Про це повідомили на сторінці Тернопільської обласної прокуратури.

За даними слідства, 7 лютого 2020 року на автомагістралі М-3 в Угорщині тернополянин, керуючи автомобілем при наближенні до затору, утвореного внаслідок ДТП, не зменшив швидкості руху й зіткнувся з двома автівками. Втративши керування авто, він наїхав на 8 пішоходів, які щойно вийшли з автобуса, котрий потрапив у аварію та стояли на узбіччі.

Внаслідок ДТП двоє людей загинули, один потерпілий отримав тяжкі тілесні ушкодження, а ще п’ятеро – тілесні ушкодження середньої тяжкості. Усі потерпілі були українцями.

Наразі завершено розслідування. Прокурори Тернопільської обласної прокуратури скерували до суду обвинувальний акт щодо водія.

Про це повідомили друзі Романа у Фейсбуці

“Жахливий нещасний випадок трапився з нашим найвеселішим і життєрадісним другом, Roman Popil. Страшна неочікувана втрата. Не можемо повірити, що більше ти не прийдеш до нас, ти завжди був бажаним гостем. Сил батькам, пережити цю тяжку втрату! Сумуємо і шануємо пам’ять про тебе! Спочивай з миром, дорогий наш Ромчику!” –йдеться у повідомленні.

Як пише видання “Терміново”. Водолазна група витягла чоловіка із затопленого транспортного засобу, а потім дістала його з води. Його доставили до районної лікарні річки Вознесіння, де констатували його смерть.

За розслідуванням поліції США чоловік впав в воду випадково.

25 червня, під час виконання бойового завдання, тернополянин разом з 4 побратимами підірвався на протитанковій міні. Чоловік переніс ряд операцій, у тому числі – ампутацію частини ноги.

Розповіла його товаришка Наталка Нагуляк, зараз боєць знаходиться в Німеччині на лікуванні.

“Стан залишається важким. Прошу Вас всіх про молитву! Можливо саме ваше слово долине до вух Господа і лікарям вдасться якнайкраще вилікувати Тараса”,– йдеться у її дописі у Facebook.

До болю втрати найріднішої людини додається той факт, що на перевезення тіла в Україну або на кремацію рідні грошей геть не мають.

Просимо небайдужих допомогти родині зробити економ-поховання тіла земляка в Італії, на неаполітанській землі.

Передати гроші можна за адресами магазинів “Смаки України”/Negozio “Sapori del Ukraina”:
– Frattamaggiore, corso Vittorio Emanuele III, 30/32
– Cesa, via Madonna del olio, 22 bis –

або за реквізитами IBAN: IE11SUMU99036510053605, BIC: SUMUIE22XXX – отримувач: SVISHCHUK LIUDMYLA.

Просимо молитви за Царство Небесне для Валерія.

Вічна, світла пам”ять йому!

19-річний тернополянин оформив багатотисячні кредити, використовуючи для своєї оборудки чужі документи. Завдані жертвам збитки наразі сягають більше, ніж чверть мільйона гривень.

Як інформує пресслужба поліції, відомо вже про дванадцятьох потерпілих. Усі заявили про те, що на їхні імена були оформлені кредити про які вони не знали.

Мешканець Хмельниччини довідався, що заборгував фінустановам понад 70 тисяч гривень, а мешканець Тернопільського району – майже сто тисяч гривень.

У ході оперативних заходів поліцейські встановили, що заявники були знайомі зі зловмисником, і в певний час давали йому можливість доступу до інтернет-банкінгу. Використовуючи особисті дані потерпілих, зловмисник згодом оформляв кредити.

В ДТП загинуло п’ять громадян України, ще багато людей зазнало травм. Як розповіла колишня дружина Сергія Вікторія Будз – це стало шоком для них.

“Ми розлучилися з Сергієм, але в хороших відносинах з ним, звістка про аварію шокувала нас усіх, – каже жінка. – Сергій хотів повернутися до 8 Березня додому. Його батька мали оперувати і він віз гроші на операцію. Нас повідомили, що автобус, в якому він їхав, потрапив в аварію.”

Допомогу потерпілим надавали понад сотня польських рятувальників з залученням спецтехніки та вертольотів. 19 бригад парамедиків та поліцейських надавали допомогу травмованих. Сергія Ухмана доправили у лікарню. Йому вже провели першу операцію.

