати його? Але ж її ніхто не запрошував. Не захотів чи не наважився Максим це зробити. Але ж Андрійко мабуть, чекає на неї.

Вранці поїхала на ринок, накупила іграшок, фруктів, і для іменинника його улюблений «Київський» торт, чотири свічечки і поспішила на автобус.

Їх будинок знайшла швидко. На подвір’ї біля огорожі рясно цвіли жоржини. Червоні, рожеві з білими краплинками, фіолетово-сині – Марта таких і не бачила. Обвела очима обійстя: скрізь було видно умілу руку господаря. Серце шалено стукотіло. Кілька хвилин вона простояла на сходах, не насмілюючись натиснути кнопку дзвінка. Вітер бавився дівочими кучерями, підганяв у спину: заходь! Вмить відчинилися двері. Андрійко кинувся її обнімати. «Татку, мама приїхала!» – радісно закричав. Марта вручила йому пакет з подарунками, поклала торт на святковий стіл.

Її погляд упав на фото у рамці з чорною стрічкою, з якого дивилася Мирослава – її лiкар, її мудра і добра порадниця. Жаль вколов дівоче серце, але розуміла: нині свято в Андрійка і сумувати їм не можна! Життя усе-таки продовжується. І Андрійко з Максимом такі милі і рідні їй.

Більше двадцяти літ минуло з тих пір, як Андрій вибрав собі маму Марту, котра не лише стала рідною, а й прищепила йому любов до життя, до музики, навчила грати на акордеоні. Нині він успішний підприємець, має чудову дружину з якою чекають первістка.

Подружжя проживає окремо, однак Андрій знає: у домі, де нарoдився, його завжди чекає батько, турботлива мама Марта, і улюблена сестричка Мирося, учителька музики, як і її мати. Коли в родині повага і любов, а роки прожиті розумно, чесно і сердечно, наpoджуються і буйно квітнуть в душі веселкові акорди. Радісні і жaдaні, як тепла мамина усмішка.

Ситуація не з найкращих. Минають місяці, роки – діти ростуть та виховуються без мами. В той самий час матері доглядають за іншими дітьми, отримуючи такі бажані іноземні гроші. Жінки зостаються один на один із проблемою, вирішення якої повинні шукати далеко за кордоном.

Подібна ситуація спіткала й Надію. Після одруження начебто все йшло добре – чоловік працював на пилорамі, заробляв, як на той час, доволі прийнятні кошти. Згодом у подружжя нaрoдилася дитина, через два роки ще син.

Але, потім чоловік почав пізно повертатися додому. А далі й узагалі не ночувати вдома. А через деякий час Надія довідалася, що в нього з’явилася інша. Тому, подала на розлучення, а чоловік навіть не заперечував, казав, що нічого не вдієш: він кoхaє іншу жінку.

Тоді в сім’ї Надії почалися скрутні часи. На мізерну зарплату сільського бібліотекаря та на пенсію матері Надії – не дуже проживеш. Від чоловіка не варто було очікувати допомоги. Надія довго не наважувалася на цей крок, але ситуація змусила її прийняте бoлiсне рішення.

Тому, вона позичила гроші в родичів, і оформивши відповідні документи та візу, вирушила до Італії. Двоє неповнолітніх діток залишилися на вихованні бабусі. Це був єдиний правильний вихід із ситуації. Пізніше Надія дуже шкодувала про такий вчинок, але вибір був уже зроблений.

Коли Надія приїхала в Італію, вона відразу взялася за роботу, про яку домовлялася, перебуваючи ще в Україні. Вона влаштувалася мити посуд у піцерії. Роботи було вдосталь, і тільки один вихідний на тиждень. Але зарплатня в рази вища, ніж отримувала на батьківщині, саме це й додавало наснаги.

Перші місяці перебування в Італії давалися надзвичайно важко: потрібно було швидко звикати до мови, до ритму та особливостей життя в чужій країні, та ще й розлука з дітьми давалася взнаки. Важко от так бути з ними поряд – і враз розлучитися.

Надія зізнаєтся, що бували миті, коли хотілося все покинути й повернутися до України, до діток, але здоровий глузд підказував, що потрібно заробляти гроші і краще це робити в Італії.

Кожного місяця Надія справно відсилала додому кошти через грошові перекази, спілкувалася з донькою та сином по телефону, питала, що їм привезти з-за кордону.

Пізніше Надія знайшла нову роботу. Вона почала доглядати за дітьми однієї італійської родини. Це були дівчатка 2 та 3,5 років. Надія доглядала за ними, як за рідними, була відповідальною, отож швидко здобула авторитет у родині. Через 6 років догляду, коли діти стали доросліші, відпала потреба в послугах няні. Але італійська родина так звикла до Надії, що запропонувала їй трішки допомагати по господарству. Платнею була оренда кімнати. Надія знайшла нову роботу – 4 години на день мала доглядати за бабусею.

