Таку думку висловив в ефірі телемарафону військовий аналітик Владислав Селезньов.

Для цього, як зазначив експерт, Росія створила три потужні лінії оборони у районі Василівки, Токмака і Мелітополя Запорізької області.

“Окупанти надзвичайно хвилюються, що українська армія спробує вийти у рамках контрнаступу до Кримського перешийка. Такий сакральний для Путіна Крим може опинитися у зоні надзвичайного ризику. Тоді HIMARS і Storm Shadow почнуть свою дуже важливу діяльність щодо знищення Кримського мосту, військових об’єктів в Криму”, – сказав Селезньов.

Про це Міллі заявив за підсумками засідання Контактної групи з питань України в четвер, повідомляє кореспондент “Європейської правди”.

“Всі війни рано чи пізно закінчуються. Вони завершуються перемогою однієї сторони або іншої, або доходить до врегулювання шляхом переговорів. Цю війну у військовому плані Росія не може виграти”, – констатував Міллі.

Він пояснив, що Росія не змогла досягти своєї стратегічних цілей в рамках військової кампанії. У той самий час Міллі переконаний, що Україна досягти своїх стратегічних цілей військовим шляхом здатна.

“У той самий час стратегічні цілі України – звільнити всю окуповану Росією Україну. На окупованих територіях України є кількасот тисяч російських військ. Цього можна досягти військовим шляхом, але, ймовірно, не у найближчій перспективі”, – сказав американський генерал.

“Тож, що це означає? Це означає, що бойові дії триватимуть, буде криваво, буде важко. І у якийсь момент обидві сторони дійдуть до врегулювання шляхом переговорів або ж вони дійдуть до військового вирішення у якийсь момент”, – сказав Міллі.

Він додав, що, поки триватимуть бої, підтримка України продовжиться.

Міллі також заявив, що винищувачі F-16 наразі не були б достатньо дієвими для забезпечення оборони повітряного простору, оскільки в Росії зберігається значна перевага в авіації.

Своєю чергою голова Пентагону Ллойд Остін оголосив, що Данія та Нідерланди очолять європейську коаліцію з проведення тренувань для українських пілотів на винищувачах F-16, а Норвегія, Бельгія, Португалія та Польща також запропонували зробити свій внесок у навчання.

Про це в ефірі одного з українських телеканалів заявив колишній радник Путіна Андрій Ілларіонов. Він вважає, що головною ціллю Путіна на даний момент є Білорусь. “Він вже зіткнувся з потужним опором в Україні, це обходиться великою кількістю крові й грошей, крім того, реакція західного суспільства вкрай негативна. Я думаю, що Україна для нього вже не така приваблива ціль”, – вважає Ілларіонов. Він зазначив, що Путін хоче поліпшити своє становище після провалу по захопленню частини української території. Ілларіонов впевнений, що Білорусь виглядає чудовою мішенню для російської агресії.

– Паризька мирна конференція – переможці вирішують долю Європи. Але Україна безпосередньо не брала участі у Першій світовій війні. І, якщо із переможцями та переможеними зрозуміло, то до кого з них можна віднести українців?

Максим Майоров: Коли завершилась Перша світова війна, то виявилось, що різних національних рухів існує значно більше, ніж було до війни. Війна завершилася розпадом кількох імперій – Російської, Османської, Австро-Угорської – і різні національні рухи, які постали на уламках цих імперій, теж претендували на те, щоб стати суб’єктами.

Мирна конференція вирішувала кілька базових завдань: підписання мирних договорів з переможеними державами, врегулювання питання кордонів, визнання нових незалежних держав і заснування Ліги Націй – впорядкування універсального ладу після Першої світової війни, який би не допустив виникнення нової війни.

Україна була одним із абсолютно нових факторів, який виник за результатами війни, з яким мусили рахуватись. Народів, які направили свої делегації на конференцію, було багато. Серед них були дуже екзотичні представники, як курди, асирійці, арумуни.

– Мабуть, для них, у свою чергу, українці були екзотичним народом.