“Його стан важкий, він травмував хребет,” – розповіла Вікторія.

“Ми зв’язувались з консулом. Ми знаємо, що вже провели першу операцію. Скільки хірургічних втручань потрібно буде – ми не знаємо. Вже телефонували роботодавцю. Збираємо кошти на лікування і реабілітацію, бо витрати лікування Польща не покриє повністю. Найбільший страх у рідних – чи зможе Сергій стати на ноги, оскільки він трамував хребет. – Лікарі кажуть, що він відчуває ноги, але як все буде далі – ми не знаємо” – каже Вікторія.

Рідні чоловіка просять допомоги у небайдужих.

Перерахувати кошти можна на номер картки мами Сергія 5375 4141 2351 7228 – Ганна Баран.

“Останній дзвінок, набраний з чужого номера, пролунав від нього до племінниці 25 грудня 2020 року. На той момент він повідомив, що знаходиться на автовокзалі і не знає, що в подальшому йому робити, так як залишився без жодних документів, телефону та грошей. В Українському консульстві в Любліні заява від нього не поступала”, – повідомляють рідні.

У нього є сестра з інвалідністю і мама, якій 82 роки, тому просити про допомогу та шукати його мусимо ми, племінниці – я проживаю в Україні, моя рідна сестра Наталя у Польщі, – розповіла племінниця зниклого чоловіка Марія Петрушевська. – Переживаємо сильно. Вже куди тільки не звертались. Ніде його і сліду немає.

Востаннє дзвонив 25 грудня. Казав, що збила машина

Востаннє в Польщу чоловік поїхав у листопаді. Працював в Познані на цементному заводі. Потім повідомив, що шукатиме іншу роботу, тому ніхто з українців, що з ним працювали, навіть не здивувались, коли чоловік зібрав речі і фактично зник. Три тижні про нього нічого не чули – були впевнені, що приступив до іншої праці. Окрім того, Іван не є багатослівним і тісно ні з ким не спілкувався.

Рідні та друзі просять відгукнутися усіх, хто бодай щось знає про перебування безвісти зниклого Сороку Івана Васильвича. Інформацію можна повідомити за номерами телефону: + 380971013342 Марія, +48518218556 або в поліцію Любліна.

Ще при народженні від нього відмовилася рідна ненька. Тепло і любов йому дали прийомні батьки. Коли ж немилосердна доля забрала і другу маму, Андрій постригся у монахи. Та через два роки отримав знак залишити монастир. Він здобув європейську освіту, зайнявся бізнесом, створив сім’ю. І вже більше двадцяти літ не полишає надії розшукати ту, яка дала йому життя.

Татко весь час говорив про сімейну таємницю

Свої дитячі роки, проведені у селі Сухівці Підволочиського району, Андрій Савчук згадує з теплотою. Адже тоді він був буквально оповитий любов’ю тата Романа і мами Олі. Ці чудові люди одружилися на шостому десятку літ, тож власних дітей мати не могли і всю свою нерозтрачену ніжність та теплоту віддали усиновленому хлопчику. Вони його забрали з будинку маляти у два рочки. Що він їм нерідний син, зізнається нині Андрій, знав з років п’яти: випадково почув від сусідів. До того ж, тато не раз казав: «Як виростеш, маю розповісти тобі сімейну таємницю».

З 14 років Андрій почав працювати. Каже, через безгрошів’я 90-х років не міг піти вчитися навіть у ПТУ. Збирав у колгоспі сіно, брався за будь-яку роботу на тракторній бригаді. У 15 років вже їздив на тракторі. Тоді ж заробив гроші на перше порося. І пішов вчитися у Збаразьке ПТУ.

– Маму я втратив у шістнадцять років. Татко дуже тяжко переніс її смерть, його паралізувало, і я заново вчив його ходити, – аж мурашки йдуть по тілу від тяжких спогадів чоловіка. – У той час дуже допомогли монахи Збаразького монастиря бернардинів. На похороні мами отець Вергіліуш зняв із себе останню куртку і дав мені. Таткові ж я признався, що знаю сімейну таємницю про те, що усиновлений. Він аж заплакав – переживав, що я його покину. А жили ми так тяжко… Не завжди мали що їсти. І захотілося мені знайти рідну маму, подумав, може, вона допоможе, – розповідає чоловік про свої юнацькі переживання. – А ще мені не давало спокою питання, чому вона мене покинула?

