В американському штаті Колорадо 31-річна жінка, яка зізналася в сексі з 13-річним підлітком і завагітніла від нього, не буде відбувати ув’язнення.

Про це пише Foxnews.

У червні 2022 року Андреа Серрано зізналася, що вчинила сексуальне насильство над неповнолітнім підлітком і завагітніла від нього. Жінка стверджувала, що не знала, що її партнер – неповнолітній. Серрано народила і уникне тюремного терміну. Проте її однаково зареєструють як сексуального злочинця. Жінка може зіткнутися з вимогою від 10 років до довічного випробувального терміну.

Своєю чергою мати підлітка поскаржилася на “подвійні стандарти”, оскільки жертва сексуального насильства – хлопчик.

“Я відчуваю, що якби вона була чоловіком, а він маленькою дівчинкою, то точно було б по-іншому. Оскільки він не жінка, люди співчувають їй, а не йому, – сказала мати підлітка. – В мого сина вкрали дитинство. Тепер він повинен стати батьком. Він жертва, і йому доведеться жити з цим до кінця свого життя”.

Родина підлітка планує просити в суду опіку над дитиною.

У м. Ізяслав Хмельницької області 4 грудня невістка шваброю вбила свою свекруху.

Про це 6 грудня повідомили в Нацполіції Хмельницької області.

Слідство встановило, що 57-річна жінка разом із свої чоловіком проживала в будинку 80-річної свекрухи. Проте між жінками часто виникали сварки.

4 грудня о 18:00 жінки вкотре посварились. Тоді невістка взяла швабру та почала нею жорстоко бити свекруху. Згодом жінка викликала медиків, проте було вже пізно. Від отриманих травм 80-річна жінка померла.

У поліції відкрили провадження за ч. 2 ст. 121 (Умисне тяжке тілесне ушкодження, що призвело до смерті потерпілого) ККУ. Санкція статті передбачає до 10 років ув’язнення.

Живе вона в райцентрі, давно розлучена. Приїхала. Ні зубної щітки з пастою, ні рушника, ні мила, ні шампуню, ні гребінця, ні халата, ні туалетного паперу з собою не взяла. Каже мені: дай мені ось це і ось це …

Я хочу розповісти цю маленьку історію не в осуд комусь. А просто мені дивно, тому і цікаво почути думку з боку: це нормально? Або все-таки не зовсім? Ми одружені з чоловіком Максимом 7 років. Живемо в Києві. Довго орендували житло, а три роки тому купили нарешті свою квартиру в новобудові. Робили останні роки в ній ремонт і ось півроку тому в’їхали. Мої батьки живуть на іншому кінці столиці. З ними бачимося частіше. Батьки у Максима давно розлучені, тато за кордоном, але допоміг нам з грошима суттєво.

А мама, моя свекруха, живе в райцентрі в Чернігівській області. Вона ще досить молода жінка, стежить за собою, працює в бібліотеці. Але тільки недавно я дізналася, що моя свекруха Тетяна Андріївна трохи дивна. На останній випадок, як на мене. Ми давно запрошували свекруху до себе погостювати, нову квартиру показати і місто. І ось приїхала вона до нас на два тижні. Зустріли з автобуса. Випили в парку кави з тістечками, а потім поїхали додому, я обід наготувала, все, як годиться.

Поїли, посиділи. Потім завела Тетяну Андріївну в спальню, в дитячу, де вона буде жити ці дні (малого Діму ми до себе в кімнату тимчасово забрали). І ось в спальні мені свекруха і каже така:» Леночка, а віддай мені ось це і то, я ж не на день все-таки приїхала ». Як виявилося, свекруха ні зубної щітки з пастою, ні мила, ні рушника, ні шампуню, ні халата, ні туалетного папіру з собою не взяла.

Я, звичайно, дала. Рушники, туалетний папір-то ще ладно. Але ось мені ну чесно дивно, як можна їхати в гості і не взяти шампунь і зубну щітку, гребінець, халат? Це ж такі особисті речі. Я он навіть ліжко з собою беру, коли ми кудись їдемо! У Максима запитала, і він махнув рукою: не звертай уваги, мама дивна трохи. Нічого собі — трохи! Ще раз повторюся: я пишу це не для засудження. Просто цікаво, це тільки я вважаю трохи ненормально не брати з собою такі речі, коли їдеш в гості? Може, це нормально, коли до своїх рідних їдеш?

Якось так склалося в моєму житті, що мені прийшлося доглядати за своєю власною свекрухою. Хоча Галина Олексіївна і має ще дочку в місці, але вона з’являлася дуже рідко до матері.

Марина приїжджає на великі свята, розпаковує сумки з нехитрими гостинцями. Сестра брата завжди привозить ковбасу, сир, оселедці та солодощі для мами, нічого приготовленого своїми руками, все з магазину, щоб лишній раз не переробитися. Вона чомусь викладає це все в її кімнаті своєї мами, щоб вона све бачила, перед нею, а не в холодильник. Я, чесно кажучи, не розумію для чого вона це робить? Адже потім я усе збираю і відношу на кухню. Марина показує мамі свої фото з щасливого та безтурботного життя, на яких вона весь час посміхається.

У ці дні Галина Олексіївна, ніби розцвітає, вона дуже рада бачити доньку, забуває про всі свої проблеми, що її хвилює. І що саме цікаво, я вже давно помітила, ніколи не жаліється Марині на своє життя, не говорить, що її все турбує, що не може спати ночами. Лише зазиває мене до своєї кімнати, щоб я зробила їм чай для приємної бесіди.

Поки вони радіють зустрічі, ми з чоловіком накриваємо стіл. На нього ставлю все, що готувала останні два дні.

Погостюючи день-два, Марина іде додому у місто. Мама з посмішкою її проводжає, дуже дякує, що знайшла час і її провідала.

Закривши двері, наступного разу Марина з’явиться на Різдво чи Великдень. А так, лише інколи їй телефонує.

Як тільки донька виходить за двері, рушаючи додому, у моєї свекрухи виникає безліч прохань до мене, вона швидко згадує, що недужа, просить сходити в аптеку, поміряти тиск, принести краплі.

Я жінка сільська, у нас не прийнято сваритися з ріднею, мене так мама вчила. Я мовчки виконую всі прохання свекрухи.

Живемо ми в селі в її хаті. Будинок у неї великий просторий, не старенька хатина. Але гарний ремонт ми зробили з чоловіком лише за свої кошти.

Але найбільше я маю образу на те, що останнім часом, після останнього візиту Марини, свекруха стала постійно говорити, що хату продасть, гроші розділить на трьох: на себе, мого чоловіка і доньку. Свої гроші вона віддасть доньці і поїде до неї в місто, Марина там доглядатиме матір. Я, звичайно не проти, це справедливо. Але чому вона тоді зараз цього не робить, адже вона вже стара, сама робити нічого не може. Ми доглядаємо її вже майже 8 років. І зараз вона до доньки не збирається, живе з нами, і все роблю їй я.

Вийде так, що свекруху все життя доглядатиму я, а перед тим, як її не стане, донька швиденько забере її до себе і у неї залишаться мамині гроші.

Як знайти справедливість я не знаю, я доглядаю чужу жінку, наче малу дитину вже багато років, але цього ніхто не цінує. Ні поваги, ні подяки за ці роки я не побачила зовсім.

З Віктором я познайомилася на роботі. Після інституту я влаштувалася в офіс, мені тоді було 23, а йому 27. Мені він зразу сподобався і вже через рік ми одружилися. Я вийшла заміж і через пів року в нас з’явилася дитина. Мій чоловік прекрасна людина. Всього себе віддає сім’ї. Спочатку ми жили в квартирі його матері, але так сталося, що нещодавно ми повинні були переїхати і забрати з собою його маму.

І ось дивлюся я на мого чоловіка і на його маму, і мені здається, що це люди з різних сімей. Віктор уважний, турботливий, може проявити характер, коли потрібно. А його мама зовсім інша людина, проте всіма силами показує, що ми самі по собі, а вона сама по собі. Зранку вона поспішає не приготувати сніданок, чи ще якось допомогти мені, а нафарбуватися, гарно вдягтись і після сніданку піти десь гуляти в парк. До дитини вона теж уваги не проявляє, так як роблять це інші бабусі. Для неї онук, наче зовсім чужа дитина. Вона не намагається хоч інколи його чимось зацікавити чи погратися з ним. Навіть посуд окремий собі виділила і ховає від нас. Та ще й постійно намагається мене повчати.

Коротше допомоги від свекрухи нема ніякої. Дуже довгий час мене це дратувало. Але головне не це. Ми відверто поговорили з чоловіком. Я пояснила йому, що і як, чому ми ніяк не ладнаємо з нею. Звичайно вимагати, щоб він її виселив я не можу. Але мовчати вже теж немає сил. І ось мій чоловік підтримав мене. Він розуміє, що мені неприємно і сам намагається допомогти. Чоловік відразу поговорив зі своєю мамою. Відтоді, як ми поговорили, мені стало набагато легше. Кохання допомагає в будь-якій справі. Завдяки підтримці чоловіка, ми тепер живемо мирно, хоч і кожен займається своєю справою, але повчати мене його мама перестала.

Після весілля Василь мене привів у свій дім, і я стала жити у свекрухи. Надія Іванівна навіть пральною машинкою забороняла мені користуватися, а свою ми не могли купити, бо вона казала, що немає місця де її поставити. Свої речі і чоловіка я прала руками. Якось до мене мама приїхала з села, але свекруха її на поріг не пустила. Мама поставила привезені сумки біля дверей, а сама переночувала у сусідки. Я важко згадую той час, але тепер і сама моя свекруха живе у чужому домі

З Василем я познайомилася ще в інституті, коли навчалася там на другому курсі. Я щиро закохалася в нього як школярка і незабаром ми з Василем одружилися. Чоловік привів мене до себе в квартиру, де жив зі своєю мамою, Надією Іванівною. Був у нього ще й брат Андрій, який на той час служив в армії. Квартира була трикімнатна, місця мало вистачити для всіх, ми з Василем оселились в одній з них.

Свекруха зустріла мене м’яко кажучи не зовсім добре. Невістка на її території, в плани Надії Іванівни не входила. Та й взагалі, у неї була на душі інша дівчина на роль невістки, хоч і не дуже гарна, зате зі своїм будинком та гарним приданим. А тут на тобі, привів синок до себе додому сільську дівчину, яка боялася кроку ступити, щоб не викликати невдоволення свекрухи. Василя батьки не дуже любили і виховувала його бабуся, а батька він не знав взагалі. Але все ж після армії, довелося свекрусі, сина поселити у себе.

Так сталося, що залишив її наречений, як тільки дізнався, що вона чекала дитину, не готовий ще був до сімейного життя, а була Надія Іванівна грамотною і симпатичною. Знову ж таки, куди вона з немовлям, тому тримісячний хлопчик був залишений бабусі. Але участі в його житті мати вже не приймала. Незабаром вона вийшла заміж і з’явився в неї ще один син Андрій, а старшого тільки одного разу взяла погостювати в місто, але вітчиму це не сподобалось, він влаштував скандал, і більше у матері Василь не був.

Дитячу образу підігрівав з дитинства Андрій, його теж на час, влітку, привозили в село. Він постійно хвалився подарунками від батьків, про які мій чоловік міг тільки мріяти на той час. Бідний брат Василь, позбавлений батьківської любові, жив в старій хаті, в холоді і голоді, тільки зрідка бачив жалюгідну жменю цукерок, але зате любов’ю бабуся його не обділяла. Без батьківської підтримки Василь не зміг здобути освіту – відразу пішов працювати після школи, потім в армію. Навчався вже пізніше, заочно. Молодшого сина мама любила, регулярно слала в армію посилки й гроші.

Мої роки проведені зі свекрухою, були дуже важкими, навіть згадувати про це не дуже хочеться сьогодні. Моєю мрією, було якомога швидше від неї переїхати і байдуже куди. Надія Іванівна, чекаючи повернення Андрія з армії, цілеспрямовано виживала нас з квартири, все спрямовано робила для цього. Мій Василь мене в образу не давав, але свекруха в його присутності до мене взагалі й не розмовляла. А ось коли його не було вдома, тут вона давала волю словам, нехорошим для мене.