Максим Майоров: Тоді в Парижі українці вважались досить екзотичними – це був певний сюрприз. Ну, і зрозуміло, що українці розраховували на те, що, оскільки конференція проголосила своєю метою новий справедливий світ, то в цьому справедливому світі знайдеться місце для українського народу. Покладалися також на 14 принципів президента США Вудро Вілсона, які були проголошені ще до конференції й взяті на озброєння. Тобто, українці хотіли, щоб ця конференція вирішила українське національне питання та покладалися на це, адже не відчували себе переможеними. Вони відчували себе новим суб’єктом, який має бути відкритим для світу і світ має бути відкритим до них.

– То українці себе не вважали переможеними? І в принципі, вони як суб’єкт не воювали, адже частина українців була у Російській імперії, а частина – у Австро-Угорщині. Але все-таки – вони були ближчі до переможців чи переможених?

Максим Майоров: У них було проміжне невизначене становище. Більше того, переможці абсолютно по-різному дивилися на дві частини українців – на галицьку і наддніпрянську частину. Якщо галицькі українці були частиною Австро-Угорщини, яка підлягала національному розподілу, а тому галицькі українці могли претендувати на створення держави, то наддніпрянські українці все ж були частиною Російської імперії, яка до цього входила в Антанту. Так трапилося, що вона фактично програла війну й розпалася, але це була велика проблема, адже союзники фактично не знали, що розбити з тими країнами, які постали на уламках Російської імперії. Це не стосувалося тільки Польщі – вона була таким собі винятком на теренах Російської імперії, яку були готові одразу визнати.

– Отже, два різні підходи до двох частин України. Перед конференцією відбувся відомий Акт Злуки УНР та ЗУНР. Формально це вже була одна держава, але фактично в Галичині і Наддніпрянській Україні були окремий уряд та окрема армія, і так само було і в Наддніпрянській частині України. Як у цих умовах відбувалося формування делегації? Хто і як впливав на це питання?

Ігор Дацків: Український народ внаслідок свого геополітичного становища сильно постраждав під час Першої світової війни. Звичайно, українці сподівалися на справедливе розв’язання українського питання цим авторитетним міжнародним форумом. Україна була розділена між двома ворогуючими блоками і була в епіцентрі воєнних дій на Східному фронті. Найбільше постраждала Східна Галичина, тому що найбільша кількість бойових дій проходила на території Галичини, тобто Західної України.

Після розпаду Австро-Угорської імперії була утворена Західноукраїнська Народна Республіка, яка прагнула об’єднатися із наддніпрянцями. Відбувся Акт Злуки 22 січня 1919 року, а наступного дня на Трудовому конгресі України було затверджено рішення відправити на мирну конференції делегацію. Якщо я не помиляюся, ухвалили також звернення до народів всього світу, де наголошували, що 40-мільйонний український народ прагне увійти в сім’ю вільних народів світу.

– То як делегація була сформована? Яка була частка галичан, а яка – наддніпрянців? Які між ними були стосунки?

Ігор Дацків: Була відправлена об’єднана делегація УНР і ЗУНР. Делегацію очолив Григорій Сидоренко, а заступником був Василь Панейко – свого часу він був міністром закордонних справу ЗУНР.

– Отже, наддніпрянець – голова делегації, а галичанин – перший заступник.

Ігор Дацків: Так. Українська об’єднана делегація не була суб’єктом, а була об’єктом на Паризькій мирній конференції. Там серед найважливіших питань розглядали два східних питання: російське і польське. Саме останнє розглядалося у зв’язку з україно-польською війною за Східну Галичину. Тобто, якби не було делегації ЗУНР, то делегація УНР не мала б там що робити. І хоча делегація була об’єднана, вони мали свої два вектори зовнішньої політики. Коли вони вже конкретно роз’єдналися…

– А коли і через що вони конкретно роз’єдналися?