Через втрату зору пішов з монастиря

Пошуки жінки, яка дала йому життя, почав з будинку маляти у Тернополі. Всіма правдами і неправдами йому вдалося отримати медичну картку, де на листочку прочитав ім’я «Марія Мостова».

– Одна жінка мені розповіла, що батько моєї мами був впливовою людиною. Він заборонив їй народжувати. Та ж ослухалася і народила двох хлопчиків. Нібито з моїм братом вона встигла втекти з пологового. А коли повернулася за мною, їй сказали, що я помер.

Звісно, юнак вхопився за цю історію, як потопаючий за соломинку. У його серці поселилася надія. Через знайомих знайшов аж три Марії Мостових, які мають синів його віку. Усі вони жили на Тернопільщині.

– Спершу я прийшов до тієї Марії, яка мешкала у самому Тернополі. Представився Андрієм Мостовим. Вона мене впустила в квартиру, вислухала і сказала: «Ти не мій син, але завжди можеш приходити до нас у гості». На розмову до другої Марії подався в районний центр Монастириська. Коли знайшов потрібну вулицю, зустрів жінку, яку спитав, де такий-то будинок. «А вам кого треба?» – «Марію Мостову». – «Так я Марія Мостова!» І так посеред вулиці розказав їй, хто я і що мені треба. «Я не ваша мама», – розвернулася і пішла, – й досі з болем згадує ту розмову чоловік.

Після неї у його душі ніби щось надломилося. Молодий хлопець у 17 років вирішив піти у монастир, хотів служити Богу й людям. Він прийняв постриг в обителі Ордену Братів Менших Францисканців Римо-Католицької Церкви в Україні. Та через два роки його життя вкотре круто змінилося. Смерть тата так вразила хлопця, що він втратив зір. Подумати страшно – у 19 літ перестати бачити сонце, дерева, людей. Монахи возили його по лікарях. Ті ж не знаходили причини хвороби і не давали ніякої надії. Та через дев’ять місяців лікування темрява відступила.

– Ледь переступивши поріг духовної обителі, у мене знову пропав зір. Це був своєрідний знак, який свідчив, що моє місце в миру. Мій духовний наставник отець Льонгін підтвердив, що для мене Бог приготував інший шлях, і я маю залишити монаше життя.

Відновлює храми і цвинтарі

Андрій Савчук роками тяжко працював по закордонах, брався за будь-яку роботу, аби заробити гроші і стати на ноги. Уже за сім років у Чехії в нього була власна будівельна фірма і агентство з працевлаштування. Там же він зустрів свою кохану Любу, повернулися в Україну. Нині у подружжя четверо дітей. Двоє синів, Андрій та Артур-Антоній, і дві донечки, Оля та Люба.

Нині Андрій Савчук щасливий чоловік і татко. Він дуже відомий на Тернопільщині бізнесмен і благодійник. Ким тільки не опікується його благодійний фонд «Пам’ять і любов»! Дітьми-сиротами, ветеранами війни, досі возить на Схід тонни допомоги військовим. А ще в Андрія, як сам каже, є незвичне хобі.

– Хтось любить рибалити, займатися мисливством, – каже. – А я займаюся реставрацією старих поруйнованих храмів, відновлюю закинуті цвинтарі.

Благодійний фонд Андрія Савчука опікується 20 кладовищами і реконструює 14 храмів. В основному це старі костели, які за радянських часів були повністю знищені.

– Ми їх рятуємо, а потім передаємо на баланс релігійної громади. Будь-якої, яка тільки опікуватиметься храмом, – розповідає благодійник.

Андрій Романович каже, що нині вивчає можливість допомогти відновити старий костел у волинському селі Сокіл Рожищенського району. Там діючий монастир Православної церкви України.

Навіть заробивши мільйони, народивши власних дітей, Андрій і в свої 40 років не полишає надії знайти рідну маму і кровних родичів. Через багато літ він все ж поїхав до третьої Марії Мостової у Заліщики.