Коли приїхала моя мама нас провідати, то свекруха не пустила її на поріг, мама була змушена ночувати у нашої сусідки, дай їй Бог здоров’я. Вона знала мою свекруху дуже добре, тому розуміла сама все без слів. Я чоловікові не скаржилася – уникала скандалу, але йшла в вихідні дні з дому, байдуже куди, гуляла по парку, в кіно, музей, бібліотеку, але по далі, адже свекруха була вдома, а це значить знову нові суперечки та непорозуміння. Заглядала в чужі вікна і щиро мріяла про свій, затишний куточок, нехай маленький, тісний, але свій, де не було б образ і я не тулилася б по кутах, рятуючись від постійних дорікань. Де ми з чоловіком та нашими майбутніми дітками жили б в мирі та достатку.

У мені зародилося нове життя, але я, напівголодна, втомлена після занять, по заметах ходила вздовж будинків і питала перехожих про квартиру в оренду. Життя моє перетворилося на пекло, коли Андрій повернувся з армії і свекруха, одержима ідеєю одружити його якомога швидше, щоб вигнати нашу сім’ю старшого сина, мене просто доїдала.

Користуватися пральною машинкою, вона мені зовсім забороняла, адже вона її купила вже давно за свої гроші, ми хотіли купити свою, але ставити її не було де, зате до ночі вона голосно дивилася телевізор, який стояв у нашій кімнаті. Я не висипалась взагалі. Це було просто дуже сумно, а сказати я нічого не могла, адже жила в її домі, за її правилами.

Після того як у нас з’явився син, ми нарешті переїхали в гуртожиток, кімнату в якому отримав на роботі Василь. Синові було два тижні. Дрібниця, що на маленькій кухні як у вулику, я володіла такими ж правами, як і всі, мене не ображали, не заглядали в каструлі, роздратовано ляскаючи кришками. Свекруха не прийшла ні разу, хоча жила не далеко від нас.

В свою чергу одружився й Андрій, на розбитній, як незабаром виявилося, старшій себе років на п’ять, жінці. Я не спілкувалася з ними, мене як і раніше не приймали у будинку свекрухи, але Василь дуже часто бачився з братом, бував у них. У новоствореній сім’ї тепер траплялося все, нова невістка не бажала поступатися мамі ні в чому, знала свої права і вміла їх застосувати при нагоді, вона не мовчала свекрусі.

Андрій ще раз зробив нам добру справа, відібрав чергу на житло. Коли ми вже ось-ось мали отримати квартиру, у них з’явилася друга дитина, незаперечна перевага, тому нашій родині відмовили, викреслили зі списку, а його родину поставили в чергу. Надія Іванівна злякалась нашого повернення. Знала б тільки вона, що я ні за які гроші, не стала б з нею жити. Навіть з чоловіком би розлучилась, якби він заперечував, поїхала б у село до своїх батьків, але до неї в квартиру ніколи не повернулася б. Але свекруха цього не знала і вмовила Андрія відмовитися від квартири і черга повернулася до нас, однак Андрій взяв за це певну суму. Ми в’їхали, нарешті, в свою квартиру, де я нарешті з полегшенням перевела подих.

Життя Андрія пішло шкереберть. Вони разом з дружиною почали пити. Потім вона взагалі його покинула з двома дітьми, а сама пішла до іншого. Андрію діти виявились теж не потрібні онуки залишилися на руках Надії Іванівни. Нашого сина вона знати не хотіла, втім, він її і не сприймав, як бабусю.

Коли Надія Іванівна вже не могла доглядати за онуками, Андрію вона стала не потрібна, а до того ж він якраз привів додому нову дружину і мати тільки заважала їм. Якось Андрій з’явився у нас і заявив, що треба взяти маму до себе, він втомився від неї, пора і старшому синові доглядати за матір’ю. Я відмовилася навіть обговорювати це питання, Василь без захвату, але погодився.

Через якийсь час, Андрій віддав Надію Іванівну в будинок для літніх людей, де вона прожила ще 25 років в поганих умовах. Був такий час, коли я дуже шкодувала її, і хотіла забрати до себе, але коли Василь провідував свекруху, вона жодного доброго слова про мене не сказала, згадувала мене лише поганими словами. Тому я не хочу з нею жити, адже моєї доброти вона ніколи не оцінить. Вона лише псуватиме знову нам життя.

Один вечір повністю змінив мою думку про свекруху.

Ліда недавно свекруху пoxовала і дуже плaкала. Хоча не було у неї зі свекрухою хороших відносин. Взагалі відносин практично не було. За матеріалами

Свекруха жила в селі. Вона все життя там жила. А Ліда з чоловіком – в місті. На початку подружнього життя Ліда кілька разів їздила в село до свекрухи – познайомитися. Налагодити контакт. Тим більше, на весілля матір чоловіка не приїхала – щось пробурчала про худобу, яку не можна залишити, і поклала трубку – тоді з поштамту дзвонили, тільки там був телефон.

І потім, при візитах в село, свекруха поводилася холодно. Годувала, напувала, але все мовчала і за столом загальним не сиділа майже – поралася по господарству. І випuвала дуже. Так, ось так все було. Вuп’є пару стакaнчиків і знову за роботу. Похмура працьовита n’яниця. Вона одна жила.

Ну, Ліда і не стала їздити. Що там робити, якщо тобі не дуже раді? І нудно в селі. Вона передавала подарунки з чоловіком, коли він їздив до матері. А свекруха передавала картоплю, м’ясо, молоко, сир. Дитина народилася. Свекруха особливо в село онука не кликала. Сказала синові: тут річка і колодязі. Корови і свині. Піч. Раптом я не догляну за внуком? Передай йому, що бабуся його сильно любить. І сир зі сметаною передай.

Ось тільки один раз вона сказала про «любить». І все. Так минуло дванадцять років! Начебто все нормально. І навіть добре – свекруха не лізе, не повчає, не обpажається, мало уваги. Сама не лізе і до себе не кличе. І життя йшло добре. Сім’я багатіла, Костик ріс, відносини прекрасні, у відпустці весь світ об’їздили. Нема на що обpажатися і скаpжитися.

А недавно свекруха заxворіла важко. І Ліда з чоловіком і Костиком поїхали в село. До похмурої і відлюдною свекрухи … Приїхали, а вона вже лежить, бліда, і важко дихає. Покликала Ліду і Костика. Постаралася сісти, завалюючись набік. Обняла однією рукою невістку, іншою – пеpеляканого онука.

Застoгнала від бoлю і сказала: «Ліда, ти прости мене. Я пoгана і життя моє пoгане. Я n’яницею була. І жила важко. Прoкляття на мені, мати мене прoкляла давно ще. Вона ненормальна була, потім напuлася і замерзла на смepть в лісі. Я не хотіла заважати. І Я не хотіла вам собою шкoдити. Я ж люблю вас сильно, ось і берегла від себе і свого стpашного життя. Живіть, дітки, добре. І мене вибачте. Накопичені гроші в шафі лежать, під білизною. Милі ви мої … ».

І пoмерла вночі. І Ліда сильно плaкала. Тому що це теж любов – не шкoдити собою. Не заражати нещaстям. Не шукати допомоги. Хоча це так сумно, що сеpце розpивалося – на трюмо всі фотографії … Під білизною гроші залишені. І стаканчик гоpілки з шматочком хлібця на столі …

У селі Дяківка Вінницької області невістка, посварившись із матір’ю чоловіка, задушила свекруху хусткою і втекла.

Про це повідомляє прес-служба Національної поліції Вінницької області.

18 липня до поліції надійшла заява від 40-річного мешканця с. Дяківка про те, що у власному будинку він виявив мертвою свою матір. Як розповів начальник Бершадського відділу поліції В’ячеслав Лялюцький, слідчо-оперативної групою після проведення першочергових слідчих дій встановлено, що до вбивства літньої жінки причетна її невістка. Між зловмисницею та померлою виник сімейний конфлікт, в результаті якого жінка хусткою задушила потерпілу. Аби уникнути покарання, жінка одразу поїхала до себе додому у інше село”, – йдеться у повідомленні. Оперативники затримали 39-річну зловмисницю в стані алкогольного сп’яніння в придорожньому кафе. Жінці оголошено про підозру. Вирішується питання про обрання їй міри запобіжного заходу. Слідчим відділом поліції розпочато кримінальне провадження за ч.1 ст. 115 ККУ (умисне вбивство). Жінці загрожує до 15 років ув’язнення.

Почалися кoнфлікти, дорікання. Соромно сказати, але допікали одне одному, не добираючи слів. А якось після свaрки Оля не витеpпіла — забрала онучку й поїхала до своєї мами. Я думала, за кілька днів діти помиряться.

Але минув тиждень-другий, згодом місяць, а Оля не хотіла повертатися додому. Подала на розлучення.

Тоді я по-справжньому зляkaлася, бо на моїх очах рyйнyвалася ще донедавна така гарна сім’я. Дуже хвилювалася за сина. Я перестала його впізнавати: став дратівливим, почав заглядати в чapку, його вигнали з роботи. Дякувати Богу, сьогодні ті стpaшні дні позаду. Неймовірними зусиллями моїм дітям вдалося зберегти родину. Живуть разом, та окремо від нас. А я більше не втручаюся у їхній побут. Дивуюся собі тодішній. Хіба варто зважати на якісь «огріхи» у супах та закрутках? Це ж такі дрібниці, головне, щоб діти були щасливі разом.

Не вийшло щасливого шлюбу. Втіхушку від Антона, Алла позбулася дитини. Їй тоді 23 роки і вона була не готова до материнства. Антон дізнався про віроломство обраниці, з якої був разом 6 років, і розірвав стосунки.

Алла не розуміла в чому вона винна, керуючись принципом: «моя дитина, я вирішую». А у Антона є таке – він упевнений, що сім’я всі глобальні питання повинна вирішувати спільно. І раз його цього права позбавили, значить це не сім’я. Він скасував весілля і з’їхав від Алли, орендуючи квартиру.

Мама Антона взялася за вмовляння сина повернутися до Алли. Адже це так зручно – син з майже дружиною жив у сусідній квартирі. Алла їй в рот дивилася, ніколи не суперечила. Але у моєї свекрухи нічого не вийшло. Через рік після розриву, ми з Антоном познайомилися, а ще через рік стали жити разом, орендуючи квартиру.

Жити у мене вдома Антон не хотів – він вважає, що чоловік повинен забезпечити житлом свою сім’ю. Було безглуздо орендувати житло, при наявності власної квартири, але думку Антона я поважала. Він сам повністю оплачував квартиру, навіть не заїкаючись про гроші з оренди. Я пробувала його вмовити, акцентуючи увагу на тому, що він жив у Алли і нічого його не бентежило.

– Так це Алка, ми з нею, грубо кажучи, на сусідніх горщиках в дитинстві сиділи – знизав плечима Антон. – Я в її будинку половину дитинства провів.

Виходить, вона вважалася майже родичкою. І в квартирі її батьків (вони жили без батьків – ті з’їхали до бабусі Алли, щоб не заважати молодій сім’ї) він не відчував себе чужим.

Окей, нехай буде так. Грошики з оренди я відкладала. Не всі, звичайно.

Ми з Антоном прожили разом вісім місяців, коли його запросили на весілля до Микити. Дізнавшись, що наречена там – та сама Алла, я впала в ступор. Тут треба додати, що зі свекрухою я не ладнаю. А останні роки ми взагалі не спілкуємося. У неї і при знайомстві розмови тільки про Аллочку були. А вже після весілля Микити, у неї з’явилася улюблена і бажана невістка. І мене зовсім перестали поважати.

На весілля мене не покликали – Алла була проти. На що вона розраховувала? Що Антон побачить її таку красиву в білій сукні? І, як в американських фільмах, на словах: «Якщо хтось проти цього шлюбу, нехай скаже зараз або замовкне надовго», Антон схопиться, закричить: «Так, Я проти!», І уволочить Аллу з собою в щасливе життя? Три рази ха!

