Дівчина винесла провітрювати перини на щедрому літньому сонці, а ще й сушила щойно вимите волосся. Воно струменіло густим водограєм до пояса, вітер бавився русявим золотом. Зося стисла вуста, аж зуби заболіли: навіщо таке багатство тій Вірці, чому не їй — он як не начісуй, а мишачий хвостик, а не коса?
Звідтоді й незлюбила Віру Зося. Та так, що сил не було її навіть бачити. Як зустрічала на вулиці, то або відверталася, або спересердя щось образливе кидала в її бік. Особливо дошкуляло, що сусідка щоразу приходила у клуб в обновках. Платтячка прості, зі звичайного ситцю чи штапелю, але такі були красиві, доладні і так личили Вірі, що на неї задивлялися всі сільські парубки. Шити дівчина навчилася у вчительки домоведення, а оскільки статки їхні з мамою були мізерні, то дбати про обнови мусила сама. І як Зося не старалася затьмарити Вірині сукенки своїми, купленими в райцентрі за чималі гроші, у неї нічого не виходило: пошиті сусідкою вночі власноруч все одно мали ошатніший вигляд.
Справжні пекельні муки почалися для Зосі, коли з армії повернувся брат Сашко. Красень парубок на все село, мужній десантник. Дівчата упадали за ним, напрошувалися у гості до Зосі, аби братові на очі навернутися. Лише Віра трималася осторонь й уникала навіть випадкових зустрічей із Сашком. Та долі, як кажуть, конем не об’їдеш: почав юнак зачащати у сусідський дім. У Зосі серце занило, коли вперше побачила, як брат «із тою павою» ішов на танці…
А за кілька місяців пара призначила весілля. Щаслива молода підійшла до Зосі, лагідно попросила дружкою бути. Та щось нашвидку придумала, щоб відмовити. На весілля пішла, але й там не вгамовувалася, усе порівнювала: Вірка молодша, а вже заміжня, такого хлопця без зусиль отримала, та й хата бабусина їм у спадок дісталась…
Молоді почали вити власне гніздечко, а в Зосі одне на думці — матір «накручує», мовляв, невістка нечупара, дім запустила, Сашко напівголодний на роботу ходить. Тітці наплела у вуха, що дитя, яке народилося у подружжя, не схоже на їхню рідню… Хоч той дзвін начебто й не звучав на повну силу, але відлуння котилося, доходило й у дім Віри й Сашка. Все частіше під його дахом то чоловік, то жінка одне одному щось доводили, часто сперечалися… Не було вже того ладу, який колись панував на їхньому обійсті.
Відтак на якийсь час угамувала Зося свою ненажерливу заздрість. У неї з’явилася своя сім’я, дітки пішли одне за одним. Розвела їх доля й відстанями — Віра з сім’єю як жили в селі, так і залишились, а Зося переїхала у місто. З ріднею брата жила віддалено й душами. Навіть племінницю Катрусю не дуже шанувала тітка, бо та, як дві краплі води, була схожа на Віру в юності…
Так і жили — кожна сім’я зі своїми турботами. Але чорна тінь усе життя так і ходила за Вірою назирці… Біду не клич — сама знайде. Важко захворіла Віра. Куди лише не кидався Сашко, щоб урятувати дружину! Продав, що міг, їздили по лікарнях і центрах. А коли у відчаї навідав стару ворожку у сусідньому селі, та сказала: «Пороблено їй, синку, не знаю, чи й допоможу…» Віра одужала, але в Сашка від пережитого стався інфаркт. Тільки він оговтався, дочку чоловік покинув, залишилася сама із двома дітками…
Не обійшло лихо і Зосину родину: потрапили в автомобільну аварію її син із онуком. У сина — лише забої, а про малюка лікарі сказали: «Якщо й житиме, то залишиться інвалідом. Навряд чи когось упізнаватиме». Кажуть, у розпачі непритомніючи, Зося падала навколішки біля маленького ліжечка. Кажуть, кричала і благала когось: «Прости! За все прости мене…»
]]>