– Я вже доїжджав до хати, як навпроти магазину у моєму «Мерседесі» лопнув радіатор. Такого в принципі бути не могло! Виявилося, що та Марія якраз працювала там. Я сказав, що хочу з нею поговорити. Але поки відкривав капот, магазин був уже замкнений. Пішов до її хати, а звідти вийшли хлопці і сказали, що Марія зі мною не розмовлятиме.

Та Андрій Савчук не з тих чоловіків, які зупиняються на півдорозі. По допомогу він звернувся до журналістів програми «Таємниці ДНК». Ті провели колосальну роботу. Але…

– Тести ДНК показали, що жодна Марія не є моєю мамою, – з жалем каже пан Андрій. – Більше того, розповідь, що я з близнюків, також, очевидно, неправдива. Але я не здаюся. На все воля Божа.

Про зникнення хлопця в Франції повідомила Lubov BO, пише www.0352.ua.

Олександр Кулик з Тернопільщини.

У Франції мешкав з батьком та ходив з ним на роботу, коли приїжджав з України.

Під час карантину був з татом вдома. Неконфліктний, не вживає алкоголю, але перебував в подавленому стані через карантин.

10-го травня пішов у магазин і не повернувся.

Був одягненим в чорну кофту і сірі штани. Високий, худорлявий, світле волосся, голубі очі.

Батько вже подав заяву в поліцію. На даний момент пропавшого не фіксували в лікарнях і моргах Іль де Франсу. В поліції також немає серед затриманих. В Україну не міг податися – перевірено.

У 19 років тернополянин виготовив паспорт та поїхав за кордон, бо перспектив отримати хорошу роботу в Україні не бачив. Влаштувався на роботу в Словакії. Затримався в цій країні на два роки. Саме тут, каже Юрій, він вперше спробував курити марихуану. Далі доля закинула чоловіка в Португалію, а за кілька місяців він переїхав до Італії, де уже мешкали його рідний брат та мама.

– Роботи одразу не знайшов, оскільки потрібно було легалізуватися. А їсти хотілося. Поки я чекав на документи, познайомився з молдаванами та італійцями. Нові знайомі навчили мене відкривати автомобілі та красти з них речі. Ця справа мені сподобалася, бо заробітки були легкими і краденого вистачало на прожиття.

З’явилися гроші і захотілося чогось більшого, пригадує Юрій. Почалися гулянки в барах, розваги з дівчатами, а далі – наркотики.

– Мені запропонували спробувати кокаїн та героїн. Я, не задумуючись про наслідки, погодився. “Понюхав” і мені це сподобалося. Це перше відчуття забути не можливо, ти постійно за ним бігаєш, але ти його не можеш вже отримати. Така ейфорія лише перший раз. Ти відчуваєш себе Богом, який все може та все знає.

Юрій каже, що спочатку вживав наркотики раз на тиждень. Тоді він себе переконував, що відмовитися від страшної залежності зможе будь коли, а наразі саме кокаїн забирає у нього страх, додає енергію і допомагає краще орієнтуватися під час крадіжок з машин.

– На той час я уже знайшов собі свого власного дилера, в якого постійно купував наркотики. На крадіжки почав ходити сам, бо встиг навчитися швидко та непомітно скоювати злочини. Крадене здавав, а на гроші жив та розкошував.

Відпочивав з друзями в одному з парків Італії, де збиралися такі як він, заробітчани з інших країн колишнього радянського союзу. Саме в парку Юрій познайомився з дівчиною, яка перевернула його життя з ніг на голову. Це була висока блондинка на підборах, з довгим волоссям. Вона підійшла, аби познайомитися та запросити на прогулянку. Саме під час однієї із зустрічей нова подруга запропонувала спробувати ін’єкційні наркотики.

– Колотися я відмовився. Проте не встиг отямитися, як у руці в мене опинилася голка і я відчув новий “кайф”, не схожий до того, який отримуєш під час нюхання наркотиків. Саме про цей кайф починаєш мріяти і постійно його прагнути. Тому ти починаєш колотися частіше і це при тому, що “прихід” від дози діє лише кілька хвилин.