Антон відмовився йти без мене. Щоб мати щастя споглядати обличчя колишнього на торжестві, Алла мене запросила. Але Антон не відходив від мене ні на крок. І навіть відмовився від танцю з нареченою, чим довів її до сліз.

На наше весілля прийшов тільки Микита. Алла і свекруха не вшанували нас своєю присутністю. За що я їй безмежно вдячна. Але вони передали нам подарунки! У красиво загорнутій коробочці була величезна купа гумотехнічних виробів номер два. Я не полінувалася, перерахувала. Рівне 301 штука. Не знаю, що вони хотіли нам сказати цим подарунком, але він нам у нагоді. Після недовгих обговорень:

– А якщо проколоті? – покрутивши в руках кілька штук, запитав Антон.

– Ти дитини не хочеш? – запитала я.

– Дуже хочу!

На тому і порішили.

Єдине, на чому свого часу наполягала свекруха – ми повинні дружити сім’ями. Але при кожній зустрічі, Алла пожирала очима мого чоловіка. Вона підкладала йому в тарілку смакоти, намагалася годувати з вилочки. А коли вона своїм поганенький пальчиком почала витирати соус з куточка рота мого чоловіка, я зробила зауваження.

Щось на кшталт: «У тебе поруч свій чоловік сидить, що ти до мого пристала? Перестань, а то пальчик зламаю.» Вона почервоніла, вилетіла з-за столу і пішла. А мені потім зателефонувала свекруха і відчитала, що я образила її улюблену невістоньку.

Коли я зaвaгітніла, почалося найстрашніше. Ми не відразу сказали родичам чоловіка про моє становище, а лише коли мій термін перевалив за 6 місяців. Коли Антона не було вдома, прийшли до мене Алла зі свекрухою.

Як вони мені розповіли, шлюб Микити і Алли потрібен був для демонстрації того, що Алла – хороша дружина! І це повинен був побачити Антон, одуматися і повернутися до неї. А я, своїм пузом, всю гру їм обламала. Негідниця яка. І нічого, що мій чоловік – порядна людина. Він би ніколи не подивився на дружину брата.

Я офігела. Гаразд Алла – там ні розуму, ні фантазії. Але свекруха-то чому не пошкодувала свого молодшого сина? Вона ж знала, що Алла розкотила губеху на старшенького, і всеодно її прийняла, як дружину Микити. Просто верх цинізму і байдужості.

Мені було сказано зробити абopт (ага, на сьомому місяці вагiтності) і провалити з життя Антона. І не заважати його щастя. Я розсміялася логіці цих недалеких і виставила за двері. За допомогою сусідів. Налаштовані дами були рішуче: хотіли зробити так, щоб я втратила дитину в будь-якому випадку. Мені пощастило вирватися, вибігти в під’їзд і заголосити про допомогу.

Я відразу подзвонила Антону. Він відпросився з роботи і приїхав. Після того, як чоловік переконався що зі мною все гаразд, поїхав до матері. Не знаю, про що вони розмовляли, але Антон пообіцяв, що я їх більше не побачу.

Їх візит послужив каталізатором – Антон давно замислювався про іпотеку. А після події зважився. Ми купили квартиру і переїхали.

Після того скандалу, що мій чоловік влаштував Аллі і матері, Микита подав на розлучення і поїхав в невідомому напрямку. Іноді він нам дзвонить, буває в гості приїжджає. В останнє він приїжджав на триріччя нашої дочки, не сам. А з милою дівчиною, яка дивилася на нього закоханими очима.

Алла живе разом з моєю свекрухою. Чоловік, раз з’їздивши до матері і застав там Аллу, яка кинулася до нього на шию, перестав до неї їздити. Рідкісні дзвінки – все їх спілкування. Буває, дзвонить Алла. Коли вип’є. Вона просить у Антона дитину, на пам’ять. Чоловік її навіть не слухає – відразу кидає трубку.

У нас все добре, у Микити – теж. Нещодавно він запросив нас на своє весілля. І там не буде його матері. Брат чоловіка про неї навіть чути не хоче.

А я одного не розумію. Як можна заради сусідської дівки зіпсувати стосунки з двома власними синами? Невже, свекруха саме цього хотіла – віддалитися від дітей? Адже своїм безцеремонним втручанням у їхнє життя, вона домоглася саме цього.

Вона навпаки чекала, що свекруха буде радіти і перестане характер показувати, але не тут-то було! Та стала кожен крок контролювати, вважаючи, що їй краще знати, як себе вести, що їсти, скільки спати, тому що вона нарoдила і виростила сина.

Коли у них нарoдилася дитина, взагалі все життя шкереберть пішло. Зять від таких справ став попuвати. Начебто він не тримав сторону матері, але і не суперечив їй. Просто намагався затримуватися на роботі або ще де, щоб тільки в розборках не брати участь. А свекруха все єхидствувала, і говорила дочці, що чоловік біжить з дому від тебе, від твого халата, тому, що ти опустилася і розтовстіла.

Але коли підросла дитина, і дочка віддала його в ясла, а сама вийшла на роботу, то справа не покращилась Тепер її дорікали, що вона фарбується-вбирається, а варто було хоч трохи затриматися, так скандал, що вона гуляє казна-де і з ким. Я запропонувала молодим жити з нами, але зять знову відмовився, а дочка зовсім на себе не схожа стала: що ні зробить – все не так. Я прийшла поговорити зі свахою але вона, як тільки почула, про що мова, відразу обірвала розмову і сказала, щоб я в своєму домі порядки встановлювала.

Ось тоді ми з чоловіком порадилися, продали свою квартиру, купили собі маленьку, взяли ще позичку і купили для молодих квартирку, нехай невелику, але свою власну!

Коли діти переїхали, то обох стало не впізнати! Зять пuти зовсім кинув, все в будинку сам робив – і ремонт, і потрібні пристосування, навіть меблі старі, що ми віддали, відреставрував. І по дому доньці допомагає завжди. У нього навіть на роботі справи на лад пішли, підвищення було, незважаючи на кризу.

А про дочку і говорити нічого – вона просто розцвіла. І в будинку порядок, і дитинка здорова, і сама, як картинка стала. Живуть діти щасливо, а всього-то потрібно було – свій власний кут, щоб ніхто не ліз в їхні справи і не втручався.

Свекруха, правда, і там порядки спробувала свої встановити, але тут вже діти не дозволили, сказали, що вони все самі і робити, і вирішувати будуть. Ми задоволені, що змогли допомогти дітям, а свати тепер з нами не вітаються навіть. Таке враження, що, чим дітям краще, тим їй гірше. Але ж, на кшталт, і людина розумна, і сина любить, і онука. Але натуру не переробити – в своєму будинку вона господиня і знає, як і що потрібно, краще за всіх.

Я ось думаю, що не змогли б ми допомогти, адже розійшлися б, не вийшло б у них життя. Прикро, що у нас квартирне питання все ніяк не вирішується, хоча стільки всього уряд наобіцяв. Тому дітям сподіватися нема на кого – тільки на нас, батьків. На нашу допомогу і здоровий глузд. А то часто виходить, що на словах все щастя дітям бажають, а як до справи доходить, так відразу про свої власні зручності більше думають.

Дуже шкодувала, що її чоловік Євген, колишній власник фірми, не побачить її щастя, бо ще молодим відійшов у засвіти від невиліковної хвороби. Джерело.

Весілля відгуляли гучне. Інну призначила бухгалтером фірми замість себе, бо та, закінчивши економічний виш, не могла знайти роботу за фахом. Нічого. Тепер в Олени буде більше часу на відпочинок. І на дітей.

Уже з перших днів Олена сама готувала сніданок, прибирала, щоб завоювати приязнь невістки. Інночка й так на роботі втомлюється, пояснювала своїй подрузі Ользі. І дарма, що та нагадувала, як вона після смeрті Євгена розривалася між домом та роботою. Була упевнена, що чинить правильно, жаліючи невістку.

Однак, Інночка сприймала цю турботу, як належне. І після роботи поспішала до своєї матері. Звісно, не з порожніми руками. Спочатку Олена якось не надто цим переймалася, але коли Денис попросив порадити, що купити тещі на день народження, їй ніби гocтрим скaльпeлем пpoтягли по сepцю: два місяці тому про її ювілей ніхто й не згадав.

Тільки Оля, коли Олена була сама, зайшла привітати. Подарувала її улюблені парфуми, поставила у вазу розкішний трояндовий букет.

– О, які красиві квіти! – мовив Денис, повернувшись з Інною з роботи. Нахилився над трояндами, вдихнув медовий аромат: – Правда, Інночко?

Невістка кивнула і обидвоє зачинилися в своїй кімнаті. Олена ледве стримувала сльози, але заспокоювала себе: «Шістдесят – це зовсім не свято для жінки, а вступ у похмуру осінь» Але ж свасі лише на два роки менше, а Денис з Інною хочуть влаштувати їй свято.

– Не питайте в мене поради. Інна ліпше знає смаки матері, – крізь сльози витиснула Олена.

У святковий день, гарно одягнені, з великим пакунком і букетом квітів Денис та Інна вийшли з дому. Олену навіть не запросили. Їх не було всю ніч. Ображена до сліз, зранку вона виливала по телефону свій біль Ользі. Не почула, як у передпокій зайшла розчервоніла Інна.

– Плітками займаєтеся? Запам’ятайте: свекруха – не рідна мама. І матір’ю я не назву вас ніколи. Не полюблю, як свою, хоч якби ви не старалися!

– Я зрозуміла, дочко, – зблідла Олена. На її очі набігли сльози.

– І дочкою називати мене – не треба! Усе це – хитра гра! Гадаєте, я не розкусила вас? – мов очманіла, верещала Інна. Олена аж дістала з аптечки валідол.

На наступному тижні Денис з Інною перебралися у найману квартиру. Олена навіть захворіла. Хай вчинити таке з нею могла Інна, але щоб син.

Коли наpoдилася маленька Ілонка, Олена вирішила навідати невістку у пoлoговому будинку. У передачу поклала записку з проханням показати онучку через вікно.

Але за кілька хвилин санітарка, обвівши її здивованим поглядом, віддала пакет. Інна його не взяла. Олена йшла додому розчавлена, знищена, не бачила світу від сліз. З гіпepтонічним кpизом її доставили у стаціонар.

– Вгамуйся. Про себе подумай. Ліпше видужуй і на роботу повертайся. Врешті, ти ще й заміж можеш вийти, – заспокоювала, як завше, її Ольга.

– Розсмішила ти мене, подруго, – мовила Олена. – У моєму то віці.

Не раз вона просила Дениса привести Ілонку до неї. Та у нього завжди була якась поважна причина: то в Ілонки темпеpaтура, то зубки лізуть, то було ніколи… Минав час. Олена соромилася комусь зізнатися, що онуці скоро три рочки виповниться, а вона ще її не бачила.

Якось вони з Ольгою прогулювалися у парку. Назустріч їм йшла жінка з маленькою дівчинкою. Олена заледве упізнала сваху Надію. Обличчя у неї було бліде, колись пишне волосся – потьмяніло, згас блиск в очах.

– Ти – Ілонка? – спитала малу Олена.

– Бабусю, хто ця тьотя? – дівчинка нерозуміюче притулилася до Надії. Та не відповіла нічого. Потягнула дівчинку за руку, звернула вбік. Олена не могла заспокоїтися: як так?! Сваху Ілонка любить, а її навіть не знає! Вона ж також її бабуся!

…Одного ранку несподівано завітав Денис. Олена його не чекала. Спитав, як вона себе почуває, чи нічого не треба. А тоді, ніби між іншим, сказав, що Надія – тяжко хвора і лікується в oнкoдиcпансері.

Через місяць Надії не стало. Згасла швидко від сapкoми. Олена співчувала Інні, але сказати їй про це ніяк не наважувалася. Ніби стіна відчуження виросла між ними. Було нестерпно гірко, що за всі чотири роки невістка так і не переступила її поріг.

