Про це повідомила пресслужба 24-тої окремої механізованої бригади.

Повідомляється, що 10 липня близько 20:00 бойовики обстріляли позицію, якою командував Матвіїв, в районі села Троїцьке Попаснянського району на Луганщині.

«Били зі 120 мм мінометів. Одна з мін потрапила в бліндаж, де було двоє вояків. Бліндаж загорівся і частково обвалився. Тарас першим кинувся на допомогу побратимам — витягнув двох своїх бійців назовні і відніс в безпечне місце. В цей час ще одна міна впала на позицію і осколками смертельно поранила Тараса», — йдеться в повідомленні.

31-річний Тарас Матвіїв, за освітою журналіст, почав службу у 24 ОМБр з базуванням на Львівщині з 2019 року.

Водночас, на фронті він перебував з початку війни — спочатку як волонтер, а далі як боєць в складі добровольчої частини «Карпатська Січ».

«Він спочатку до нас їздив як волонтер зі своїм другом Славком зі Львова, але паралельно почали заступали на позиції. Пройшов буквально п’ятиденний вишкіл і все. Дуже достойний мужній хлопчина, не відмовляв ніколи у виконання будь-якого завдання, чи то бойового чи господарського», — розповідає у коментарі hromadske тодішній командир «Карпатської січі» Олег Куцин.

«Мені дуже бракувало людей в Пісках. Я приїхав на позицію в Первомайське і спитав, хто може поїхати і він викликався. Там продовжив його вчити, інструктувати. А вже згодом він мені каже: ти що мене не впізнав? Я з Жидачева, ми разом з Ходорова на Майдан їхали в поїзді, який заблокували. Отак знову життя звело», — це вже пригадує hromadske тодішній заступник комбата «КС» Андрій Чад.

За його словами, Тарас був на позиціях до початку літа 2015 року. А потім поїхав в Жидачів вирішувати якісь родинні клопоти.

«Я сподівався, що він вернеться, бо був толковий хлопець, хотів зробити його командиром взводу», — додає Чад.

Проте Тарас зайнявся вдома громадською діяльністю, а в жовті 2015 року від «Української Галицької партії» став депутатом Жидачівської райради.

«Ми розмовляли з ним по роботі про незаконну вирубку лісів. Бо це Тарас із друзями голими руками зупиняли вагони з деревом на залізничних станціях на Львівщині. Потім говорили про відродження футбольного клубу «Авангард» у Жидачеві, яким займався Тарас. Він запрошував на «Удеч-Фест» в Жидачів; йому з однодумцями завжди вдавалося організувати дуже класний і представницький фест», — згадує львівський журналіст Володимир Семків, додаючи, що «Тарас мав піти дуже далеко».

Проте його знову потягло до військової справи і з вересня 2018 року вступив на курси лідерства Академії сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного, щоб стати офіцером Збройних сил України.

«Останні 5 років я не знаю спокою. Зачинаючи від Майдану, транзитом через волонтерський і добровольчий рух, участь в самоврядуванні і аж до теперішньої служби в ЗСУ. Я свідомо обрав шлях постійних потрясінь і викликів відкинувши попередній спосіб життя, медійну кар‘єру і навіть давні мрії …Я похитнувся, але не впав. Все ще в запилюжених берцях і при справі. До останнього сподіваюсь, що українці не розміняють свободу на срібняки і не побояться відповідальності за свої вчинки», — пригадують його слова у соцмережах.

Переломним в його житті став Майдан, коли з журналіста (працював на телеканалі TVI та ТРК «Ера») став членом 3 сотні Самооборони.

18 лютого він мав відсвяткувати своє 25-річчя, але в цей день помчав з Ходорова в на Майдан.

«Я не святкую день народження. Вже 5 років… Десятки людей загинули, серед них Топій, тіло якого ми опізнавали у центральному морзі кілька днів по тому і стриянин Корчак. Це стало точкою неповернення. Вже надранок 19-того наша сотня була серед перших відчайдухів, що прийшли на підмогу і крокували Хрещатиком. Тоді ми ще не знали, що всього за день розпочнеться нова епоха в історії країни. Через кров до обнови. Ми не знали про стрільців Кусюка і Якименка, план зачистки «Бумеранг» і панічну втечу верхівки країни. Тоді ще були живі поет Сольчаник і мій земляк Точин, як і пів сотні інших чудових Людей. Ми не знали про сотню зниклих і що невдовзі будемо групою ентузіастів їх розшукувати. Кволі барикади із непотребу таки змогли витримати. Смертні люди стали безсмертними. А доти недосяжні зміни стали незворотніми… Відтоді мій ДН — це лише день спомину і подяки за всіх, хто пішли, і всіх, хто досі залишається поруч», — згадував він через 5 років з тих трагічних подій.

«Смак стихійної свободи назавжди в’ївся в пам’ять. Ті, хто її скуштували бодай одного дня, вже не забудуть. Решті той смак нестерпний. Коли ж мене запитає нащадок, що я робив у ті страхітливі миті, я знатиму що відповісти. Щонайменше — не стояв осторонь», — до шостої річниці Майдану тоді написав Тарас, який також був координатором «Пошукової ініціативи Майдану».

Як повідомив hromadke його колишній командир Андрій Чад, поховають Тараса в Жидачеві, де живуть його батьки, які втратили єдиного сина. Перед тим планується прощання у Києві на Майдані.