Але і це Юрій вважає не самим страшним. Найгіршою хвилиною в житті вважає момент, коли ризикнув вколоти кокаїн разом з героїном. Відчуття від цього в разів 100 сильніше, але і наслідки жахливіші. Цей укол перетворив Юрія в людину, яка не могла прожити без ін’єкції жодного дня.

Про згубну звичку тернополянина дізналася мама. Для неї це був сильний удар. Саме заради матері Юрій вирішив спробувати кинути, але на той момент він не знав, що таке “ломка”. Йому вирішив допомогти товариш, який запропонував свою квартиру для того, аби перебути моменти “ломки” в ізоляції і без можливостей вколотися.

– Від неділі до п’ятниці я не спав і не їв, тільки пив воду. Це було нове для мене і дуже страшне. Мені здавалося, що на 3-4 день стає гірше і що це ніколи не закінчиться. У мене було відчуття, що кожну кісточку ламають по чотири рази, тобі холодно, тобі жарко, течуть соплі, сльози. Я терпів 6 днів і здався. Товариш просив зачекати, бо біль могла щезнути в будь-яку хвилину після очищення крові, але я не захотів більше відчувати цей жахливий біль, бо сил не було. І я знову вколовся.

Перестати колотися Юрій намагався багато разів, але все марно. Жага до наркотиків і витрачання на них усіх грошей змусила чоловіка поселитися на вулиці. Перестав колотися він лише після того, як потрапив на вісім місяців до в’язниці у Італії за крадіжку магнітофона.

– У в’язниці подолати ломку мені допомогли такі ж ув’язненні, як я. І саме там я зрозумів, що сила ломки залежить від бажання і можливостей вколотися. Саме в ув’язненні я очистився, я знову набрав вагу і був схожий на колишнього себе. Була щаслива і мама, яка бачила зміни і раділа, що я потрапив до тюрми та перестав колотися.

Майже два роки Юрій не вживав наркотиків. Поселився в Неаполі у брата, знайшов роботу. Проте доля внесла у життя нові випробування. Чоловікові потрібно було повернутися на Україну. Спочатку все було гаразд, але згодом захотілося знову відчути “кайф” від наркотиків. І він зірвався.

– В той час наркомани робили синтетичний наркотик з ефедрину. Таблетки, до яких він входив, можна було купити в будь-якій аптеці. І я навчився його виготовляти і колов його по 5 разів на день. Цей наркотик з’їв мене за два роки. В мене почали гнити кості та тіло, випадали зуби, біля мене не можливо було стояти через страшенний гнилісний сморід, у мене імунітет впав настільки, що будь-який нежить міг стати для мене летальним.

Юрій каже, що люди, які думають, що зможуть контролювати себе, вживаючи наркотики, помиляються. Одна спроба заради цікавості руйнує майбутнє, люди починають красти, обманювати рідних та друзів, а помічаєш, що сталося, занадто пізно. Сучасні синтетичні речовини набагато страшніші, ніж колишня ширка. Вони вбивають за рік-два.

– В наркотиках нема добра, там лише безодня та сльози. Життя прекрасне. Потрібно цінувати кожен день, потрібно радіти тому, що ти вранці прокидаєшся і можеш подякувати рідним та близьким за те, що вони є.

Чоловік не раз мріяв повернутися у минуле і змінити своє життя. Він хоче, щоб його історія та зовнішній вигляд застерегли та відвернули від схожих помилок молодих людей, які вважають, що наркотики це гра, яку можна припинити в будь-який момен, повідомляє відділ комунікації поліції Тернопільської області.

Українці в Англії почуваються щасливими, бо отримують нові можливості. Людина стає впевненішою, звикає, що добре заробляє, – розповідає 26-річний Антон Угляр.

Він 9 років живе у Лондоні. Займається фінансовим консалтингом. Консультує людей, які приїжджають до Великої Британії. Недавно відвідав батьків у селі Оришківці Гусятинського району на Тернопільщині.

Зустрічаємося у кафе готельно-туристичного комплексу “Орися”’ в Оришківцях. Батько Антона – власник комплексу.

Працюю фрілансером, тобто сам на себе, – розповідає. Говорить із помітним англійським акцентом. – Мої клієнти україномовні, польськомовні, російськомовні люди, які працюють у Лондоні.