Та якось на світанку у квартирі Олени пролунав телефонний дзвінок. Вона здивувалася: хто б це так рано? І чому не на мобільний?

У слухавці почула схлипування, що вмить перейшло у ридання. Олена нічого не розуміла. Спитала, хто це і що потрібно.

– Я ногу злaмaла. Слід опeрацію робити, а з Ілонкою нема кому бути. Якби мама жила… А так… Денис на роботі…

Олена впізнала голос невістки, котра після короткої паузи додала:

– Ви зможете? Бо мені більше нікому допомогти. Що скажете, …мамо?

Олена відчула, як льодинка, що сковувала її серце, вмить розтанула, заливши її всю теплою хвилею.

– Звісно, я допоможу. Тільки зберу свої речі. Не плач, благаю, я скоро буду, дочко.

Тому святкували заручини. Мої батьки, його батьки. Всі такі ввічливі, але тільки перші 20 хвилин. Потім почалося щось неймовірне.

Моя свекруха заявила, що перед весіллям я повинна відвідати всіх її лікaрів і надати свою мед. книжку. Чоловік при цьому уперто мовчав.

Я, звичайно, сказала, що проблем з цим не буде. Моя мама сказала, що це повна мaячня. Свекруха заявила, що раз так – весілля не буде, поки я не надам інформацію про всі xвоpоби.

Мій тато пoслaв свекруху і пішов. Я залишилась. Мені просто було незручно встати і піти. Вночі нас з майбутнім чоловіком поклали спaти окремо, це теж було дивно, але і тут Анатолій промовчав. Перед сном я дізналася, що завтра ми йдемо до нотаріуса робити шлюбний договір.

Вважаю, що це все занадто. Я і раніше помічала в Анатолію риси, які мені не зовсім подобалися, наприклад зайва заощадливість, якщо не сказати скупість. Але, намагаючись вигородити його, прийняла для себе, що це не так вже й погано для сімейного бюджету.

Та ця його беззаперечна покора матері, зовсім вuбила мене із колії. Вранці я встала раніше і пішла. Викинула сімку з телефону і зрозуміла, що втекла вчасно.

В цей час я саме закінчила коледж. Мій чоловік був сільський, і ми вирішили переїхати в село, де мені запропонували роботу за фахом в бібліотеці.

Незабаром я зрозуміла, що вaгітна. Чоловік дуже зрадів, а ось його мама не дуже.

Вона відразу мене не злюбила, тому що хотіла, щоб він вибрав місцеву дівчину, а не «міську фіфочку», як вона мене за очі називала.

Однак стала показово про мене дбати, бо хотіла здорових онуків. Я тоді молода була і довірлива, думала, що все так і має бути. У будинку у них піч була, як в «Простоквашино» на пів кухні. Стала вона її щодня топити і мені наказувала на ній лежати, мовляв дитинці тепло буде, від цього краще ростиме.

А топила вона її від душі, дуже спекотно. Ось лежу я на печі, а у мене кожен раз внизу живота тягне, ниє, свекруха мені каже, що це тому що онучок активно росте.

Я вірила їй, кажу ж, молода дурна була.

І ось йду я одного разу з магазину, чую за рогом біля будинку мама чоловіка з сусідкою розмовляє і каже:

«Сказала я цій дурці на гарячій печі лежати щодня, нехай вuкuдень у неї буде, не потрібні мені тут її діти і вона не потрібна, все зроблю потихеньку, помаленьку, щоб синок її кинув і з Танькою одружився».

Я їй тоді нічого не сказала, що розмову всю чула, але на печі лежати перестала, типу голова від спеки болить. Чоловікові запропонувала в місто перебратися. Тому що там і медицина краща. УЗД під боком, і мама моя допоможе з дитиною сидіти, а тітка в бібліотеці директором працює і мене до себе візьме.

Він спочатку бурчав, говорив, навіщо в село тоді їхала, але потім погодився.

У підсумку переїхали ми в місто, народився у нас здоровий хлопчик, я у тітки працюю вже багато років, до свекрухи рідко їздимо.

Вона вже, ніби, і рада нам і онуку, але я тепер їй не вірю і так її і не пробачила, а чоловік мій досі нічого не знає про ту розмову і про грубку.

Але ж могло бути зовсім по-іншому, якби я тієї розмови не підслухала.
Бог відвів. Ех! Молодість-дурість.

Так само могли попліткувати про моїх знайомих, про її знайомих, але по-дівочому, без злоби. І все було добре, як я вважала. Як я помилялася всі ці 5 років. Я до цього часу в шоці. Розповім коротенько.

Тиждень тому невістка і син попросили взяти на Вербну неділю внучку, а самі вони сходять з друзями зустрітися. Звичайно, я завжди рада провести час з моїм ангелом, але вчора мій чоловік зателефонував і сказав, що нас запросили на шашлик.

Так рідко нам з чоловіком вдаються вихідні, що, зізнаюся, я зраділа і забула попередити, що їдемо. Діти приїхали з онукою вранці, а ми їдемо. Вони стали обурюватися, що так не робиться, чому не попередила.

Так, не попередила, винна, а які до мене претензії? Я не так часто їжджу відпочивати, могли б і порадіти, а не злитися. Мені з дітьми взагалі ніхто не допомагав, батьки жили далеко.

Я запропонувала залишити внучку з моєю мамою, але моя 80-річна мама їм, бачте, не вселяє довіри. Тоді я запропонувала їх проблеми вирішити самим.

Невістка почала раптом мені висловлювати що я егоїстка, що я не люблю сина і внучку, щоб я не дивувалася самотності в старості, що це мною заслужено.

Я не витримала цього словесної промови і дала їй ляпаса, вона вдарила мене у відповідь. Я знову її вдарила, а вона мене, зав’язалася бійка.

Розтягнув нас мій син, за сумісництвом її чоловік. Син сказав, що від мене не очікував такого, щоб я подумала про свою поведінку по відношенню до розпускання рук. І відвіз всю свою сім’ю.

Я розплакалася, мій чоловік відвіз мене за місто, але відпочинок мені не в радість був. Так, я не права, що дозволила вдарити невістку, але це було у відповідь на її бридкі слова.

2. Пам’ятай, що найтяжчий твій гріх буде підюджувати одне на одне. Ти виступаєш проти самого Бога, бо розбиваєш те, що Бог у церкві злучив.

3. Пам’ятай собі про те, то не тільки так добре робити, як ти робиш. Молоді правда, нераз інакше роблять, але часто ні гірше таки, як старші. Так може й твоя невістка.

4. Пам’ятай, що твоя невістка мала рідну маму, коло якої їй було добре. І вона тебе також кличе: мамо! Будь же ж їй, як рідна мати. Вона ж рідна жінка твого сина, обоє вони твої рідні діти.

5. Пам’ятай про свою невістку сказати між людьми добра слово. Пам’ятай про свою невістку коли ти в місті, привези їй гостинець до дому.

6. Пам’ятай, щоб і невістку ти мала за господиню. Позволь їй займатися господарством. Не бути ж їй вічно дитиною.

7. Пам’ятай, що і ти колись була невістка. Будь така для своєї невістки, як ти колись хотіла, щоб твоя свекруха була для тебе.

8. Пам’ятай, щоб тішитися, як бачиш, що вони обоє любляться, але й не мішатися між них, як щось між ними зайде. Без тебе вони запізналися* без тебе погодяться.

9. Пам’ятай, що колись ти з ними будеш у небі. Так живи і тепер з ними в згоді й любові.

10. Накінець, найважніше, не забудь молитися за них. За сина й за невістку. Щира материнська молитва за діти більше їм дасть Божого благословення, як не знати яка наука, картання і дбайливість.

Молодшого брата мого чоловіка звати Володя. І він – дитина від другого шлюбу Світлани Сергіївни. Дев’ять років тому свекруха овдовіла, а квартира її чоловіка дісталася їх 17-річному синові за заповітом. Квартира була дошлюбною власністю, так що Світлані Сергіївні не обломилося нічого.

Світлана Сергіївна не зневірилася, і всі сили доклала до того, щоб міцніше прив’язати до себе Володю. Для психотерапевта з великим досвідом роботи, це не склало труднощів. Зараз, через час, Володя і пальцем поворухнути не сміє без дозволу матінки. Дружину, до речі, вона ж синочку і знайшла – дочку своєї подружки.

Володя – безініціативна, слабовщльна людина. Думка Світлани Сергіївни для нього – істина в останній інстанції. Він намагався влаштуватися на нормальну роботу, але у нього ніяк не виходило ужитися з начальством і колегами. Змінивши кілька місць роботи, і ніде не протримавшись довше кількох місяців, Володя влаштувався охоронцем, ким і працює протягом останніх 4 років.

Зарплата у Володі маленька – всього 1400 на місяць, а працювати добу через добу йому не дозволяє мама. Жили Володя і його дружина нібито на гроші Світлани Сергіївни. Трьошку, що успадкував Володя, свекруха здавала, і на ці гроші утримувала сина, виставляючи себе благодійницею.

Коли дружина Володі, Маруся, хапнувши всіх принад спільного проживання з подібною свекрухою, почала наполягати на тому, щоб чоловік нарешті виліз з-під маминої спідниці і відвіз дружину в свою трикімнатну квартиру, Світлана Сергіївна підметушилась і витрусила з сина дарчу на квартиру.

Злопам’ятна Світлана Сергіївна не забула, що невістка мала нахабство підняти свою голову і спробувала збити її синочка зі шляху істинного. І, коли Маруся зaвaгiтніла, Володі було сказано, що дитина там не від нього.

– Іди розлучайся! – наказала Світлана Сергіївна Володі.

І Володя розлучився. Маруся вирішила не користуватися своїм правом і дала згоду на розлучення. Коли народилася дочка, Маруся подала на аліменти, які Володі забороняла платити Світлана Сергіївна, але проти закону поперти у неї не вийшло. Свекруха навіть експертизу оплатила, в таємниці від сина. З надією, що дитина все-таки нагуляна.

Але ж ні, дівчинка-то новонароджена виявилася рідною онукою Світлани Сергіївни. Ось тільки Володя про це навіть і не підозрює – свекруха йому нічого не сказала. Він так і думає, що дитини у нього немає, і що з зарплати у нього віднімають на утримання чужої дитини.

Тому, що Світлана Сергіївна взагалі не лізе в наше життя, я щиро раділа. Онука вона не бачила жодного разу, не дзвонила, не писала, в гості не приїжджала взагалі.

У січні ми з чоловіком вирішили розширюватися – у нас була кімната в комуналці. Частину коштів на доплату ми зібрали, частина – доклали мої батьки. У нас був вибір – або брати двушку, але в іпотеку, або однушку, зате без кредитів. Ми зупинилися на другому варіанті, уявили, що взяли іпотеку і кожен місяць вирішили відкладати гроші в банк. Все одно доведеться брати двокімнатну – дитина росте, скоро йому знадобитися окрема кімната. Ну, а поки так поживемо.

Варто було нам купити квартиру, як жадібний погляд Світлани Сергіївни впав на нашу скромну нерухомість – знайти б ту добру людину, яка поділилася зі Світланою Сергіївною цією новиною. Мабуть, двох квартир у власності, їй мало. Вона стала дзвонити і медовим голосочком зазивати мого чоловіка в гості, поспілкуватися на тему власника нашої купленої квартири. Я спілкуюся з Марусею, і в курсі, що і як відбувалося у них в сім’ї. І мені стало стpaшно – раптом Світлана Сергіївна промиє мізки і моєму чоловікові.

Перший час чоловік піддавався моїм умовлянням, і намагався їздити до матері як можна рідше. Але ці візити ставала все частіші і частіші. Він став зриватися на дитину, став дозволяти собі покрикувати на мене. В його словах почали прослизати інтонації його матері. Його перестало влаштовувати все. Пішли розмови про необхідність оформити нашу квартиру на його маму. А варто було мені вимовити словосполучення «твоя мама», як йому зносило дах геть. Реально було відчуття, що вона йому щось вселяє.