Ігор Дацків: Вони мали розбіжності в поглядах. Сидоренко хотів тільки, щоб визнали УНР, а Василь Панейко, щоб бачили ЗУНР. Небажання розглядати УНР як суверенну державу обумовило підхід лідерів Антанти до долі західноукраїнських земель, які з моменту виникнення ЗУНР зазнали збройної агресії з боку Польщі, Румунії та інших держав.

– Тобто, сталося так, що на мирній конференції увага була більше прикута до питання західноукраїнських земель?

Максим Майоров: Звичайно. Оскільки Галичина входила до Австро-Угорщини, то австро-угорське питання було простішим, адже вона підлягала розподілу, і там було окреме місце для Східної Галичини, де титульною нацією були західні українці. Щодо Російської імперії, то підхід був більше на користь білогвардійського руху, очільники якого тоді наголошували, що ніякої України немає, а є тільки Південно-Західний край Росії.

То чому розійшлись інтереси делегацій? Тому що різні вороги були. Для галичан головним ворогом була Польща – вона претендувала на те, щоб завоювати всю Східну Галичину і не залишала місця для окремої західноукраїнської держави. Для Східної України головним екзистенційним ворогом була Росія у своїй «білій» або «червоній» реінкарнації. Відповідно, у цій боротьбі на кілька фронтів східні українці фактично були готові пожертвувати Галичиною задля того, щоб помиритися з поляками. Натомість галичани були готові миритися із будь-якою Росією або з будь-ким, хто надасть дипломатичну підтримку. На цьому ґрунті інтереси кардинально розійшлися, коли стало зрозуміло, що не можна тримати об’єднаний фронт, що треба шукати шляхи порізно.

– І коли та як це сталось?

Максим Майоров: Кулуарні переговори – східняків із поляками та західників з росіянами – почалися ще навесні 1919 року. Фактично розкол вже трапився остаточно у листопаді-грудні 1919 року – його апофеозом став перехід галицької армії на бік Денікіна, а пізніше відбулися переговори у Варшаві, де було підписано Варшавську угоду між УНР та Польщею. Фактично це означало повний розкол, і західноукраїнська делегація офіційно зреклася єдності – вона заявила, що не буде пов’язана із УНР. Таким чином їхні шляхи розійшлися.

Та цей розкол намітився ще раніше, ще в лютому 1919 року, коли прибула делегація Антанти в Галичину, аби залагодити україно-польський конфлікт. З іншого боку, десант Антанти висадився на півдні України і відбувалися переговори з представниками УНР в Одесі.

На той момент УНР ще контролювала більшу частину Наддніпрянщини, хоча й стрімко втрачала контроль. Тоді французи планували спільний похід проти більшовиків, яких мали намір здолати військовим шляхом. Оскільки УНР контролювала ще певну територію, з’явилася ідея залучити українців до спільного антибільшовицького фронту – і це було певним шансом для визнання УНР. Звичайно, паралельно треба було узгоджувати все це із російським «білим» рухом. Французи тоді переконували, що визнають УНР, але останній все одно доведеться якось налагодити відносини з «білими». Фактично, це та ж програма, яку не вдалося завершити Скоропадському, коли він оголосив свою грамоту про федерацію.

Також це питання було пов’язане із Галичиною. Галичани в той час досить успішно опиралися полякам і йшлося про те, що Східну Галичину треба поділити за лінією Бартелемі.

– Бартелемі – це керівник делегації Антанти. То східняки згодні були поступатися за рахунок галичан, а галичани – за рахунок східняків?

Максим Майоров: Так. Але ясно, що цей план провалився, адже Директорія блискавично втратила майже всю територію за кілька місяців і сфера її контролю звузилася лише до Волині. І тоді на місце французів прийшли поляки.

– Існує відомий артефакт – карта, з якою українська делегація поїхала на ці переговори: там у складі України були і Галичина, і Кубань, і Крим. Кримської делегації на паризькій конференції не було, але була натомість кубанська. Щось відомо про контакти українців та представників Кубані?

Максим Майоров: Було багато різних делегацій, інша справа, що вони були невизнані. Кримські татари теж намагалися просувати свої інтереси, але більше у Варшаві, ніж у Парижі.