До прикладу, литовець має право працювати в Англії. Але щоб улаштуватися на роботу, треба мати податковий номер і рахунок у банку. Допомагаю їх отримати. Інколи – знайти місце. Або супроводжую в агенцію, щоб там узяли дані. Коли матимуть для нього вакансію, зателефонують.

Щоб улаштуватися на роботу, треба мати податковий номер і рахунок у банку

Антон замовляє каву.

Отримання номеру платника податку – National Insurance Number – виглядає так. Людина дає мені паспортні дані, адресу та контактний телефон, а також дату, коли приїхала до Британії. Я від імені цієї людини телефоную у центр працевлаштування. Домовляюся про дату інтерв’ю. Така зустріч потрібна – щоб підтвердити особу заявника та справжність його документів. Через два-три дні йду з ним як перекладач. Черг там немає – усе за попередніми записами. Та якщо запізнився більше як на 15 хвилин, просять записатися заново.

Після інтерв’ю через два-три тижні людина отримує по пошті номер платника податку. Його видають довічно, тобто ніколи не міняється.

Дзвонить телефон. Антон говорить кілька хвилин.

Хлопці з села хочуть зустрітися, – кладе телефон на стіл. – Мають прийти сюди.

Черг немає. Та якщо запізнився більше як на 15 хвилин, просять записатися заново

Фінансовий рік в Англії триває від 6 квітня цього року і до 5 квітня наступного. Протягом року роботодавець платить за працівника податки. Я допомагаю повертати частину з них. Подаємо декларацію про доходи у податкову службу, рахуємо, скільки грошей людина заробила та скільки сплачено податків. Вказуємо, які вона мала бізнес-витрати. Ця сума й дає право претендувати на повернення частини грошей.

За таку послугу люди платять мені 8-10 відсотків від повернутої суми.

Незнайомим українцям називаю ціну. А людям із нашого села чи з навколишніх сіл стараюся помогти безкоштовно.

Що найперше допоможе адаптуватися в Англії?

Українці, як правило, приїжджають до знайомих. Ті знаходять їм житло. Винаймають кімнату. Стараються жити з українцями. Рідше – з литовцями чи поляками.

Найголовніше – знайти житло у потрібному районі, щоби не добиратися на роботу 2-3 години. У Лондоні відcтань у межах години – це дуже добре. Півтори або дві – вважають довго.

Стараються жити з українцями. Рідше – з литовцями чи поляками

Друге. Потрібно знайти якусь працю. Багато чоловіків влаштовуються на будови. Жінки або прибирають, або доглядають дітей. Іноді роблять у ресторанах.

Зустрічав земляків, які здобули освіту у Британії і знайшли місце у міжнародних компаніях. Спілкувався з киянином, який кілька років займає високу посаду в інвестиційному банку.

Багато таких?

Дуже мало. 1-2 відсотки з тих, які приїхали до Англії.

Які є неписані закони? Як спілкуватися з англійцями?

Для них іноземці не рідкість. 90 відсотків персоналу в лондонських кафе – не англійці. Особливих правил спілкування немає. Англійці впевнені в завтрашньому дні. У них стабільність, сильна економіка.

Українці в Англії поводяться виховано. Нема такого, щоби у транспорті поставив ноги на сидіння. Не хочу нікого образити, але представники інших європейських націй можуть собі це дозволити.

Українці там вживають алкoголь?

П’ють. Але не на роботі. Люди цілий тиждень фізично працюють. Деколи без вихідних. Це свого роду розрядка.

Я не п’ю.

Ви спілкуєтеся більше з українцями чи англійцями?

У мене широке коло знайомств. По роботі – частіше з нашими.

Чи може український нелегал в Англії отримати офіційний статус?

Так. Найкращий варіант – одружитися із громадянами Європейського Союзу. Так ти отримуєш візу дружини чи чоловіка громадянина європейської економічної зони. Маєш дозвіл на 5 років. Потім можеш продовжити ще на 5. А через 10 років – подати документи на постійне місце проживання.

Де і що краще купувати?

Продукти дешевші на ринку. Хоча англійські зарплати дозволяють не економити на харчах.

Скільки українець може заробити?

На будівництві підсобником, без професії платять близько 70 фунтів у день. Якщо освоїти професію, можна розраховувати на 120-150 фунтів. Це конкурентна зарплата.

Нелегалів беруть?