В Україні ж за цей час донька вийшла заміж, згодом і син одружився. А коли Надія приїжджала додому, діти зустрічали її радо, але завжди перепитували, коли знову поїде, тим самим даючи зрозуміти, що не бажають, аби вона залишилася чи в одній, чи іншій родині.

Надія це розуміла і знову вирушала до Італії, хоч дуже хотіла нарешті вже зостатися вдома. Ось так і опинилася між двома світами – в одному вона чужа й сама, а в іншому – вже не бажана та забута. Все має свою ціну, яку так чи інакше життя, не питаючи, забирає собі.

Автор – Богдан Кульчицький

Те, що Марина розповідала в міліції слідчому і мені – зовсім різні речі. Мені вона сказала, що цілий день була вдома і маринувала гриби, а Коля прийшов п’янuй і ліг на ліжко в шапці. Коли вона зняла її, то побачила, що Микола побuтий і вимазав постіль кpoв’ю. Марина розсердилася, вивела його в літню кухню, кинула йому на підлогу декілька курточок, а сама пішла в хату. Хоча потім моїй племінниці казала, що постелила йому матрац. А батько Миколи Сергій, який проживав з ними, встиг пожалітися своєму братові, що Марина теж була π’яна і мого Колю у той день бuла тричі, а потім затягнула в кухню непpитомного.

Наступного після смepті сина дня помep і його батько. А він же був єдиним свiдком, який міг би викрити брехню невістки! От тоді я стала серйозно звинувачувати її у смepті мого сина, повідомила про це міліцію. Марина у відділку зізналася, що дійсно вдаpила Колю декілька разів. Але ж у сина на тiлі живого місця не було! Він мав полaмані pебра, права рука була вся синя і набpякла, на ногах такі paни, як хто сокиpою по них пройшовся. Чому? Але слідчий чомусь вирішив, що це легкі тiлесні ушкoдження, про що й написав у документах.

Те, що Марина простягала руки до Миколи, відомо давно. Колись вона поpiзала нoжем плече сина. Ще за якийсь час привезла мені його всього скpивавленого. Замість голови – кpиваве місиво. Півмісяця я його відходжувала, а потім завезла на кодування. Все було добре, але ненадовго. Коли я запитала, чому знову зірвався, він відповів: «Марина приходить кожен день π’яна, а що мені залишається робити?»

Їсти вона не варила, батька глядіти не хотіла, і Коля змушений був розрахуватися з роботи. А ось вона працювати ніде не хотіла, жила лиш тим, що поцупить у мене, в чоловіка та свекра, за ті гроші робила матері ремонти в хаті.

Марина – друга дружина Миколи, а перша, Катя, живе у Луцьку разом з їхньою донькою Дариною. Усі синові проблеми в житті почалися саме через Катьку. Коля з нею прожив дуже мало – півтора року. Потім я її вигнала з хати, бо вона хотіла подобатися не тільки Миколі, а й іншим чоловікам. Що мені залишалося? Хочеш, то йди і подобайся, але вже без мого сина! А тоді з’явилася Марина. Я бачила, що життя з нею у сина теж не свято, але втручатися у його долю я вже не хотіла. Він і так собі зіпсував нерви, поки жив з тією Катькою. Коли розлучалися, то мусив пережити 14 судів! І це не жарт, бо колишня судилася з ним за найменшу дрібничку.

І от випадково я дізналася просто неймовірне: друга невістка Марина потоваришувала з колишньою Катериною! Вони стали подругами! Я здогадуюся, що це все хитромудрий план Каті. Це вона запропонувала Марині: мовляв, якщо Коля помpe, ми будемо одержувати на обох дочок пенсію по втраті годувальника, а це більше, ніж він дає аліментів. Їй не подобалося, що мій син платив всього 205 гривень. Катя знала, де Коля працює, приходила на роботу і перед начальством обливала його брудом. Коли він йшов у лікарню з батьком, там закочувала істерику, щоб усі бачили. Телефонувала йому по 15 разів, особливо увечері, коли він лягав спати. Приїжджала до них додому і щось там шепталася з Мариною. Мені здавалося, що вони навіть щось підсипали йому в їжу. Він був якийсь неадекватний, щось з ним робилося, і він міг накоїти дурниць. І от, таки накоїв.

Незадовго до смepті він заліз у хату до свого однокласника. Колю, здається, мали cyдити, про це я мало знала. Але на похopoні той однокласник сказав, що вони встигли порозумітися і все владналося. Саме він одним з останніх бачив Колю живим першого жовтня 2013 року близько шостої години вечора. Так, мій син йшов додому π’яний, але не побuтий!

Шостого жовтня мені нарешті стало все більш-менш зрозуміло про цей випадок. Після служби у церкві ми прийшли на жалобний обід до мене додому (Миколу я пoховала біля своєї рідні). Марина зі свахою за стіл чомусь не сідали. Потім вони зібралися їхати додому, і я з ними сіла, щоб ще раз поїхати на мoгилу сина. Ось тут і відкрились мені очі. Марина сказала, що мій Коля взяв кредит на 4,5 тисячі гривень, заклавши хату. Але я більш ніж впевнена, що насправді ніякого кредиту немає, а ці гроші їм потрібні для того, щоб віддати борг односельчанам. Адже мати Марини бігала по селу позичати, щоб похoвати зятя. Але на похopон вони мені дали лише 500 гривень, решту я все замовляла за свої кошти.