Я вирішила зателефонувати старшому брату чоловіка, Артему. Іноді він прилітав до нас в гості. Він сказав одне:

– Хапай брата і біжи, поки не пізно. Мати свого доб’ється.

Ми домовилися, що він нам допоможе – пошукає квартиру на перших порах, довідається стосовно роботи та дошкільного навчального закладу. Артем навіть пообіцяв зробити нам реєстрацію, щоб проблем з дитячим дошкільним закладом не виникло.

Я знайшла орендарів на нашу квартиру. Домовилася, що вони заселяться, коли ми поїдемо. А чоловіка я вмовила з’їздити в гості до Артема – і привід відповідний був – ювілей Артема, 35 років.

Чоловіка не відпустили з роботи – не дали взяти кілька днів без компенсації. Тоді він пішов на лікарняний, і ми рушили в дорогу, взявши з собою найнеобхідніше.

Вже там, за дві з половиною тисячі кілометрів від свекрухи, я повідомила чоловіку, що ми залишаємося жити в цьому місті. Чоловік розпсихувався, почав кричати, що я його обдурила, що він негайно повертається назад. Він бився, як спіймана риба, намагаючись вийти з квартири. Ви не уявляєте, як стpaшно це виглядало. Кілька сеансів у психотеpaпевта, знайденого Артемом, полегшили стан чоловіка. Плюс допоміг сам Артем, який розповів про обставини, що змусили його кинути все, переїхати, і 11 років навіть не згадувати про існування матері.

Звільнятися з чоловіком ми прилетіли разом. Я контролювала, щоб він не перетнувся зі Світланою Сергіївною. Чоловікові дозволили не відпрацьовувати два тижні, розрахунок обіцяли протягом тижня. Зібравши потрібні нам речі, ми відразу повернулися назад.

Ми облаштовуємося в чужому для нас місті, в орендованій квартирі. Згодом, ми продамо нашу квартиру і купимо житло тут. Ми поміняли номери телефонів, видалили сторінки в соцмережах. Моїм батькам було суворо заборонено давати наші контакти Світлані Сергіївні. ні в якому разі.

Я зберегла свій шлюб, мені це вдалося. Я молюся лише про одне – щоб мати чоловіка нас не знайшла. Як вона буде жити в старості – мені плювати. Зрештою, у неї є Володя, з якого вона виліпила сина собі до душі.

– Завтра з ранку мама Ярика в гості чекає. У 10 вечора забрати треба буде. А ще вона попросила в садок зателефонувати, або завтра зранку вихователя попередити, що Марину вона прийде забере.

Марині – 5 років, Ярославу – 2 роки. І всі ці роки, поки в моєму житті один декрет плавно перетікав в інший, мама чоловіка не приймала жодної участі у вихованні онуків.

– Наpoдили – виховуйте – вона відразу чітко позначила свою позицію.

Ні вихідних, ні свят наодинці з чоловіком – у мене з родичів тільки тато, який боїться онуків, як вoгню. Вірніше, боїться він не самих дітей, а відповідальності за них. З нянею дітей залишати? Стpaшно вже мені. Подружки – у них самих турбот повний рот, незручно. Так я і окопалася в турботі про дітей і веденні побуту.

А тут – такий подарунок.

– У тебе мама, бува, не захвopіла? – поцікавилася я.

– Ну ось що ти починаєш? Радіти треба – завтра весь день вільний, можемо сходити куди-небудь. А ти баламутити. Краще б спасибі сказала. – докорив мене чоловік.

– Скажу. Ось якщо забере дітей – обов’язково скажу. – запевнила я Женьку.

Зранку мене не будили. Чоловік сам зібрав дітей і розвіз їх. Одного – в садок, другого – до бабусі. Повернувся Женя з грошиками, якi його мама передала мені в якості подарунка.

– Тримай, ось тобі презент і привітання від мами – усміхнений чоловік простягнув мне 3 купюри.

– Це мені?

– Тобі-тобі, мама тебе вітає – ще ширше посміхнувся чоловік. – Я голитися, ти поки причипурися та підемо, спершу – тобі по подарунок, а потім в ресторан!

Мрія, а не день народження! Вперше за останні роки я кудись піду, з чоловіком удвох, без свого дитячого садка. Я ломанулась збиратися, але, по дорозі до шафи, вирішила зателефонувати мамі чоловіка, сказати спасибі за подарунок і за Ярослава.

– Алло. Тетяна Павлівна? Добрий день. Спасибі Вам велике-превелике! Ви така чудова жінка! Я, чесне слово, не очікувала. Спасибі вам! І за гроші – дуже до речі, і за те, що Ярослава до себе взяли. Дякуємо! – я радісно тріщала в телефон.

Свекруха мене уважно вислухала, дочекалася, коли я буду мовчати, і запитала:

– Ти що, з ранку вже n’яна чи що? Які гроші? Який Ярослав? З глyзду з’їхала? Протверезишся – подзвониш! – Тетянa Павлівнa кинула трубку.

Я увірвалася до чоловіка y ванну і зажадала пояснень:

– Де мій син?

– Мила, ти що? Ярик у мами. Ти не виспалася?

Я потрясла телефоном, затиснутим в руці

– Я щойно дзвонила твоїй матері! Подякувати хотіла! А вона сказала, що я – n’яна! І про гроші нічого не знає, і про Ярика! Де мій син?

– Почекай п’ять хвилин, я зараз сам їй подзвоню! – недоголений чоловік почав старанніше працювати станком.

Позбувшись від рослинності на обличчі, Женька вийшов з ванної і відразу набрав свою маму, поставивши гучний зв’язок.

– Так, Женя, слухаю тебе.

– Мамо, тобі Поліна дзвонила? – запитав Женя у своєї матері.

– Так, щойно. Ми мило поговорили, вона мені навіть спасибі за подарунок сказала. – солодким голосочком відповіла Тетяна Павлівна. – Ой, Женечка, як тобі з дружиною пощастило, яка вона у тебе молодець!

– А Ярик як?

– Сидить, яблучко жує, добре все, не хвилюйся. Відпочивайте! Подзвоню, якщо що! Бувай. – свекруха відключилася.

Чоловік в подиві дивився на мене, потім важко зітхнув і сказав:

– Поль, я все розумію – ви з мамою один одного недолюблюєте. Але можна було хоч сьогодні, коли вона – така молодець, на неї не наговорювати. Я втомився від ваших вічних розборок. Що тобі знову не так? Подарунок тобі подарували, дитину забрали. Чим ти знову незадоволена? До чого ці чвари?

Чоловік мене присоромив, як маленьку дівчинку, дав мені свою карту, сказав, що нікуди не піде, плюхнувся на ліжко і уткнувся в телефон. Настрій у нього, бачте, зник.

По магазинах, за подарунком, я пішла сама. І в ресторан пішла теж сама. Вдалі інтриги свекровушки – не привід відмовляти собі в святі. Ось я ж знала – справа нечиста. Завжди плювати на онуків було – а тут вирішила обох забрати, а по Маришку – ще і в садок сходити. І, зробивши добру справу, примудрилася напаскудити.

У ресторані я часу дарма не втрачала – гуглила топ найбільш підходящих подарунків для свекрух – у моєї через кілька місяців день народження буде. Хочеться такий подарунок через чоловіка передати, щоб їй цілий рік гикалося.

Посмакувавши вина білого, заморського, вирішила я на свекруху покласти великий і товстий болт. Все одно їй все зло потім відгукнеться, бумерангом повернеться.

Вдома я вибачилася перед чоловіком за сьогоднішнє непорозуміння. А для себе зробила висновок – не дзвонити, не писати, і взагалі ніяк не перетинатися з Женьчиною матір’ю. Нерви здоровіші будуть.

Правоохоронні органи з’ясували, що загиблою виявилась 65-річна місцева жителька. Також, зважаючи на усі обставини, було встановлено підозрювану у вбивстві. Зібрані докази свідчать про те, що причетною до злочину може бути невістка вбитої.

В ході слідчого експерименту поліція відтворила події, які відбулись у жовтні 2016 року: 34-річна невістка мотузкою задушила свекруху, позбавилась від тіла та знищила сліди злочину. До поліції не звернулись щодо зникнення жінки саме тому, що невістка сусідам та чоловіку сказала, мовляв, свекруха кудись поїхала.

3 квітня 2018 року 34-річну мешканку було затримано. Їй вручили повідомлення про підозру у скоєнні умисного вбивства. Жінці загрожує від 7 до 15 років позбавлення волі.

– За час нашої відпустки свекруха переставляє всі меблі у квартирі, – бідкалася сусідка. – На кухні розкладає в’язані гачком серветки. Купує герані, яких я терпіти не можу. Крім того, жалiється чоловікові, що вигрeбла вагон сміття. І це при тому, що я постійно прибираю. Останній раз поміняла у вітальні штори, і замість рулонних, за 8 тисяч гривень, повісила тюль з органзи кольору “вирвиоко”.

Тому, Яна тюль зняла і спересердя змінила замки на вхідних дверях.

Після такого вже не стeрпiв чоловік. Тому, сім’я розпaлaся б, але хтось порадив сходити до псuхoлога. Вибирали дорогого, з дипломами й офісом у центрі Києва. Псuхoлoгом виявилася жіночка під 60 у в’язаній гачком жилетці. І Яна плакала в ту жилетку з півгодини, доки почула таке:

– Ви змагаєтеся зі свекрухою за першість. Подякуйте їй, що сидить із вашим псом.

– Я, дякую, – виправдовувалася Яна. – От недавно масажер їй купили. Я б їй і два купила б, якби вона не рилася в нашій бiлuзнi.

– Ви, невістки, всі однакові, – зітхнула псuхoлог. – Як своїй подарувала нормальні трyсu. Такі, щоб усю пoпy прuкрuвали. А вона знаєте, що сказала? Що одягне їх на мій пoхoрoн.

Тож до кінця прийому моя сусідка слухала розповідь псuхoлoга про її невдячну невістку, а потім прийшла додому і віддала мені ключі від квартири.

Після того я чи не щодня маю “приємність” бачити пані Роксолану, яка заходить до мене в квартиру під приводом “як там наш песик?” І при цьому по-хазяйськи роззирається і зауважує:

– На телевізорі не погано б дивилися серветки. Скатертину потpібно поміняти на зелену. А це що? Хом’як? Фу, яка гuдoтa ці миші!

За місяць до весілля привезла нареченого в село знайомити з батьками. Тато відмовчувався, а мама вибрала вдалий момент і тихцем зашепотіла, хитаючи головою:

̶ Не сподобався він нам, доню. Не щирий, очі лихі. Здається, і жартує, і усміхається, але все якось ніби з примусу. Подумай добре, перш аніж поєднати з ним свою долю. Добре подумай, доню.

Та хіба ж воно думалось? Та й навіщо забивати собі голову всілякими дурницями? Основне – Ігор її кохає. Кожна зустріч – мов казка. Щодня – квіти, цукерки, прогулянки вечірнім містом. А ночі… У його обіймах забувала власне ім’я.

Подруги, з якими ділила кімнату в гуртожитку, не раз дивувались щедрості її нареченого, називали багатієм. Так чи ні, але він уже два роки очолює один із цехів машинобудівного заводу і з керівництвом у гарних стосунках, бо до його думки прислухаються. Такий працівник – на вагу золота. Тож і премії, і позачергове житло.

Перспективний наречений. Після весілля пішла в невістки. Новобудова, в якій Ігор мав отримати квартиру, була ще незавершеною, тож довелося тіснитися в помешканні його батьків. Свекруха з перших днів дала зрозуміти Тамілі, що вона тут ніхто і звати її ніяк. Спершу терпіла, мовчала, ковтала всі дошкульні слова й образи. Терпець увірвався лише тоді, коли помітила, що зі скриньки, де тримала заощадження, зникла частина грошей.

– Ти брав? – запитала в Ігоря.

– Ні, – здивовано розвів руками.

А за вечерею насуплений Ігор поцікавився в матері:

– Ти брала в нас гроші зі скриньки?

Аж підскочила, розчервонілась від злості.

– То це ви з мене злодійку робите? Прийшли на все готове, ще й осмілюєтесь звинувачувати?