На будові достатньо мати CSCS-карту. Це підтвердження, що людина склала екзамен із техніки безпеки і має право бути на будівельному майданчику. Покажу, як вона виглядає, – Антон виймає з гаманця пластикову картку, що схожа на банківську.

– Я теж працював два місяці на будові. Гіпсокартон крутили. Із цією картою у тебе не питають ні паспорта, ні еміграційного статусу. Маєш право працювати. Інше питання – як платитимуть. Щоби розрахувалися офіційно, треба мати рахунок і податковий номер.

Європейці виготовляють в Англії ці номери і дають у користування або продають. На кожній будівельні фірмі є менеджери з Литви або України. Вони це знають і розуміють.

Із CSCS-картою у тебе не питають ні паспорта, ні еміграційного статусу. Маєш право працювати

Українець українцеві швидше поможе чи кине?

Є категорія людей, які наговорять такого, що думатимеш: навіщо я взагалі сюди приїхав? Але більшість українців мало не альтруїсти – готові допомогти.

Які труднощі ви переживали?

Мені було важко, бо не знав мови. Ти не можеш вважатися частиною того середовища. Ти неповноцінний.

Мав мовний бар’єр півтора року. Хтось питає на вулиці, як пройти до магазину чи кінотеатру, а в мене ступор. Відповідав: “Вибачте, я не місцевий, не можу вам допомогти”. Той комплекс важко було подолати.

Скучав за друзями. Бо я тільки закінчив школу. Часто приїжджаю додому – 3-4 рази на рік. Щоб не було гострого відчуття ностальгії, треба в Англії шукати шматочок України. Є українська греко-католицька церква майже у самому центі Лондона на Бонд-Стріт. Є православна церква. Після богослужінь українці йдуть до кафе з українською кухнею. Наші співвітчизники останнім часом повідкривали чимало таких закладів.

Які бачите позитивні й негативні сторони заробітчанства?

Їдучи за кордон, найважливіше – мати ціль, мету. Є люди, що заробили грошей – і додому. Інші залишаються в Англії на 12-15 років. Потім уже бояться повертатися. За ці роки багато змінюється. Таким трудно. Спілкується з рідними через скайп, але йому вже важко бути з ними на одній хвилі. Не бачив дитини 10 років, а по комп’ютеру командує, як їй себе вести. Або сварить. Від довгої розлуки сім’ї розпадаються. Людина їде за кордон заробити. А виходить: щось здобуває, але багато втрачає.

Краще їхати неодруженому. Або разом із дружиною чи чоловіком. Разом у чужій країні вони можуть бути успішніші. Заробляють гроші, купують нерухомість в Україні. Приїжджають в основному для того, щоби дати якийсь старт дітям. Живуть на зарплату дружини, а зарплату чоловіка відкладають. Жінки в Англії заробляють менше.

Тобто сім’я може прожити на одну зарплату?

Може. Хоч і не на широку ногу. У Лондоні навіть мінімальної заплати достатньо, щоби оплатити житло, проїзд і харчування. Усе прораховано так, що людина дасть собі раду. Мінімальна – це 7,8 фунта на годину. Робочий день – 8 годин. Тиждень – 40. На 300 фунтів у тиждень можна прожити. Приблизно 65-70 фунтів потрібно потратити за місце в кімнаті. На проїзд – 40 фунтів. І ще нехай 70 – на харчування. Як правило, зарплату виплачують щотижня.

Які ціни на продукти?

Трохи вищі за українські. Але й купівельна спроможність вища. У супермаркеті не дивлюся на ціни. Це доступно для всіх заробітчан.

Буханець хліба коштує 1 фунт. Літр бензину трохи більше 1 фунта. Людина може заробити за годину на 7 літрів пального.

За який час сім’я може заробити в Англії на нерухомість в Україні?

Чоловік і жінка разом – за 3-4 роки. Дехто і швидше. Приблизно 20-25 тисяч доларів за рік можуть відкласти.

Скільки із собою грошей потрібно мати, їдучи в туристичну подорож до Британії?

Туристам рекомендують на день перебування мати щонайменше 50 фунтів.

Без проблем відкривають туристичну візу?