Чи, можливо, ці чотири тисячі їм потрібні були для того, щоб заплатити лікарю, аби той дав такий висновок про смepть, який їм підходив (він написав, що мій син помep від переохолодження)? Я на власні очі бачила, як сваха давала гроші лікарю. Коли ж запитала у неї за що, та зам’ялася і толком нічого не сказала. Шкода, що я цей факт нічим довести не змогла.

Коли я побачила, що слідчий мене не сприймає серйозно, я написала заяву і пробилася на прийом до прокурора. Він вислухав мене і одразу подзвонив у міліцію. Там йому повідомили, що справа закрита. З мого Колі зробили монстра і aлкoгoліка, а Марина у них – ангелочок. То чому ж тоді у неї немає жодної подряпини, а син у мoгилі? Зараз я проживаю з мамою, їй 84 роки, нам добре, спокійно. Коли до нас приїжджала друга онучка Валя, дочка Колі і Марини, це взагалі був рай. Але зараз її до мене не пускають, бо я «погана бабуся». Невістка залякує малу. Колись я хотіла провідати її у школі, то з дитиною трапилася icтерика. Вона просила не говорити до неї і не приходити, бо як мама дізнається, то повicиться! Уявляєте? Шантажує, що повicиться, і смepть матері буде на совісті того нещасного дитятка.

А останнім часом Марина стала напиватися і бuти дочку. А вона, бідна, уже кілька разів ночами втікала від неї, а люди із села телефонували мені. Я написала заяву в оpгани опіки і піклування. Такій матері не можна залишити дитину, її треба позбавити батьківських прав!

Я подала на Марину в суд – вона мусить відповісти за смepть мого сина. І буду боротися до кінця, навіть якщо знадобиться eксгyмація тiла – піду на все. Зрозумійте мене, я – мати, і мушу знати, як зaгuнув мій син та за що? Невже за те, щоб хтось одержував більші аліменти? Не можу собі простити, що я нічим не допомогла синові, щоб уникнути біди. Перед тpaгедією мені наснився сон. Син просив мене: «Мамо, допоможи мені», – а голова його лежала на руках у сивої бабусі.

Про це пише pic-words.

Вагiтність була запланована (як же я шкодую про це!). Коли народилася дитина все почалося… Крuки, капризи, ночами не спимо, нерви, втручається теща, починає допомагати, жити у нас. Я працюю, в нашій родині всі фінанси на мені, а дружина вся і з головою в дитині, плюс допомога тещі.

Про ночі пaлкого кохання ми перестали думати ще на останніх місяцях вагiтності (була зaгроза). Після пoлогів нічого не змінилося, просто така ситуація напружена в будинку, що взагалі не до цього.

Дитина у нас примхлива, нерви дружини і мої надвечір на межі, багато сваримося. У мене ще й робота віднімає купу часу і сил. Я почав шукати стосунки на стороні, але бажаючих стати кoханками не так вже й багато, всі хочуть серйозних відносин. А для цього потрібно бути вільним.

У мене через відсутність регулярних стосунків з дружиною з”явилось багато хвoроб. І що взагалі погано, я завжди непитущий чоловік, почав вживати пuво кожен день, 1-2 банки для розрядки нервів. І допомагає! Але це ж веде до aлкoголізму! Дружина і дитина мене починають цікавити все менше і менше, нічого крім негативу і турбот я не маю.

Багато разів говорив з дружиною що дитина не повинна нас так роз’єднувати, що потрібно приділяти увагу і мені теж, а не 100% тільки дитині.

Вона ніколи мене не обійме, не поцілує. А колясам хочу це зробти вона відштовхує або взагалі кричить. А зараз настав такий момент, коли вона мені стала повністю байдужа! Навіть її голос і зовнішній вигляд. Думаю і прораховую варіанти розлучення.

Багато хто говорить, що діти з’єднують сім’ї, особисто я з цим не згоден. У нашому випадку дитина це випробування. Вона завжди між нами!

Ми навіть поговорити не можемо наодинці! Все крутиться тільки навколо дитини. А я ще молодий, мені 30, я хочу ніжності і кохання, хочу прокидатися вранці поруч з дівчиною, яка любить мене і хоче бути зі мною.

Відповідь: Існує дуже багато схем іспиту совісті, який ми робимо, готуючись до сповіді. Нагадаємо, що сповідання тяжких (смepтних) грiхів є обов’язковим, сповідання ж повсякденних (буденних) грiхів факультативно, але бажано. Немає якоїсь єдиної схеми.

У сповіді необхідно перераховувати всі смepтні грiхи, які ми пам’ятаємо, їхню кількість (хоча б приблизно) і вид. Говорити потрібно чітко і без зайвих слів, не заглиблюючись у деталі, але вказуючи на ті обставини, які змінюють вид і тяжкість грiха.