– І все-таки українська делегація сприймала Кубань як частину своїх територій. Принаймні, задекларувала так. Чи намагалися українці якось скоординуватися з кубанцями?

Максим Майоров: На той момент кубанський уряд був повністю залежний від «білого» руху. Зрозуміло, що якихось контактів вони не могли підтримати. Але сама традиція залучення Кубані в її адміністративних межах походить ще з часів гетьмана Скоропадського, коли дійсно велися переговори про входження Кубані на федеративних засадах до складу України. Карту, яку українці привезли в Париж, намалювали ще за часів Скоропадського, а під час Паризької конференції був розрахунок на те, що Кубань на якихось засадах може приєднатись до України.

– А як галичани уявляли свою державу?

Ігор Дацків: Західноукраїнська Республіка бачила себе від річки Сян до річки Збруч. Але на Паризькій мирній конференції головувала Франція, яка підтримувала Польщу.

Тоді значну роль відігравав економічний чинник. У нафтовий регіон Борислав-Дрогобич свого часу були вкладені гроші Австро-Угорщини. І коли делегація Антанти приїздила на Східну Галичину, то йшлося переважно про цей нафтовий регіон.

Справа Східної Галичини була єдиною проблемою, щодо якої Паризька мирна конференція офіційно зверталася до дипломатів УНР – вони знали, що вже є розкол в делегації. Делегацію УНР було допущено як спостерігача на засідання тих робочих органів, де розглядали цю проблему.

– А чому тоді не вдалося домовитись бодай про автономію у складі Польщі?

Ігор Дацків: Вже згодом, в березні 1923 року, Рада амбасадорів (послів держав Антанти – ред.) вирішила, що на правах широкої автономії західноукраїнські землі входять до складу Польщі. Проте певна польська політика не дала зробити це українцям. На міжнародні права Польща не звертала увагу. Тим більше, лідери західної Європи хотіли бачити Велику Польщу – і як фінансово, так і військово її підтримували.

Максим Майоров: Насправді, всі рекомендації Паризької конференції нічого не були варті, якщо за ними не стояла конкретна військова сила.

– Але ж була Українська галицька армія.

Максим Майоров: Українці програли війну. Зазнавши поразки від поляків, галицька армія перейшла на Східну Україну, а потім фактично розпалася.

Поляки перемогли і фактично знехтували рекомендаціями, які давала їм Паризька мирна конференція щодо створення української автономії. Взагалі у це рішення про автономію вже, мабуть, ніхто й не вірив із західних держав – вони виказали своє занепокоєння ситуацією, порекомендували автономію, на тому заспокоїлися і закрили конференцію без вирішення західноукраїнського питання і українського в цілому також.

Про це повідомляє ONLINE.UA з посиланням на білоруське видання Радіо Свобода.

“У часи СРСР Калінінград, вважайте, був білоруською територією. Ми забезпечували Калінінград”, — сказав Лукашенко на прес-конференції для представників російських регіональних ЗМІ в Мінську.

За його словами, Білорусь не планує включати Калінінград до складу своїх територій.

“Ми, звичайно, не претендуємо на включення Калінінграда. Зараз інші часи. Ми на це не претендуємо, але і не вважаємо, що це чужа нам земля”, — зазначив президент Білорусі.

Таку заяву Лукашенка підірвало соцмережі.

Як повідомляє агентство Anadolu, в рамках спецоперації бійці Вільної армії Сирії (САС) знаходяться на підступах до села Кеклідже в трьох кілометрах від сирійсько-турецького кордону.

Спецоперація Щит Євфрату почалася вранці 24 серпня. Тоді спеціальна оперативна група ЗС Туреччини і ВПС коаліції почали військову операцію по звільненню прилеглого до сирійського міста Алеппо регіону Джераблус від терористичної організації Ісламська держава.

Метою спецоперації є звільнення прикордонних регіонів від терористів і зміцнинення безпеки на кордоні, а також забезпечення і підтримка територіальної цілісності Сирії.