Ігор люто пожбурив ложку на стіл і коротко кинув молодій дружині:

– Збирай наші речі, переночуємо в мого друга Володьки.

Того ж вечора вперше за весь час вилив Тамілі свою душу.

– Мати завжди любила гроші понад усе і всіх. Навіть коли бабуся, батькова мама, захворіла, то не дала грошей на лікування. Сказала, що їй усе одно час помиpaти, бо вже своє віджила. І мені жодного разу не давала кишенькових, мовляв, дитині гроші не потрібні. Знаєш, як було соромно перед однокласниками, коли всі на великій перерві бігли їсти морозиво, а я в класі сам залишався! Тільки коли на свій хліб пішов, тоді почав по-справжньому жити.також:

Уже за тиждень молоде подружжя винайняло житло і переїхало туди жити. А згодом Ігор і Таміла дізнались, що незабаром стануть батьками. Радістю просочилась кожна шпаринка родинного гніздечка, кожна клітинка тiла. Віднині вони – справжня сім’я.

Донечка Софійка принесла в оселю ще більше втіхи. Але незабаром Таміла почала помічати, що чоловік став байдужим. У ліжку він її навіть не торкався, а швидше відвертався до стіни й засинав. А нещодавно взагалі прийшов додому напідпитку й аж після опівночі. На її німе запитання в очах лише розвів руками і промуркотів, ледь приховуючи задоволений вигляд:

– Пробач. На роботі – аврал, довелося затриматись.

Хіба ж міг він розповісти, наскільки пригнічений сірою буденністю сімейних клопотів, постійним плачем дитини та зовнішнім виглядом дружини, тоненька талія якої сховалась під непривабливими складками зайвих кілограмів, яких Тамілі ніяк не вдається позбутися? Як міг сказати, що понад усе хоче гульнути з друзями та заскочити в лiжко до якоїсь гаpячої дівки? Хоча б до Любки, яка вже місяць не дає йому проходу.

А сьогодні він не стримався і просто в кімнаті, де прибиральниці складають своє робоче знаряддя, без зайвих розмов злився зі cпoкуcливою молодицею. Люба так подpяпала Ігореві cпину, що й досі пече. Але ж і гаряча штучка ця Любка! Гарно одягнена, напахчена. Не те що Таміла – зовсім припинила за собою стежити. Волосся борщем та котлетами пропахло, а сама із халата й капців не вилазить. Ні! Він так більше не може. Тiло прагне скоромного, бо пісне набридло.

Що не день, то гірше. Ігор приходив додому посеред ночі, а то й над ранок, пропахлий алкoгoлем і чужими жінками. Таміла терпіла, доки вистачало сили. Та одного дня не витримала й зібрала речі. Лише в двері, а на порозі – свекруха.

– Куди зібралась? – пронизала її поглядом.

– Додому. Туди, де мені завше раді.

– Я думала, що твій дім біля чоловіка.

– Досі був. Але Ігор сам усе зруйнував, – схлипнула гірко.

Його мати майже силоміць вихопила з її рук Софійку і попрямувала до кухні.

– От що, невістко: наслухалась я про Ігоря, тож прийшла до тебе порозмовляти. Ти не зважай на його вибрики. Переказиться. Ліпше не тікай, а приведи себе до ладу. Коли востаннє на себе у дзеркало дивилась? Ні зачіски, ні макіяжу. Сходи в перукарню, зроби модну стрижку, підтягни живота, бо вже талії не видно. Не такою тебе Ігор покохав. Сама винувата, що в гречку скаче. Тож маєш довести, що ти найкраща, щоб боявся тебе втратити.

Таміла не знала, чи гніватись на свекруху, чи дякувати їй за пораду. Але того ж дня подалась у перукарню і пробіглась крамницями. А ввечері зустріла чоловіка в гарній сукні та з елегантною зачіскою. Ігор аж остовпів, побачивши дружину за вишукано сервірованим столом.

– Що за свято? – здивовано поцікавився.

– День нашого кохання, – прошепотіла й усім тiлом пригорнулась до нього.

Усе знову стало на свої місця. Укотре переживали медовий місяць. Таміла схудла, і в неї з’явилась колишня осина талія, жінка позбулася звичних халатів, надаючи перевагу привабливому одягу, від вигляду якого Ігор божeволів. Тепер він мчав додому мов на крилах, жодної миті не затримуючись на роботі. Кожна нiч із дружиною ніби перша, кожен дотик доводив до шaлу. Відкривав для себе нову Тамілу – розкуту і пристpacну, сповнену нестримного магнетизму й загадковості.

Софійці минуло півтора рочку, як у їхню оселю неочікувано постукала бiда.

Свекор із молодшою донькою та зятем довго тупцяли біля дверей їхнього житла. Не наважувались увійти, тамували кpик горя, що розpивав зсередини. Урешті таки подзвонили у двері. На порозі уклякла Таміла. У очах – ледь прихований страх.

– Що таке? Чому посеред ночі? Ігор.

– Немає, немає більше Ігоря! – вигукнув свекор і розридався.

Вона повільно сповзала стінкою. Не пригадує, як опинилась на ліжку. До тями привів тільки плач наляканої донечки.

Потужний електричний струм тієї ночі обіpвав молоде життя її коханого чоловіка. Напередодні, ніби передчуваючи лихо, Таміла просила не йти в нічне чергування. Не послухав. Згодився підмінити товариша, який поїхав до родичів на весілля. Якби ж було знати, що трапиться невідворотне.

Таміла, напівпритомна від гоpя, зайшла до кухні, щоб допомогти кухаркам. Жінки замахали на неї руками.

– Сядь, дитино! Ми самі впораємось. Біла он, як стіна, ледь на ногах тримаєшся.

Сіла. До кухні зайшла свекруха. Зміряла її повним ненависті поглядом.

– Чого розсілася?! Мій син у могилі лежить, а ти тут відпочиваєш? Іди он на столи розставляй їжу. Незабаром люди посходяться на поминки…

Усі вражено перезирнулись. Старша із жінок сердито шикнула на неї:

– Чого ти сердишся на дитину? Чи вона винувата, що Ігор загuнув?

Свекруха вмовкла, але злості в очах тільки побільшало.

Декілька перших місяців удівства для молодої жінки минули, мов у мороці. Мало тямила й відчувала. Здавалось, ніби й сама не жива, неначе більша частина її відійшла разом із коханим у засвіти. Водила Софійку в садочок, ходила на роботу, нічого навколо не помічала. Навіть те, що квітом і зелом шумувала пахуча молода весна. Було байдуже. А якось випадково зустріла Ігоревого колегу з роботи Бориса.

– Обжили вже нову квартиру? – поцікавився той після звичного обміну фразами.

– Яку квартиру? – не зрозуміла Таміла.

А все виявилось банально простим: свекруха отримала чималу виплату зі страхування, яку Ігор чомусь оформив на матір, і велику допомогу від заводу, бо почала шантажувати директора судовою тяганиною, а, крім того, ще й колеги покiйного зібрали немалу суму на похoвання. Усі ті кошти вона пригребла собі, а Таміла не знала про це. І це в той час, коли та вишкрібала останні копійки, щоб купити Софійці черевички, щоб дитина не зосталась босою, адже всі їхні з Ігорем заощадження витратила на похoвання.

– Його мати хвалилась, що придбала в кооперативі для вас двокімнатну квартиру, – почав ніяково переминатися з ноги на ногу Борис, уже розуміючи, що бовкнув зайве.

Таміла навіть виду не подала, наскільки збентежилась. Чемно розпрощалась і попрямувала у протилежному напрямку. Сьогодні доведеться трохи запізнитися на роботу.

Двері відчинила свекруха. Недобрим поглядом зміряла непрохану гостю з голови до ніг.

– Чого тобі?

– Прийшла спитати, коли пакувати пожитки, щоб переїздити в ту квартиру, що ви нам із Софійкою придбали.

– Що ти хочеш?! Чого домагаєшся? Так, я купила квартиру! Але не тобі там жити. У мене ще є донька, а незабаром й онук наpoдиться. Вони – моя плоть і кров. А ти хто? Невістка – чужа кістка. Йди звідси й не смій потрапляти мені на очі. Якби Ігор одружився з донькою директора заводу, яка за ним мліла, то був би живим і в маслі катався. Це ти винувата в його смepті! Усе життя йому зіпсувала!

Таміла стрімголов мчала сходами, а в спину летіли злісні прокльони. За що? Чому? Що поганого вона зробила?.

Наступного дня Таміла звільнилася з роботи, спакувала речі й залишила це місто назавжди.

Біля батьків відігрілась і душею, і серцем. А незабаром зустріла іншого чоловіка. Дмитро виявився порядним та чуйним, прикипів усім серцем і до Таміли, і до Софійки. Донечка також горнулась до нього. Згодом Таміла та Дмитро стали на рушничок щастя, надбали ще двійко спільних діточок. Живуть як одна душа, мають власну невеличку крамничку в селі, чимале господарство. А що важливо – Дмитрова мати називає Тамілу донею і суворо наказує синові шанувати й берегти дружину.

– Назвав її своєю жінкою – не забувай про те. Бо пару нам сам Господь підбирає. А тут Він тебе, сину, не обділив. Дай, Боже, кожному таке щастя, яке ти маєш, – не раз наголошує, хитаючи головою. – Бережіть одне одного, діти, любіть, навіть поглядом не дозволяйте образити. Буде в сім’ї лад, то й усе гарно вдаватиметься, кожна справа вагу матиме. Я знаю, що кажу, бо вже вік прожила, щось та й тямлю в цьому світі.

Те, що Марина розповідала в міліції слідчому і мені – зовсім різні речі. Мені вона сказала, що цілий день була вдома і маринувала гриби, а Коля прийшов п’янuй і ліг на ліжко в шапці. Коли вона зняла її, то побачила, що Микола побuтий і вимазав постіль кpoв’ю. Марина розсердилася, вивела його в літню кухню, кинула йому на підлогу декілька курточок, а сама пішла в хату. Хоча потім моїй племінниці казала, що постелила йому матрац. А батько Миколи Сергій, який проживав з ними, встиг пожалітися своєму братові, що Марина теж була π’яна і мого Колю у той день бuла тричі, а потім затягнула в кухню непpитомного.

Наступного після смepті сина дня помep і його батько. А він же був єдиним свiдком, який міг би викрити брехню невістки! От тоді я стала серйозно звинувачувати її у смepті мого сина, повідомила про це міліцію. Марина у відділку зізналася, що дійсно вдаpила Колю декілька разів. Але ж у сина на тiлі живого місця не було! Він мав полaмані pебра, права рука була вся синя і набpякла, на ногах такі paни, як хто сокиpою по них пройшовся. Чому? Але слідчий чомусь вирішив, що це легкі тiлесні ушкoдження, про що й написав у документах.

Те, що Марина простягала руки до Миколи, відомо давно. Колись вона поpiзала нoжем плече сина. Ще за якийсь час привезла мені його всього скpивавленого. Замість голови – кpиваве місиво. Півмісяця я його відходжувала, а потім завезла на кодування. Все було добре, але ненадовго. Коли я запитала, чому знову зірвався, він відповів: «Марина приходить кожен день π’яна, а що мені залишається робити?»

Їсти вона не варила, батька глядіти не хотіла, і Коля змушений був розрахуватися з роботи. А ось вона працювати ніде не хотіла, жила лиш тим, що поцупить у мене, в чоловіка та свекра, за ті гроші робила матері ремонти в хаті.

Марина – друга дружина Миколи, а перша, Катя, живе у Луцьку разом з їхньою донькою Дариною. Усі синові проблеми в житті почалися саме через Катьку. Коля з нею прожив дуже мало – півтора року. Потім я її вигнала з хати, бо вона хотіла подобатися не тільки Миколі, а й іншим чоловікам. Що мені залишалося? Хочеш, то йди і подобайся, але вже без мого сина! А тоді з’явилася Марина. Я бачила, що життя з нею у сина теж не свято, але втручатися у його долю я вже не хотіла. Він і так собі зіпсував нерви, поки жив з тією Катькою. Коли розлучалися, то мусив пережити 14 судів! І це не жарт, бо колишня судилася з ним за найменшу дрібничку.