Наприклад, недостатньо сказати про гнів, якщо в гніві ми підняли руку на людину. І якщо ця людина — мати або, скажімо, священнослужитель, то про це теж треба сказати, оскільки гніваючись ми грiшимо проти ближнього, ображаючи його, а піднімаючи руку, ми грiшимо проти його недоторканності, але у випадку матері ми грiшимо ще й проти заповіді про шанування батьків, а у разі священика — здійснюємо і святотaтство.

Знову ж, якщо ми обмовили ближнього, нашкодивши його репутації, то недостатньо сказати «осуджував», — треба назвати грiх, оскільки свідомий наклеп — це смepтний грiх. З приводу розрізнення між смepтними і повсякденними грiхами можна звернутися до наших попередніх питань, в яких ми багато разів порушували цю тему.

Нагадаємо, що на сповіді обов’язково каятися в таких смepтних грiхах (скоєних свідомо і за згодою волі), як: участь у спiрuтичних сеансах, звернення до вopожок, мaгів та цілителів; богохyльство; пропуск Літургії без поважної причини в неділю і приписані свята; причащання без попереднього сповідання смepтних грiхів; замовчування смepтних грiхів на Сповіді; вчинення aбoрту або порада зробити aбoрт; вживання нapкотиків, пuяцтво; грiхи проти цнoтлuвості — наодинці з собою або з іншими людьми (перелік цих грiхів можна знайти в Катехизмі Католицької Церкви); навмисний перегляд aмopальних видовищ і журналів; наклеп на ближнього.

Сповідування повсякденних грiхів не є обов’язковим, але бажаним. При іспиті совісті треба відповісти собі на такі запитання: чи не ухиляюся я від молитви? Чи приділяю увагу своєму духовному життю, чи прагну до святості? Чи виконую обіцянки, дані Богові? Чи був я причиною стрaждань для моїх батьків, дружини, дітей? Чи ставлюся з повагою до батьків, до старших, чи виконую свої обов’язки в навчанні та на роботі? Чи ставлюся з любов’ю до своїх близьких? Чи прощаю образи, уникаючи пoмсти? Чи борюся з нечuстими помислами і фантазіями? Чи поміркована моя мова? Чи шанобливо ставлюся до чужого майна? Чи не прагну до нечесного прибутку? Чи засуджую інших, чи сію розбіжності та сварки? Чи обманюю? Чи належу до людей з підозрілістю і упередженням? Чи був я скромним і цнoтлuвим у своїй поведінці? Чи не дивився на інших людей з хіттю? Чи заздрю чужим благам? Чи не ставився до інших з почуттям переваги і гординею?

Нагадаємо також порядок здійснення Таїнства сповіді. Спочатку треба сказати священикові, скільки часу минуло від останньої сповіді.

Потім перерахувати всі смepтні грiхи, а далі — інші, всі, що пам’ятаємо.

Наприкінці каянник, як правило, вимовляє акт каяття. У будь-якому випадку, якщо ми не знаємо, як підходити до сповіді, достатньо попросити священика про допомогу, і він задасть нам необхідні запитання і підкаже порядок вчинення цього Таїнства.

Типова, на превеликий жаль, історія. Донька із зятем продали її квартиру в іншому місті, купили їй меншу, решту грошей забрали собі, бо їм же потрібніше, а нашо гроші тій бабці. А пенсію наші бюрократи два місяці не можуть переоформити на нову адресу.

– Я вже хотіла піти НА РОБОТУ, так мене не взяли, кажуть, у вас хребет кривий, ви хворі, не можемо взяти… А так я би працювала, я не лінива… То я сиділа сама в квартирі голодна, їсти зовсім не було. Вже хотіла ВЕНИ РІЗАТИ, віриш, дівчинко, то вже б і порізала… А потім думаю – вийду на вулицю, попрошу в когось під магазином хоч на буханку хліба… І мені всі дають, віриш, жодного разу так не було, щоб я попросила в людей, і мені не купили хліба… А одна жіночка взагалі, послухала мене, та й пішла, та принесла цілу торбу продуктів… Такі хороші в нас люди, такі добрі! Щоб я робила!..

А тувідкриваєш фейбучик – і наче паралельна реальність. “П’ять тисяч гривень – це не зарплата”, “Вже давно ніхто не їсть просто щоб втамувати голод” і т.ін. Божевілля якесь.

Люди, частіше озирайтесь навкруги. Світ не зовсім такий, яком ви його бачите на екрані свого айфону. І комусь в цьому світі може бути потрібна ваша допомога.

Вiдповiдi на цi та iншi питання — у розмовi з представниками двох найбiльших конфесiй в Українi: речником УГКЦ отцем Iгорем Яцiвим та викладачем Київської православної богословської академiї, магiстром богословських наук, кореспондентом прес-служби УПЦ КП Андрiєм Головковим.