Не можу сказати, що без проблем. Треба надати документи і навести достатньо аргументів, що ти там не залишишся. Що в Україні у тебе є робота, сім’я, кошти на рахунку. Має бути сторона, яка запрошує. Чіткий план подорожі, квитки в обидві сторони. Тоді візу відкриють без ускладенень.

Для навчання теж потрібна віза. Документи подають в електронному вигляді. Коледж чи університет розглядає їх і приймає рішення про зарахування або відмову.

Наступний крок – оплата за перший рік. Як тільки заклад отримує гроші, видає запрошення. Це підтвердження, що ви стали студентом. Тоді з цим підтвердженням, паспортом і допоміжними документами (випискою з банківського рахунку, копіями дипломів чи атестатів), слід звернутися по студентську візу. Її відкривають на термін усього навчання, може бути і на кілька років.

Робочу візу отримати складно. Міграційна політика зводиться до того, що кандидат має бути унікальним

Робочу візу отримати складно. Міграційна політика зводиться до того, що кандидат має бути унікальним, здібним. Такий дозвіл може отримати хірург, скажімо, якому надіслав запрошення королівський госпіталь. Чи фінансист, якого беруть на роботу в банк. Є категорія “виняткові таланти”. Ці люди теж мають високі шанси.

Міграційна служба поставила високу планку для таких дозволів. Зарплата не менше як 30 тисяч у рік. Це великі гроші. Крім того, не всі компанії можуть набирати іноземців. Я пробував подавати свої резюме. Не отримав жодної позитивної відповіді від фірм, які мають право надавати робочу візу.

Стараюся бути закріпленим за якоюсь організацією: школою, університетом. Щоби мати можливість відкривати візу. Постійно подаю документи на якісь курси. У 2016 році проходив місячний курс навчання у Бізнес-школі Касс. Це частина Лондонського міського університету, входить у п’ятірку кращих бізнесових шкіл Європи. Мені відкрили візу на пів року. Тягну час, щоб отримати дозвіл на постійне місце проживання. Треба 10 років легально прожити в Англії. А потім через рік-два є шанс отримати британське громадянство. За законом – муситиму відмовитися від українського. Але знаю багатьох людей, які мають подвійне. В Англії це дозволено.

Де відпочиває молодь у Лондоні?

На кожному кроці є паб. Багато клубів із дискотеками. Влітку у парках організовують концерти. Можна піти в басейн. Спортзали – теж у кожному районі.

Лондон справді живе у постійних туманах?

Клімат вологий. Через місто тече Темза. У наближених до неї районах вранці стоїть туман 2-3 години. Зі сходом сонця розвіюються.

Сиро буває у старих будинках, де немає доброї вентиляції. А всі нові будівлі зводять із системою опалення і кондиціювання.

У нас будинок вікторіанський, тобто побудований за часів королеви Вікторії (період правління королеви Вікторії між 1840 і 1900 роками), але відремонтований. Проблем із сирістю чи з грибком немає.

Я винаймаю кімнату. У будинку їх п’ять. Живе семеро чоловік. Усі з України – заробітчани. Лише я студент. Ми з ними відколи приїхав у Британію. Житло знімаємо колективно в агентстві нерухомості. Кожен має фіксовану плату за помешкання. Скидаємося і раз у місяць завозимо гроші агенції. Я віддаю 120 фунтів на тиждень. Уже шість років – плата не змінюється.

TelegramFacebookVKOdnoklassnikiTwitterGoogle+Facebook MessengerViberWhatsAppShare

Навесні 2015-го 18-річний житель Чорткова на Тернопільщині поїхав до Донецька. Там він брав участь у бойових діях на боці ДНР. В окупованому місті жив його батько. На той час був активним учасником терористичної організації “Донецька народна республіка”. Про це повідомляє ГАЛ.АС.

З метою приховати свої злочинні наміри, чоловіки сказали рідним, що поїхали на заробітки в Росію.

Пройшовши на місці медичну комісію, чортківчанин отримав військову форму і вступив до військового підрозділу ДНР.

Згодом він одержав снайперську гвинтівку Драгунова, з якої упродовж 2015-2016 років вбивав наших бійців.

Вистріли робив з дахів будинків і з окопів уздовж лінії розмежування на донецькому напрямку.

Бойовику дали 14 років позбавлення волі з конфіскацією майна.