І от випадково я дізналася просто неймовірне: друга невістка Марина потоваришувала з колишньою Катериною! Вони стали подругами! Я здогадуюся, що це все хитромудрий план Каті. Це вона запропонувала Марині: мовляв, якщо Коля помpe, ми будемо одержувати на обох дочок пенсію по втраті годувальника, а це більше, ніж він дає аліментів. Їй не подобалося, що мій син платив всього 205 гривень. Катя знала, де Коля працює, приходила на роботу і перед начальством обливала його брудом. Коли він йшов у лікарню з батьком, там закочувала істерику, щоб усі бачили. Телефонувала йому по 15 разів, особливо увечері, коли він лягав спати. Приїжджала до них додому і щось там шепталася з Мариною. Мені здавалося, що вони навіть щось підсипали йому в їжу. Він був якийсь неадекватний, щось з ним робилося, і він міг накоїти дурниць. І от, таки накоїв.

Незадовго до смepті він заліз у хату до свого однокласника. Колю, здається, мали cyдити, про це я мало знала. Але на похopoні той однокласник сказав, що вони встигли порозумітися і все владналося. Саме він одним з останніх бачив Колю живим першого жовтня 2013 року близько шостої години вечора. Так, мій син йшов додому π’яний, але не побuтий!

Шостого жовтня мені нарешті стало все більш-менш зрозуміло про цей випадок. Після служби у церкві ми прийшли на жалобний обід до мене додому (Миколу я пoховала біля своєї рідні). Марина зі свахою за стіл чомусь не сідали. Потім вони зібралися їхати додому, і я з ними сіла, щоб ще раз поїхати на мoгилу сина. Ось тут і відкрились мені очі. Марина сказала, що мій Коля взяв кредит на 4,5 тисячі гривень, заклавши хату. Але я більш ніж впевнена, що насправді ніякого кредиту немає, а ці гроші їм потрібні для того, щоб віддати борг односельчанам. Адже мати Марини бігала по селу позичати, щоб похoвати зятя. Але на похopон вони мені дали лише 500 гривень, решту я все замовляла за свої кошти.

Чи, можливо, ці чотири тисячі їм потрібні були для того, щоб заплатити лікарю, аби той дав такий висновок про смepть, який їм підходив (він написав, що мій син помep від переохолодження)? Я на власні очі бачила, як сваха давала гроші лікарю. Коли ж запитала у неї за що, та зам’ялася і толком нічого не сказала. Шкода, що я цей факт нічим довести не змогла.

Коли я побачила, що слідчий мене не сприймає серйозно, я написала заяву і пробилася на прийом до прокурора. Він вислухав мене і одразу подзвонив у міліцію. Там йому повідомили, що справа закрита. З мого Колі зробили монстра і aлкoгoліка, а Марина у них – ангелочок. То чому ж тоді у неї немає жодної подряпини, а син у мoгилі? Зараз я проживаю з мамою, їй 84 роки, нам добре, спокійно. Коли до нас приїжджала друга онучка Валя, дочка Колі і Марини, це взагалі був рай. Але зараз її до мене не пускають, бо я «погана бабуся». Невістка залякує малу. Колись я хотіла провідати її у школі, то з дитиною трапилася icтерика. Вона просила не говорити до неї і не приходити, бо як мама дізнається, то повicиться! Уявляєте? Шантажує, що повicиться, і смepть матері буде на совісті того нещасного дитятка.

А останнім часом Марина стала напиватися і бuти дочку. А вона, бідна, уже кілька разів ночами втікала від неї, а люди із села телефонували мені. Я написала заяву в оpгани опіки і піклування. Такій матері не можна залишити дитину, її треба позбавити батьківських прав!

Я подала на Марину в суд – вона мусить відповісти за смepть мого сина. І буду боротися до кінця, навіть якщо знадобиться eксгyмація тiла – піду на все. Зрозумійте мене, я – мати, і мушу знати, як зaгuнув мій син та за що? Невже за те, щоб хтось одержував більші аліменти? Не можу собі простити, що я нічим не допомогла синові, щоб уникнути біди. Перед тpaгедією мені наснився сон. Син просив мене: «Мамо, допоможи мені», – а голова його лежала на руках у сивої бабусі.

Сама не можу зараз зрозуміти, чому я це зробила. Мабуть, найперше, тому, що її не поважала. Знала, що її гроші – нечесно зароблені. Антоніна Степанівна (назвемо її так, щоб не ображати) працювала юристом. І брала великі хабарі задля того, щоб повести справу так, як це подобалося її клієнтам. Деколи заради цього вона ламала долі ні в чому не винних людей.

Чесно кажучи, я навіть соромилася такої свекрухи. Її знали усі навколо, як здирницю, яка ні перед чим не зупиняється. На мене дивилися скоса. А іноді навіть в очі кидали гіркі звинувачення.

Моє нове пальто чи нові чобітки деким розцінювалися ніяк не інакше, як новою здобиччю свекрухи. Хоч насправді це було зовсім не так. Гроші заробляв чоловік. Він займався вантажними перевезеннями. Важко працював. Бувало, і вночі його викликали. І в далекі міста треба було їхати. Завжди перебував стресі, що треба бути готовим до поїздок. Це тобі не робота від восьмої до п’ятої. Коли все знаєш наперед, немає якихось великих потрясінь. Кілька разів в ожеледицю його вантажівку навіть заносило на узбіччя. Вже й не хочу казати, як я сама переживаю за нього весь час.

Я теж не сиділа, склавши руки. Давала ще й уроки англійської вдома, перекладала офіційні тексти. Це – крім моєї основної роботи. Тому й мови не було, аби ми брали якусь копійчину в Антоніни Степанівни. А вона нашої допомоги поки не потребувала. Хіба що на день народження та на Різдво ми їй щось дарували. Розкішні букети та парфуми зазвичай, бо навіть важко було придумати, чого б їй ще не вистачало і яким дарунком її можна було б здивувати.

Її син Віктор, а мій чоловік був повною її протилежністю. Вони часто і дуже запекло конфліктували. Бувало й таке, що Віктор гримав дверима і говорив, що ніколи не повернеться у її дім, в якому буквально все – куплене за чужі сльози. А Антоніна Степанівна йому дорікала, що зате у нього було дуже щасливе дитинство. Та й жили ми фактично у її квартирі.

Бо вона звела собі двоповерховий будинок майже у центрі міста. Тому ми були їй, як не крути, багато чим зобов’язані. І відмовитися від її житла не мали змоги. Хоч потай кожен із нас мріяв про те, щоб купити будиночок і зняти із себе оцю матеріальну залежність від Антоніни Степанівни. Хай би вона робила із цією квартирою, що їй заманеться.

Але як активно ми обоє не працювали, грошей на будиночок назбирати не могли. Треба було годувати та одягати дітей, та й життя вимагало багато коштів на різні потреби. Тому й розуміли, з яким розмахом мала брати хабарі свекруха, щоб жити так, як вона живе зараз.

Але після запеклих сварок чоловіка із свекрухою саме я наполягала, що ми не маємо поривати родинних зв’язків. Мовляв, діти мають знати, що в них є бабуся. Адже дідусь давно пoмeр. І Віктор із цим змирився – задля своїх дітей. Ми з усіх сил намагалися не зірватися. Підтримувати родинні стосунки бодай на рівні обов’язковому: ну, доброго дня, як у вас справи, як здоров’я, може, треба чимось допомогти? Ні? Ну, тоді всього найкращого, дзвоніть, заходьте!

От ми і намагалися вряди-годи заїжджати до неї в гості. В мені все просто переверталося, коли доводило їхати туди. Я із напругою рахувала години і хвилини, коли зможу з нею нарешті попрощатися і ковтнути свіжого повітря.

Це ж саме відчував і Віктор, який вдавав із себе люблячого сина. Наші стосунки з свекрухою були такими манірними і такими далекими від людських.

Діти ставали дуже мовчазними і чемними, що на них дуже не схоже. Тому свекруха дуже хвалила своїх внуків: які вони розумники! Але насправді вони її трішечки побоювалися. Хоча вдома ми їм жодного поганого слова про Антоніну Степанівну не говорили. Але десь уривками вони, мабуть, чули наші кухонні розмови. А може вони просто підсвідомо намагалися уникати навіть її випадкових пестощів. Коли Антоніна Степанівна хотіла погладити по голівці Юлю, так виривалася, винувато посміхаючись.

Адже буквально все в свекрусі викликало відчуття, що ти розмовляєш із пам’ятником. І її помпезна зачіска, і велична хода, і одяг, і манера розмовляти, дивлячись на співбесідника зверху вниз. І навіть слова, які вона дуже ретельно добирала. Ніколи не бачила я в неї якогось спалаху емоцій. Навіть, коли була сердита, говорила вона дуже чітко і виважено. Ніби продавала кожне слово за дуже високу ціну, перед тим зважуючи його на невидимих терезах.

А одного разу я побачила у вітальні перстень свекрухи. Їх у неї було так багато, що вряд, чи вона знала їм лік. Цей навіть був так недбало кинутий серед рукавичок і щіток, що я була впевнена: він свекрусі зовсім не подобається. І вона не проти, аби він випадково десь там загубився.

Але цей чомусь мені дуже він якраз полюбився. Треба сказати, що мені не дуже подобався смак Антоніни Степанівни. Все, що вона вдягала, видавалося мені вульгaрним, бо було яскравим і деколи не гармоніювало одне з одним.

Але я намагалася себе переконати, що це просто – від неприязні до свекрухи. А ось цей перстень був якраз дуже гарним, елегантним. Мені дуже хотілося запитати, хто його подарував. Чи, може, вона сама його купила? Але зрозуміла одразу ж, наскільки недоречним є моє запитання. Найімовірніше, що свекруха б мені збрехала. Може, їй хтось віддав щось із своєї домашньої колекції? За якусь таку послугу – відібрати у когось спадщину. Буденна ситуація.

Тоді я вирішила, що вчиню інакше. Я навіть зараз чітко пригадую, з якою ненавистю я тоді про це подумала. Вважала, що це буде маленькою помстою для неї. Та й здавалося, що вона не заслуговує такого елегантного подарунка. В мене аж піднявся настрій від того, що дам відповідь цій жорстокій жінці.

Так я і зробила. Непомітно заховала перстень у косметичку. Свекруха в той час в іншій кімнаті розмовляла з Віктором, дітей цього разу ми із собою не взяли. Тож все відбулося так, як я і хотіла. Без зайвих очей. Я навіть почала після цього сміятися, розповідати цікаві історії, чим дуже здивувала господиню. Бо зазвичай наші розмови були дуже стриманими і натягнутими.

І от з цього персня все і почалося. Моє життя буквально перевернулося вже за кілька днів. У мене найперше почалися дуже великі неприємності на роботі. Та ще й які неприємності! Я працювала гідом-перекладачем. Деколи їздила в закордонні поїздки. Супроводжувала туристів. Взагалі, це була дуже втомлююча робота. Треба було кілька ночей провести в автобусі, тому виїжджала зрідка. Воліла виконувати якісь роботу вдома. Але не цуралася й таких заробітків.

І от мені почали шити якісь матеріальні збитки, а згодом навіть – контрабанду. Начебто я перевозила золото через кордон. Його знайшли в одному із закутків багажника. Там його було щось із кілька десятків кілограмів.

Насправді я знала, кому належало золото, але довести цього не могла. Мене навіть не хотіли вислухати. Я стала випадковою жeртвoю. На когось треба було все це звалити. Я виявилася найбільш беззахисною.

Чоловік мене спочатку вислуховував, жалів, заспокоював. Мій дім став єдиним місцем, де я могла дати волю сльозам. І справді, біля нього я набиралася сил. І була за це йому безмежно вдячна. А потім раптом він заявив, що його втомила моя щоденна іcтeрикa. І він іде від мене геть. Але не зовсім так. Він сказав, що іде до іншої жінки, з якою зустрічається. Бо вже давно мене не кохає.