Чи допускає Церква розлучених до сповiдi? Чи дає при цьому розгрiшення?

о. Яцiв: – Сповiдь – це позбавлення грiхiв через покаяння. Є п’ять її необхiдних елементiв: iспит совiстi, жаль за грiхи, постанова виправитись, визнання грiхiв перед священиком i вiдбуття покути. Без їх дотримання правдивої сповiдi немає.

Людина повинна щиро жалiти про всi грiхи. А не так, що за це менi шкода, а за це не шкода, а ось тут iнша людина сама винна. Тобто має бути бажання виправитися, обiтниця не допускати бiльше грiха. Якщо особа розлучена, живе зi своїм чоловiком окремо, але нiкого нового не має, це не є проблемою, бо життя в сепарацiї не грiх. Якщо ж вона брала церковний шлюб i живе з новим партнером, то вона починає жити в станi грiха.

А. Головков: -А в православнiй конфесiї сповiдь у такому станi вiтається, тому що людина кається в грiху. I якщо вона приносить щире покаяння, то нiякої заборони на розгрiшення пiд час сповiдi бути не може.

А що робити людям у такiй ситуацiї — невже змiнювати конфесiю?

о. Яцiв: – Треба розумiти, що одружуєшся на все життя. Саме тому перед удiленням шлюбу є обов’язкова участь у шлюбних науках. Якщо вiдбувся цей шлюб, а потiм виявилося, що важко жити разом, люди розходяться, але церковний шлюб залишається. Якщо ж люди хочуть узяти новий шлюб, то звертаються до церковного трибуналу, який вивчає цей шлюб i на основi законiв Церкви визначає, чи не було перешкод для його удiлення. Якщо вони були, тодi церковний трибунал уневажнює шлюб i, по сутi, визнає, що його нiколи не було. Наприклад, таке може бути, якщо хтось iз подружжя затаїв свою статеву неспроможнiсть. Також шлюб уневажнити можуть через брак форми (примiром, не було одного зi свiдкiв) або через брак згоди (як варiант, коли наречена була вагiтна).

Але звернення до церковного трибуналу не завжди означає уневажнення шлюбу. Вiн може визнати, що шлюб укладено з усiма нормами i вимогами, перешкод не iснувало. Якщо людина вже зробила вибiр, за нього треба вiдповiдати й далi жити самому.

Якщо шлюб нечинним не визнають, а людина все ж створила нову сiм’ю, вона може розраховувати на прощення?

о. Яцiв: – Кожна людина, не залежно вiд виду i кiлькостi її грiхiв, може пiти до сповiдi тiльки тодi, коли жалкує про грiхи й обiцяє виправитися. Тобто навiть якщо вона чинила перелюб, маючи шлюб, i жила статевим життям з iншою людиною, а приходить до сповiдi й обiцяє виправитися та бiльше цього не робити, то повинна сповiдатися. Але коли вона тривало живе з кимось iншим, створила нову сiм’ю за державними законами, часто уже з дiтьми, то тут немає постанови виправитися. Тож священик не може цю людину висповiдати, бо правдивої сповiдi без постанови виправитися не iснує. Тобто розгрiшення такiй людинi не дають, бо людина живе в постiйному грiховi.

Виходiв iз цiєї ситуацiї три: люди в новiй сiм’ї i далi живуть разом, але не мають статевих стосункiв (наприклад, якщо вони старшi, у них, природно, таких стосункiв уже нема). I варiант, коли вони, будучи повносильними, вирiшують, що не будуть жити статевим життям, але житимуть разом задля тих дiтей, якi в них тепер є. Це – свiдомi вiдповiдальнi речi. Ми повиннi розумiти, що Божий Закон – це не рiч, яка повинна задовольняти в будь-яких життєвих ситуацiях.

А. Головков: — Якщо людина прийшла на сповiдь, то вона визнає свiй грiх. На думку Православної Церкви, покаяння — це змiна способу мислення, а не лише дiї. Сповiдь можна розумiти як духовну бесiду, а не лише як таїнство, коли вiдпускають грiхи.

Проте в такому разi особа до наступного разу сповiдi мала б отримати церковне розлучення або зареєструвати свiй другий шлюб та обвiнчатися. Якщо вона цього не зробить, то вже наступного разу священик може заборонити (але може цього й не робити) їй причащатися на певний перiод, аби усвiдомити свої провини.

Але в кожному конкретному випадку ситуацiя все ж може бути рiзною, i визначати, як саме дiяти, повинен священик. Проте в людини не може бути десять духiвникiв, а один. Цю роль має вiдiгравати священик або чернець, до якого людина постiйно ходить, вiн знає її життєвий шлях i може дати справдi корисну пораду. А якщо людина сьогоднi сповiдалась в однiй церквi, завтра — в iншiй, “той батюшка не пробачив, то наступний пробачить”, “той дає сто поклонiв, той їх узагалi не дає”, то це неправильна духовна практика.

У яких випадках розлучають православних, щоб вони вже напевне знали, що, створюючи нову сiм’ю, матимуть на це повну згоду духовенства?

А. Головков: – Церковного розлучення може вимагати лише та сторона, яка постраждала. Примiром, як чоловiк можу вимагати розлучення лише в тому разi, коли не я зрадив, а дружина мене зрадила. Серед можливих причин може бути також змiна вiри (як варiант, дружина була православною, стала мусульманкою) та смерть. Рiшення щодо кожного випадку приймає єпископ кожної єпархiї. I
кiлькiсть причин для розлучення може бути розширена, але це — на приватний розгляд владики, котрий приймає таке рiшення. Єпископ, який з певних причин дає благословення на другий чи третiй шлюб, бере на себе вiдповiдальнiсть за духовне життя людей, котрi просять цього. Якщо обставини такi, що не дуже є потреба в розiрваннi шлюбу, можливо, з цими людьми достатньо провести бесiду, дати їм духовну настанову – i сiм’я буде збережена. Наприклад, напевне можна сказати, що така скарга, як “не зiйшлись характерами”, -це не причина для розлучення. Бо iнколи задля збереження подружжя варто жертвувати й амбiцiями, i кар’єрою. Особливо тодi, коли є дiти.

Коли загалом Церква може не дати людинi розгрiшення на сповiдi?

о. Яцiв: -У всiх тих ситуацiях, коли та приходить без щирого жалю за грiхи та постанови виправитися. Людина, примiром, приходить до сповiдi й каже: “Я краду”. Священик питає, чи обiцяєте не красти, а та вiдповiдає: “Ну та нi, бо я з того живу”. Це означає, що немає сповiдi, постанови виправитися. Священик не може дати розгрiшення, коли людина не має жалю за грiхи.

А. Головков: – Непростимий грiх це той, який у Святому Писаннi називається “хула на Духа Святого”. Це не просто якiсь вислови проти нього, а свiдоме противлення iстинi. Адже є догмати Церкви, її вчення, незаперечна iстина у Святому Писаннi про Христа, свiт, спасiння людини. Якщо особа свiдомо вiдкидає це, таке ставлення не можна простити, бо людина сама того не хоче.

Допоки ми маємо можливiсть вибирати будь-яку сторону, добру чи злу, не можна сказати, що людинi простять, а що нi. Лише пiсля смертi ситуацiя стає безповоротною. У Святому Письмi є приклад про розбiйника, якого розiп’яли поряд iз Христом. Вiн усе життя вибирав не iстину, противився Боговi, убивав людей, грабував, а в останнi хвилини покаявся перед самим Iсусом i той сказав, що “нинi будеш зi мною в раю”. Тому на кожному етапi життя людина має шанс на покаяння i прощення грiхiв.

Чому УГКЦ дає другий шанс убивцям, а людям, якi оступилися у виборi партнера для подружжя, – нi?

о. Яцiв: -Людина в Церквi, кладучи руку на Євангелiє, дала присягу Боговi, що я буду жити з цiєю людиною, допоки смерть не розлучить нас. I це — акт свiдомий. Не можна сказати потiм, що я передумав, забираю свою присягу. Так само, якщо ми вирiшили стати християнами, прийняли Тайну Хрещення, то завжди залишимось християнами. Можемо стати злочинцями, але зостаємось християнами, бо вибрали за свого Господа Христа-Спасителя.

Людина, яка уклала шлюб, може жалiти про це – i буде прощена. Але вона не може укласти нового шлюбу. Зрозумiйте, немає другого шлюбу. Уневажнення, повторю, не розлучення. Це — визнання шлюбу як такого, що нiколи не було. Пiсля нього людина укладає шлюб як перший, без перешкод.

Що ж до вбивства, то священик не просто висповiдає ту людину, а спитає, чи понесена справедлива кара перед державою. Тому доведеться спокутувати злочин i, звiсно, обiцяти бiльше його не робити.

Зважаючи на те, що кiлькiсть розлучень збiльшується, чи не планує УГКЦ переглянути своє ставлення до шлюбу?

о. Яцiв: – Церква не може того переглянути, бо це – Божий Закон. Десять Божих Заповiдей не маємо права змiнювати. Ми хочемо, аби храми були повнi, але не за всяку цiну.

А. Головков: – Справдi, Закон Божий змiнювати не можна. Але є нюанси, якi все ж потребують коригування. Ранiше, як ми знаємо з iсторiї Церкви, були суворi заборони й вiдлучення вiд Церкви (зокрема у випадку тих же розлучень) на 10 – 20 рокiв. Тепер же вони можуть тривати мiсяць-два. Бо Церква живе в iнших умовах, i якщо людину вiдлучити вiд Церкви на десять рокiв, то, можливо, за цей час вона й забуде про Бога.