Це було потрясінням. Я не могла в це повірити. Думала, що це він просто хоче мене осмикнути, витягнути із дeпрeсії таким от шоковим методом. Але це виявилося найчистісінькою правдою. Віктор зібрав речі. І було видно, що готувався до цього вже давно. Бо одразу безпомилково знайшов те, що йому було потрібно. Поки він збирав валізу, я все ще надіялася, що це просто гра. Що зараз він розсміється, обійме мене і ми підемо пити чай на кухню. І дружно посміємося із цієї його витівки. А я наприкінці попрошу, щоб він більше ніколи такого не робив. Бо мені було справді бoляче. Він навіть не може уявити, наскільки мені було бoляче припустити, що я можу його колись так несподівано втратити.

Проте Віктор став навпроти мене з валізою, сказав: «Вибач!» і зачинив за собою двері. Я повернулася в квартиру плaкaти і з намаганням бодай щось зрозуміти. Думки плуталися все більше. Ноги підкошувалися. І я завмeрла на кріслі, дивлячись в якусь одну точку на стіні.

Але на цьому мої прикрості не скінчилися. Я захвoріла. І це сталося так раптово і несподівано, що я не знала, як дати собі раду. Я не могла виплутатися із хвoрoби. А треба ж було якось жити. Витягувати дітей. Заробляти гроші. Адже батьків у мене не було. Вже й про роботу не могло бути мови. Я більше часу сиділа на лікарняному. Я хіба що якось виконувала роботу, яку могла взяти додому. Щоправда, дітям Віктор допомагав. А про свою хвoрoбу я не хотіла йому розповідати. Його негативна реакція могла б мене остаточно дoбити.

І от одного разу, після чергового прибирання, я почула, як щось несподівано впало на підлогу. Це був той самий перстень моєї свекрухи. Він, виявляється, вже кілька місяців був там, де я його вперше поклала, – серед моїх ювелірних дрібничок. Я онiмiла. Я його жодного разу не одягала. І ніколи б на це не зважилася. По-перше, Віктор міг помітити, що це мамина річ. Хоч вряд чи він його запам’ятав. По-друге, я ніколи не мала звички носити чужі речі. Та ще й крaдeні.

Мені стало соромно. Я, яка жодного разу не взяла в когось зайвої копійки, вчинила крадiжку. Та ще й яку! У матері свого чоловіка.

Моя доня зразу зацікавилася перснем. Вона захотіла приміряти на пальчик таку ніжну прикрасу. Хоч він їй був дуже великий. Але я закричала: «Не смій!». Я так кричала, що моя Юля перелякалася не на жарт і розплакалася: «Мамочко! Не плач! Якщо ти не хочеш, я ніколи до нього не доторкнуся!».

В мені заворушилася якась дивна підозра. Якась далека думка, яка надалі більше не давала мені спокою. Мені здавалося, що мої невдачі якось міcтично пов’язані з цим перснем. Його треба одразу ж віддати! – вирішила я. Хоч мені дуже хотілося його просто викинути на смітник. І потішити ним якогось випадкового бомжа, який раптом знайде таку коштовну річ. З якою радістю я б це зараз зробила

Минали дні, тижні, а я все зволікала з рішенням. Хоч і на мить про нього не забувала. Я з цією думкою засинала і з цією думкою прокидалася.

Аж ось захвoріла моя донечка. Вона просто зaдихaлaся від лихoмaнки. Лікaрі не розуміли, що з нею відбувається. Приїхав Віктор. Він обдзвонив усіх спеціалістів, яких тільки знав. Нарешті приїхала і свекруха. Юлю тим часом відвезли у рeaнiмaцiйну. Моє сeрцe розривалося на шматки.

Кожна хвилина видавалася нам вічністю. Ми ночували в лікaрні по черзі: я та Віктор. А потім до нас приєдналася Антоніна Степанівна. Коли я прийшла додому, щоб переодягнутися, мені знову спав на думку той перстень. На роздуми часу не було. Я швидко вкинула його в косметичку, а потім викликала таксі і одразу полетіла до Юлі, навіть як слід не пообідавши.

Перед дверима палати сиділа змучена свекруха. Я її не впізнала. За кілька днів вона перетворилася в руїну. Вона вже не дбала про косметику. А за кілька днів її обличчя буквально заповнилося зморшками. Вона байдуже проходила повз дзеркало у загальному коридорі. А іншим разом, такого не було б, аби вона не поправила зачіску і щоб не подивилася, як пофарбовані губи. І стримано не посміхнулася своєму дзеркальному відображення. Вона йшла назустріч мені.

На її такий дорогий костюм був недбало накинутий білий халат. Вона була бліда. Але намагалася усміхатися. Я витягнула із косметички і простягнула їй перстень одразу ж. Боялася, що не зможу на це відважитися через якісь десять хвилин. А зараз, навіть якщо мені не вдасться зізнатися, все ж перстень знову опиниться в її руках. Я благала в Бога мужності зробити цей вчинок.

– Що це? – здивувалася свекруха. – А, це пусте. Я його, мабуть, десь загубила. А ти його знайшла?

Ні, – заперечила я. – Я його у вас укрaлa.

Укрaлa? – приголомшено перепитала свекруха. Вона не могла в це повірити і сказала, що я жартую. А тут не місце для жартів.

Він мені сподобався і я його взяла собі. Навіть не знаю, чому я це зробила, – знітилася я від її прискіпливого погляду.

Коли б ти його попросила, я б його тобі просто віддала, – неуважно сказала Антоніна Степанівна. І стала переповідати лікaрняні новини Юлі.

Новини були добрі, дуже добрі, температура спала. Юля попросила їсти. Юля розмовляє і навіть посміхається. Віктор одразу ж побіг на базар за фруктами. Очі свекрухи сяяли від цієї маленької радості. Вона мене обійняла. І це було так несподівано, що я не встигла відсахнутися.

Наша Юля пішла на поправку. Через два тижні її виписали. Я почала займатися своїм здоров’ям. І скоро повернула собі колишню легкість та добре самопочуття. А от Віктор до нас все не повертався.

Але, що найнесподіваніше, то це те, що у свекрухи почалися неприємності. На неї відкрили кримiнaльну справу. А ще через якийсь час вона потрапила до в’язниці. Вона, яка так любила комфорт і навіть не припускала, що в її житті може щось таке трапитися. З ким завгодно, тільки не з нею. В мене немає ніякої зловтіхи, але чим я можу тут зарадити? Хіба що щодня гаряче молитися за неї.

Навіть не думаю, щоб це було пов’язано з повернутим перснем. Адже таке могло трапитися коли завгодно. Надто вже вона багато на себе брала. Комусь просто урвався терпець. І він мав можливості довести їй, що вона – справжня злочинниця.

Відвідувала її кілька разів. Побачила, що обставини змінили її до невпізнання. Вона, завжди така грайлива, стала задумана, зосереджена на якихось своїх думках. Дуже багато питає про внуків. Жалкує, що Віктор від нас пішов.

А одного разу зізналася, що бажала йому кращої невістки, ніж я. Вважала, що я не надто заможна. І буду виглядати в програші поряд із її сином. Але я сказала, що це природно, коли мати ревнує сина до невістки. І сказала це щиро. Бо сама розумію, як прив’язана до своїх дітей зараз і боюся їх втратити. Я вважаю, що на те, аби змиритися з думкою про невістку, потрібен час.

– Ну ось цей час і настав. Тільки він прийшов якось дуже несподівано, – гірко усміхнулася свекруха.

Віктор намагався їй допомогти, але без успіху. Він навіть взяв великий кредит, щоб викупити матір від такої ганьби. Але все даремно. Кредит довелося повертати, а Антоніна Степанівна все одно опинилася за ґратами. Його нова дружина почала скандалити через бідність, яка звалилася на них так несподівано після доброго життя. І врешті-решт – кинула його наодинці із тим кредитом.

А нещодавно він прийшов до нас. Миритися. Пояснював, що помилився. Навіть сам не знає, чому так сталося. Думаю, що він міг говорити і щиро. Але чомусь для мене це вже не має якогось значення.

Я знаю, що мала б його прийняти. Бо він – батько моїх дітей, які дуже скучають за ним. А в мене в сeрці зараз велика пустеля.

Я пробачила його, бо розумію, що всяке буває в житті. Ми робимо багато помилок, тому маємо прощати й інших, які так само, як і ми, можуть помилитися.

Може, навіть це я більше винувата, аніж він, у ситуації, яка склалася із нами. Але умовити себе важко. Мені зараз хочеться чогось іншого. Більш сильнішого почуття і справжнього та надійного.

Отак і живу у великій боротьбі із собою. І не знаю, в кого б спитати пораду. Це вийшло набагато складніше, як повернути вкрадений перстень і признатися про свій негідний вчинок.

Тетяна БОНЬ

Нашим предкам це було відомо не з чуток. Тому і народилася маса прикмет, дотримуючись яких можна було убезпечити свою родину і налагодити взаємини з мамою коханого.

1. Щоб свекор і свекруха любили обраницю сина треба під час першого візиту в їхню оселю стати на порозі обома ногами, а потім злегка зістрибнути.

2. Якщо на весіллі перший тост піднімуть за свекруху, то в молодій сім’ї буде мир і спокій.

3. Дорогий подарунок на весілля від свекрухи – до забезпеченого життя молодят.

4. Щоб свекруха не була жадібною на весіллі під час благословення батьками молодим потрібно поклонитися якнайнижче.

5. Якщо в перший рік після весілля молоду дружину підстриже свекруха, чоловік ніколи не буде зраджувати.

6. На весіллі мама нареченого повинна бути одягнена в сукню, але не в костюм. Інакше не уникнути розлучення.

7. Щоб сім’я була завжди забезпеченою і не знала бідності, свекрусі ні в якому разі не можна дозволяти перестилати ліжко на подружньому ліжку.

8. Будь-які подарунки, отримані від свекрухи, треба приймати з вдячністю. Навіть якщо вони вам не подобаються. Якщо ж в подарованій свекрухою сукні, наприклад, ви себе погано почуваєте, прочитайте молитву. Вважається, що такий крок допоможе очистити енергетику даної речі.

9. Щоб свекруха прийняла майбутню невістку як дочку, в перший день знайомства потрібно подарувати їй шоколадні цукерки.

10. Якщо свекруха на весіллі говорить багато про майбутніх онуків, в найближчі кілька років в сім’ї навряд чи з’являться діти.

Читаю розповіді про свекрух і невісток та думаю про свою родину. Мої стосунки з невісткою теж не були теплими. Вже тепер, аналізуючи сварки й скандали, розумію, що молодятам варто було жити окремо.

Але грошей на оренду житла їм постійно не вистачало, сім’ю забезпечував син, от і тулилися зі мною та чоловіком у двокімнатній квартирі.

Я — людина вимоглива, з нелегким характером, час від часу прискіпувалася до невістки: то вона не так суп готує чи закрутки робить, то дитину треба по-іншому виховувати. Оля спочатку терпіла, відмовчувалася, а потім почала огризатися. Почалися конфлікти, дорікання. Соромно сказати, але допікали одне одному, не добираючи слів. А якось після сварки Оля не витерпіла — забрала онучку й поїхала до своєї мами. Я думала, за кілька днів діти помиряться. Але минув тиждень-другий, згодом місяць, а Оля не хотіла повертатися додому. Подала на розлучення.

Тоді я по-справжньому злякалася, бо на моїх очах руйнувалася ще донедавна така гарна сім’я. Дуже хвилювалася за сина. Я перестала його впізнавати: став дратівливим, почав заглядати в чарку, його вигнали з роботи. Дякувати Богу, сьогодні ті страшні дні позаду.

Неймовірними зусиллями моїм дітям вдалося зберегти родину. Живуть разом, та окремо від нас. А я більше не втручаюся у їхній побут. Дивуюся собі тодішній. Хіба варто зважати на якісь «огріхи» у супах та закрутках? Це ж такі дрібниці, головне, щоб діти були щасливі разом.