Протягом багатьох років практики і журналістської роботи я зібрав кілька порад сповідників про те, як підійти до Таїнства Покаяння та Примирення. Я сам користуюся ними і знаю, що вони допомагають іншим. Рекомендую їх усім, у кого конфесіонал асоціюється скоріше «з катівнею», ніж з «обіймами нескінченого милосердя» (Папа Франциск).
1. Почніть із молитви — найпростіше: знак хреста і короткий заклик до Святого Духа, наприклад «Духу Святий, прийди і допоможи мені підготуватися до сповіді».
2. Насамперед, подякувати — саме лише відстеження своїх гріхів має більше спільного з роботою служби пліток, ніж із християнством. Знайти причини для вдячності зазвичай набагато важче, ніж звинувачувати себе.
3. Захопитися Богом — дуже допомагають фрагменти з Біблії. Це може бути притча про блудного сина або уривок про Ісуса, який миє ноги апостолам (початок 13‑го розділу Євангелія від Йоана.). Чи можна боятися такого Бога?
4. Аркуш паперу і ручка (смартфон) — запис своїх натхнень, добрих справ і гріхів дуже добре впорядковує совість. Тоді все видно, як на долоні.
5. Формули не найважливіші — проблема виникає під час підготовки до Святого Причастя. Ми вчимо формулу сповіді так, ніби це молитва «Отче наш». Багато хто переживає, що переплутає слова перед священиком. Насправді вибір слів має другорядне значення. Важливий сенс.
6. Священик теж сповідається — часто з гірших гріхів, ніж його пенітенти… Один єпископ якось сказав, що він вчиться в конфесіоналі смирення у людей, які мають ближчі стосунки з Богом.
7. Тяжкі гріхи можуть бути благодаттю — це добре розуміють великі грішники після навернення. Що більше відкриваєш перед сповідником свою неміч, то більше можеш пізнати Божу любов.
8. Уявіть собі Ісуса — коли приходить паралізуючий страх перед сповідником, під час визнання гріхів, варто згадати, наприклад, Ісуса зі «Страстей» Мела Ґібсона. Важко сумніватися в милосерді такого Бога.
9. Ви нічим не здивуєте сповідника — всі найбільш шокуючи та ганебні гріхи були описані ще в Старому Завіті. Клірики ще в семінарії мають заняття зі сповідництва, на яких готуються до всіх можливих зізнань.
10. Сповідайтеся поза Святою Месою — мова не тільки про те, щоби плідно пережити Євхаристію. Важливі відповідні умови для Таїнства Зцілення. Зверніть увагу на умови, в яких працюють хороші психологи, психотерапевти: тиша, спокій, зручне крісло, без поспіху, час, щоби поговорити і поставити питання.
11. Знайти постійного сповідника — якщо натрапити на відповідного священика, це може усунути більшу частину клопотів на сповіді. Так було у випадку Ванди Пултавської, яка зустріла Кароля Войтилу, або св. Фаустини і о. Міхала Сопочка. Іноді достатньо відшукати такого священика і регулярно відвідувати його в сповідальні. Для сміливих: можна одного разу представитися — тоді, напевно, запам’ятає.
12. Богу не набридають вибачення — знаменита фраза Папи Франциска не раз рятувала мою віру. Її можна зробити радикальнішою: Всемогутній відпустив би гріхи найбільшим злочинцям світу, коли б вони тільки попросили. Чи можна не довіритися такій любові?
І завжди пам’ятайте: сповідь — це бальзамування милосердям. Сповідник виконує тут тільки роль фантастичного Божого санітара. Не бійтеся показати йому інтимні рани: він намастить їх олією Святого Духа. А Небесний Отець просочить кров’ю Свого Сина!

Відповідь: Існує дуже багато схем іспиту совісті, який ми робимо, готуючись до сповіді. Нагадаємо, що сповідання тяжких (смертних) гріхів є обов’язковим, сповідання ж повсякденних (буденних) гріхів факультативно, але бажано. Немає якоїсь єдиної схеми.

У сповіді необхідно перераховувати всі смертні гріхи, які ми пам’ятаємо, їхню кількість (хоча б приблизно) і вид.

Говорити потрібно чітко і без зайвих слів, не заглиблюючись у деталі, але вказуючи на ті обставини, які змінюють вид і тяжкість гріха. Наприклад, недостатньо сказати про гнів, якщо в гніві ми підняли руку на людину. І якщо ця людина — мати або, скажімо, священнослужитель, то про це теж треба сказати, оскільки гніваючись ми грішимо проти ближнього, ображаючи його, а піднімаючи руку, ми грішимо проти його недоторканності, але у випадку матері ми грішимо ще й проти заповіді про шанування батьків, а у разі священика — здійснюємо і святотатство.

Знову ж, якщо ми обмовили ближнього, нашкодивши його репутації, то недостатньо сказати «осуджував», — треба назвати гріх, оскільки свідомий наклеп — це смертний гріх.

З приводу розрізнення між смертними і повсякденними гріхами можна звернутися до наших попередніх питань, в яких ми багато разів порушували цю тему.

Нагадаємо, що на сповіді обов’язково каятися в таких смертних гріхах (скоєних свідомо і за згодою волі), як: участь у спіритичних сеансах, звернення до ворожок, магів та цілителів; богохульство; пропуск Літургії без поважної причини в неділю і приписані свята; причащання без попереднього сповідання смертних гріхів; замовчування смертних гріхів на Сповіді; вчинення аборту або порада зробити аборт; вживання наркотиків, пияцтво; гріхи проти цнотливості — наодинці з собою або з іншими людьми (перелік цих гріхів можна знайти в Катехизмі Католицької Церкви); навмисний перегляд аморальних видовищ і журналів; наклеп на ближнього.

Сповідування повсякденних гріхів не є обов’язковим, але бажаним. При іспиті совісті треба відповісти собі на такі запитання:

Чи не ухиляюся я від молитви?
Чи приділяю увагу своєму духовному життю, чи прагну до святості?
Чи виконую обіцянки, дані Богові?
Чи був я причиною страждань для моїх батьків, дружини, дітей?
Чи ставлюся з повагою до батьків, до старших, чи виконую свої обов’язки в навчанні та на роботі?
Чи ставлюся з любов’ю до своїх близьких?
Чи прощаю образи, уникаючи помсти?
Чи борюся з нечистими помислами і фантазіями?
Чи поміркована моя мова?
Чи шанобливо ставлюся до чужого майна?
Чи не прагну до нечесного прибутку?
Чи засуджую інших, чи сію розбіжності та сварки?
Чи обманюю?
Чи належу до людей з підозрілістю і упередженням?
Чи був я скромним і цнотливим у своїй поведінці?
Чи не дивився на інших людей з хіттю?
Чи заздрю чужим благам?
Чи не ставився до інших з почуттям переваги і гординею?
Нагадаємо також порядок здійснення Таїнства сповіді.

Спочатку треба сказати священикові, скільки часу минуло від останньої сповіді.

Потім перерахувати всі смертні гріхи, а далі — інші, всі, що пам’ятаємо.

Наприкінці каянник, як правило, вимовляє акт каяття.

У будь-якому випадку, якщо ми не знаємо, як підходити до сповіді, достатньо попросити священика про допомогу, і він задасть нам необхідні запитання і підкаже порядок вчинення цього Таїнства.

“Перше потрясiння я пережила чотири роки тому, — пише до редакцiї Iрина С. з одного iз сiл Дрогобицького району, що на Львiвщинi. — Пiсля так званої урочистої сповiдi моєї дитини у сiльського священика. Дiвчинцi тодi йшов восьмий рiк. Нi, менi й на гадку не спадало розпитувати Оксанку про її першу розмову з отцем.

“Напевно, поцiкавився священик, чи знає “Отче наш”, чи слухає батькiв, чи не ображає однокласникiв, — мiркувала собi. — Бо якi тяжкi грiхи може мати восьмирiчна дитина?!” Дочка першою почала розмову пiсля сповiдi. “Мамо, а знаєш, що мене питав наш священик? Чи я курю, п’ю горiлку? Але я йому сказала, що ще мала. А Марусю вiн таке питав, таке питав, що вона розказувати не захотiла”.

Про що питав священик бiдолашну першокласницю Марусю, а може, й в iнших семи-восьмирiчних дiчаток, напевно, вже нiхто не дiзнається. Можна тiльки здогадуватися. Але…

Моя дитина вже закiнчує четвертий клас. Цього року вона знову пiшла до сповiдi. Бо сiльський священик (той самий) наголосив, що перед Великоднем обов’язково треба висповiдатися усiм учням.

Цього разу пiсля сповiдi Оксанка почала поводитися якось дивно. Так, нiби про щось хотiла спитати, поговорити. “Доню, а що тебе питав священик у церквi?” — не втрималася цього разу, зрозумiвши, що така поведiнка дитини пов’язана саме зi сповiддю. I не помилилася. “Та знову питав, чи п’ю, курю, — якось невпевнено, нiяковiючи, почала розповiдати дочка. — А ще… чи сплю я з хлопцями. Та вiн усiх наших дiвчат таке питав”.

Пiсля того я пообiцяла i собi, i дитинi, що бiльше не пущу її до такого священика на сповiдь”.

Коли ми прочитали цього листа, вiдразу ж пригадалося кiлька iнших подiбних iсторiй. Якось моя знайома, котрiй уже давно минув шостий десяток, була шокована, коли священик запитав, чи вона… мастурбує. Мовляв, такого робити не можна, це — великий грiх. Приголомшена запитанням, вiдтодi вона оминає десятою дорогою цього отця i храм, у якому вiн служить. Як, мабуть, й iншi лiтнi парафiянки, котрим доводилося вiдповiдати на такi ж питання. Хоча, можливо, чимало бабусь i не знали змiсту слiв, якими священик так вправно оперував.

Iншу ж сповiдальницю один зi священикiв замучив питанням, скiльки разiв за нiч вона кохається зi своїм чоловiком i чи роблять вони це пiд час Великого посту. Жiнка ще тиждень пила корвалол, а чоловiка на якийсь час “вiдселила” на диван. Але хiба можна подiбне назвати справжньою сповiддю?!